66.Охарактеризуйте соціально-економічний та політичний розвиток Індії у 1945 р – на поч. Ххі ст.

Національно-визвольний рух у цій найбільшій англійській колонії значно посилився після другої світової війни. Керували ним дві партії — ІНК (Індійський національний конгрес), лідером якої був Джавахарлал Неру, і Мусульманська ліга на чолі з Мухаммедом АлІ Джинною. ІНК виступав за збереження цілісності та єдності країни, а Мусульманська ліга вимагала створення незалежної мусульманської держави Пакистан.

Англійці намагалися маневрувати, шукали компроміси, щоб якось примирити позиції сторін.

Одначе новий віце-король Індії лорд Л. Маунтбеттен після довгих консультацій з лідерами обох провідних партій зрозумів, що примирення неможливе, І в червні 1947 р. з'явився план розділу Індії лорда Маунтбеттена, за яким країну передбачалося переділити за релігійною ознакою на дві держави — Індію (або Індійський Союз) і Пакистан, які мали увійти до складу Британської співдружності націй на правах домініонів. План ліг в основу закону "Про незалежність Індії", прийнятого парламентом Великої Британії. Вивід британських військ було завершено 15 серпня 1947 р. На картах світу з'явилися дві нові держави — Індійський Союз (Індія) і Пакистан.

Судова влада існує окремо, як третя гілка влади. Першим прем'єр-міністром незалежної Індії став Джавахарлал Неру. Із вступом Індії на шлях незалежності розпочалася нова епоха в житті її народу, перед яким постало історичне завдання подолання колоніального минулого і вибору шляху розвитку. Курс Дж. Неру в розвитку економіки передбачав створення державного сектора у промисловості, покликаного зайняти чолові позиції. Держава також опікувалася приватним капіталом, який зміцнював свої позиції. Крім того, створювався змішаний сектор, фінансування якого здійснювалося як державою, так і приватними особами (переважно це були підприємства сучасних галузей економіки). Отож, у промисловості було створено три сектори:

1)державний — важка промисловість, енергетика, транспортні засоби, зв'язок;

2)змішаний — сучасні галузі економіки;

3)приватний — легка і харчова галузі.

Індустріалізація Індії збіглася з початком НТР у розвинених країнах. Через це Індії, за образним висловам Дж. Неру, "перш ніж навчитися ходити, довелося вчитися бігати". Уряд ІНК докладав великих зусиль для створення в країні сучасних галузей промисловості, що вимагало величезних капіталовкладень, яких хронічно не вистачало. Західні країни, і насамперед Велика Британія і СНІА, надавали Індії свій технічний досвід, кредити, вкладали кошти в індійську промисловість. Конкуренція на індійському ринку змушувала західних підприємців пом'якшувати умови подання допомоги. З 1955 р. почали швидкими темпами розвиватися економічні взаємини між Індією та СРСР. У грудні 1953 р. було підписано першу радянсько-індійську торговельну угоду про радянську участь у будівництві в м. Бхілаї металургійного заводу потужністю 1 млн т сталі на рік із перспективою наступного 67.Розкрийте суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток Китаю у 1945 р. – на поч. ХХІ ст.

Проте як тільки у травні 1946 р. радянські війська залишили країну, тут розпочалася громадянська війна.Восени 1948 р. — у січні 1949 рр. відбулися вирішальні бої громадянської війни. Наприкінці січня 1949 р. комуністичні війська під командуванням Лінь Бяо захопили Пекін. Залишки військ Чан Кайші евакуювалися на о. Тайвань і створили там острівну Китайську Республіку.А на території континентального Китаю 1 жовтня 1949 р. була проголошена комуністична Китайська Народна Республіка, яку одразу ж визнав СРСР. Главою держави став лідер Компартії Китаю (КПК) Мао Цзедун.До 1957 р. в КНР тривав відбудовчий період, під час якого завдяки допомозі СРСР було побудовано понад 200 промислових підприємств, підготовлено близько 30 тисяч китайських спеціалістів. Понад 20 тисяч радянських спеціалістів передавали свій досвід безпосередньо в Китаї.Поступово почав формуватися культ особи Мао, якого називали «китайським Сталіним» і «наймудрішим вождем».Наприкінці 1950-х років Китай відійшов від погодженого із СРСР курсу й розпочав форсовану індустріалізацію з метою наздогнати передові країни світу. Цей експеримент з ініціативи Мао Цзедуна було названий «великим стрибком » (1958).Для здійснення «великого стрибка» у сільському господарстві ставилося завдання створити замість колективних господарств (аналогів радянських колгоспів) комуни та зібрати фантастичний урожай — 500 млн т, тобто в 3,5 раза більший, аніж зібрали в 1957 р. 740 тис. кооперативів були перетворені на 23,6 тис. «народних комун», які за земельною площею та кількістю робочих рук у 20-30 разів переважали кооперативи. У власність комун перейшли всі засоби виробництва з усуспільненням навіть домашньої птиці та посуду. Праця була організована на принципах військової дисципліни. Здійснювався розподіл продовольства без урахування кількості та якості праці, були ліквідовані ринки в містах і селах, заборонена торгівля. Зрівнялівка остаточно знищила стимули до праці. Замість великого врожаю, на що сподівалися китайські керівники, у країні різко знизилися показники розвитку сільського господарства.«Великий стрибок» закінчився повним провалом. Він коштував китайському народові 100 млрд юанів. Промислове виробництво скоротилося, господарські зв’язки були порушені, у деяких регіонах розпочався голод.На ліквідацію тяжких наслідків «великого стрибка» пішло кілька років. За цей час Мао Цзедун підготував новий експеримент під назвою «культурна революція» (1966-1976). Нічого спільного ані з культурою, ані навіть з революцією ця акція не мала. Під вивіскою «культурної революції» нове покоління прихильників китайського вождя переслідувало колишніх сподвижників Мао, які насмілилися виступити з критикою режиму.. Структура державної влади була зруйнована. У країні утвердилася військово-бюрократична диктатура. Боротьба за вплив і владу між різними угрупованнями діячів «культурної революції» тривала аж до смерті Мао Цзедуна (1976). Загалом «культурна революція» ще більше погіршила економічну ситуацію в країні. Вона коштувала Китаю 500 млрд юанів.Наприкінці 1970-х років до влади в Пекіні повернувся Ден Сяопін, репресований під час «культурної революції». У 1973 р. він був поновлений на владній верхівці, однак у 1976 р. знову зазнав переслідувань. Після смерті Мао Цзедуна його реабілітували, а з 1978 р. Ден Сяопін став найвпливовішим політичним діячем Китаю, ініціатором і головним координатором реформ, хоча й уже не був найвищим посадовцем у КПК та державі. У грудні 1978 р. під його керівництвом відбувся пленум ЦК КПК, який поставив завдання радикально змінити внутрішню та зовнішню політику країни.Реформи в Китаї почали втілюватись у життя з 1979 р. Першою з них стала перебудова сільського господарства. Кооперативи були розпущені, селяни отримали землю в довгострокову оренду, їм дозволялося реалізовувати більшу частину врожаю за вільними цінами, і лише певну кількість вони здавали на державне замовлення.Майже одночасно розпочалося створення спеціальних економічних зон.У 1984 р. розпочалася реформа системи управління державною промисловістю, мета якої — відмова від централізованого директивного плану та перехід до ринкових відносин. Реформи у сфері освіти передбачали відповідальність місцевої влади за початкову освіту, сприяння розвиткові професійно-технічної освіти, 9-річне обов’язкове навчання, збільшення фінансування освіти, розширення самостійності вищих навчальних закладів.Наприкінці 1993 р. керівництво Китаю започаткувало нові реформи, найзначніші після 1978 р. Вони консолідували та зміцнили національну валюту, поліпшили податкову систему, яка почала давати більше прибутку, посилили повноваження центрального банку та водночас передбачили велику кількість заходів, що зміцнювали права корпорацій та громадян, право власності.На початку XXI ст. Китай став провідною державою світу. Голова КНР Ху Цзімтао визнаний найвпливовішим лідером світу у 2010 р. Таке визнання лідера Китаю засвідчує важливу роль, яку відіграє ця країна на міжнародній арені.