Європейський Ренесанс у культурі України-Русі

Важливим шляхом знайомства мешканців українських земель з за­хідноєвропейською культурою стало їх навчання в університетах Європи. Ця традиція була започаткована ще в ХІV ст. З того часу студенти українського походження³ з’являються в Болонському і Паризь­кому університетах, які відігравали провідну роль в інтелектуаль­ному житті пізньосередньовічної Європи. Зокрема, у документі від 1353 р. згадується про перебування в Паризькому університеті «магістра Петра Кордована та його товариша з Рутенії»; 1369 р. тут же знаходився студент «Іван з Рутенії», наприкінці ХІV ст. – «Герман Вілевич, ліценціат прав і бакалавр рутенської нації з Києва», а 1419 р. – «Самійло Лінкевич, рутенської нації». Значна кількість студентів з українських земель здобувала освіту в університетах близьких західних слов’янських країн – Празькому (Карловому, Чехія) та Краківсь­кому (Ягеллонському, Польща). Впродовж ХV–ХVІ ст. чисельність студентів з України-Русі в європейсь­ких університетах суттєво зростає. Освітня подорож до Європи стає поширеним явищем у шляхетському та міщанському середовищі західноу­країнських земель.

Доступ до європейської університетської освіти сприяв утворенню в українському суспільстві прошарку інтеліген­ції ренесансного типу – гуманістів. Їх культурна самоідентифі­кація була виражена одним з них, Станіславом Оріховсь­ким, у влучному висловлюванні, сказаному латиною: «рутенсь­кий народ польської національності» (gente Ruthenus, natione Polonus). Тож їх ідентичність мала багаторівневу структуру – в ній співіснували усвідомлення свого руського походження (викорис­товують прізвисько Русин – Ruthenus), визнання приналежно­сті до польського національно-культурного кола та причетно­сті до ренесансно-гуманістичної загальноєвропейської інтелектуальної спільноти, мовною ознакою якої була латина. Характерно при цьому, що на своєму «рутенському» походженні наголошували навіть вихідці з неукраїнського етнічного середовища – наприклад, поет-гуманіст Павло Процлер, що був сином міщанина-німця з підкарпатського міста Кросна, називав себе Русином.

Видатною постаттю на цьому тлі був Юрій Дрогобич (справжнє прізвище – Котермак, бл. 1450–1494). Виходець із міщанства міста Дрогобича в Галичині, він здобув освіту в польському Краківському та італійському Болонському університетах, де згодом займався викладацькою діяльністю. Його наукові інтереси полягали в царині медицини, астрономії та невід’ємної від неї тоді астрології. У 1483 р. Юрій Дрогобич видав друком у Римі написаний латиною астрологічний трактат «Прогностична оцінка поточного 1483 року». Це була перша друкована книга автора українського походження.

Яскравим представником українського ренесансного гуманізму був згаданий Станіслав Оріховський (1513–1566), що також називав себе Русином або Роксоланом. Це був талановитий публіцист, якого хвилювали зло­бо­денні питання політичного життя Польщі, та релігій­ний вільнодумець, що зазнавав переслідувань з боку католицьких церковни­ків. Його біографія є цінним джерелом для з’ясування тієї культур­ної атмосфери, в якій перебували «русини польської нації». Її варто розглянути докладніше.

Оріховський народився на Перемишльщині в змішаній сім’ї: ба­тько походив з польського шляхетського роду, а дід з боку матері був православним священиком. Ґрунтовну гуманітарну освіту він здобув у Німеччині та Італії, навчався у вищих школах Відня, Віттенберга, Падуї, Болоньї. У Віттенберзі Оріховський став учнем вождів Реформації Мартіна Лю­тера та Філіпа Меланхтона, завдяки чому захопився лютеранством. Згодом він відійшов від вчення Лю­тера, проте надалі був рішучим противником безшлюбності католиць­кого духівництва. Змушений стати за бажанням батька католиць­ким священиком, він всупереч церковним канонам одружи­вся. Це підігрівало його цікавість до українського православ’я, позаяк воно допускало шлюб для білого духівництва. Загалом Оріховському була властива підкреслена гордість за своє походження з України-Русі, про що він готовий був заявити: «Ruthenum me esse et glorior et libenter profiteor» («Я русин, цим пишаюся і про це відверто заяв­ляю»).

Рисою, притаманною Ренесансу, була новолатинська поезія, тобто поетична творчість латинською мовою, що мала за естетичний зразок доробок античних римських класиків. Тодішній потяг до версифі­кації латиною був літературним явищем загальноєвропейсь­кого масштабу. Видатними новолатинськими поетами, що декларували своє українське («рутенсь­ке») походження, були:

• Павло Русин з Кросна (Paulus Crosnensis Ruthenus, 1470–1517),

• Іван Туробінський Рутенець (Ioannes Turobinius Ruthenus, 1511–1575),

• Григорій Чуй Русин з Самбора (Gregorius Vigilantius Samboritanus Ruthenus, 1523–1573),

• Георгій Тичинський Рутенець (Georgius Ticzensis Ruthenus).

Особливе місце серед новолатинських поетів пізнього Ренесансу займає поляк Себастьян Фабіан Кленович (1545–1602). Він не належав до «рутенської нації», однак, мешкаючи у Львові, познайомився з українським «культур­ним ландшафтом», який відобразив у своїй поемі «Роксола­нія» (1584 р.)⁴. У ній С. Кленович описав Україну від Києва на сході до Перемишля, Львова та Холма на заході, її природу та визначні пам’ятки в містах, а також навів етнографічні нота­тки про побут і звичаї населення. Увагу привертає згадка в поемі про традиціоналізм мешканців України (у перекладі Віталія Маслюка):

Скрізь на Русі зберігають закони та звичаї предків,

Руси і далі ідуть шляхом дідів і батьків,

Звичаї ті, що зі Сходу взяли, зберігають ретельно

І бездоганно, скажу, віру свою бережуть.

Проти порядків таких виступає весь світ католицький,

Часто засуджує їх, навіть погрожує він,

Саме за те, що нащадки, прості й легковірнії руси,

Всім заповітам батьків вірні й виконують їх.