Лекція 4 Історична географія Київської Русі

• Географія розселення слов’янських племен. Напрямки міграційних процесів

• Територія держави східних слов’ян

• Природні умови та географія сільського господарства

• Географія ремісничого виробництва. Будівельна справа

• Торгівля. Основні торговельні шляхи

• Вплив монголо-татарської навали на географію населення та гоподарства

Географія розселення слов’янських племен. Напрямки міграційних процесів. Вперше про слов’ян – венедів (чи венетів) згадують римські автори I – II ст. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей. А починаючи з VI ст. про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський та інші. Зокрема, Йордан у книзі “Про походження і дії готів” (VI cт.) зазначав, що слов’янські племена “походять від одного кореня і нині відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавинів”. За його свідченням, анти і склавини мешкали майже на всій території сучасної України. “Анти ж – найсильніші з обох племен…”

Дальший суспільний розвиток великого племінного і державного об’єднання антів та склавинів привів їх до дроблення на меньші союзи племен. Літопис “Повість временних літ” називає 14 таких союзів східнослов’янських племен (всього об’єднували 100 племен) та приблизно визначає їх географічне розташування. У них засновувалися й міста – головні державно-політичні, економічні й культурні центри.

Розглядаючи географію розселення племен на території України і прилягаючих землях, будемо опиратися на літопис ,,Повість временних літ”, оскільки він дає найбільш достовірну картину розселення слов’янських та інших племен, що підтверджується й іншими письмовими джерелами, а також археологічними та іншими даними. Накладання на карту наявних матеріалів дає картину розселення племен в період формування давньоруської держави.

Поляни. Заселяли лісостепову частину Подніпров’я між гирлами рік Десни і Росі. Їх назву літописець пояснює місцезнаходженням – ,,зане в полі седяху”. Центр – Київ.

Древляни. На захід від полян древляни займали Правобережжя і Полісся за течією рік Тетерів, Уж, Уборть, Случ, Горинь, Стир, тобто територію на південь від Прип’яті. Літописець підкреслює географічну відмінність цього району, зазначаючи, що древляни ,,седоша в лесах”. Центр – Іскоростень.

Дреговичі. Територія їх розселення лежала на північ від древлян, “межю Припетью і Двіною”. Центри – Мінськ, Пінськ, Турів.

Сіверяни. Займали поріччя Десни, Сейму, Сули. На заході межували з древлянами і полянами. Центри – Чернігів, Новгород-Сіверський, Переяслав.

Бужани і волиняни (можливо, що їх попередниками було племінне об’єднання, відоме під назвою дулібів, яке до Х ст. розпалося). Заселяли обидва береги Західного Бугу і верхів’я Південного Бугу та Прип’яті. Центр – Теребовля.

Уличі. За літописними даними, жили в пониззі Дніпра, міжріччі Південного Бугу і Дніпра аж до Чорного моря. Є думка, що це були тюркомовні племена, підвладні слов’янам. Центр – Олешшя на Дніпрі.

Тиверці – союз племен, що жили між Дністром, Прутом і пониззям Дунаю. Центр – Білгород-над-Дністром.

Родомичі. Розселялися на лівому березі Дніпра, по р.Сож і її притоках. Територія обмежувалася зі сходу землями сіверян, із заходу – дреговичів, а з півночі – кривичів. Центр – Смоленськ.

Білі хорвати. Займали північну частину західних схилів Карпат. Центр – Ужгород.

Таким чином, ареал розселення східних слов’ян охоплював більшу частину території сучасної України, а також територію сучасних Росії і Білорусії. Значна південно-східна частина українських земель між Доном і нижнім Дніпром у VII–IX ст. була заселена мадьярами – фіно-угорськими племенами кочівників-скотарів, яких потім витіснили печеніги, а тих в XI ст. – половці. На заході, від Дунаю до Вісли і Бугу, сусідами східних слов’ян були племена словаків, моравів, віслян, мазовшан, які відносились до західних слов’ян.

Напередодні утворення і під час існування Київської Русі в Східній Європі йшло інтенсивне переміщення населення. Воно пов’язане як з переходом на нові території слов’янської людності, так і з рухом окремих неслов’янських, головним чином кочових племен.

Основна маса східних слов’ян відзначалася осілістю і не здійснювала велеких переміщень. Однак окремі, інколи значні групи населення в силу тих чи інших причин переходили на сусідні землі, просуваючись в нові райони. В VI–XI ст. виділяються три колонізаційні потоки східних слов’ян.

Перший потік руху слов’ян був спрямований на Нижній Дунай і Балкани. Цей напрямок виник рано і до середини I тис. н. е. став дуже сильним. Гунська навала в кінці IV ст. дещо затримала слов’янське просування на південь, але з VI ст. воно знову посилюється. Слов’яни не лише заселили Балкани і південні землі, утворивши там ряд держав, а й стали своєрідною стіною проти османських завойовників, захистили Європу від їх агресії та зберегли європейську цивілізацію.

Другий напрямок – північний і північно-східний особливо посилився в середині I тис. Саме в цей час слов’яни займають східну і центральну частину сучасної Білорусії, виходять на Валдайську височину, досягають басейну Оки. Племена слов’ян, що тут склалися, продовжують рух в землі племен фіно- угорської групи (весь, чудь, корели, мордва, мурома та ін.). Оскільки основними шляхами сполучення були ріки, то головна маса людей рухалася по Волзі, Оці, Шексні, переходячи з них на віддалені від водорозділів притоки.

Третій напрямок – південний. До земель полян і сіверян примикали родючі чорноземи. Однак їх освоєння наштовхувалося на ряд труднощів. Потрібні були робочі руки, захист цих земель від кочівників. За таких умов освоєння степових чорноземів йшло повільно, хвилеподібно. Слов’янські поселення виникають і вниз по Дону. Одне із них, Біла Вежа, з’явилося в Х ст. на місці хозарського міста Саркела при перетині сухопутного шляху з Доном. Східнослов’янське населення виходило і на узбережжя Азовського і Чорного морів, освоюючи Нижнє Покубання і Керченський півострів.

В другій половині I – початку II тис. відбувалися значні зміни в розміщенні інших племінних груп у Східній Європі. Передусім слід відзначити пересування кочових племен, що населяли Приазов’я і Нижнє Поволжя і союз протоболгарських племен – Велику Болгарію. Частина цих тюркомовних племен в VII ст. під тиском хозар відійшла у Південну Бесарабію, на Дунай, а інша частина відкочувала на Середню Волгу і Каму. Мадьяри, які жили до VIII ст. в Приураллі по Яїку і Орі, переходять на захід, за Волгу і Дон, в степи Причорномор’я.

Простори між Аральським морем і Волгою до кінця IX ст. були зайняті кочовими тюркськими племенами печенігів. Під тиском огузів і хозар, рухаючись на захід, вони витісняють мадьяр на територію сучасної Угорщини, а самі займають Північне Причорномор’я до Дунаю. Наслідком печенізького розселення стало витіснення уличів і тіверців з Прутсько – Дністровського – Південнобузького міжріччя у північному і західному напрямках. В свою чергу печеніги згодом витісняються половцями (кіпчаками), які прийшли із Західного Казахстану. Їх кочів’я зайняли величезну територію від Тянь-Шаню до Дунаю. Останні відомості про печенігів в руських літописах зустрічаються в 1036 р., коли вони зазнали поразки від Ярослава Мудрого. Під тиском половців печеніги частково пішли на захід, в межі територій сучасних Болгарії і Угорщини, просунулись до кордонів руських земель і там ослов’янились, а частина асимілювалася половцями, перші згадки про яких зроблені в літописах в 1054 р.

В IX–XIII ст., як і раніше, заселеність земель залишалася низькою. Населення концентрувалося плямами, навколо яких простягалися величезні безлюдні простори. Значна частина лівобережжя тривалий час була взагалі безлюдною. В смузі лісостепу люди намагалися освоювати північну частину лісових масивів, відгороджуючись лісами як природними перешкодами від степових кочівників.

Найбільш заселеними були Київська, Переяславська, Черніговська, Галицько-Волинська землі, а також Полоцька, Смоленська, Ростово-Суздальська і Рязанська. Відносно заселеними були і новгородські та псковські землі. Однак і всередині цих територій розміщення населення було різним як за кількістю, так і за густотою, що залежало від різних факторів. Серед них важливе місце належало таким фізико-географічним чинникам як рельєф, грунти, рослинність, клімат. Не менш важливе значення мала наявність рік і озер, які давали можливість для рибальства і використовувалися населенням як транспортні комунікації. Крім названих чинників особлива увага зверталась на безпеку регіону.

При невисокому технічному рівні сільського господарства – основного заняття давньоруського населення – освоювалися передусім найбільш сприятливі в сільськогосподарському відношенні райони і ділянки землі.

Київська Русь мала чимало міст (городів). Сама назва “город” на Русі означала укріплене, огороджене місце. Однак власне містами такі городища стають лише при умові осідання в них постійного населення, коли вони стають осередками ремесла і торгівлі, центрами управління феодальною округою.

За підрахунками, зробленими на основі літописних свідчень, в IX–X ст. на Русі існувало 25 міст,. В тому числі на території сучасної України – Київ, Вишгород, Переяслав, Родень, Чернігів, Червень, Любеч, Перемишль. В XI ст. зафіксовано 89 міст, в XII – 224, до 1237 р. – 271. Вкрай бідна інформація про міста в письмових джерелах дає підстави припускати, що були й інші міста.

Зростання кількості міст хронологічно співпадає з посиленням розвитку феодальних відносин і політичного вивищення місцевих феодальних центрів, що було неможливим без їх економічного зміцнення, росту зайнятого у виробництві населення міст. Тому з’ясування, де і в яких землях були розміщені міста, дає можливість до певної міри виявити і ступінь заселеності земель.

Серед 271 відомих дослідникам міст найбільше було зосереджено у Волинській землі – 51, Чернігівській – 46, Київській – 45, Переяславській – 25, Галицькій – 23, що становить 72 % від загальної їх кількості. Решта міст розподілялася по землях так: Володимиро-Суздальська – 24, Новгородська – 14, Полоцька – 13, Смоленська – 12, Муромо-Рязанська – 10, Турово-Пінська – 5. Крім того Тмутаракань, Воронаж (Воронеж) і Олешшя в гирлі Дніпра знаходились за межами названих земель.

Отже, на землях, що розміщалися на території сучасної України, нараховувалося майже 200 давньоруських міст. Важливо відзначити, що тут були міста, які по праву можна вважати великими: Київ, Переяслав, Чернігів, Володимир, Галич, Путивль, Новгород-Сіверський та інші. З’являється значна кількість укріплених міст військового типу в Переяславській, Київській і в Галицькій землях. Серед них – Воїнь, Родень.

Порівняно високою заселеністю відзначалися Середня Наддніпрянщина і Волинь. Подніпровське населення тяжіло до Києва, а на Волині зосереджувалося в лісостепах Волино-Подільської височини. В Переяславській землі найбільш заселені райони лежали на захід від Сули до Дніпра. В Чернігівській землі населення розміщувалося по Десні, Сейму та їх притоках, в той час як великі південно-східні і північно-східні масиви залишалися майже безлюдними.

Про чисельність населення міст судити нелегко. Але вчені все ж визначили відносну населеність міст. Для Новгорода початку XI ст. називається цифра в 10 – 15 тис., а на початку XIII ст. – 20 – 30 тис. До числа великих міст, що не поступалися Новгороду, відносять Чернігів, Володимир-Волинський і Володимир-на-Клязьмі, Галич, Полоцьк, Смоленськ, а також Рязань, Ростов, Вітебськ, Переяслав. Безумовно, що велика кількість жителів була в Києві. М. Грушевський вважає, що там проживало до 100 тис. жителів (з передмістями).

Більшість же міст були невеликими і вміщали по кілька сотень мешканців.

В часи Київської Русі для міграційних процесів було характерне поступове розширення вже освоєних територій в районах старого заселення та переміщення людей в нові райони. Зокрема, значна частина населення з Подніпров’я переміщалася у північно-східному і західному напрямках. Для цього були дві причини. З одного боку екстенсивний метод ведення сільського господарства приводив до розширення територій, втягнутих у аграрне виробництво, а з іншого боку, землі лісостепової зони, звернені до степу, відчували тиск кочівників. Жити на порубіжних землях було небезпечно. Тому ще в X–XI ст. для захисту Київщини були створені укріплення, так звані “змієві вали”, основна лінія яких йшла вздовж лівих і правих приток Дніпра – Віти, Стугни, Росі, Сули, Трубежа та інших річок.

Із Середнього Подніпров’я – Київщини і Переяславщини населення йде в сусідні землі – Галицько-Волинську (західний напрямок) і в Чернігівську землю (північний напрямок). Рух на захід йшов перважно з Київщини. В північному ж напрямку населення йшло як з Київщини, так і з Переяславщини. Цей потік захоплював не лише чернігівські землі, а й просунувся далі – в Муромо- Рязанську і Володимиро-Суздальську землі.

Територія держави східних слов’ян, відомої у давньоруських джерелах як Русь або Руська земля, а в історичній літературі під назвою Київська Русь, складалася тривалий час. Цей процес відбувався в IX–XII ст., коли в єдину державу об’єдналися усі східнослов’янські племена, а поняття “Руська земля” поширювалося на територію від Білого моря і Ладоги до Чорного моря і від Карпат до Середньої Волги.

Якщо в IX ст. ядром Київської Русі були землі племен полян, древлян, ільменських словен, полочан, дреговичів, сіверян, то уже на початку X ст.до Київської Русі увійшли радомичі і кривичі. А вже в середині XI ст. володіння Давньоруської держави на заході заходили в землі чуді (естів), летьголи і земиголи, ятв’ягів, які розселялися між Німаном і Західним Бугом. До Київської Русі увійшли також землі волинян, значна частина білих хорватів, а також тіверців і уличів.

Найбільш рухомими були південні і південно-східні кордони держави, оскільки саме тут пролягали шляхи пересування великих племінних об’єднань кочівників. Як частина Київської Русі виникло Тмутараканське князівство.

На півночі і північному сході кордони охоплювали Ворсклу з виходом до верхів’їв Сіверського Дінця, Осколу і Дону. До Київської Русі входили землі в’ятичів, мещери і муроми. Данину русичам платили заволочська чудь і корела.

Територіальні зміни відбувалися і в другій половині XI–першій третині XII ст. На півдні спостерігається все більше запустіння земель уличів і тіверців. На землях між Дністром і Дунаєм осідають печеніги, на зміну яким в південне і південно-східне порубіжжя, в середині XI ст. приходять половці.

На початку XI ст. все більше проявляються відцентрові тенденції, поступове ослаблення влади київських князів і економічної та політичної відособленості окремих частин Київської Русі.

Внаслідок тривалого і складного процесу феодального дроблення виділяються як самостійні князівства-землі: Новгородська, Чернігівська, Галицька, Володимиро-Волинська, Полоцька, Ростово-Суздальська, Турово-Пінська, Смоленська, Рязанська, Муромська, Переяславська, Тмутараканська землі. До речі, більшість князівств-земель тоді не мали цих назв. Їх дали історики значно пізніше.

Для того, щоб краще уявити місце земель-князівств на карті України, доцільно визначити території, які до них входили.

На південному заході в середині XII ст. склалися і виділилися як самостійні землі Володимиро-Волинського і Галицького князівств, які в кінці XII ст. об’єдналися в єдине Галицько-Волинське князівство.

Галицька земля займала північно-східні схили Карпатських (Угорських) гір, які були природним рубежем з Угорщиною. Північно-західна частина займала верхів’я Сану з притоками, а центр і південний схід – басейн середнього і верхнього Дністра.

Володимиро-Волинська земля займала верхів’я і середню течію Західного Бугу і праві притоки Прип’яті. Окрім того, галицько-волинським князям номінально належали землі по річках Серет, Прут і Дністер аж до Чорного моря.

В період феодальної роздробленості в складі Галицько-Волинської землі виділялися і більш дрібні частини. Зокрема, Волинська земля поділялася на Берестейську, Белзську, Червено-Холмську, Луцьку і Волинську.

Територія Київської землі склалася приблизно до 30-х років XII ст. До неї входило правобережне Подніпров’я по Прип’яті, Тетереву, Ірпеню, Росі. На лівому березі Дніпра до складу Київського князівства входила порівняно вузька смуга від Прип’яті до Трубіжа. В західній частині князівства лежала так звана Болохівська земля, яка межувала з Волинською землею

Західними, північними і східними сусідами Київщини були Галицько-Волинське, Турово-Пінське, Чернігівське і Переяславське князівства, а південні її кордони були звернуті до степу і залишалися рухомими.

Переяславська земля займала територію по лівобережних притоках Дніпра – Сулі, Супою, Псьолу, Ворсклі. На заході межувала з Київською землею, а на півночі – з Чернігівською. Північні рубежі опускалися дещо південніше Сейму, доходячи на сході до його верхів’їв. Південно-східні кордони Переяславщини були звернені до степу, “в поле” і виконували роль своєрідних застав на шляху кочівників.

Чернігівська земля. Її кордони визначалися володіннями сусідніх князівств –Переяславського, Київського, Турово-Пінського, Смоленського, Володимиро-Суздальського, Муромо-Рязанського. З Муромо-Рязанським князівством кордон йшов по лінії Ока (західніше Коломни) – правобережжя Дону приблизно до впадіння в нього Воронежа і далі – степом до верхів’я Сейму. До кінця XI ст. Чернігівська земля включала Муромо-Рязанську землю.

Особливе місце в складі Черніговської землі займали території Сіверської землі. Ця назва пов’язана зі слов’янським племенем сіверян. Оскільки центром цієї землі, яка займала Середню Десну і Посейм’я, був Новгород-Сіверський, то і земля нерідко називається Новгород-Сіверською. Використовується також назва Чернігово-Сіверська земля. Виділення Сіверського князівства в складі Чернігівської землі відбулося в кінці XI ст.

Тмутараканське князівство виділялося особливістю свого географічного положення. В часи Київської Русі територія князівства була значною і займала східний Крим і Таманський півострів. На сході вона доходила до гирла Великого Єгорлика, що впадав у Манич. Зв’язки Тмутаракані з іншими руськими князівствами поступово почали затухати з кінця XI ст.

Феодальна роздробленість привела до локалізації окремих територій. В їх межах відбувався дальший розвиток феодальних відносин. Зміцнення економіки створювало передумови для об’єднання окремих територій в єдине ціле.

Природні умови та географія сільського господарства. Основним заняттям давньоруського населення було землеробство, яке мало зумовлені природно-географічними чинниками місцеві відмінності. Потрібно мати на увазі, що північну частину сучасної України займали змішані ліси. Їх приблизна межа на півдні йшла по сучасній лінії Луцьк – Житомир – Київ. Далі на південь – з південного заходу на північний схід – тяглася смуга лісостепу, паралельна зоні змішаних лісів. Лісостепова смуга, порівняно вузька у Подніпров’ї (близько 300 км), розширювалася в напрямку Дону до 500 км.

Галицько-Волинська земля, Київщина, Чернігівщина і Переяславщина лежали, в основному, в лісостеповій ландшафтній зоні. На півночі ці землі переходили в зону змішаних лісів, а на півдні – в степ. Лісу в зонах змішаних лісів і лісостепу було більше, ніж тепер.

Черноземні грунти в їх різновидах йдуть із заходу на схід, захоплюючи на півночі Київ. Чорноземи характерні для відкритих трав’яних степів, але вони заходять і в лісостепову зону, грунти якої за багатьма характеристиками близькі до чорноземів. Тут виник один з найдавніших регіонів землеробства у Східній Європі.

Чередування лісових і степових масивів лісостепової зони в широтному напрямку, від Дніпра на захід, а також відмінності в характері грунтів, особливо суттєві від лівого берега Дніпра на схід до Дону, диктували умови для господарського освоєння земель. Смуги солончакових і осолоділих грунтів лівобережжя перешкоджали їх освоєнню. Тому населення освоювало насамперед райони з найбільш сприятливими для землеробства грунтами, водним режимом, кліматичними умовами, що сприяло отриманню достатніх врожаїв.

В межах Галицько-Волинської землі, де були добрі чорноземи, землеробство розвивалося в місцях, оточених захисними островами лісу. Це, головним чином, північна частина Галицької землі, центр і схід Волині.

Зручним для землеробства був і район Київщини, особливо між річками Стугною і Россю. Тут лісостепова зона мала в той час характер обширних полів, прикритих дібровами і гаями. Не випадково літописець, характеризуючи жителів цього району, писав, що вони “в полі сидяху”.

Ландшафтні, грунтові і кліматичні умови при повсюдному поширенні землеробства привели до того, що на Київщині, Чернігівщині, Переяславщині та Волині складається орне землеробство. Для обробітку грунту застосовувалося рало з широколезовим наконечником і знаряддя плужного типу – з череслом і полицею. Землеробство VI – VII ст. вже вийшло з первісного стану. В степових і частково в лісостепових місцевостях панував переліг. У більш залюднених лісостепових районах складалася парова система: двопілля і навіть трипілля. В лісовій смузі залишалося вирубне землеробство. Урожай збирався з допомогою серпів і кіс-горбуш (для трави). Сіяли пшеницю (тверду і м’ягку), жито (озиме), ячмінь і просо. Важливе місце відводилося льону і коноплям, технічним культурам, які служили сировиною для виробництва тканин, а також олії.

Економічний розвиток давньоруських земель в XI–XIII ст. був позначений захопленням і освоєнням земельних ділянок феодалами. Захоплення общинних земель князями, церквою і боярами призвело до створення князівських, церковних і боярських володінь. Їх питома вага залежно від місцевих економіко-географічних умов і політичних обставин не скрізь була однаковою. Так, в Галицькому князівстві найбільшого поширення набули боярські землеволодіння. У Волинському поряд з боярськими значними були володіння князівського двору. Переважання боярських володінь мало місце в Чернігівському, Київському і Переяславському князівствах.

Церковні і монастирські володіння були ще відносно невеликими, хоча вже неодноразово згадуються у джерелах. Великі церкви – собори володіли земельними ділянками і цілими населеними пунктами. Місто Полонне наприклад, з прилягаючими до нього волостями належали київській Десятинній церкві, а місто Гороховець – волинському Успенському собору. В цей час починають складатися і володіння київського Софіївського собору.

У всіх без винятку давньоруських землях продовжується розвиток землеробства, головною особливістю якого було поширення орного землеробства при скороченні вирубної системи і перехід до трьохпілля. Найрозвинутішими землеробськими районами були Київщина, Переяславщина і Галицько-Волинська земля. Хоча безперервні набіги кочівників і викликаний цим відхід населення спричинили скорочення орних земель в Переяславській землі і в південних волостях Київщини.

Орне землеробство на родючих чорноземах висунуло Галицько-Волинську землю як важливий район виробництва хліба. Жито, овес, пшениця, просо, а також коноплі і горох займали тут значні площі. Джерела засвідчують у цьому краї і велику кількість худоби, особливо у власності князів і бояр. У княжих маєтках працювали досвідчені доглядачі коней, зокрема половці. На Київщині і в Галицько-Волинській землі крім великої рогатої худоби було поширене вівчарство.

На другому плані стояло скотарство, яке тісно пов’язувалося із землеробством. Поряд з кіньми, яких використовували як тяглову силу, розводили волів, корів, овець, свиней, з птиці – курей, гусей, качок.

Значне місце посідало мисливство, рибальство і бортництво. Ці види господарювання мали більшу питому вагу в північних районах, де продукція сільськогосподарської діяльності, в першу чергу замлеробства не могла повністю забезпечити потреби населення. Мисливський промисел значною мірою задовольняв потреби не стільки в харчових продуктах, скільки в одязі, взутті, які виготовлялися із шкір і хутра не тільки домашніх, але й диких тварин. Крім того, пушниною сплачувалася данина, податки. Полювання велось на рисів, горностаїв, білок, песців та інших мешканців лісу, лісостепу, степів.

Певну роль в господарстві відігравало рибальство. Риба в той час займала важливе місце в харчовому раціоні. Окрім звичайних способів ловлі гачком, неводом, бреднем, в період масового вилову, при заготівлі риби на запас по річках влаштовувалися спеціальні споруди – “заколи” або “єзи”. В літньо-осінній час створювалися запаси риби на зиму і весну. В цьому важлива роль належала Дніпру, Сейму, Прип’яті.

Подальшого розвитку набуло бортництво – збір меду диких лісних бджіл.

Географія ремісничого виробництва. Будівельна справа. Виробництво заліза було майже повсюдним заняттям, особливо в лісостеповій зоні, де болотна руда виходила на поверхню. “Варили” залізо сиродутним способом в невеликих примітивних домницях на деревному вугіллі. Виплавлену крицю потім проковували для отримання заліза, придатного для виготовлення металевих виробів. Виробництво заліза розвивалося переважно в сільській місцевості з наступним перевезенням цого в інші райони і міста. Втім, домниці були і в ряді давньоруських міст.

Спеціалізація ремісників відбилась на географії виробництва. Безпосередньо в сільській місцевості зосереджувалося виготовлення виробів для потреб сільського населення (серпи, лопати, сокири, лемеші та ін.). Більш різноманітним було міське залізоробне виробництво. Воно відрізнялося й більш високою технікою. Крім знарядь праці, міські ремісники виготовляли різні побутові предмети, зброю (списи, шаблі, мечі, бойові сокири, стріли), броню (щити, шоломи, кольчуги).

Відмінності в сільському і міському ремеслі помітні і в ювелірних виробах. Сільські ремісники переважно використовували лиття для виготовлення порівняно невеликого кола ювелірних виробів (каблучки, браслети, намисто, привіски та ін.) В містах окрім лиття мали поширення більш тонкі ювелірні роботи: чеканка, ковка, граверування, чернь, позолота, скань, емаль.

Аналогічний розподіл спостерігається й в інших ремеслах. Зокрема, як міське ремесло виділяється виробництво будівельних і оздоблювальних матеріалів – цегли, черепиці, плитки. Кращою обробкою відрізнявся вироблений міськими гончарами посуд. В містах більше розвивається обробка дерева, шкіри і хутра, а також виробництво тканин і одягу. Окрім різноманітного дерев’яного посуду, меблів та інших виробів, потрібних в побуті і у виробництві, міські будівельники – “городники”, “мостники” зводили стіни й інші міські укріплення, будинки, мостили вулиці, будували мости, судна тощо.

Інтенсивний процес відокремлення ремесла від сільського господарства і поширення товарообміну приводив до перетворення окремих ремісничих поселень в ремісничо-торговельні осередки і появі міст. Для оборони від ворогів їх окопували ровами і укріплювали частоколом або огороджували стінами. У VI–VII ст. виникають городища на усіх східнослов’янських землях. Це була характерна ознака розпаду первіснообщинного ладу.

У часи Київської Русі промислового характеру набуло добування солі, яке велося в Прикарпатті ( Коломия) і в соляних озерах Криму.

Відбувається посилення ремісничої спеціалізації. На той час існувало понад 60 видів ремесел. Провідними галузями були чорна металургія та обробка заліза. Наявність сировини для виробництва заліза у виді болотних руд привела до появи багатьох домниць і формування районів, які спеціалізувалися на доменній справі. Такими районами були місцевості в басейні рік Тетерева і Гнилоп’яті (Галицько-Волинська земля), Дністра і Дніпра. На цій базі розвивалися ковальська справа, обробка металів, які в XIII ст. досягли помітних успіхів. Згідно з археологічними дослідженнями виявлено до 150 видів виробів із заліза – серпів, кіс, наральників, лопат, ножів, цв’яхів, підків, замків, обручів, ключів, скоб. Зустрічаються кольчуги, мечі, наконечники списів, стріл, стремена, збруя.

Поширення християнства і будівництво церков спонукало ремесників спеціалізуватися на виготовленні предметів церковного вжитку. З міді виливали дзвони і хрести. Способом тиснення виробляли прикраси із срібла. В тих районах, де було багато кварцевого піску і деревини (Полісся, Галичина) високого рівня досягло склоробство, продукція якого розходилась по інших регіонах і вивозилася за кордон.

Значних успіхів досягла будівельна справа й архітектура. У Києві були споруджені Десятинна церква, Успенський і Софіївський собори, Золоті ворота, у Чернігові – Спаський і Борисо-Глібовський собори, у Галичі – 20 мурованих церков.

Славилося мостобудування. Про міст через Дніпро у Києві згадується у літописі 1115 року.

Торгівля. Основні торговельні шляхи. У I тисячолітті слов’янські племена торгували в основному з античними, а потім візантійськими центрами Північного Причорномор’я та Подунайщини. Верхівка східнослов’янського суспільства, що з середини I тисячоліття на чолі озброєних дружин ходила походами на країни з більш розвинутішою матеріальною культурою (насамперед Візантію), швидко відкрила для себе вигоди зовнішньої торгівлі і перетворила її у засіб збагачення і дальшого підвищення над народом. Це й стало головним стимулом розвитку торгівлі візантійського напрямку.

Серед племінної знаті мали попит такі товари, як вино, столовий посуд з глини, скла та металу, бронзові фібули. В обмін із слов’янських земель поставлялися хутро, мед, шкіри, віск. В середині X ст. з району Тмутаракані (Таматархи) до Візантії вивозилася нафта у амфорах, яка використовувалася для опалення, освітлення, в медицині. Можливо, була і работоргівля, оскільки в VI – VII ст. слов’яни здійснювали ряд масштабних походів на Візантію.

Основною торговою артерією слов’ян був Дніпро. Не виключено, що перевозилися товари також по Дністру і Південному Бугу. Найважчим відтинком дніпровського шляху були пороги, що простягалися на 100 км. Деякі з них, особливо Ненаситець-Ревучий, подолати було неможливо, тому човни волочили берегом. Тут на купецькі валки часто нападали печеніги та інші степовики. Важливим пунктом цієї торгівлі було місто Олешків (Олешшя). Звідси флотилії вирушали у відкрите море до Константинополя.

Перед військовою силою слов’ян візантійські імператори змушені були йти на поступки русичам, не стягаючи з них мита і податків. Візантія пішла на торговельні поступки після походу на Константинополь 860 р. і особливо після походу київського князя Олега у 907 р., коли була укладена торговельна угода.

Київські купці на ринки Візантії у великій кількості ввозили рабів і такі традиційні товари як мед, віск, хутро, а також мечі, рідше хліб і ліс. Привозили дорогі тканини (парчу, оксамит, шовк), заморську зброю, перець, південні фрукти, прянощі, ювелірні вироби із золота, срібла, коштовних каменів (чаші, хрести, каблучки), художній посуд, книги.

Згідно договору 911 р. Візантія змушена була скасувати митний податок – десятину, яку Русь сплачувала як мінімум століття. Руські посли і купці могли перебувати у Константинополі шість місяців – тобто в два рази довше ніж інші іноземці. Ці небувалі поступки були безпосереднім наслідком невдалого протистояння з Руссю.

Досить інтенсивними були торговельні взаємини з країнами Сходу – Хозарським Каганатом, Великим Булгаром, Середньою Азією та арабським Близьким Сходом (Арабський Халіфат). Найдавніші вітчизняні, візантійські та східні писемні джерела називають серед товарів, що йшли з Русі, передусім хутра, мед, віск та невільників. Свідченнями найдавніших зв’язків східних слов’ян із народами Сходу є срібні вироби з Іраку та Середньої Азії, що потрапляли на Русь вже у VІ – VІІ ст. Найбільше таких довізних речей знайдено у Середньому Подніпров’ї.

Зоною контактів слов’ян з народами Сходу став Кавказ. Важливим торговельним шляхом, який зв’язував Русь зі Сходом, була Волга, річки її басейну та суходіл. Араби та купці із Середньої Азії верблюжими караванами привозили товари в Ітіль, Булгар та інші місця цього регіону, звідки вони за посередництвом руських купців направлялись у слов’янські землі та Прибалтику. За свідченнями арабського хроніста, русичі експортували хутра соболів, білок, горностаїв, куниць, лисиць, бобрів, зайців, кіз, а також віск, стріли, березову кору, шапки, риб’ячий клей, ікла моржів, шкіру, мед, горіхи, яструбів, мечі, панцирі, деякі породи дерев, овець, биків. Найдорожчим товаром були невільники, особливо слов’янські дівчата. Східна торгівля практично перестала існувати після того як у 1060 р. князь Святослав зруйнував Ітіль, Булгар та інші міста Волго-Каспійського регіону.

Одним із напрямків слов’янської торгівлі була Західна Європа. Давньоруський експорт був типовим – віск, хутро, невільники, коні, а також східні товари. Особливо інтенсивною була торгівля з Чехією, куди надходило із східнослов’янських земель богато товарів, що вони реекспортувалися в інші країни.

Велася торгівля і зі скандінавськими країнами.

Своєю інтенсивністю виділявся південний і східний напрямки. Зв’язки слов’ян з країнами Халіфату і Візантією збігалися в одному напрямку – купці – русичі везли свої товари до Румійського (Чорного) моря Дніпром, що впродовж століть залишався магістральним шляхом візантійської і східної торгівлі Русі.

До країн Халіфату від гирла Дніпра морський шлях вів навколо Криму, що був регіоном давньої грецької колонізації. Важливе значення мав Херсонес – Корсунь, який виконував роль візантійської митниці на шляху до Трапезунда. Інший напрямок – відгалуження від гирла Дніпра на Константинополь, до якого також пролягав морський шлях з Тмутаракані.

У торгівлі зі Сходом важлива роль належала Волжському шляху. Давньоруська частина цього шляху від Києва пролягала за таким маршрутом: верхів’я Супою за 75 км. від Києва – Прилуки – Ромни – Переволочна (у гирлі Ворскли) – по правому берегу Дніпра до Олешші (гирло Дніпра) – Обоянь – Істебня (на р. Воронеж) – на схід від Дону (остання порубіжна давньоруська станція на торговому шляху між Києвом і Булгаром). Інший шлях східного напрямку пролягав з Чорного моря в Азовське, а далі – Доном, потім волоком до Волги і до козарської столиці Ітиля, а також у Каспійське море.

У торгівлі західного напрямку важливим центром товарообміну з центральноєвропейськими країнами була Прага. З Києва шлях до неї лежав через галицько-волинські землі (Володимир – Белз) – Перемишль –Сандомир – Вроцлав.

Водний шлях “із варяг у греки” з’єднував Балтійське море з Чорним і проліг через слов’янські землі на тисячі кілометрів з півночі на південь. Виник він у кінці IX – на початку X ст, набувши особливого значення в X – на початку XI ст. Із Варяжського (Балтійського) моря по річці Неві він йшов в Ладожське озеро, потім по річці Волхову в Ільмень – озеро і далі по річці Ловаті. З Ловаті судна волоком потрапляли в Дніпро, звідки йшли в Чорне море, вздовж західного узбережжя якого доходили до Цареграда (Константинополя).

Вплив монголо-татарської навали на географію населення та гоподарства. Впродовж зими 1237 – 1238 рр. монголо-татарські війська на чолі з ханом Батиєм (Бату-ханом) завоювали Рязанське та Володимиро-Суздальське князівства, всю північно-східну Русь. У 1239р. вони оволоділи Переяславом (південним) і Черніговом, а в грудні 1240 р. штурмом здобули Київ і майже повністю зруйнували його Горішнє місто. Впродовж 1241 р. були завойовані Галицька та Волинська землі. Навала ординців призвела до тривалої відсталості, гальмування розвитку економіки земель не тільки Русі, а й усієї Східної Європи.

Особливих спустошень зазнали міста, в яких завойовники вбачали не тільки небезпечні вогнища опору, а й джерела багатої здобичі і захоплення в полон талановитих ремісників. Міста брались штурмом, населення їх майже повністю знищувалося або бралося в полон. Під час першого і наступних походів були зруйновані Стародуб, Переяслав, Чернігів, Путивль, Глухів, Витичів, Київ, Кам’янець, Ізяслав, Володимир-Волинський, Галич та інші.

Посланець папи римського Плано Карпіні, прямуючи у 1246 році через подніпровські землі з дипломатичною місією до Карокоруму – столиці монгольської імперії, зазначав, що у Каневі та деяких інших населених пунктах на південь були монгольські залоги, яким було підвладне населення навколишніх територій. Напевне, що Канів, як і інші поселення по лінії між Дністром та Дніпром і далі на схід, входив до так званої “буферної зони” між володіннями власне Золотої Орди і землями, де присутність ординців була епізодичною, або ж її не було зовсім. Певною мірою конфігурація таких зон зумовлювалася і природними умовами – несприятливою для степовиків залісненою місцевістю. Протяжність буферних зон з півдня на північ складала від 50 до 200 км.

Безпосереднім наслідком навали стала зміна географії населення, кількість якого різко зменшилася, особливо в містах. Рятуючись від грабіжницьких набігів і непосильної данани, частина уцілілих людей переселялася в глухі і малопридатні для господарства місця. Уціліле населення йшло в заліснені райони, де була відносна безпека. Через Черніговщину в Смоленську й інші землі аж до XV ст.йшло безперервне переселення.

Більшість міст Київщини були зруйновані і тривалий час перебували в запустінні. Аналогічне становище було і в Переяславській землі, де на південь і південний схід від Сули міста майже зникли. Дещо інше становище склалося в Чернігівській землі. В її північній частині, покритій лісами і, тому, відносно захищеній від загарбників, міста піднімалися швидше. Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Рильськ, Путивль відігравали помітну роль в житті цієї землі.

На півдні, ближче до степу, міське життя відновлювалося повільніше. Значно швидше відбудовувалися міста Галицької та Волинської земель. Цьому сприяла їх певна віддаленість від Золотої Орди.

Монголо-татарська навала справила негативний вплив на географії сільського господарства і ремісничого виробництва на Русі. Великої шкоди розвитку ремесла завдало руйнування міст і полонення ремісників, що порушило традиції передачі наступникам набутого віками досвіду тонкощів ремісничого виробництва. Таємниця виготовлення перепончатої емалі, черні, зерні, поліхронної будівельної кераміки були втрачені назавжди, а філігрань, ливарна справа і тиснення металу відновилися лише через півтора століття. Із виробництва зникли шиферні прясельця, скляні браслети, сердолікове намисто, які раніше мали поширення. Вироби ремісничого виробництва стають простішими і грубішими.

Постраждало і сільське ремісниче виробництво, однак його відновлення йшло швидше. Давалась взнаки, напевне, специфіка виробництва ремісничих виробів, необхідних у селянському господарстві і побуті, а також те, що в сільській місцевості ремісники були територіально розкидані і їх спустошення торкнулося менше.

Відносно швидше оправилось від погрому ремесло в Галицько-Волинській землі. Київщина і Переяславщина, південь і південний схід Черніговщини майже до XV ст. так і не змогли відновити багато ремесел.

Величезних збитків було завдано сільському господарству. На півдні Переяславщини і південному сході Черніговщини сільськогосподарська діяльність практично припинилася. В цих землях, а також на Київщині, сільськогосподарські райони різко змістилися на північ, в бік Полісся.

Навала ординців порушила традиційні напрямки шляхів сполучення, насамперед Дніпровського водного шляху, який опинився під контролем монголо-татар. В другій половині XIII ст. зростає значення зовнішньоторгових шляхів, які зв’язували Балтійське і Чорне моря через землі Польщі і Галицько-Волинської Русі: Вісла – Західний Буг – Дністер. Певна переорієнтація шляхів сполучення відбувалася і в майбутньому у зв’язку з включеннням давньоруських земель в орбіту впливу Великого князівства Литовського.

* * *