Релігія і церква в соціокультурних процесах

У пізньому Середньовіччі конфесійна приналежність залишається визначальним чинником для культурної ідентичності. У зв’язку з цим православна церква продовжувала бути носієм традиційних культурних цінностей. Однак її статус істотно змінився. Якщо в домонгольській Русі вона була державною церквою та спиралася на підтримку світської влади, то в пізньосередньовічний час, коли українські землі опинилися під володарюванням католицьких польських та литовських правителів, цей упривілейований статус було втрачено. У ліпшому випадку православна церква могла розраховувати на більш-менш толерантне ставлення з боку польських і литовських правлячих кіл, хоча і користувалася підтримкою регіональних православних еліт. Згубно на становищі православ’я в Україні-Русі позначилося перенесення резиденції київських митрополитів у 1300 р. до Володимира-на-Клязьмі, а у 1325 р. – до Москви, які відтоді лише іноді з’являлися в українських і білоруських єпархіях. Через це відбувався відтік культурних цінностей до Московської держави. На це скаржився великий князь литовський Вітовт у зверненні до православного церковного собору, що зібрався у Новогрудку у 1414 р., а Густинський літопис під 1415 р. згадує: «митрополити, прийшовши з Москви, про те лише дбають, аби знайшовши щось красиве в Софії [Київській], собі взяти». Тривала боротьба за церковну владу над православним населенням, що перебувало у складі Великого князівства Литовського та Польського королівства, завершилася тільки 1458 р. постанням окремої Київської митрополії, підпорядкованої Константинопольському патріархату. Це стабілізувало становище православ’я в українсько-білоруському культурному просторі.

Пізнє Середньовіччя ознаменувалося спробою подолання розколу між православ’ям та католицизмом. У 1439 р. було укладено Флорентійську церковну унію, в якій, однак, зацікавлені були здебільшого правлячі кола Візантійської імперії, що шукали на Латинському Заході порятунку від турецької загрози. З крахом візантійської держави унія відійшла в небуття. Проте це була важлива ознака зближення між Сходом і Заходом християнського світу. Варто зазначити, що в ХV ст. чималий внесок в європейський Ренесанс зробили візантійські інтелектуали-гуманісти, серед яких був київський митрополит Ісидор. Як активний прихильник унії, він, однак, не знайшов підтримки в Україні-Русі, де з’явився 1441 р.: за свідченням Густинського літопису, «Ісидор, митрополит київський, прийшов у вбранні кардинальському до Києва, але звідти вигнали його». Це свідчить про потужність культурного традиціоналізму на Наддніпрянській Україні.

Суттєве значення у православному культурному просторі мали єретичні течі. З-поміж них найдавніші корені мало богомильство. Ця єресь виникла в Х ст. в Болгарії, звідки згодом поширилася Європою. В Україні-Русі вона з’явилася з південнослов’янськими культурними впливами. Богомили вважали матеріальний світ гріховним, проповідували крайній аскетизм, заперечували церковну ієрархію, відкидали культ святих, хрести, ікони та мощі. В українських землях богомильське вчення проіснувало до ХVІ ст. Зокрема, поширеними були апокрифи богомильського походження, відомі під назвою «болгарських книг».

У середині ХV ст. в Києві склався гурток єврейських інтелектуалів, серед яких були філолог Мойсей Київський та астроном Захарія (Схарія, Скара) родом з Кафи. Їх цікавила містична, пророцька та науково-природнича літературна. Вони мали тісні контакти з православним оточенням. Це засвідчує перекладацька робота, що велася у цьому колі. З давньоєврейської мови Захарією було перекладено астрологічний трактат «Шестокрил», який містив багатий набір знань з магії, а також з астрономії та математики. Як придворний астролог князя Михайла Олельковича, Захарія у 1470 р. прибув до Новгорода, де став засновником єретичного руху «зжидовілих», який поширився згодом і на Москву. «Зжидовілі» критикували заперечували догмат про Трійцю, вважали ідолопоклонством культ ікон та хрестів, ставши таким чином в опозицію до офіційної церкви. На початку ХVІ ст. ця єретична течія була в Московській державі розгромлена.

У середині ХVІ ст. в середовищі волинської шляхти набуло поширення єретичне вчення Феодосія Косого – московського ченця, що втік до Великого князівства Литовського. Він та його ідейні послідовники («феодосіани») обстоювали антитринітаризм (заперечували троїчність Бога), відкидали церковні таїнства.

Загалом єретичні течії у православному світі перепліталися з ренесансним гуманізмом і загальноєвропейським реформаційним рухом.