Об'єктивний і суб'єктивний рівні соціальної реальності.

5. Різноманіття соціальних та індивідуальних реальностей людей: переваги та недоліки. 

Все різноманіття видів соціальних взаємодій і складаються на їх основі соціальних відносин у соціальній роботі сконцентровано на вирішенні соціальних проблем, заявленим клієнтом або виявлених самим фахівцем.

У широкому сенсі під соціальними проблемами розуміють всі соціальні явища, пов'язані з поведінкою людей в суспільстві, як в рамках норми, так і за її межами. Зазвичай поява проблем пов'язане з функціонуванням соціальних систем і спочатку не викликає у людей занепокоєння і дискомфорту. У більш вузькому сенсі про проблему говорять, виявляючи руйнування стабільних соціальних зв'язків, коли її розвиток призводить до напруженості і конфліктів. У цьому випадку для виявлення соціальних проблем об'єктивний стан справ зіставляють з нормою. Отже, при будь-якому підході проблеми є частиною соціальних процесів, їх зміст носить соціальний характер, а форма прояву - особистісний (наприклад, проблема зростання розлучень в сучасному глобальному суспільстві - і розпад конкретної сім'ї).

Зміст і розуміння соціальних проблем змінюється в часі і просторі і проявляється по-різному для суспільства, групи та особистості. Проте джерело соціальних проблем залишається незмінним, він корениться в соціокультурній підсистемі суспільства. Це соціальна нерівність, яка виражається в різноманітності потреб і цінностей людей і форм їх досягнення. З проявами нерівності пов'язаний цілий ряд проблем в соціальній сфері: рівень матеріального добробуту, безробіття, соціальної екс-Клюзо, або виключення (пов'язаного з ситуацією, коли індивіди і групи позбавлені можливості користуватися соціальними правами, гарантованими міжнародними та національними правовими актами) та ін

Оскільки проблеми виникають на різних рівнях реальності, в тому числі і в глобальному суспільстві, на макрорівні соціальної діяльності прийнято виділяти соціетальні проблеми. Вони носять найбільш широкий, загальнолюдський і загально цивілізаційний характер і вимагають для свого рішення узгоджених дій в масштабах світового співтовариства (наприклад, проблема екологічної безпеки планети). Частина таких проблем держави вирішують в руслі соціальної політики, яка виступає в якості важливого аспекту соціальної роботи. 6. Залежність людини від впливів соціуму і інших індивідів, вразливість для негативних впливів та ілюзій. 

Соціальний вплив - це сторона побудови світу. Особливості цієї побудови визначаються соціально-психологічною реальніс-тю, що виявляється через ефект соціальності, різноманітність якого залежить від того, в яких групах явищ здійснюється вплив. Цими групами явищ можуть бути,

по-перше, мінливі психічні групові утворення, що виникають як відображення в певних соці-альних ситуаціях конктретно-історичних умов суспільства (соці-альний настрій, соціальна думка, революційність мае, соціальний патріотизм, соціальний оптимізм чи песимізм та ін.).

По-друге, це стійкі явища масової психіки, що утворюються тільки в масах людей у результаті їх взаємодії через механізми психічного заражения, наслідування, навіювання (чутки, плітки, мода, паніка та ін.).

По-третє, це стійкі психічні утворення, які характеризують соціальний характер груп (великих - нація, клас; малих - вироб-нича бригада, шкільний колектив).

По-четверте, до певного типу соціально-психологічної реальності належить також соціальність поведінки особистості в ситуації групи.

Соціально-психологічна реальність виявляється в різномані-тних феноменах, але сутність усіх цих феноменів пов'язана з ефектом соціальності психічної діяльності. Давно помічено, що

хоча всі властивості психіки людини соціальні, але в соціальній взаємодії поведінка людини не є такою, як тоді, коли людина на-одинці. В соціальній взаємодії поведінка людини змінюється.

Ще Платон стверджував, що наодинці людина поводиться раціонально, а у натовпі - вона жертва стадних інстинктів. Чому так? В античності склалася концепція, що в людській спільноті (групі, натовпі) особистість не виявляє кращих якостей, а навпа-ки.

Психологічний вплив мае іншу спрямованість: не на фізичний об'єкт, а на індивідуальний або груповий суб'єкт. Отже, якщо дія і діяльність загалом є суб'єкт-об'єктними зв'язками, то психологічний вплив є суб'єкт-суб'єктними відношеннями.

А.В. Петровський пов'язує психологічний вплив з діяльніс-тю людей, які взаємопов'язані таким чином, що психологічний вплив включається в колективну діяльність людей і є однією з форм зв'язків і стосунків між ними. 3 одного боку, психологічний

вплив опосередковується цілями, завданнями і змістом сумісної діяльності, а з другого - від цілей, завдань і змісту психологічно-го впливу залежить діяльність людей.

П.М. Шихирєв визначає соціальний вплив в широкому ро-зумінні, як асиметричні відносини між людьми, коли одна люди-на отримує можливість застосовувати дію щодо іншої, а у вузь-кому розумінні - як зміну знань, установок або емоцій людини, яка може бути спричинена діями інших людей. Він розрізняє такі види соціально-психологічного впливу:

- примушування (основним засобом тиску - можливе по-карання за відмову підпорядкуватися);

- винагородження (засіб тиску - винагорода за згоду підко-ритися);

- легітимне (обумовлене законом);

- інформаційне і експертне (зумовлене переконанням у компетенції джерела соціального впливу);

- референтне (зумовлене ідентифікацією об'єкта соціаль-ного впливу з суб'єктом) [19, 100]

В.О. Татенко визначає вплив як дію суб'єкта психічної ак-тивності, що викликає потрібну йому психічну активність іншого суб'єкта психіки, а саме: певні відчуття, уявлення, спогади, думки, почуття, ставлення, вольові діїтощо [17].

В.А. Янчук вважає, що для розуміння впливу є корисною ідея творения і створення в процесі впливу, яка полягає у визна-ченні взаємозалежності її учасників. Будь-який вплив одночасно є самовпливом. Переконуючий вплив передбачає включения ме-ханізмів самопереконання, навіювання, самонавіювання і т.ін. Аспекта творения і самовпливу є важливими для розуміння суті і механізмів впливу як взаємовпливів.

Отже, проблеми социального впливу - це проблеми змін, які відбуваються в психіці людини внаслідок впливу на неї з боку інших людей, а також того, як саме відбуваються ці зміни, які ме-ханізми тут спрацьовують. Адже соціальний вплив - це тиск на людину з боку агента впливу, який здійснюється без будь-яких насильницьких дій, без обмежень фізичної свободи дій, без будь-якої загрози (прямої чи опосередкованої) життю або здоров'ю об'єкта впливу. Об'єкт впливу вільно, добровільно приймає систему ціннісних смислів суб'єкта впливу. 7. Проблема становлення раціональної (рефлексивної) культури. 

Починаючи з другої половини ХІХ ст., особливо наприкінці його, відбувається різка диференціація, тобто відділення від філософії різноманітних наукових дисциплін, що досліджують ті чи інші аспекти процесу наукового пізнання. Поряд із традиційними філософськими методами у цей час виникають і починають активно розвиватися методи математичної логіки, а потім і методи ймовірнісної логіки. У зв'язку із науковою революцією у природознавстві на цьому етапі помітно зростає інтерес до історії і філософії науки. Трохи пізніше формуються і такі самостійні сфери наукового пізнання як психологія і соціологія науки, а вже у наші дні виникає абсолютно нова галузь — наука про науку, або наукознавство. Всі згадані наукові дисципліни досліджують різні аспекти і відношення наукового знання, застосовуючи свої особливі методи і понятійний апарат.

В останні десятиліття досягнуті значні результати у сфері наукової логіки, яка займається дослідженням проблем побудови і структури готового наукового знання.

Проблеми методу і методології наукового дослідження приваблювали увагу соціальних мислителів, учених і філософів ще у стародавні часи, починаючи з античної епохи. Проте ґрунтовний аналіз методів і засобів наукового пізнання став активно здійснюватися лише у останні півстоліття

Методологію наука розуміє досить неоднозначно. Можна виділити такі варіанти структурного розуміння методології у сучасній науці:

1. Методологія — це певна сукупність філософських методів пізнання. До неї входять: індуктивний метод Френсіса Бекона, раціоналістичний метод Рене Декарта, діалектичний метод Сократа, Георга Гегеля, Карла Маркса, феноменологічний метод Едмунда Гуссерля, системний метод Людвіга фон Берталанфі, Уїльяма Ешбі, Толкотта Парсонса тощо. Методологія в цьому разі підноситься до небес філософської методології, із неї виключається величезний пласт конкретних методів і прийомів.

2. Методологія розглядається як система методів пізнання, зокрема й конкретних. Вона уявляється у вигляді певного арсеналу методів діяльності. Недоліки такого підходу в тому, що методологія, з одного боку, звужується до розуміння тільки методів і тільки методів пізнання. Тут виключається методологічна роль принципів, теорій і парадигм. З другого боку, методологія в цій транскрипції стосується тільки пізнавальної діяльності. Насправді діяльність характеризується, принаймні, трьома її різновидами: пізнавальною, практичною та оцінною, які взаємно доповнюють один одного у реальній життєдіяльності. Немало важить і те, що навіть якщо методологію зводити до системи методів, то викликає сумнів застосування до неї терміна «система». Найімовірніше, ідеться про сукупність методів, не про організовану систему, у якій всім процесом еволюції було б визначено наперед місце кожного методу в їхній сукупності[2].

3. Методологія — це тип раціонально-рефлексивної свідомості, спрямований на вивчення, удосконалення і конструювання методів. Поняття «методологія» має два основних значення: по-перше, це — система певних правил, принципів і операцій, що застосовуються у тій чи іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві тощо); по- друге, це — вчення про цю систему, загальна теорія метода[4].

4. Методологія — це система принципів наукового дослідження; вчення про науковий метод пізнання законів природи за допомогою сукупності методів дослідження, що застосовуються в будь-якій науці відповідно до специфіки об'єкта її пізнання[5].

5. Відповідно до системно-діяльнісного підходу методологія досліджує взаємообумовленість, взаємозв'язок і залежність систем знань та систем діяльності[6].

Системно-діяльнісний підхід до методології ще недостатньо розроблений, але він має добрі перспективи виділення в методології деяких підсистем, які забезпечують пізнання, комунікацію, рефлексію і т. ін. Проте натепер наука поки що не має такого методологічного потенціалу, щоб сформувати розвинуту внутрішню структуру методології. Однак процеси становлення окремих методологій відбуваються досить швидко. Формуються методології пізнання, прогнозування, комунікацій, діагностики, оцінювання, моделювання, проектування, контролю, управління, виробництва і споживання. 8. Можливості самовпливу. 

Психічна саморегуляція– цесистема складного реагування мозку та нервової системи людини на зовнішні та внутрішні подразники з метою підтримки балансу між її психофізіологічним і енергетичним станом та умовами навколишнього простору, в якому людина перебуває.

У більш широкому розумінні психічна саморегуляція – це свідомо контрольований людиною психічний самовплив з метою поліпшення свого психофізіологічного стану.

Види психічної саморегуляції

а) підсвідома;

б) свідома.

Завдання свідомої психічної саморегуляції:

- знайомство з механізмами психічної саморегуляції, її типами, з механізмом самонавіювання;

- формування умінь свідомого психічного самовпливу;

- формування навичок індивідуальної психічної гігієни тощо.

Типи механізмів психічної саморегуляції:

Перший тип базується на співвідношенні імпульсної активності, що циркулює в мозку людини, та активності, знаходить вихід за межі мозку. У випадках, коли кількість імпульсів, які циркулюють в мозку людини, переважає кількість тих, що знаходять вихід у зовнішній простір, напруженість психічного стану людини значно зростає. І, навпаки, напруженість психічної активності значно зменшується, коли кількість імпульсів, що знаходять вихід, перевищує.

Другий тип психічної саморегуляції в основі свого механізму передбачає перерозподіл нервових імпульсів з метою недопущення можливого психічного перенапруження. Щоб урівноваження інтенсивність нервових імпульсів є доцільним цілеспрямовано, тобто свідомо змінювати тонус конкретних груп м’язів свого тіла, а також навчатися керувати частотою свого дихання.

Третій типмеханізму психічної саморегуляції людини базується на взаємозв’язку характеру психічного стану людини з умовами зовнішнього середовища. Практичне використання цієї закономірності дозволяє курсанту чи дипломованому працівнику водного транспорту свідомо шляхом цілеспрямованої зміни зовнішніх умов стимулювати (чи знижувати) активність своєї психіки. Наприклад, з метою психологічного розвантаження та швидкого відпочинку можна послухати музику, що є повільною за темпом та спокійною за характером.

Висновки.

З метою забезпечення високого рівня особистої психоемоційної стійкості працівникам водного транспорту, а також курсантам ВНМЗ є доцільним удосконалювати рівень особистої психічної культури.

Важливим компонентом психічної культури є уміння свідомого психічного самовпливу з метою стабілізації психофізичного стану. Вчені визначають два види психічної саморегуляції, - підсвідомий та свідомий. Свідома психічна саморегуляція є системою, що дозволяє урівноважувати за своїм бажанням характер емоційно-вольового стану.

Знання їх сутності допоможе моряку використовувати резервні можливості своєї психіки цілеспрямовано, грамотно, та на цієї підставі значно підвищувати якість своєї працездатності. 9. Принцип ситуаціонізму і канальні фактори впливу. 

Відсутність забезпечення якого завгодно виду призводить до неповноцінності функціонування і розвитку системи, до збільшення невідповідності між очікуваннями в поведінці і фактичним поведінкою. Ухвалення практично будь-якого рішення, що стосується системи і якого-небудь виду забезпечення, впливає на всю систему і має бути досліджено на наявність ресурсів та можливі наслідки в кожному елементі системи, в кожному виді забезпечення її діяльності.

Важливим аспектом системного підходу є ситуаційний (ситуативний) підхід, що вимагає розгляду системи як динамічно розвивається явища, відкритого впливу зовнішнього середовища, що взаємодіє із середовищем.

Ситуація - поєднання умов і обставин, що створюють певну обстановку, становище.

Специфіка ситуативного підходу виражається в наступних принципах:

1) принцип ситуаціонізму - тонкість і часта прихованість ситуаційних чинників при одночасно значною силі їх впливу на поведінку системи. За К. Левіну, існують зовні незначні, але по суті важливі деталі ситуації - канальні чинники, відкриття або закриття, відсутність або наявність яких (схвалення - несхвалення, відсутність - наявність плану, програми, стимулу і т.п.) істотно змінює поведінку;

2) принцип суб'єктивної інтерпретації конкретної ситуації індивідом. Ця інтерпретація - активна, вона пов'язана з доданням значення і є результатом багатьох когнітивних і мотиваційних впливів. Кожен інтерпретатор є унікальним суб'єктом зі своїми особливостями сприйняття та оцінки. Інтерпретація мінлива і залежить не тільки від властивостей суб'єкта інтерпретації, а й від ситуації, в якій перебуває суб'єкт, і від його суб'єктивного сприйняття і оцінки ситуації. Вважається, що зрозуміти диспозицію мотивів поведінки особистості легше, ніж прорахувати і інтерпретувати ситуацію і його поведінку в ній;

3) принцип напруженості систем: і психіка людини, і соціальна група - напружені системи, поля, де має місце нестійка рівновага між спонукають і стримуючих силами, і навіть малий фактор зовнішнього середовища, тобто ситуаційного характеру, може викликати лавинную реакцію. Конкретне поведінка повинна розглядатися як точка на полі, де осями є динамічні параметри особистісних якостей і ситуації, при цьому коригуванню можуть піддаватися обидва параметри разом і кожен окремо. Не маючи об'єктивними даними про ступінь напруженості системи, неможливо уберегтися від впливу, що грає роль "останньої краплі", - якщо система напружена, спроба вплинути на ніс навіть дуже щадними методами може викликати неадекватно бурхливу реакцію. Звідси висновок - будь-яку систему краще завжди сприймати як напружену і обирати самі щадні методи впливу. На порозі змін система тим більше знаходиться в нестійкій рівновазі. Великі маніпуляції можуть бути не ефективні, а малі (засновані на факторі напруженості, що використовують канали ефективності) можуть виявитися несподівано ефективними. 10. Теорія поля К. Левіна. 

Курт Левін (1890-1947) - засновник психологічної теорії поля, яка становить собою метод аналізу життєвого простору як окремої людини, так і групи людей. Для опису психологічної реальності, побудови структури особистості і моделювання її поведінки у теорії поля використовуються засоби топології як розділу математики, що вивчає властивості і взаємне розташування геометричних фігур.

Завдяки дослідженням Левіна та його колег такі поняття, як потреба, прагнення, когнітивна карта, намір, мотив, мета, когнітивний дисонанс, атрибуція та очікування зайняли гідне місце в психології. Конструкти теорії поля, які використовують у так званих діючих дослідженнях, сприяють осмисленню та розв'язанню найрізноманітніших проблем. Саме тому метод Левіна останнім часом часто використовують в освіті та інших сферах соціального життя.

Життєвий простір є ключовим поняттям у теорії поля Курта Левіна. Зміст цього терміна містить усю множину реальних і нереальних, актуальних, минулих і майбутніх подій, які перебувають у психологічному просторі індивіда на цей момент. Загалом, усе, що може зумовити поведінку особистості. Виходячи з цього, поведінка - це функція особистості та її життєвого простору на даний момент часу. Левін визнавав наявність впливу непсихічних подій на поведінку людини. Тому навіть неусвідомлювані людиною впливи, пов'язані із соціально-економічними та фізіологічними чинниками, також включаються до аналізу її життєвого простору. Іноді життєвий простір називають психологічним.

Психологічне оточення - це феноменальний світ особистості, психічна енергія, що викликається потребами, переноситься на довколишні об'єкти, які стають валентними і починають притягувати або відштовхувати особистість. Межа між життєвим простором і зовнішнім світом у теорії поля нагадує швидше легку мембрану, ніж кам'яну стіну. Життєвий простір і зовнішній світ тісно пов'язані. Зміни, що відбуваються у зовнішньому світі, впливають на стан життєвого простору, а зміни життєвого простору - на зовнішній світ.

Регіони і кордони. Психологічний простір складається з різних секторів, регіонів, які графічно зображають розділеними кордонами. Кордони володіють властивістю проникливості. Факт життєвого простору - все, що може усвідомити людина. Подія - результат взаємодії декількох фактів. Кількість секторів визначається кількістю фактів, які є на цей момент у життєвому просторі.

Локомодації. Зв'язок між регіонами здійснюється за допомогою локомодації. Локомодації (дії) можуть відбуватися і в реальному фізичному просторі, і в нереальному, уявному. Функція локомодації полягає в регуляції напруження у життєвому просторі людини. Рівень напруження одного сектора може регулюватися за рахунок здійснення локомодації в іншому секторі. Наприклад, мрії можуть бути ірреальними локомодаціями, пов'язаними з регуляцією напруження, спричиненого потребами, які на цей момент часу неможливо задовольнити у фізичному просторі.

Тимчасова перспектива. Курт Левін порушив питання про існування одиниць психологічного часу різного масштабу, зумовленого масштабами життєвих ситуацій, які визначають межі "психологічного поля в цей момент". Це поле містить не лише реальне ставлення індивіда, а й його уявлення про своє минуле та майбутнє - бажання, страхи, мрії, плани та надії. Усі частини поля, попри їхню хронологічну різночасність, суб'єктивно переживаються як одночасні й однаковою мірою визначають поведінку людини.

Валентність. Ще один конструкт, який Курт Левін використовує для аналізу психічних феноменів, це валентність. Під валентністю він розуміє властивість об'єкта притягати або відштовхувати. Тобто йдеться про цінності регіону для людини. Регіон може притягати і мати позитивну валентність, або відштовхувати і мати негативну валентність. Якщо людина голодна, то їжа матиме для неї позитивну валентність, а якщо сита, то - нейтральну. Якщо ж індивід з'їв занадто багато, тоді їжа викликає у нього відразу і матиме негативну валентність.

На підставі конструкта валентності Курт Левін інтерпретує феномен внутрішньо-особистісного конфлікту. За його словами, конфлікт психологічно можна визначити як протидію приблизно рівних сил поля. Для рушійних сил (тобто для сил, пов'язаних із позитивною і негативною валентностями) він виокремлює три основних різновиди внутрішнього конфлікту:

1. Людина перебуває між двома позитивними валентностями. їй необхідно вибрати між двома привабливими об'єктами. Сумніви зумовлені тим, що після здійснення вибору, мета може виглядати набагато менш привабливо, ніж у ситуації конфлікту.

2. Зіткнення з об'єктом, який має одночасно позитивну і негативну валентності ("і хочеться, і страшно"). Поведінка людини в цій ситуації має характер "човника": наближення - віддалення від об'єкта.

3. Конфлікт між двома негативними валентностями (наприклад, між необхідністю виконання неприємної роботи та загрозою покарання). Енергетичні витрати в такому разі значно підвищуються, навіть якщо робота досить легка.

Таким чином, відповідно до теорії Левіна, поведінка людини в конфлікті пов'язана з валентністю об'єктів, розташованих у її психологічному полі. 11. Взаємодія особистості і ситуації. Особистість і інші люди як найважливіші елементи ситуації. 

Елементами соціальних систем є люди. Входження людини в суспільство відбувається через різноманітні соціальні спільноти: групи, інститути, організації та системи прийнятих у суспільстві норм і цінностей (культуру). Внаслідок цього людина залучена до багатьох соціальних систем, кожна з яких справляє на неї системоформуючий вплив. Вона стає не тільки елементом соціальної системи, а системою, що має складну структуру.

Будь-які соціальні утворення неможливо уявити без людини, її активної творчої діяльності, одним з наслідків якої і є соціальні спільноти. Адже людина як істота соціальна на основі соціальних зв'язків і взаємодії творить групи, колективи, об'єднання, а згодом і спільноти. Саме особистість з'єднує всі ланки суспільного життя: макро-, мезо- і мікросередовища, робить їх полем власної творчої активності та осередком розгортання внутрішніх потенцій.

У соціології особистість розглядається не як продукт природи, а передусім як сукупність суспільних відносин, продукт суспільства.

Соціологічні підходи до вивчення особистості та її місця в суспільстві

Особистість як соціальна якість людини є предметом соціальних наук: філософії, соціології, психології та ін. Соціологія досліджує особистість як суб'єкт соціальних відносин, виділяючи в ній соціально-типові характеристики, які розвиваються під впливом соціальних інститутів, а також шляхи та канали зворотного впливу особистості на соціальний світ. Отже, специфіка соціологічного підходу до вивчення особистості полягає в тому, що він аналізує її суто соціальні характеристики.

Соціальне не протистоїть біологічному і не виникає з нього. З народження людина одержує таку тілесну організацію, в якій запрограмована можливість її універсального соціально-діяльного розвитку. Соціальне життя розвиває специфічні людські біологічні якості. Тому суспільне становище людини є її природним станом.

Соціологія по-різному трактує поняття «людина», «особистість», «індивід». Поняття «людина» є родовим, вказує на якісну відмінність людей від тварин, служить для характеристики всезагальних, притаманних усім людям якостей і особливостей, які знаходять свій вияв у назві «homo sapiens». «Індивід» означає конкретну людину, одиничного представника людського роду. «Особистість» служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб'єктом соціальних процесів. Особистість — усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена.

Поняття «особистість» вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певного суспільства. Головне в особистості — не абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.

Термін «індивідуальність» означає особливі й специфічні якості природні, соціальні, фізіологічні, психологічні, успадковані й набуті, які відрізняють одну людину від інших, вплив на соціальні процеси та місце в них.

Узагальнено суспільна сутність людини конкретизується у понятті «особа», яке розкриває предметні ознаки індивідуальності щодо окремих соціальних структур — груп, колективів, організацій, рухів, партій, інститутів та інших спільнот. Саме поняття «особа» розкриває соціальну роль, яку відіграють окремі соціальні верстви у життєдіяльності суспільства.

Порівнюючи ці поняття, можна дійти висновку, що кожен індивід є людиною, і тільки під впливом суспільства він може стати особистістю. При цьому особистість є не тільки конкретним вираженням індивідуальності людини, а й втіленням соціально значущих рис і особливостей даного суспільства, його культури, норм та цінностей. Головним вбачається те, що особистість — це суб'єкт соціальних груп, спільнот та соціальних процесів, який може формувати нові соціальні утворення відповідно до власних інтересів.

Людина є об'єктом наукового інтересу різних со-ціогуманітарних наук. Основні проблеми особистості в різні часи і по-різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямів.

Давньогрецька культурна традиція розробляла концепцію «людини розумної» (homo sapiens), яка утверджує думку про відмінність людини і тварини за ознакою розумності. Вона виявилася вельми плідною і стійкою; породила уявлення про всемогутність людського розуму і міцну раціоналістичну парадигму як у філософії, так і в соціології.

Принципово нове осмислення людини властиве християнству, яке, звільнивши її від влади Космосу і природи, поставило в залежність від Бога. Від цих часів людина богоподібна дістає певну самоцінність, незалежну від космогонічних сюжетів; зароджується ідеальне уявлення про неї як центральну та найвищу мету світобудови; всі явища світу сприймаються з точки зору досвіду і цінностей людини. Особистість трактується як божественне начало. Християнство вважає людину безумовною цінністю.

Натуралістичні, позитивістські, прагматичні вчення розглядають «людину діяльну» (homo faber), ігноруючи сутнісну відмінність між людиною і твариною; людина вважається особливим різновидом тварини, що має більшу сукупність природних ознак. Усі психічні й духовні феномени, згідно з цією версією, укорінені у відчуттях, інстинктах. Ця концепція знайшла своє втілення у вченнях О. Конта і Г. Спенсера, пізніше — в сучасній соціобіології.

Четверта антропологічна версія рішуче заперечує прогресивність «людини розумної», «людини богопо-дібної» і «людини діяльної», визнаючи їх як істоту прагнучу. Розум вона розцінює як глухий кут еволюції, наслідок втрати «волі до життя». У цій версії переважають ірраціональні мотиви і суб'єктивістські орієнтації.

Загалом етапи розвитку філософської антропології (вчення про людину) демонструють поступове ускладнення, зміну уявлень про людину та особистість. Соціологічні підходи до вивчення людини, незалежно від способу тлумачення понять «людина» та «особистість», визнають людську особистість своєрідним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів.

Різноманітні соціологічні дослідження суті, змісту та якісних характеристик особистості намагаються визначити, які характеристики особистості зумовлюють її соціальну активність — біологічні чи соціальні, раціональні чи ірраціональні, індивідуальні неповторні особливості чи набір соціальних норм і цінностей суспільства, а також, що найкраще репрезентує особистість — її свідомість чи поведінка.

Зумовленість соціального життя людини біологічними чинниками і закономірностями висували на передній план соціальний дарвінізм та расово-антропологічний напрям. Нині такі ідеї характерні для соціобіології, яка вважає людину типовим представником тваринного світу. Критикуючи подібні погляди, соціологи зазначають, що вони виникли як протест проти марксової теорії особистості, яка інтерпретує людську природу як продукт соціальних сил.

Серед соціологічних вчень є концепції, які у ланцюгу «природне (біологічне) — соціальне» в людині абсолютизують першу або другу складову (соціобіологія — марксизм). Таке співвідношення може бути одним з критеріїв побудови типології соціальних теорій особистості.

Деякі соціологи розглядають співвідношення раціонального та ірраціонального у людині, що можна вважати наступним критерієм у класифікації соціологічних поглядів на особистість. Наприклад, у теоріях соціального прогресу (А. Тюрго, Ж. Кондорсе, І. Кант, О. Конт) переважає віра у всемогутність людського розуму та інтелекту. Згідно з цією концепцією соціальний прогрес людства є продуктом розумового розвитку і діяльності людини, залежить від її інтелектуальної основи. Пізніше М. Вебер розвиває ідею зростаючої раціональності суспільного життя, відштовхуючись від переконання у переході від афективної й традиційної діяльності особистості до ціннісно- та цілераціональної поведінки.

Продовженням цих концепцій є соціологія фрейдизму. На думку Фрейда, початком і основою життя індивіда, в тому числі й соціального, є інстинкти, потяги і бажання, притаманні організму людини. Людська життєдіяльність є результатом боротьби двох основних інстинктів — сексуального та агресивного, які є рушіями прогресу, визначаючи діяльність різних соціальних груп, народів і держав. Ці погляди продовжуються у сучасному неофрейдизмі (Е. Фромм), який приділяє увагу соціальному в людині, розглядаючи ставлення індивіда до світу і собі подібних.

Нині в соціології переважає синтезований підхід до оцінки цих двох аспектів внутрішнього життя особистості та її соціальної поведінки, трактуючи особистість як сукупність раціональних і чуттєвих сутнісних якостей.

Ще одна група соціологічних теорій особистості розглядає співвідношення індивідуального та колективного, суспільного начал у людині. Концепції символічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології на передній план висувають думки про зумовленість соціальних реалій світу індивідуальними прагненнями і бажаннями, втіленими у взаємодії суб'єктів або духовних взаємозв'язках особистостей.

Е. Дюркгейм започаткував традицію першості й вищості колективних уявлень, згідно з якою індивідуальний світ особистості визначається колективною свідомістю (уявленнями), індивідуальність особистості є похідною від надіндивідуальних колективних духовних феноменів, цілковито залежна і вторинна щодо них.

Зважаючи на свідомість або поведінку (діяльність) особистості, соціологічні концепції біхевіоризму зосереджуються на соціальній зумовленості поведінки і вчинків особистості, з'ясуванні причин і мотивів соціальної діяльності людини.

Соціологічна структура особистості

Особистість, взаємодіючи із суспільством, виявляє свої характерні риси: самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, автономність, внутрішню духовну структуру (потреби, інтереси, цінності, мотиви, соціальні норми, переконання, світоглядні принципи, смаки, звички та ін.). Соціологічний підхід до структури особистості враховує передусім особливості й механізми її соціальної поведінки. Вона має певні спонукальні чинники, до яких належать потреби та інтереси.

Найважливішим критерієм аналізу особистості є потреби — внутрішні стимули її активності, те, що забезпечує її існування і самозбереження. Американський соціолог Абрахам-Харолд Маслоу (1908—1970) виробив ієрархічну теорію потреб, поділивши їх на базові (постійні) та похідні (змінювані). Базові потреби розташовуються, згідно з принципом ієрархії, у висхідному порядку від нижчих (переважно матеріальних) до вищих (переважно духовних):

— фізіологічні та сексуальні потреби (у відтворенні людей, їжі, диханні, русі, одязі, житлі, відпочинку);

— екзистенціальні (у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);

— соціальні (у належності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);

— престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні й високому статусі в суспільстві);

— духовні (у самовираженні через творчість).

Перші дві групи потреб Маслоу вважав первинними і вродженими, інші набутими, наголошуючи на тенденції зростання потреб, заміни первинних набутими людиною. 12. Внутрішня ситуація особистості (внутрішньоособистісна ситуація) як фактор впливу на поведінку, емоції і мислення людини. 

Внутрішньоособистісний конфлікт - це зіткнення приблизно рівних по силі і значущості, але протилежно направлених мотивів, потреб, інтересів у однієї і тієї ж людини, що відображають суперечливі зв'язки з соціальною середовищем. Внутрішньоособистісний конфлікт – це гостре переживання індивіда, що відображає його суперечливі відносини з зовнішнім середовищем і невизначеністю вибору.

Внутрішня конфліктність обумовлена її складною внутрішньою структурою особистості, яка представляє собою суперечливу єдність біологічного, психологічного, соціального і т.д.

З.Фрейд розглядав структуру особистості з точки зору її внутрішньої конфліктності. Він виділяв три компоненти в структурі особистості: „Воно”, „Я”, „Зверх-Я”:

-„Воно” – несвідомий рівень інстинктивних потреб, його основний принцип – отримання задоволення;

- „Я” – керується принципами реальності і раціональності;

- Зверх-Я” – вища інстанція в структурі психіки – виконує роль внутрішнього цензора, совісті.

Внутрішні конфлікти, як правило, виникають між несвідомим рівнем „Воно” і психологічним рівнем „Я”; між „Я” і „Зверх-Я”. Можливі варіанти, коли один конфлікт накладається на інший або являється наслідком і/або продовженням іншого конфлікту.

Е.Фромм вважав, що внутрішня дисгармонія людини обумовлена його двоїстою природою. З одного боку, людина – біологічна, природна істота, а з іншого – соціальна. Така природа людини породжує ряд внутрішньо особистісних конфліктів таких, як:

- тяга до свободи і необхідність жити в суспільстві;

- тяга до життя і підсвідома агресія, жага смерті і руйнування;

- тяга до влади і необхідність підкорятись;

- любов і ненависть.

На думку Фромма, в кожній людині в різних співвідношеннях співіснують всі ці стани внутрішньої роздвоєності, будь-який з них може стати причиною внутрішнього конфлікту.

Соціологи вивчають рольові конфлікти, конфлікти між різними статусами, конфлікт діяльності –„треба, але не можу”, конфлікт свідомості –між вірою і знанням. Рольові конфлікти можуть стати причиною особистісного конфлікту. Існує два види рольових конфліктів, що виникають на внутрішньо особистісному рівні. Перший конфлікт – протиріччя, що виникає між вимогами ролі і можливостями особистості. Другий конфлікт – міжрольовий конфлікт, при якому різні рольові позиції особистості виявляються несумісними.

Таким чином, конфлікт закладений в самій структурі особистості.

Зовнішні причини внутрішньоособистісного конфлікту можуть бути обумовлені становищем індивіда в первинній групі. В реальному житті внутрішні і зовнішні причини конфліктів тісно взаємопов’язані. Наприклад, чиновник декілька раз на день змушений робити вибір між законом, вказівками керівництва, проханням відвідувача, своєю совістю, здоровим глуздом. а ще можливий шантаж, погрози, пропозиції хабара і т.д. На чисто службові можуть накладатись сімейно-побутові, фінансові та інші проблеми.

Причинами внутрішньоособистісного конфлікту може бути психологічне притискання індивіда в групі або в міжособистісному спілкуванні. Це може виражатись в необґрунтованій критиці, соціальній ізоляції, негативних висловлюваннях тощо.

Згідно з В.С.Мерліном, психологічний конфлікт – це стан більш чи менш тривалої дезінтеграції особистості, який виражається в загостренні протиріч між різними сторонами, якостями, відношеннями і діями особистості. Психологічний конфлікт виникає при певних умовах. Перш за все – це ситуація, яка не може бути суб’єктивно розв’язаною.

Західні вчені найбільше уваги приділяють вивченню внутрішніх конфліктів мотиваційного характеру. Левін розглядав три основні варіанти таких конфліктів. Перший варіант – людина змушена вибирати між альтернативами, які є однаково привабливими, але виключають одна одну. Мотиви несумісних дій актуалізуються одночасно і мають однакову силу. Другий випадок конфлікту – вибір між двома в рівній мірі непривабливими можливостями. Третій тип конфлікту – одна і та ж ціль в рівній мірі і приваблива і неприваблива. Внутрішня боротьба в цьому випадку пов’язана із зважуванням всіх «за і проти». 13. Емоційні, екзистенційні та культурні складові у процесах впливу і переконання. 

Психологія емоцій як наука ледве досягла свого повноліття.

Досить дивно, що така актуальна тема більше століття залишалася в тіні розвитку. Дослідники людської природи ще до появи наукових даних, розуміли важливість емоцій для самосвідомості людини та його соціальних відносин. Однак психологія ігнорувала емоції фактично до вісімдесятих років нашого століття.

Практично кожна людина знає, що таке емоції, так як неодноразово їх відчував. Але труднощі з'являються тоді, коли людину просять описати яку-небудь емоцію. З великими труднощами піддаються опису переживання, відчуття, що супроводжують емоції.

На відміну від почуттів, емоції не мають об'єктної прив'язки: вони виникають не стосовно до кого чи чого-небудь, а по відношенню до ситуації в цілому. У зв'язку з цим емоції, на відміну від почуттів, не можуть бути амбівалентними: як тільки ставлення до чого-то стає одночасно і поганим і хорошим, це щось можна назвати об'єктом, а емоційні процеси по відношенню до нього - почуттями.

На відміну від афектів, емоції можуть практично не мати зовнішніх проявів, значно триваліший за часом і слабкіше за силою [32].

На відміну від настроїв, емоції можуть мінятися досить швидко і протікати досить інтенсивно [20]. Під переживаннями звичайно розуміють виключно суб'єктивно-психічну сторону емоційних процесів, не включаючи фізіологічні складові. Протягом багатовікової історії дослідження емоцій користувалися самим пильною увагою, їм відводилася одна з центральних ролей серед сил, що визначають внутрішнє життя і вчинки людини.

У вітчизняній психології поширена традиційна класифікаційна схема, що виділяє афекти, почуття, власне емоції, настрої. Зарубіжна психологія, також не пішла далі. Деякі автори додають ще почуття як стійкі емоційні відносини людини.

Традиційна класифікаційна схема не має єдиного підстави, замінюючи його перерахуванням специфічних відмінностей виділяються класів. Скоріше вона являє собою спробу систематичного опису. Розраховувати на просту лінійну класифікацію емоцій через їх багатогранності, складних відносин з предметним змістом, здатністю до злиття і т.д. не представляється можливим. Сьогодні психологія має низкою незалежних ознак і підстав для поділу емоційних явищ, а існуючі класифікаційні схеми, акцентують будь - яка з цих поділів, або вводять їх в тій чи іншій послідовності і сполученні [38].

Емоції розрізняються за м o дальності (якості), інтенсивності, тривалості, глибині, усвідомленості, генетичному походженням, складності, умов виникнення, виконуваних функцій, у o впливи на організм (стенические - астенічні), формі свого розвитку, за рівнями прояву в будові психічного (вищі - нижчі), за психічним процесам, з якими вони пов'язані, потребам (інстинктам), за предметним змістом і спрямованості (наприклад на себе на інших, на минуле, сьогодення і майбутнє), за особливостями їх вираження [22]. При спробі розібратися в існуючих класифікаціях важливо уточнити, що саме піддається розрізненню: емоційні переживання, або цілісні емоційні явища.

При описі різноманітності емоційних переживань виділяють певний перелік базових емоцій, іноді їх ще називають прототипну або первинними. Але їх існування не є загальноприйнятим. У якійсь мірі це думка підтверджується невідповідністю, властивим виділити базові емоції. Б. Спіноза виділяє три базові емоції, Р. Декарт - шість, у сучасних авторів - від двох до одинадцяти. Кількісному невідповідності супроводжує якісне, це свідчить про те, що за винятком відмінності емоційних переживань за знаком, що розглядається сама по собі модальність емоцій, не виявляє інших явних ознак впорядкованості [22].

Пояснення цьому факту було дано В. Вундтом, що запропонував розглядати модальність (якість) емоційних переживань як складене властивість, що визначається співвідношенням трьох його двополюсних компонентів: задоволення - невдоволення, порушення - заспокоєння і напруги - дозволу. Хоча факторна інтерпретація В. Вундтом модальності емоцій згодом отримала серйозну підтримку в експериментальному дослідженні експресії і семантики емоцій, помітним визнанням в сучасній психології вона не користується [38].

Ідею функціонального розрізнення емоцій по їх відношенню до мотивації і діяльності більш точно зафіксував У. Макдауголл, який наполягав на принциповому розрізненні емоцій.

Існуючі класифікаційні схеми розрізняються своєї теоретичної і емпіричної обгрунтованістю, і від цього залежить можливість їх прийняття та оцінки.

Так само виділяють спроби описати різноманітні емоції, які спираються на уявлення про їх генетичному розвитку і взаємодії, такими авторами як Б. Спіноза, В. Грот. Цим спробам властиве прагнення виділити деяке число базових емоцій і потім простежувати умови та закономірності, за якими розвиваються їх поєднання і різновиди [38].

В.К. Вілюнас справедливо зазначає, що "багато чого з того, що у вченні про емоції за традицією називають багатообіцяючим словом" теорія ", по суті являє собою скоріше окремі фрагменти, лише в сукупності, що наближаються до ідеально вичерпної теорії" [38 - c .6]. Проблема полягає ще і в тому, що теорії, створені в різні історичні епохи, не володіють спадкоємністю. З того часу, коли філософи і природознавці стали всерйоз замислюватися над природою і сутністю емоцій, виникли дві основні позиції. Вчені, що займають одну з них, інтеллектуалістіческой, найбільш чітко позначену І.Ф. Гербарт, позицію, стверджували, що органічні прояви емоцій - це наслідок психічних явищ. За Гербарт, емоція є зв'язок, який встановлюється між уявленнями.

Емоція - це психічне порушення, яке викликається неузгодженістю (конфліктом) між уявленнями. Це афективний стан мимоволі викликає вегетативні зміни [38].

Представники іншої позиції - сенсуалісти, навпаки, заявляли, що органічні реакції впливають на психічні явища [38].

У еволюційної теорії емоцій, Ч. Дарвін показав еволюційний шлях розвитку емоцій і обгрунтував походження їх фізіологічних проявів. Суть його уявлень у тому, що емоції або корисні, або представляють собою лише залишки (рудименти) різних доцільних реакцій, які були вироблені в процесі еволюції в боротьбі за існування [15].

У асоціативної теорії В. Вундта, його уявлення про емоції досить еклектичні. З одного боку, він дотримувався точки зору Гербарта, що в деякій мірі уявлення впливають на почуття, а з іншого боку, вважав, що емоції - це, перш за все внутрішні зміни, які характеризуються безпосереднім впливом почуттів на перебіг уявлень. "Тілесні" реакції Вундт розглядає лише як наслідок почуттів. За Вундту, міміка виникла спочатку у зв'язку з елементарними відчуттями, як відображення емоційного тону відчуттів, вищі ж, більш складні почуття (емоції) розвинулися пізніше [22].

Американський психолог У. Джемс висунув "периферичну" теорію емоцій, засновану на тому, що емоції пов'язані з певними фізіологічними реакціями. Незалежно від У. Джемса, датський патологоанатом К.Г. Ланге в 1895 році опублікував роботу, в якій висловлював подібні думки. Але якщо для першого органічні зміни зводилися до вісцеральним (внутрішнім органам), то для другого вони були переважно вазомоторними. З позиції теорії Джемса - Ланге, акт виникнення емоції виглядає наступним чином: "подразник - виникнення фізіологічних змін - сигнали про ці зміни в мозок - емоція (емоційне переживання). Сенс цього парадоксального твердження полягає в тому, що довільна зміна міміки і пантоміміки призводить до непроизвольному появи відповідної емоцій [22].

Теорія У. Кеннона - П. Барда, заснована на експериментах з руйнуванням мозкових структур, дала привід зробити висновок, що вегетативні прояви емоцій вторинні по відношенню до її мозковому компоненту, що виражається психічним станом. При виключенні в експерименті всіх фізіологічних проявів (при розтині нервових шляхів між внутрішніми органами і корою головного мозку) суб'єктивне переживання все одно зберігалося [22].

У психоаналітичної теорії емоцій 3. Фрейд засновував своє розуміння афекту на теорії про потягах, і по суті, ототожнював і афект, і потяг з мотивацією. Суть цих уявлень в наступному: сприйнятий ззовні перцептивний образ викликає несвідомий процес, в ході якого відбувається несвідома людиною мобілізація інстинктивної енергії, якщо вона не може знайти собі застосування в зовнішній активності людини, вона шукає інші канали розрядки у вигляді мимовільної активності. Видами такої активності є "емоційна експресія" і "емоційне переживання". Вони можуть виявлятися одночасно, по черзі і взагалі незалежно один від одного [22].

І. Уейнбаум, в судинній теорії вираження емоцій, зазначив тісний контакт між лицьовими м'язами і мозковим кровотоком, звідки висловив припущення, що м'язи обличчя регулюють кровотік. Впливаючи протилежно на вени і артерії, вони підсилюють приплив чи відтік крові в мозок. У наш час Р. Заянц відродив цю теорію, але в модифікованому вигляді. На відміну від Уейнбаума він вважає, що м'язи обличчя регулюють не артеріальний кровотік, а відтік венозної крові. На думку Заянца, в ряді випадків еферентні сигнали від лицьових м'язів можуть ініціювати емоційні переживання. Таким чином, автор частково відроджує теорію емоцій Джемса - Ланге [22].

У рамках біологічної теорії, емоції розглядаються як біологічний продукт еволюції, пристосувальний фактор у житті тварин. Як вважає П.К. Анохін, виникнення потреб, призводить до появи негативних емоцій, які відіграють мобілізуючу роль і сприяють швидкому задоволенню потреб. Коли зворотний зв'язок підтвердить, що потреба задоволена, виникає позитивна емоція [3 - c .339].

Фрустрационная теорії емоцій, пояснюють виникнення негативних емоцій як наслідок незадоволення потреб, потягів, як наслідок невдачі. У даному випадку мова йде про розважливих емоціях, тобто емоціях, які виникають як оцінка ступеня успішності (а точніше - неуспішності) досягнення мети, задоволення потреби. Когнітівістскіх теорії з'явилися як наслідок розвитку когнітивної психології та відображають точку зору, згідно з якою основним механізмом появи емоцій є когнітивні процеси [22].

Відповідно до когнітивно-фізіологічної ті o рией ем o цій, запропонованої С. Шехтером, якась подія або ситуація викликають збудження, і у людини виникає необхідність оцінити його зміст, тобто ситуацію, яка викликала це збудження. За уявленнями Шехтера, на виникнення ем o цій, поряд з сприймаються стимулами і породжуваними ними фізіологічними змінами в організмі, впливають минулий досвід людини і оцінка їм готівкової ситуації з точки зору наявних в даний момент потреб та інтересів [22]. У пізнавальної теорії емоцій М. Арнольд - Р. Лазаруса, як пізнавальної детермінанти емоцій виступає інтуїтивна оцінка об'єкта. Емоція, як і дія, слід за цією оцінкою. У концепції Р. Лазаруса центральною є ідея про пізнавальну детермінації емоцій. Він вважає, що когнітивне опосередкування є необхідною умовою для появи емоцій. Проте він критикує М. Арнольд за те, що поняття "оцінка" залишається у неї суб'єктивним і не пов'язується з фактами, піддаються безпосередньому спостереженню. 14. Спілкування як контекст психологічного впливу. Вербальні та невербальні засоби спілкування. 

Спілкування людини підтримується певними засобами. Свої почуття, думки людина здатна виражати й закріплювати в словах і жестах, створюючи певний комунікативний простір, у якому об´єднуються, співіснують її внутрішній світ і світ зовнішній, об´єктивний. Такими засобами, які людина використовує в своєму спілкуванні, є вербальні (словесні) і невербальні засоби (міміка, пантоміміка, виражальні рухи тіла).

Вербальні засоби спілкування

Вербальна комунікація використовує як знакову систему мову найбільш універсальний засіб людського спілкування, який забезпечує змістовний аспект взаємодії і взаєморозуміння в процесі спільної діяльності. Точність розуміння слухачем змісту висловлювання може стати очевидною для комунікатора лише тоді, коли відбудеться зміна "комунікативних ролей", тобто коли реципієнт стане комунікатором і своїм висловлюванням дасть знати про те, як він розкрив зміст інформації.

Спілкування вербальними засобами є не що інше як використання живого слова в передачі інформації. Лише людині притаманно вербалізувати свої почуття, емоції, поведінку через слово, що доводить її до найвищого ступеня розвитку порівняно з іншими представниками тваринного світу. Мова є явищем не тільки лінгвістичним, а й психологічним, естетичним і суспільним, вона охоплює всі сфери суспільного життя: науку, освіту, мистецтво та ін.

У суспільстві виокремилися різні види мови.

Внутрішня мова— це мова для себе. Наприклад, розв´язуючи математичну задачу, ви думаєте, але ваших думок ніхто не чує. Відмітною рисою такого виду мови є те, що її не чують інші люди, і вона зрозуміла лише одній людині — вам.

Зовнішня мова — ЇЇ ще називають усною, тобто та, яку чує людина, що перебуває поряд з вами. Це різновид мовлення, яке сприймається співрозмовниками на слух. Вона вважається економною, тобто потребує менше слів.

Діалогічна або розмовна мова — мова щоденного вжитку, включає в себе діалектні та жаргонні вирази, що використовуються в певній місцевості або представниками певної професії чи виду діяльності.

Монологічна мова — промовляється однією людиною при звертанні до іншої. Прикладами монологу можуть бути пояснення вчителя, відповідь учня, диктора та ін. Монологічна мова складна за своєю будовою: вона триває досить довго, не перебивається репліками інших та потребує попередньої підготовки.

Літературна мова — мова, що відповідає певним нормам і є свідченням мовної культури.

Штучні мови: азбука Морзе, мова глухонімих, шифри, комп´ютерні мови (завдяки яким відбувається спілкування людини з комп´ютером).

Письмова мова дає змогу спілкуватися з представниками минулих та майбутніх поколінь.

Голосові характеристики мови

Важливе значення для процесу комунікації має акустична система мови, до якої відносять якість голосу (тембр, висоту, тональність, голосність), інтонації, темп мови, фразові і логічні наголоси.

Темп мови може бути дуже повільний, швидкий, дуже швидкий. Від темпу мови може залежати те, як тебе слухатимуть оточуючі. "Порожнє слово сиплеться, як горох з решета, — насичене слово повертається повільно, наче куля, наповнена ртуттю", — так говорив про темп мови відомий режисер К.С. Станіславський.

Норман Міллер і його колеги з університету Північної Каліфорнії виявили, що відчуття правдивості зростає, коли людина говорить швидко. Жителі Лос-Анджелеса і його околиць, що слухали записи мов на тему "Небезпека вживання кави", оцінювали тих, хто говорив швидко (близько 190 слів за хвилину), як більш об´єктивних, інтелігентних і ерудованих, ніж ті, які говорили повільно (близько 110 слів за хвилину). Вони також вважали швидко вимовлені повідомлення більш переконливими.

Виявилося, що значимим фактором є саме темп мови. Коли рекламу прискорювали на 25 %, слухачі розуміли її, як і раніше, добре й оцінювали того, хто говорить як більш інтелігентного і щирого, а саме повідомлення вважали цікавішим. Фактично нормальна швидкість мови в 140 або 150 слів за хвилину може бути майже подвоєна, перш ніж почне знижуватися її розуміння слухачами. Джон Ф. Кеннеді, відомий як винятково ефективний оратор, іноді прискорювався до 300 слів за хвилину. Для американців швидка мова не дає слухачеві часу зробити ефективних висновків, вона також відкидає будь-які небажані думки.

Деякі люди говорять дуже повільно, їх доводиться ніби "тягнути за язик", а інші ніби "строчать з кулемета", про них говорять: "За твоєю мовою не поспієш босоніж". Важливо вміти говорити не дуже швидко, але й не дуже повільно, щоб усім було зрозуміло. Однак у деяких випадках краще говорити повільно (якщо потрібно щось пояснити або якщо розмовляєш з людиною, яка не дуже добре знає твою мову, та ін.) або швидко (якщо ти або твій співрозмовник квапиться).

Тон мови — це забарвлення голосу, з яким вимовляються слова, що допомагає людині краще передати свої думки і почуття. Тон може навіть змінити зміст мови, додати йому протилежного змісту. Спробуйте, наприклад, вимовити слова "так" і "ні" різним тоном (весело, смутно, здивовано, зі злістю) і ви самі відчуєте різницю.

Не менше значення мають і різні вкраплювання в мову — паузи, покахикування, сміх, плач та ін. Голоси розрізняються за властивістю впливати на інші. Тому розрізняють голоси непоказні, звичайні, які не приваблюють нашої уваги. Є голоси, що відразу привертають нашу увагу, надовго запам´ятовуються.

Голос також є виразником наших почуттів. За голосністю мова достатньо змінюється: від дуже тихої, тихої, тихішої, ніж звичайно, до голосної, дуже голосної, до лементу. Коли людина говорить дуже голосно або дуже тихо, слухати неприємно — погано чути і важко зрозуміти. Однак бувають ситуації, коли потрібно говорити дуже тихо (якщо в будинку хтось працює, хворіє або відпочиває; в установах культури: в музеї, під час концерту, в театрі та ін.) або дуже голосно (якщо потрібна допомога, хтось заблудився, виступає перед великою аудиторією тощо).

У звичайній обстановці потрібно говорити з нормальною гучністю, щоб вас усі добре чули. Так, спокійний і солідний голос знімає напруження і збуджує інтерес, а "напружена", швидка і голосна мова може сприйматися як ознака агресивності. Тихим голосом звичайно розмовляють люди боязкі, невпевнені в собі. Погане враження залишає людина, що явно декламує в ході розмови раніше завчені фрази. До таких оточуючі відносяться з недовірою.

Відомий французький письменник якось помітив, що є всього один спосіб написати слово "ні" і один єдиний спосіб— слово "так". Але існує тисяча способів вимовити слово "ні" і стільки ж — слово "так". За допомогою інтонації, тембру голосу можна "так" вимовити з негативним відтінком, а слову "ні" надати позитивного значення. Згадайте відому фразу: "їсти подано!". Саме з неї багато акторів починали своє життя в театрі. Спробуйте додати її звучанню різні відтінки. Якщо вийшло більше десяти, то можна сказати, що ви добре володієте своєю акустичною системою.

Виділяють такі характеристики усного мовлення.

Емоційно-естетичні особливості віддзеркалюють ставлення людини до предмета розмови. Ми завжди безпомилково даємо зрозуміти співрозмовникові, чи приємно нам розмовляти про щось.

Біофізичні особливості дозволяють нам визначити стать, вік, темперамент, внутрішній стан людини. Експерти, прослухуючи запис розмови, можуть визначити вік того, хто говорить, з точністю до одного року. Крім того, така система дає можливість оцінити стан здоров´я людини. Причому виділяють не тільки тимчасовий розлад здоров´я, наприклад хрипоту — застуду, а й діагностують тривалі, хронічні хвороби.

Індивідуально-особистісні показники відрізняють одну людину від іншої. Завдяки цим характеристикам можна без труднощів упізнати голос знайомої людини телефоном, навіть якщо вона не представилася вам. Пародисти, копіюючи будь-яку мову, спираються саме на ці ознаки.

Соціально-професійна система показників пов´язана із соціальним статусом людини в суспільстві, з її професією. Недарма ми зауважуємо: "Говорить, як начальник; або: ти всіх повчаєш, як учитель". Голос може підказати, як людина ставиться до себе. Так, якщо людина сповнена почуттями власного достоїнства, гордості і важливості за свою справу, то мова в неї буде ритмічною, розміреною, із правильними, закінченими фразами.

Національно-соціальні характеристики голосу розрізняються за акцентом народів різних країн: в´єтнамців, українців, естонців та ін. Навіть якщо ми ніколи не вчили мови, все одно зможемо відрізнити, наприклад, німця від грузина. Ця характеристика мимовільна і формується ще в глибокому дитинстві. Навіть знаючи мову досконало, від акценту важко позбутися. Сюди ж можна віднести відмінності в мові міських і сільських жителів.

Невербальні засоби спілкування

Невербальна комунікація включає різні знакові системи: оптико- кінетичну, пара- та екстралінгвістичну, просторово-часову, контакт "очі в очі", які мають свої особливості.

Оптико-кінетична система знаків використовує жести, міміку, пантоміміку. Загалом цю систему можна уявити як сприймання властивостей загальної моторики різних частин тіла (рук— жестикуляція, обличчя— міміка, пози— пантоміміка). Ця загальна моторика відображає емоційні реакції людини, оскільки включення оптико-кшетичної системи знаків до ситуації комунікації надає спілкуванню певних нюансів, що сприймаються неоднозначно за умов використання одних і тих самих жестів у різних національних культурах. Значущість оптико-кінетичної системи знаків у комунікації настільки велика, що виокремилась особлива галузь досліджень — кінесика, яка вивчає ці проблеми.

Паралінгвістична система — це система вокалізації мовлення, що характеризується якістю голосу, його діапазоном, тональністю і виражає почуття та стани людини. Так, спокійний і солідний голос знімає напруженість, збуджує інтерес, а роздратований — сприймається як ознака агресивності.

Екстралінгвістична знакова система — це включення в мову пауз, інших нелінгвістичних компонентів (покашлювання, сміх), темп мовлення.

Велике значення має розпізнавання психологічного стану людини на основі "мови тіла". В психології спілкування зібрано дуже багато знань про "мову тіла", або не вербальне спілкування. Важливо показати найрізноманітніші варіанти розпізнавання та використання невербальних засобів спілкування, а також звернути увагу на неповну достовірність таких висновків.

У цьому процесі важливу роль відіграють емоції, манери партнера, його жести. Трапляється, що ваше повідомлення сприймається неправильно з тієї простої причини, що воно супроводжується "суперечними" рухами, позами. Адже вони — як слова в мові. їхня точність, відповідність тому, що ми хочемо виразити, дозволяє зрозуміти, як це сприйнято (із схваленням або вороже), відкриті слухачі чи замкнені, зайняті самоконтролем чи нудьгують. "Безсловесний" зворотний зв´язок може попередити, як потрібно змінити свою поведінку, щоб досягти потрібного результату.

До цих засобів належать такі, які не є основними в передачі інформації, а є лише додатковими, підсилюючими спілкування. Мова невербального спілкування є мовою жестів, міміки, пантоміміки, тобто мовою тіла, що виражає почуття, емоції людини. Людина використовує для підсилення аудіального ефекту найрізноманітніші рухи (жести, експресія обличчя, пози, інтонаційно-ритмічні особливості голосу, дотик), які виражають її психічні стани, її ставлення до партнера, до ситуації спілкування загалом.

Виражальні рухи тіла та інтерпретація невербальної поведінки залежать від віку, особистісних особливостей людей, а також від ситуації спілкування, комунікативних завдань і комунікативних установок.

Виділимо види невербальних засобів спілкування. L Візуальні:

кінесика: рухи рук, голови, ніг, тулуба, хода;

вираз обличчя, очей;

поза, постава, положення голови;

напрям погляду, візуальні контакти;

шкірні реакції: почервоніння, збліднення, потіння;

проксеміка (просторова і тимчасова організація спілкування): відстань до співрозмовника, кут повороту до нього, персональний простір;

допоміжні засоби спілкування: підкреслення або приховування особливостей статури (ознаки статі, віку, раси);

засоби перетворення природної статури: одяг, зачіска, косметика, окуляри, прикраси, татуювання, вуса, борода, дрібні предмети в руках.

2. Акустичні:

паралінгвістичні (якість голосу, його діапазон, тональність): голосність, тембр, ритм, висота звуку;

екстралінгвістичні: мовні паузи, сміх, плач, подихи, кашель, ляскіт.

5. Тактильні:

такесика: дотик, потиск руки, обійми, поцілунок.

4. Ольфакторні:

приємні і неприємні запахи навколишнього середовища;

природний і штучний запахи людини.

Багато інформації може надати жестикуляція співрозмовника. Ми навіть не уявляємо, скільки різноманітних жестів використовує людина під час спілкування, як часто вона ними супроводжує своє мовлення. І ось що дивно: мові вчать ще з дитинства, а жести засвоюються природним шляхом.

Існують народи, які через свої національні особливості та традиції приділяють жесту дуже велике значення. Наприклад, учені підрахували, що під час розмови мексиканець протягом однієї години використовує в середньому 180 жестів, француз- 120, італієць — 80, фін — 1, англієць — 0.

Залежно від призначення жести поділяють на ритмічні, емоційні, вказівні, зображувальні та символічні.

Ритмічні жести

Ритмічні жести пов´язані з ритмікою мовлення. Спостерігаючи за виступаючими по телебаченню, зверніть увагу на те, як часто мовець у такт мовлення розмахує рукою.

Ритмічні жести підкреслюють логічний наголос, уповільнення та прискорення мовлення, місце пауз, тобто те, що звичайно передає інтонація.

Емоційні жести

Наше мовлення дуже часто буває емоційним. Хвилювання, радість, захоплення, ненависть, смуток, прикрість, непорозуміння, розгубленість, збентеженість — усе це проявляється не тільки в підборі слів, в інтонації, а й у жестах. Жести, що передають різні відтінки почуттів, називаються емоційними. Деякі з них закріплені у стійких сполученнях, оскільки такі жести стали загально-значущими. Наприклад: бити себе у груди, стукнути кулаком по столу, повернутися спиною, знизати плечима, розвести руками, вказати на двері тощо.

Вказівні жести

Скажіть, чи можна виконати накази: "Відкрийте те вікно", "Цю книгу не бери, візьми ось ту", якщо вони промовляються без жестів? Відповідь буде одна: "Не можна!". У таких випадках вимагається вказівний жест. За допомогою цього жесту мовець виділяє якийсь предмет з ряду однорідних, вказує місце (поряд, зверзу, там), підкреслює порядок руху (по черзі, через одного). Вказати можна поглядом, кивком голови, рукою, поворотом тіла тощо. Деякі вказівні жести умовні. Вказівний жест рекомендується використовувати у виняткових обставинах, коли є предмет (або наочний посібник), на який можна вказувати.

Зображувальні жести

Давайте проведемо експеримент. Запитайте того, хто знаходиться поряд з вами або близько від вас: "Що являють собою кручені сходи і брижі на воді?". У відповідь почуєте: "Це сходи ось такі (робиться обертальний рух правою рукою по вертикалі). А брижі — такі (хвилеподібний рух рукою по горизонталі)".

Зображувальні жести застосовуються у випадках:

якщо не вистачає слів, щоб повністю передати уявлення;

якщо одних слів недостатньо з якихось причин (підвищена емоційність мовця, неволодіння собою, незібраність, знервованість, невпевненість у тому, що адресат усе розуміє);

якщо необхідно підсилити враження і вплинути на слухача додатково та наочно.

Однак, користуючись зображувальними жестами, слід дотримуватись почуття міри: не можна мову слів підміняти жестами.

Сим в олічні жести

Безумовно, ви бували в театрі, на концерті, дивилися виступи акторів по телебаченню. Згадайте, як вони жестикулюють, завершуючи виступ, прощаючися з аудиторією. Найбільш вживаний жест — уклін як символ вдячності за теплий прийом, за оплески. Або, стоячи на авансцені, актор широко розводить руки в сторони, немовби обіймає тих, хто сидить у залі. Використовується ще такий жест: руку (руки) притискають до грудей і низько вклоняються. Цей жест символізує щиросердне ставлення, любов актора до глядачів.

Інший приклад. Передача КВК. Ведучий Олександр Масляков представляє суддів. Один, коли його називають, встає, повертається обличчям до залу, робить кивок головою; інший підіймає обидві руки вгору, з´єднує долоні і похитує руками; третій вклоняється, четвертий привітно махає рукою.

Кожен жест, який людина використовує при невербальному спілкуванні, має свою інтерпретацію. Розглянемо їх.

Відкритість

У цій групі жестів можна виділити такі:

розкриття рук долонями догори — жест щирості і відкритості. Він може супроводжуватися прикладанням долонь до грудей або підняття плечей. Наприклад, коли діти пишаються своїми досягненнями, вони відкрито показують руки, і навпаки, коли почувають свою провину, ховають їх у кишені або за спину;

піджак, який розстібають, — так роблять люди відкриті і дружні до вас. Наприклад, відзначено, що коли ділові переговори успішні, спостерігається така жестова група: сидячі учасники розстібають піджаки, розпрямляють ноги, пересуваються на край стільця, ближче до столу, що відокремлює їх від співрозмовника.

Захист

До цієї групи відносимо жести, якими ми реагуємо на можливі конфліктні ситуації:

руки, схрещені на грудях, — співрозмовник прийняв захисну позицію. Тому якщо ми бачимо такий жест, необхідно

переглянути те, що робимо або говоримо, тому що партнер починає втікати від обговорення.

Оцінка

Ці жести мають відношення до задушевності і мрійності:

жест "рука в щоці" означає, що людина занурена в роздуми;

жест критичної оцінки (рука піднесена до обличчя, підборіддя спирається на долоню, вказівний палець витягається уздовж щоки, інші — нижче рота) означає, що людина злегка скептично ставиться до того, що відбувається в даний момент (позиція "почекаємо-подивимося");

—нахилена голова свідчить про зацікавленість, увагу. Тому можна оцінювати, наскільки добре сприймається те, що ви говорите;

почісування підборіддя виражає зайнятість процесом ухвалення рішення (позиція типу "добре, давайте подумаємо");

маніпулювання окулярами (протирає скло, бере в рот дужку окулярів та ін.) має місце у випадках, коли співрозмовникові потрібен час для обмірковування перед тим, як зробити більш рішучий опір, вимагаючи пояснень або ставлячи запитання ("пауза для міркування");

походжування сигналізує про вирішення складної проблеми. З тим, хто походжує, не варто починати розмову: це може порушити хід його думок і перешкодити угоді;

пощипування перенісся (звичайно поєднується із закриттям очей) говорить про глибоку зосередженість і напружені міркувань.

Підозра і прихованість

жест "рука прикриває рот" перед або під час висловлювання — людина хоче сховати свою позицію з питання, яке обговорюється;

погляд убік означає недовіру;

ноги (або все тіло), повернуті до виходу, — свідчення бажання закінчити зустріч, бесіду або те, що відбувається. Якщо більшість слухачів в аудиторії або на нараді приймають таку позу — це сигнал про необхідність завершити захід;

потягування або легке потирання носа (звичайно вказівним пальцем) — знак сумніву. Цей жест часто використовують оратори, коли вони не впевнені, як підійти до предмета розмови, або сумніваються в реакції слухачів.

"Домінантність — підпорядкованість" — коли хтось міцно потискує вам руку і повертає її так, що долоня лежить поверх вашої, він намагається виразити фізичну перевагу;

якщо ж простягують руку для вітання долонею догори, то демонструють готовність прийняти підлеглу роль;

коли людина стоїть поруч із сидячої, нависаючи над нею, це змушує почувати себе незахищеним і сприймається як перевага;

рука партнера при розмові недбало засунута в кишеню піджака, а великий палець знаходиться зовні — це виражає його впевненість у перевазі над вами. Якщо ж зустрічаються два чоловіки, що звикли приймати таке положення, то вони звичайно утримуються від цього жесту на знак поваги одне до одного.

Ще однією специфічною знаковою системою, що використовується в комунікативному процесі, є "контакт очей". Дослідження в цій галузі тісно пов´язані із загально-психологічними дослідженнями в галузі зорового сприйняття— руху очей. У соціально-психологічних дослідженнях вивчається частота обміну поглядами, "тривалість" їх, зміна статики і динаміки погляду, уникання його та ін. Контакт очима не обмежується інтимним спілкуванням. Знаки, що подаються рухами очей, включаються в ширший діапазон ситуацій спілкування. Є роботи про роль візуального спілкування для дитини, зокрема виявлено, що для дитини властиво фіксувати увагу насамперед на обличчі людини. Експеримент, який був проведений з дитиною та дорослим, показав, що найжвавіше дитина реагує на два горизонтально розташованих круги, тобто очі. Це явище має значення в роботі медиків, роботі педагогів, а також людей, що мають відношення до проблем керівництва. Як і інші не вербальні засоби, контакт очима доповнює вербальну комунікацію, тобто повідомляє про готовність підтримати комунікацію або перервати її.

У процесі спілкування люди займають різне просторове розміщення відносно один одного. Наука, яка вивчає норми просторової і часової організації спілкування ("просторова психологія"), називається проксемікою. Засновником просторової психології є американський дослідник Е. Хом, який досліджував перші форми просторової організації спілкування у тварин. У випадку людської комунікації запропонована особлива методика оцінювання інтимності спілкування на основі вивчення організації його простору.

Е. Хом виділив чотири зони міжособистісного спілкування.

Зона інтимного спілкування (від півметра до безпосереднього тілесного контакту). На такій відстані спілкуються знайомі, батьки з дітьми, дуже близькі люди. Крім найближчих, у цю зону допускаються лікарі, медсестри, перукарі та інші спеціалісти, професія яких потребує безпосереднього тілесного контакту з клієнтом. Намагаючись у спілкуванні з кимось увійти в цю зону, ви тим самим натякаєте на те, що хотіли б вважати його другом.

Зона особистого спілкування (0,5-1,5 м). Межі цієї зони різні для різних культур. Як правило, на такій дистанції спілкуються добре знайомі один одному люди. Ця відстань дає їм змогу торкатись один одного, потиснути один одному руку, похлопати по плечу. Більшість людей вважають цю зону своїм особистим простором і не схильні впускати в неї сторонніх людей. Наприклад, коли ви сидите в кафе, де є вільні місця, і новий відвідувач підсідає до вас, то ви почуватиметеся незручно. Або інший приклад. В переповненому транспорті люди уникають візуального контакту один з одним, намагаються дивитись у вікно або на стіну, щоб таким чином витримувати межі особистого простору.

Зона формального спілкування (1,5-3 м). На такій дистанції ведуть ділові, а також випадкові і малозначимі розмови. Існує вислів "витримати дистанцію", за допомогою якої описують відносини начальника і підлеглого.

Зона публічного спілкування (понад 3 м). Простір, що відділяє людину від оратора в залі, є зоною публічного спілкування. В такій ситуації коментарі, інтимні жести не є дотепними (наприклад, потиснути руку лекторові, похлопати по плечах).

Отже, основними завданнями невербального спілкування можна вважати такі:

—створення і підтримка психологічного контакту, регуляція процесу спілкування;

—додавання нових значимих відтінків словесному тексту, правильне тлумачення слів;

—вираз емоцій, оцінок, ролей, змісту ситуації.

Зробимо короткий висновок сказаному. Людина в процесі спілкування використовує два види засобів: вербальні та невербальні. На перший погляд здається, що більше відсотків при передачі інформації припадає на вербальне спілкування, але хочемо зазначити, що близько 70 % ми спілкуємося невербальними засобами і 30 % — вербальними, або словесними. Отже, більше про людину може сказати не її слово, а її тіло, зважуючи на їх конгруентність.

15. Форми спілкування. 

За своєю суттю форма спілкування як соціально-психологічний феномен є способом його організації, внутрішньою структурою, пов'язаними з безпосереднім змістом спілкування. Класифікують форми спілкування за різними ознаками. З урахуванням організаційного аспекту взаємодії виокремлюють такі його форми, як бесіда, розмова по телефону, переговори, збори та ін.

Бесіда

Це найпоширеніша форма спілкування, яка здійснюється з метою передавання інформації, обміну думками, почуттями тощо. З огляду на мету спілкування розрізняють такі види бесіди:

1. Ритуальні. Характерні для обрядів, ритуалів, під час яких учасники спілкування дотримуються певного мовленнєвого етикету.

2. Особистісні. Йдеться про спілкування між близькими людьми — рідними, друзями, дітьми тощо. Під час таких бесід реалізуються етико-психологічні засади спілкування, гуманістичні установки, етнопсихологічні особливості індивідів.

3. Ділові. їх предметом, як правило, є конкретна справа.

Оскільки результати самореалізації індивіда у діловій сфері суттєво впливають на всі аспекти його життєдіяльності, ділова бесіда потребує детальнішого розгляду. Вона може виконувати різноманітні функції: обмін діловою інформацією, контроль і координація дій, формування перспективних заходів, стимулювання активності, розумових здібностей партнера по спілкуванню, пошук і розроблення стратегій поведінки тощо. Метою ділових індивідуальних бесід є уточнення позиції учасників взаємодії, одержання додаткової інформації про них, з'ясування мотивів їх дій.

Ділова бесіда може бути офіційною й неофіційною, короткочасною і довготривалою, корисною або безкорисною, добровільною або вимушеною. Як правило, вона має таку мету:

— досягнення позитивного результату для учасників взаємодії;

— випробування, реалізація своїх професійних якостей;

— утвердження свого Іміджу засобом ефекту "особистої привабливості", пробудження до себе симпатій учасників бесіди;

— збирання ділових та особистих даних про протилежну сторону;

— актуалізація ділового інтересу та людського взаєморозуміння.

Реалізація всіх цих аспектів гарантує високу результативність ділової бесіди. Досягнення цього залежить від якості її попередньої підготовки, дотримання психологічно вивіреної логіки її проведення, творчої інтерпретації ситуацій, що виникають в її процесі, інтелектуальної мобілізації при розв'язанні неочікуваних проблем. Важливими є вміння слухати і правильно формулювати запитання, які допомагають розкрити думки співрозмовника, раціональна поведінка в заключній частині, яка пов'язана з прийняттям рішення і завершенням бесіди. Вироблення рішення у процесі бесіди повинно відбуватися після обговорення проблеми, в іншому разі співрозмовник замість висловлення своїх конструктивних думок більше зосереджуватиметься на опонентові.

Розмова по телефону

До неї, як до найпростішого способу встановлення контакту, часто вдаються ділові люди.

Уміння ділової особи розмовляти по телефону впливає на її особистісний авторитет і авторитет установи, якою вона керує (рис. 7). Тому організації" котрі дбають про своє реноме, практикують короткотермінові курси з оволодіння основами роботи з оргтехнікою, телефоном. Уміння розмовляти по телефону є суттєвою складовою кваліфікації підприємців і керівників. Актуальність телефонного спілкування зростає ще й тому, що середня тривалість телефонних розмов за останні роки збільшилася в кілька разів. Як стверджують психологи, час телефонних бесід зростає за рахунок емоційного забарвлення, мовної нечіткості, неділового характеру фраз. Це свідчить, що на ділову інформацію витрачається дві третини часу, а одна третина — на паузи, вираження власних емоцій з приводу почутого. Тому важливо вміти не тільки лаконічно вибудовувати розмову по телефону, а й оперативно перебудовуватися, реагуючи на різні теми і різних партнерів.

Переговори

Призначення переговорів пов'язане із співпрацею і розв'язуванням спірних питань. Вони передбачають спільну діяльність суб'єктів, зорієнтовану на вирішення суперечностей з урахуванням потреб кожного З них. Особливість цієї діяльності полягає у наявності в кожного учасника переговорного процесу своїх цілей, інтересів, намірів, які частково збігаються, а частково різняться. Саме збіг інтересів уможливлює переговори, а розбіжність потреб спонукає сторони до їх проведення.

Визначають такі функції переговорів:

— інформаційно-комунікативна. Сприяє обміну інформацією, точками зору, налагодженню нових зв'язків;

— регулятивна. Передбачає встановлення відповідної взаємодії на переговорах, упорядкування спільної діяльності;

— координаційна. Спрямована на узгодження дій учасників переговорів, на встановлення взаємозв'язку між ними;

— контролююча. Полягає у перевірці виконання досягнутих раніше угод.

16. Перцептивний, комунікативний та інтерактивний аспекти спілкування. 

Спілкування – складний процес взаємодії між людьми, що полягає в обміні інформацією, а також у сприйнятті і розумінні партнерами один одного. Суб'єктами спілкування являються живі істоти, люди. У принципі спілкування характерне для будь-яких живих істот, але лише на рівні людини процес спілкування ставати усвідомленим, зв'язаним вербальним і невербальним актами. Людина, що передає інформацію, називається коммунікатором, що одержує її – реципієнтом.

У спілкуванні можна виділити ряд аспектів[1] : зміст, мета і засоби. Розглянемо їх докладніше.

Зміст спілкування – інформація, що у межиндивидуальних контактах передається від однієї живої істоти іншому. Це можуть бути зведення про внутрішній (емоційному і т.д.) стані суб'єкта, про обстановку в зовнішнім середовищі. Найбільш різноманітний зміст інформації в тому випадку, якщо суб'єктами спілкування являються люди.

Ціль спілкування – відповідає на запитання «Заради чого істота вступає в акт спілкування?». Тут має місце той же принцип, що вже згадувався в пункті про зміст спілкування. У тваринні мети спілкування не виходять звичайно за рамки актуальних для них біологічних потреб. У людини ж ці мети можуть бути дуже і дуже різноманітними я виявляти собою засобу задоволення соціальних, культурних, творчих, пізнавальних, естетических і багатьох інших потреб.

Засоби спілкування – способи кодування, передачі, переробки і розшифровки інформації, що передається в процесі спілкування від однієї істоти до іншого. Кодування інформації – це спосіб її передачі. Інформація між людьми може передаватися за допомогою огранов чувтв, мови й інших знакових систем, писемності, технічних засобів запису і збереження інформації.

1. Перцептивний аспект ділового спілкування

Перцепція пов’язана з процесом сприйняття й пізнання іншої людини та спрямована на визначення індивідуальних особливостей людини, особливостей її поведінки.

Перцепція (від лат. perceptio - сприйняття) - процес безпосереднього активного відбиття когнітивною сферою людини зовнішніх і внутрішніх об’єктів.

У процесі спілкування відбувається сприйняття його учасниками один одного. Результатом цього є створення певного цілісного образу іншої людини, який формується на основі її оцінювання

У свою чергу, під час оцінювання людини враховуються не лише її особистісні якості, але й соціокультурні чинники (соціальний статус, роль у суспільстві тощо).

Як зазначають фахівці (А. Панфілова, Ф. Хміль [57; 88] та ін. ), у процесі спілкування використовуються такі основні механізми міжособистісного пізнання: ідентифікація, стереотипізація, емпатія й рефлексія.

Ідентифікація (від лат. identifico - ототожнення, уподобання) - намагання зрозуміти іншу людину шляхом уявної спроби поставити себе на її місце.

Ідентифікація є одним із найпростіших способів знаходження «ключа» до поведінки іншої особи. Цей спосіб достатньо часто застосовується на практиці, коли людина намагається прогнозувати дії чи емоційний стан інших на основі власних дій, переживань, переконань, тобто за аналогією із власною поведінкою.

Стереотипізація (від грецьк. - stereo - твердий, typos - відбиток) - оцінювання іншої людини за допомогою поширення на неї типових характеристик представників певної соціальної групи.

Ідентифікація та стереотипізація є досить ефективними засобами пізнання й оцінювання учасниками спілкування один одного. Однак у комунікативній практиці не доцільно обмежуватися використанням лише цих механізмів, адже результати такого оцінювання можуть мати значну погрішність.

2. Комунікативний аспект спілкування

Ефективна комунікація є однією з найважливіших передумов успішного спілкування. Комунікація виявляється в обміні інформацією між співрозмовниками, у передачі та прийомі знань, думок, почуттів, оцінок, пропозицій щодо певного питання.

Комунікація (від лат. communico - роблю загальним, спілкуюсь) - це специфічний процес активного обміну інформацією між людьми під час взаємодії.

Науковцями визначено різні види комунікацій

За типом відносин між їх учасниками ці процеси поділяються на:

• міжособистісні;

• публічні;

• масові.

Міжособистісна комунікація зорієнтована на встановлення комунікативного зв’язку між окремими учасниками спілкування. У публічній комунікації бере участь група людей. Масова комунікація реалізується за допомогою поширення спеціально підготовлених повідомлень із використанням різних технічних засобів серед великої анонімної аудиторії.

Як зазначають фахівці (М. Альберт, М. Х. Мескон, А. Панфілова, О. Сердюк, Ф. Хедоурі), ключовими елементами будь-якого комунікативного акту є:

• відправник інформації, який визначає зміст і форму передачі інформації іншим особам з метою впливу на них;

• інформація як закодоване за допомогою певних знаків повідомлення;

• кодування, за допомогою якого певна інформація відображається в зрозумілих для інших людей символах;

• канал зв’язку - спосіб передачі інформації;

• одержувач - суб’єкт (людина чи група людей), який сприймає передану інформацію;

• декодування - переведення одержувачем отриманої у вигляді кодової системи інформації в зрозумілу для нього форму.

3. Інтерактивний аспект спілкування

У процесі спілкування між людьми, на відміну, наприклад, від комунікації в кібернетичних системах, відбувається не лише передача інформації, а й її збагачення, уточнення, адже такий акт передбачає взаємну зорієнтованість індивідуумів один на одного, кожний із них під час спільної діяльності змушений орієнтуватися на настанови, мотиви поведінки, цінності, потреби, інтереси свого партнера як активного суб’єкта спілкування. Тому не менш важливу роль, ніж комунікація, відіграє третій структурний компонент спілкування - інтеракція.

Інтеракція (від лат. inter - поміж, періодично та actio - дія) – це процес, спрямований на обмін діями під час спілкування.

Інтерактивний аспект спілкування забезпечує взаємодію між людьми, безпосередню організацію їх спільної діяльності. Інтеракція виявляється також у прагненні кожного учасника вплинути на інших співрозмовників, стимулювати в їхній поведінці бажані для нього зміни. Необхідними умовами для цього є не лише використання єдиної мови спілкування, зрозумілої для всіх партнерів взаємодії, але й забезпечення цілеспрямованого узгодження їхніх позицій щодо означеної проблеми та способів її розв’язання. Якщо спільна діяльність організована на принципах співробітництва, взаємоповаги й толерантності, то між учасниками спілкування відбувається активний взаємообмін не лише ідеями, але й певними діями, а це, у свою чергу, сприяє ефективному відпрацюванню загальної стратегії стосовно визначення шляхів досягнення поставлених цілей, а надалі - й успішному впровадженню спільної стратегії на практиці.

А. Панфілова [57] виділяє три рівні процесу спілкування:

• макрорівень, на якому взаємодія між його учасниками регламентується існуючими традиціями й звичаями та розгортається відповідно до наявних обставин справи;

• мезарівень, який передбачає обмеження змісту спілкування певною темою чи обговоренням конкретного об’єкта, що може мати одноразовий чи багаторазовий характер;

• мікрорівень, що реалізується за допомогою окремих елементів спілкування (запитання - відповідь, привітання, міміка тощо). 17. Зміст та характеристики психологічного впливу. Ініціатор та адресат впливу. 

Характеристика основних засобів і методів психологічного впливу на людей

Психологічний вплив - це вплив на психічний стан, почуття, думки і вчинки інших людей за допомогою психологічних засобів: вербальних (словесних), паралінгвістіческіх або невербальних (несловесних).

Вербальні засоби впливу-це слова.

Паралінгвістіческій означає пов'язаний з промовою, що оточує мова, але не є самою мовою. Наприклад, гучність або швидкість мовлення, артикуляція, інтонації, паузи у промові, смішки. Ці сигнали можуть змінювати дію вимовних слів, в одних випадках посилюючи або послаблюючи його, а в інших - змінюючи їхній зміст.

До невербальних засобів спілкування відносяться взаємне розміщення співбесідників в просторі, наприклад, відстань між ними, їх переміщення та утворення в цьому просторі, їх пози, жести, міміка, напрямок погляду, дотику один до одного, а також зорові, слухові і іноді нюхові сигнали, які одна людина вільно чи мимоволі передає іншому паралельно з промовою. Зовнішність людини, шум, який він виробляє, запах парфумів - все це також невербальні сигнали. Невербальні сигнали теж можуть посилювати дію слів, послаблювати його або абсолютно змінювати їхній зміст.

Парадокс полягає в тому, що більшість людей, готуючись вплинути на будь-чиї рішення або відношення, думають насамперед про слова, що вони скажуть. Між тим правильніше було б думати насамперед про те, як вимовити слова і якими діями їх супроводжувати.

Ініціатор впливу - той з партнерів, що перший робить спробу впливу будь-яким з відомих (чи невідомих) спосо-бов.

Адресат впливу - той з партнерів, до якого звернена перша спроба впливу. В процесі міжособистісного спілкування відбувається постійне взаємний вплив людей один на одного, так що в більшості випадків людина одночасно є і ініціатором, та адресатом впливу.

Вплив в міжособистісному спілкуванні націлене на задоволення своїх мотивів і потреб за допомогою інших людей або через їх посередництвом. Наприклад, коли керівник домагається від підлеглих вирішення важливої задачі або досягнення мети, він не тільки досягає якогось соціально значимого результату, але реалізує власну потребу досягати успіху (уникати невдачі, уникати невизначеності і т.п.).

У багатьох випадках вплив може бути спрямоване насамперед на задоволення особистих потреб, хоча воно відбувається під виглядом користі для справи, для суспільства, для інших людей і т.п.

Нижче буде представлені різні види впливу, більша частина з яких може бути використана незалежно від дистанції влади. Зовсім необов'язково володіти офіційними владними повноваженнями або бути авторитетом, для того щоб впливати на інших людей. Більше того деякі види вплив більш ефективно використовуються як раз тими людьми, хто не володіє владними повноваженнями. До числа таких видів впливу відносяться прохання, формування прихильності, ігнорування, маніпуляція.

Види психологічного впливу.

1. Переконання - свідоме вплив на іншу людину з метою зміни їх судження, ставлення, наміри чи рішення.

Засоби такого виду впливу: отримання згоди на кожному кроці аргументації, пред'явлення адресату чітко сформульованих аргументів на прийнятному йому темпі і в зрозумілих для нього термінах.

2. самопросування - відкрите пред'явлення свідчень своєї компетентності і кваліфікації, щоб бути оцінені належним чином, завдяки цьому отримати переваги при відборі кандидатів (реальна демонстрація своїх можливостей, пред'явлення своїх сертифікатів і дипломів).

3. Навіювання - свідоме вплив на людину, спрямоване на зміну їх стану, ставлення до чого-небудь і т.д (особистий магнетизм або авторитет, виразна і розмірене мова, вибір найбільш навіюваних партнерів).

4. Зараження - передача свого стану або відношення іншій людині. Передаватися і засвоюватися цей стан може як довільно, так і мимоволі (інтригуюче залучення партнерів до виконання дії, дотик і тілесний контакт, тощо.)

5. Пробудження імпульсу до наслідування - здатність викликати прагнення бути подоб-вим себе. Ця здатність може виявлятися як мимоволі, так і довільно використовуватися. Прагнення наслідувати і наслідування (копіювання чужої поведінки та способу мислення) також може бути як довільним, так і мимовільним (публічна популярність, демонстрація високих зразків майстерності. явище прикладу доблесті, милосердя).

6. Формування прихильності - розвиток у адресата позитивного ставлення до собі (прояви ініціатором власної непересічність і привабливості, висловлювання сприятливих суджень про адресата, надання йому послуги).

7. Прохання - звертання до адресата з закликом задовольнити потреби або бажання ініціатора впливу (ясні і ввічливі формулювання, прояв поваги до права адресата відмовити в проханні, якщо її виконання незручно йому або суперечить його власним цілям).

8. Примус - вимога виконувати розпорядження ініціатора, підкріплене відкритими або УЯВНОЮ погрозами (оголошення жорстко визначених термінів або способів виконання роботи без будь-яких пояснень).

9. Деструктивна критика - суб'єктивно примус переживається: ініціатором - як власне тиск, адресатом - як тиск на нього з боку ініціатора чи обставин (вислів зневажливих або образливих суджень про особистість людини або грубе агресивне засудження, висміювання його справ і вчинків.) руйнівність такої критики полягає в тому, що вона не дозволяє людині "зберегти обличчя", відволікає його сили на боротьбу з виниклими негативними емоціями, відбирає у нього віру в себе (накладення що не підлягають обговоренню заборон та обмежень, залякування можливими наслідками).

10. Ігнорування - умисне неувагу, неуважність по відношенню до партнера, його висловлювань і діям Найчастіше сприймається як ознака зневаги і неповаги, проте в деяких випадках ігнорування виступає як тактовна форма вибачення безтактності або незручності, допущений ної партнером (демонстративне пропускання слів партнера "повз вуха", невербальне поведінка, яке вказує на те, що присутність партнера не помічається, мовчання і відсутній погляд у відповідь на питання).

11. Маніпуляція - прихована від адресата спонукання його до переживання певних станів, зміні ставлення до чого-небудь, прийняття рішень і виконання дій, необхідних для досягнення ініціатором своїх власних цілей. При цьому для маніпулятора важливо, щоб адресат вважав ці думки, почуття, рішення та дії своїми власними, а не "наведених" ззовні і визнавав себе відповідальним за них (порушення особистого простору, що виражається в дуже тісному наближенні або навіть тому, що стосується, різке прискорення або, навпаки, уповільнення темпу бесіди, введення у оману, замасковані під малозначні і випадкові висловлювання обмови і наклеп).

Результативність впливу багато в чому визначається тим, наскільки вміло ініціатором відповідні кошти - як вербальні, так і невербальні.

18. Види впливу залежно від методів і прийомів здійснення, тривалості ефекту, специфіки ефекту, докладання вольових зусиль ініціатора, усвідомленості, відкритості засобів і цілей. 

19. Напрямки психологічних досліджень феномена впливу. 

Найбільш поширеним у психології кінця XIX ст. був суб'єктивний метод (або інтроспекція). Головним його апологетом виступив В. Вундт (1832-1920). Психологія, за Вундтом, є наукою про безпосередній досвід, який людина може осягнути шляхом наукового самоспостереження. Науковість самоспостереженню додають контроль і порядок, які забезпечуються певними процедурами фізіологічного експерименту. Вундтом засновано у Лейпцигу першу в світі експериментально-психологічну лабораторію, на базі якої створено психологічний інститут, у якому відбулося становлення багатьох корифеїв психологічної думки, у тому числі вітчизняних (Г. І. Челпанов, 1862-1936).

Структуралізм. Засновником структурної школи в психології є Е. Тітченер (1867-1927). Сам Тітченер був послідовником В. Вундта, і структуралізм як напрям у психології є прямим втіленням вундтівських ідей. Головним завданням психології структуралісти вважають експериментальне дослідження структури свідомості. Дослідження свідомості як структури потребує знайдення вихідних елементів свідомості та зв'язків між ними. Зусилля школи Тітченера були спрямовані передусім на пошуки елементів психіки (яка ототожнювалась зі свідомістю).

Головні питання, які намагався висвітлити Тітченер, такі:

• що являють собою елементи психіки;

• як вони комбінуються, синтезуючи психіку;

• чому вони комбінуються саме так, а не інакше.

Третє питання Тітченер висвітлював через пояснення психічних процесів у термінах паралельних їм фізіологічних процесів. Свідомість Тітченер визначив як загальний підсумок досвіду особистості, який існує в певний час. За Тітченером, психологія є наукою про досвід, який залежить від суб'єкта, котрий цей досвід отримує. Цей досвід людина отримує шляхом інтроспекції (самоспоглядання), у якій вона для цього повинна тренуватись. Тренування необхідно для того, щоб самий психічний процес, який підлягає вивченню, не змішувався із зовнішніми об'єктами, на які свідомість звично спрямована. Тітченер відрізняв три категорії елементів свідомості: відчуття, образ і почуття. Усе інше, згідно його структурній школі, до свідомості не належить (наприклад, абстрактне мислення). Спроба поєднання методу інтроспекції з експериментом у структуралізмі не була досить вдалою.

Функціоналізм. Функціоналізм набув світового визнання як американська течія у психології (хоча були європейські попередники). Лідерами цієї течії стали У. Джемс (1842-1910), Дж. Дьюї (1859-1952), Р. Вудвортс (1869-1962). Програма функціонального напряму полягає у 1) з'ясуванні, яким чином індивід пристосовується до зовнішнього середовища через застосування психічних функцій, 2) пошуку засобів найбільш ефективного пристосування. Функціоналізм підкреслював життєву значущість свідомості для суб'єкта. За Джемсом, психічні явища не можна вивчати незалежно від фізичних умов світу, бо світ і розум людини розвивались одночасно і пристосовувались одне до одного. Телеологічний принцип (принцип доцільності) у функціоналізмі стає головним у поясненні розвитку душевного життя. Різні види відчуттів і способи мислення досягли сучасного стану саме завдяки своїй корисності для регулювання впливів людини на зовнішній світ. Джемс визнає, що всі психічні процеси супроводжуються певними тілесними явищами і стверджує, що вони є функцією мозкової діяльності. Структуру психічного життя Джемс пов'язує з функціонуванням нервової системи. Дьюї вимагає визнання предметом психології цілісний організм у його адаптивній по відношенню до середовища активності. Адаптивний характер свідомості, який підкреслює функціоналізм, вимагає розгляду відношення психічних явищ як до умов середовища, так і до потреб організму.

Гештальтпсихологія. Гештальтпсихологія як науковий напрям, датою виникнення якого вважається 1910р. - час зустрічі М. Вертгеймера (1880-1943), В. Келера (1887-1967) і К. Коффки (1886-1941) - виникла як спроба теоретичного обґрунтування деяких феноменів зорового сприйняття. Замість пошуку елементів свідомості цей напрям зробив наголос на її цілісності. Гештальтпсихологи вказували на те, що первинними даними психології є саме цілісні структури (гештальти), які в принципі неможливо побудувати з якихось елементів. Гештальти мають свої характеристики і закони. Єдиною психічною реальністю стверджуються факти свідомості.

Гештальтисти застосували в своїх дослідженнях феноменологічний метод - варіант інтроспективного методу, який не вимагає від людини розщеплювати свій досвід на елементи, а навпаки, заохочує до проникнення в реальність душевного життя у всій можливій повноті (тут має допомогти позиція «наївного» спостерігача, не обтяженого попередніми уявленнями про те, якою ця реальність має бути).

Гештальтпсихологія знайшла продовження у сучасному напрямі психотерапії (гештальттерапія), автор якого Ф. Пєрлз застосував феномени цілісності, досліджені гештальтпсихологами на матеріалі сприймання, до людської особистості (і розробив засоби поновлення цілісності особистості, яка перебуває у внутрішньому конфлікті).

Психоаналіз. 1895 р. - рік, коли 3. Фрейд і Й. Брейер почали застосовувати метод катарсису для лікування істерії -вважають датою народження класичного психоаналізу. Це найбільш відомий за межами психології напрям психологічної науки і практики, який отримав широкий світовий резонанс, справив вплив на різні шари культурного життя людства. Засновником психоаналізу є 3. Фрейд (1856-1939). Вперше загальні положення психоаналізу були їм викладені в 1900 р. - у «Тлумаченні сновидінь». На відміну від напрямів психології, презентованих вище, психоаналіз - теоретичне вчення, яке було обумовлене потребами клінічної практики.

Згідно із Фрейдом, психіка аж ніяк не співпадає із свідомістю. Свідомість становить лише тонкий шар на поверхні несвідомого. Якщо не досліджувати несвідоме, ніяк не можна збагнути природу психіки. Вчення психоаналізу має три рівня:

• метод дослідження, який спирається на виявлення неусвідомлюваного значення слів, вчинків і продуктів уяви (снів, марень, фантазування) шляхом тлумачення вільних асоціацій;

• психотерапевтичний метод, який спирається на це дослідження;

• сукупність теорій психології і психопатології (теорія дитячої сексуальності тощо), в яких систематизовано дані, отримані психоаналітичним методом дослідження й лікування.

Ключовими термінами психоаналізу є несвідоме -уявлення про те, що існує психічна діяльність, яка суб'єктом не усвідомлюється, опір - ідея про те, що свідомість опирається проникненню в неї несвідомих тенденцій (і робить це шляхом психічного захисту), трансфер - поняття про те, що на відношення людини до об'єкту впливає її відношення до минулих об'єктів (перш за все тих, що оточували її в дитинстві). Важливим також є поняття лібідо - психічної енергії, джерело якої знаходиться у несвідомому.

Біхевіоризм. Біхевіоризм є передусім американським науковим явищем - він визначив обриси американської психології XX століття. Англійське слово «behavior» перекладається як поведінка. Отож, предметом психології, за біхевіористами, є поведінка, а не свідомість, як було в інтроспективній психології. Свідомість вивчалась за допомогою суб'єктивних методів, поведінка цілком була у сфері дії методу об'єктивного. Теоретичним лідером біхевіоризму став Дж. Б. Уотсон (1878-1958). Предметом психології він обрав поведінку, яка цілком побудована з секреторних та м'язових реакцій, що повністю визначаються зовнішніми стимулами. Він мріяв перетворити психологію на науку, здатну контролювати і передбачати поведінку - і це б вдалося, коли б людська поведінка дійсно залежала тільки від зовнішніх факторів.

Загалом біхевіористи тяжіли до експериментального підтвердження своїх гіпотез відносно людської поведінки саме на тваринах, та й серед останніх обирали навіть не мавп, а голубів та пацюків - що й дозволяло обминати певні ускладнення, пов'язані із запереченням внутрішнього світу людини. Формула «стимул-реакція», яку біхевіористи пропагували як пояснювальний принцип поведінки, передбачала, що з людини можна виліпити що завгодно, якщо давати їй певні, точно відповідні стимули, позитивно підкріплювати певні реакції. Російським варіантом біхевіоризму можна вважати рефлексологію В. М. Бєхтєрєва (1857-1927).

Когнітивна психологія (когнітивізм). З біхевіоризму, а саме з пізньої його моделі, яка між стимулом і реакцію вже дозволяла існування певних суб'єктивних факторів, бере виток напрям когнітивної психології. Загальні уявлення когнітивної психології про психіку зводяться до того, що вона є властивою живим організмам системою отримання, переробки та фіксації інформації. Тобто представників когнітивізму в психології цікавлять передусім інформаційні процеси, які уявляються по аналогії з функціонуванням обчислювальних пристроїв. Першим завданням цього напряму було вивчення перетворень сенсорної інформації від моменту зустрічі стимулу із рецептором до одержання відповіді (реакції). Більш загальні завдання цей напрям почав ставити перед собою, коли можливості вивчення окремих психічних процесів почали вичерпуватися. Когнітивна психологія - напрям, який намагається довести вирішальну роль знання в організації поведінки суб'єкта. До когнітивної психології можна віднести теорію когнітивного дисонансу Л. Фестінгера, відомими представниками когнітивізму є також Дж. Брунер, Р. Аткінсон.

Гуманістична психологія. Цей напрям в психології пов'язаний з іменами А. Маслоу (1908-1970), К. Роджерса (1902-1987), Г. Олпорта (1897-1967), він вкорінений у психотерапевтичній практиці. Головним предметом психології він визнає особистість як унікальну цілісну систему, яка являє собою не щось нерухоме, а живу можливість самоактуалізації - неповторного прояву в реальному житті індивідуального потенціалу людського буття, властивого кожній людині. Людина повинна вивчатися у цілісності й унікальності. Людина відкрита до світу. Переживання світу в собі та себе в світі є головною психологічною реальністю. Людина - істота вільна, здатна вирішувати, обирати шлях власного розвитку. Вона активна, творча істота. Віра в людину гуманістичної психології збігається з певними аспектами філософії Ж.-Ж. Руссо, який ще за часів Просвітництва вважав, що цивілізація стає на перешкоді людському щастю, бо спотворює первинно добру людську природу. Людина народжується, щоб бути доброю й прекрасною, але суспільство, оточення не дає цьому потенціалу ствердитись у реальному житті, нищить його. Це винищення відбувається шляхом прищеплення людині певних цінностей, стандартів і цілей, які не є справжніми її цінностями, цілями. Поведінка людини стає вигідною її оточенню, але безглуздою з точки зору її власного розвитку. Щоб бути щасливою, людині потрібно прислухатися до себе. 20. Цілі психологічного впливу (за О. Сидоренко).