Мистецьке життя пізньосередньовічної України-Русі

Ознакою інтеграції західних земель України-Русі у пізньому Середньовіччі до латинсько-католицького культурного простору є поширення в Галичині готичної архітектури. У готичній стилістиці у середині ХІV ст. у Львові зводиться костел св. Івана Хрестителя, а на рубежі ХІV–ХV ст. будується величний Латинський кафедральний собор Успіння Пресвятої Діви Марії.

Впродовж ХVІ ст. в західноукраїнських землях поширюються традиції ренесансної архітектури. Втім, це був пізньоренесансний маньєризм, з притаманним йому потягом до претензійності, ускладненості, химерності. Видатною пам’яткою такої архітектури є забудова площі Ринок у Львові, до ансамблю котрої входять будинки-кам’яниці. Серед них виділяються оригінальністю: Чорна кам’яниця (збудована наприкінці ХVІ ст. архітектором італійського походження Петром Барбоном, фасад оздоблений рустикою чорного кольору, що дала на­зву будівлі), Королівська кам’яниця (зведена наприкінці ХVІ ст. для купця-грека Костянтина Корнякта, згодом належала польській магнатсь­кій родині Собеських, один з яких, Ян, став королем, зві­дки пішла назва споруди). В стилістичних традиціях маньєризму оздоблені каплиці, прибудовані до львівського кафедрального католицького костелу на рубежі ХVІ–ХVІІ ст., що належали патриціанським родинам Боїмів і Кампіанів. Риси маньєризму також притаманні архі­тек­тур­ному ансамблю львівської Братсько-Успенської церкви з каплицею Трьох Святителів і вежею Корнякта (остання третина ХVІ – перша третина ХVІІ ст.), над створенням якого працювали архітектори-італійці П. Барбон і Павло Римлянин.

На ХV–ХVІ ст. припадає час інтенсивного розвитку кам’яної фортифікаційної архітектури. З-поміж її видатних зразків варто згадати величний ансамбль Кам’янець-Подільської фортеці, значний внесок у створення якого у середині ХVІ ст. зробив польський військовий інженер Йов Претвич (Hiob Bretfus), а також Луцький замок. Від пізньосередньовічної доби збереглася низка замків – магнатських резиденцій: Олеський в Галичині, Острозький на Волині, Паланок в Мукачевому на Закарпатті тощо. Унікальною пам’яткою фортифікаційного зодчества ХV ст. є Покровська церква-фортеця в с. Сутківці на Поділлі.

Від пізньосередньовічної доби збереглися найдавніші зразки української дерев’яної сакральної архітектури. Здебільшого дерев’яні храми були тридільними спорудами, що складалися з бабинця, нави та вівтаря. Одним з найдавніших дерев’яних храмів, який зберігся до нашого часу, є церква св. Юра, споруджена на рубежі ХV–ХVІ ст. у прикарпатському с. Надіїв, а 1656 р. перенесена до Дрогобича.

Західноєвропейськими новаціями в образотворчому мистецтві були портретний живопис і скульптура, майже не відомі раніше у візантійсько-слов’янському культурному просторі.

Розвиток різьблення по каменю або дереву був пов’язаний з декорування архітектурних споруд (особливо католицьких церков). Поширюється створення надгробків у вигляді сплячих людей – образ очікування воскресіння мертвих. Маньєризм у скульптурі на рубежі ХVІ–ХVІІ ст. представляє творчість Яна Пфістера (1573 – бл. 1642), уродженця сілезького міста Вроцлава, що більшу частину життя провів у Галичині. Йому належить, зокрема, низка надгробків членів магнатської родини Сенявських з Бережан.

Портрет як самостійний напрям в європейському живописі розвивається в добу Відродження, що було обумовлено поширенням гуманістичного світогляду, оскільки художнє зображення людини є наочним виявом ренесансного антропоцентризму. Портретний живопис генетично пов’язаний з традиціями середньовічного іконопису. Ранні зразки портретів статичністю форм і площинністю зображення наслідують ікони. Саме такими є портрети Яна Гербурта з Фельштина (пом. 1577 р.) – польського шляхтича з Перемишльщини, гуманіста і державного діяча, та львівського купця Костянтина Корнякта (пом. 1603 р.), обидва роботи невідомих художників. У реалістичнішій, більш світській манері виконаний портрет польського короля Стефана Баторія, що належить до мистецької спадщини львівського живописця Войцеха Стефановича (пом. 1588 р.).

Значний попит на послуги майстрів образотворчого мистецтва спричинив появу професійних об’єднань художників. Таким став малярський цех, утворений у Львові 1596 р., проте доступ у нього здобули лише особи католицького віровизнання. Цехові статутні вимоги містили норму про обов’язковість кількалітньої освітньої подорожі молодих митців до європейських осередків художньої культури, що стимулювало їх орієнтуватися на новітні тенденції в розвитку образотворчого мистецтва. До кандидатів у майстри львівського малярського цеху під час вступного іспиту висувалися високі професійні вимоги: вони повинні були намалювати три картини – по-перше, розп’яття з Хрестом і двома розбійниками та юрбою юдеїв, по-друге, – портрет у повний зріст людини, по-третє, – «образ великої війни, з обозами, шатрами, випадами, атаками, шанцями, з відповідними подробицями та озброєнням» або, замість цього, – «лови на різного звіра з сітями, хортами, сильцями, засадами, зі зброєю, як прийнято на лева, ведмедя, вовка, кабана, зайця тощо, кінно, пішо». З цих вимог зрозуміло, яка жанрова різноманітність була притаманна образотворчому мистецтву наприкінці ХVІ ст.

Незважаючи на поширення друкарства, в Україні ще тривалий час культивува­лася рукописна книжність. У XVI ст. існувала волинська рукописна книжкова школа. Її шедевром є Пересопницьке Євангеліє. Воно написане «руською» мовою і є раннім українським перекладом євангельських текстів з церковнослов’янської мови. Книга багато оздоблена орнаментами та мініа­тюрами з зображеннями чотирьох євангелістів. Робота над книгою зайняла тривалий час – з 15 серпня 1556 р. по 29 серпня 1561 р. Її було розпо­чато у Дворецькому монастирі ченцем Григорієм і писцем Михай­лом Василієвичем, що походив з галицького міста Сянока, а продовжено у Пересопницькому монастирі, настоятелем якого став Григорій, причому до праці був залучений ще один переписувач, що залишився анонімним. Саме о. Григорій вважається дослідниками автором перекладу та загальним керівником роботи над створенням пам’ятки. Книга виготовлялася на кошти православних волинських магнатів – княгині Анастасії За­слав­ської, її доньки Євдокії та зятя князя Івана Чорторийського.

Традиції візантійсько-руського сакрального станкового живопису в пізньосередньовічний час розвивалися у волинській та галицькій іконописних школах. На них помітно впливали грецькі майстри «Палеологівського Ренесансу» ХІІІ– ХVст. (останнього піднесення візантійського мистецтва), також художня культура православних балканських слов’янських країн в контексті «другого південнослов’янського впливу», новгородська та московська іконописні школи. Проте українські художники, творчо осмислюючи традиційні іконописні канони, напрацьовують власну самобутню стилістику, що відрізняє їх від інших шкіл. За влучним висловом мистецтвознавця Дмитра Степовика, йшла девізантінізація ікони та її українізація. Крім того, галицькі та волинські іконописці знайомилися з художньою культурою Західної Європи в її готичному та ренесансному стилістичних проявах, що збагачувало пізньосередньовічне українське образотворче мистецтво. З рубежу ХІV–ХV ст. у православних храмах поширюються багатоярусні іконостаси, що призводить до зростання попиту на послуги майстрів-іконописців, зумовлюючи збільшення кількості ікон.

Шедеврами волинської іконописної школи є Богородичні ікони – Богородиця Одигітрія з Дорогобужа на Рівненщині (ХІІІ–ХІV ст.) і Богородиця Одигітрія «Волинська» з Покровської церкви Луцька (тип «Перивлепта», тобто «Прекрасна собою», з трохи нахиленим до Ісуса обличчям, ХІV ст.). На іконі ХV ст. «Юрій-змієборець» з колекції Національного художнього музею України (НХМУ) присутній готичний елемент – замок під охороною вояків у західноєвропейських лицарських обладунках. На межі ХV–ХVІ ст. в українському сакральному живописі досить потужною була тенденція до архаїзації, прикладом чого є сувора у своїй простоті ікона «св. Петро та Павло» (НХМУ). Втім, впродовж ХVІ ст. в українському іконописі, особливо галицької школи, наростають західноєвропейські впливи, що, зокрема, помітно на прикладі поширення сюжету «Страстей Христових», запозиченого у ХV ст. з європейського готичного мистецтва, з багатофігурною композицією (ікона «Страсті Христові» з карпатського с. Білі Ослави, ХVІ ст., НХМУ). У ХVІ ст. характерною рисою західноукраїнського іконопису стає його фольклорне забарвлення (в одязі персонажів тощо).