Лекція 6 Історична географія України литовсько-польської доби та часів козаччини (XIV –xviiі ст.)

• Політико-адміністративний устрій українських земель під владою Литви, Польщі, Туреччини, Угорщини

• Природно-географічні умови

• Географія населення

• Зародження українського козацтва. Географія козацьких Січей. Полковий устрій України.

Політико-адміністративний устрій українських земель під владою Литви, Польщі, Туреччини, Угорщини. Політична географія Східної Європи на початок XIV ст. зазнала помітних змін. Зокрема, на північ від українських земель на політичній карті виникла литовська держава, початок складання якої відноситься до середини XII ст. Первина територія, що становила дві частини литовських земель – Аукштайтію і Жемайтію, почала швидко розширюватися і вже до1263 р.до неї приєднуються землі Чорної Русі (територія в басейні верхнього Німану) і західні полоцькі землі між Вілією і Західною Двіною. Поступово до складу Литви (Великого князівства Литовського) включається північна частина полоцьких земель, хоча формально їх приєднання відноситься до XIV ст. (Полоцька частина – 1307 р., а Вітебська – 1341 р.).

Пізніше до складу Литви включаються й південні полоцькі землі по ріках Свіслоч, Березіна і Друть, Турово-Пінська земля (1316–1341 рр.) і Берестейська земля Галицько-Волинського князівства (1325 р.).

Впродовж другої половини XIV ст. і першої третини XV ст. кордони Литви безперервно розширюються. Руські землі, ослаблені монголо-татарською навалою, боротьбою з німецько-шведською агресією на північному Заході, практично не могли протистояти литовській експансії. До 1377 р. до складу Великого князівства Литовського увійшли усі білоруські і частина українських земель – київські, чернігівські, переяславські, волинські та східно-галицькі.

В першій третині XV ст. до складу Литви входить Смоленська земля, а на півдні – землі між Дніпром і Дністром. Таким чином, феодальна роздробленість Русі і монголо-татарське нашестя сприяли утворенню у Східній Європі в XIII–XV ст. держави, яка займала територію з півночі на південь від Балтійського до Чорного моря і від Західного Бугу та Дністра на заході до верхів’їв Волги і Оки – на сході. В цій державі власне литовські землі складали близько 10 відсотків.

Становище завойованих Литвою земель було неодинаковим. Якщо Берестейська, Турово-Пінська, Мінська землі, частина верхнього Подніпров’я і Понімання безпосередньо увійшли до основної території держави, то в більшості інших – князями були члени литовської династії чи місцеві князі. Місцеві феодали зберігали тут імунітетні права, а самі землі – значну автономію, в них існували багаточисельні феодальні князівства і уділи.

Політична географія зазнала суттєвих змін. На українських землях, які опинилися під владою Литви, Польщі, Туреччини, Угорщини утверджувався політико-адміністративний устрій цих держав зі своїми особливостями. Зокрема, найбільш характерні риси устрою у складі Литви досить рельєфно простежуються на прикладі Київщини. За Київською землею після входження її до складу Литви (50 – 60-і роки XIV ст.) тривалий час зберігався характер удільного князівства. Тут в цілому залишався попередній внутрішній політичний лад та адміністративно-територіальний устрій, що сприяло збереженню давньоруських традицій.

Київські князі, потрапивши у васальну залежність до великого князя литовського, користувалися внутрішньою законодавчою, військовою, адміністративною і господарсько-фінансовою владою.

Однак у 1471 р. уряд Литви відповідно до політичного та адміністративного устрою своєї держави створив Київське воєводство, призначивши воєводою литовського неправославного вельможу Мартина Гаштовта, який утвердився в Києві військовою силою. Ліквідацією удільних князівств Литва зміцнювала свої позиції на українських землях.

Територіально Київське воєводство в основному співпадало з межами Київької землі. Як і раніше, в адміністративно-територіальному плані воєводство складалося із повітів і волостей. До початку XVI ст. у Литві термін повіт означав округ, об’єднаний однією адміністративною владою (намісника, старости, державця).

Воєводи призначалися здебільшого із крупних литовських феодалів-магнатів, панів-католиків, нащадків князівського роду. На них покладалося завдання зміцнювати литовську владу на місцях. Воєвода зосереджував у своїх руках насамперед військову владу, очолюючи усі військові сили воєводства і будучи комендантом центрального замку. Йому підпорядковувалося ополчення всіх повітів, кожне з яких виступало під командуванням старости.

В адміністративному відношенні воєводи здійснювали виконавчу владу великих князів литовських на місцях. Вони виділяли землі для “пожалований”, організовували господарську діяльність, приводили до виконання судові вироки.

Адміністративно-територіальний устрій Київського воєводства на середину XVI ст. охоплював дев’ять повітів – Мозирський, Овруцький, Житомирський, Любецький, Остерський, Путивльський, Чорнобильський, Київський, Черкаський (включав три обводи – Канівський, Білоцерківський, Черкаський).

В межах повіту влада зосереджувалася у руках старости (намісника), якого призначали із числа місцевих феодалів великі князі литовські. Повіти- староства прирівнювалися до самостійних адміністративних одиниць. Головним обов’язком старост була військова справа, особливо оборона замку та забезпечення польової сторожі. Староста очолював військове ополчення, яке складалося із його слуг, бояр, міщан, панських людей. Із відання старост були вилучкні ті волості, що роздавалися боярам в “держанье” за військову службу.

У другій половині XVI ст. у Литві було запроваджено нову адміністративно-територіальну систему. Вся територія поділялася на 13 воєводств, які, в свою чергу, складалися із 30 повітів. Відтоді Київське воєводство поділялося на два сеймові повіти – Київський та Мозирський. У кожному головному місті повіту за чотири тижні до вального (загального) сейму скликалися повітові сеймики. На їх засіданнях розглядалися загальнодержавні питання, які потім виносилися на вальний сейм, приймалися різні нормативні акти місцевого значення з наступним затвердженням великого князя,обиралися по два посли від кожного повіту на вальний сейм. Сесії повітових сеймиків тривали не довше трьох днів.

Після Люблінської унії (1569р.) та об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в єдину державу – Річ Посполиту більшість українських земель потрапили під владу Польщі.

Зміцнення влади магнатів і шляхти в Речі Посполитій супроводжувалося поглибленням процесу децентралізації, що, в свою чергу, сприяло підвищенню ролі повітових сеймиків. Залежно від програми своєї роботи сеймики мали й відповідні назви: елекційні – для обрання суддів, підкоморіїв тощо; каптурові – в період безкоролів’я здійснювали вищу адміністративну і судову владу; депутатські – скликалися щорічно для обрання депутатів до королівського трибуналу; реляційні – для інформування шляхти про ухвалені на вальних сеймах загальнодержавні рішення.

Великі землевласники, займаючи ключеві позиції в економічному і політичному житті країни, захоплювали сотні міст і сіл, підпорядковували своїм інтересам державний аппарат на місцях, не рахуючись із королівською владою, були “короликами” і “королев’ятами” у своїх володіннях. У державі панувала феодальна анархія, населення терпіло розгнуздану сваволю магнатів і шляхти, жорстокий національний гніт та релігійні утиски.

Українські землі у складі Польщі післі 1569 року входили до таких 7 воєводств: Руське (Галичина), яке об’єднувало Львівську, Галицьку, Перемишльську, Саноцьку та Холмську землі; Белзьке – об’єднувало Бузький, Городельський і Грабовецький повіти; Волинське – Володимирський, Луцький і Кременецький повіти; Подільське – Кам’янецький, Червоногородський і Летичівський повіти; Брацлавське – Брацлавський і Вінницький повіти; Київське – Київський, Овруцький, Житомирський повіти; Чернігівське (утворене в 1635 р.) – Чернігівський та Новгород-Сіверський повіти.

Споконвічна слов’янська земля Північна Буковина у X – XI ст. входила до складу Київської Русі. У другій половині XI ст. утворились відособлені від Київської Русі феодальні князівства – Теребовельське, Звенигородське, Перемишльське. Буковина входила до складу Теребовельського князівства.

Після монголо-татарської навали Північна Буковина потрапила під владу Золотої Орди, а з 1345 р. загарбана угорськими феодалами. В середині XIV ст. утворилося Молдавське князівство, якому підпорядковувалась і Північна Буковина. У 1514 р. Молдавське князівство разом з Буковиною потрапило під владу султанської Туреччини. Відтоді місцева адміністративна й політична влада зосереджувалася у руках турецьких ставлеників на посаду молдавського господаря, який підлягав паші, а той, у свою чергу – сілістрійському пашалику у Добруджі.

Молдавське повітове управління було скасоване і запроваджено новий адміністративно-територіальний устрій: утворена Хотинська райя, а населення Чернівецького повіту підпорядковувалося повітовому старості.

Закарпаття теж входило до Київської Русі. В середині XII ст. цей регіон захопила Угорщина, перетворивши його у власний домен. Від початку XVI ст. частина Закарпаття, включаючи Мукачеве, відносилась до Трансільванського князівства, де політична, адміністративна й військова влада зосереджувалася в руках князя (як правило, угорського феодала). У 1526 р. султанська Туреччина захопила південно-східну частину Угорщини, в тому числі і частину Закарпаття. Південно-західна частина Угорщини перейшла під владу Австрії.

Природно-географічні умови. За своїми природно-географічними умовами територія проживання українців умовно поділялася на кілька природних зон – Полісся, Лісостеп і Степ, Карпати. Основну частину грунтів лісостепових і степових районів становили чорноземи. Переважну більшість площ Полісся і передгір’я Карпат займали малопродуктивні грунти.

Клімат і зона поширення основних видів рослинності впродовж двох тисяч років в Україні, як і в усій Європі, майже не змінилася. В XI – XIV ст. мала місце прохолодно-волога фаза, а після XV ст. намітилася тенденція до зростання посушливості.

Територія України мала розгалужену мережу річок. Великий вплив на кліматичні умови справляв Дніпро. За чотири століття – з середини XIII до середини XVII ст. – на території басейну Дніпра відзначено 55 маловодних і 67 багатоводних рік. На Слобожанщині найповноводнішою рікою був Сіверський Донець. В XVI ст. найбільш маловодною була весна 1575 р., коли Дніпро настільки обмілів, що в деяких місцях його переходили вбрід вівці.

Поряд з ріками важливу роль у водному балансі українських земель відігравали озера, болота та чисельні ставки. Проте впродовж багатьох століть відбувався природний процес обміління, заболочення і зникнення окремих водойм по всій Європі. Згідно з документами і картами XV – XVII ст. ряд озер, що існували в той час, поступово зникли. Частина з них перетворилася на болота.

На лівобережжі Середнього Подніпров’я в епоху середньовіччя велике значення мали ліси та ріки, що займали значні площі. Вони створювали безпеку для життя людей, здавна служили природним захистом слов’янських поселень від нападів ворогів – кочівників. Крім того, ліси були багатющою базою для промислів і полювання. На карті Татарії І. Гондіуса (1601 р.) Слобожанщина, зокрема межиріччя Сіверського Дінця і Дону, показана як район майже суцільних лісів. На правому березі Сіверського Дінця – в пониззі і на середній течії – також відзначено великі лісові масиви.

В південних та південно-східних районах України прстягалися безкраї степи, вкриті трав’яною рослинністю.

На заході України височіли Карпатські гори та їх відроги, що були своєрідним природним кордоном етнічної території українців. Життя українських горян впродовж багатьох віків значною мірою залежало від навколишніх природно-географічних умов цього гірського регіону. Це наклало відбиток практично на всі сфери їх господарювання, побуту, матеріальної і духовної культури.

Багата рослинність, передусім ліси і дуброви, незайняті степи, ріки, озера і болота, а також невелика в той час густота населення, зумовлювали багатство тваринного світу. Водилося близько 300 видів птахів, 154 види парнокопитних та інших тварин. Серед них були поширені дикі кабани, козулі, лосі, благородні олені, зубри. В той час водилося чимало хижаків – вовків, лисиць, бурих ведмедів, куниць, горностаїв, норок, борсуків, видр, лісових кішок, рисів, а також гризунів – бобрів, білок тощо. Особливо багатою флорою і фауною в XIV – XVI ст. відзначалися місцевості в басейнах Дону і Сіверського Донця. На Слобожанщині ще в XVI ст., за свідченнями тогочасних мандрівників, водилися сайгаки. Але поступово дикі тварини винищувалися людьми і в XVI ст. в Україні повністю зникли кулани, на початку XVII ст. в Європі було вбито останнього тура. Продовжувалося винищення сайгаків і тарпанів.

Господарська діяльність і життя народу, особливо селянства, великою мірою залежали від стихійних лих. В літні періоди в степовій, а інколи й у лісостеповій частинах України на тривалий час встановлювалася суха і жарка погода, що призводила до неврожаїв. В степових районах України засухи повторювалися, як правило, через кожні 3 – 4 роки. Загалом від середини XIII до 50-х років XVII ст. в Україні (крім Закарпаття) зафіксовано 68 засушливих років і 187 років, які відзначалися сильними дощами, повенями, бурями і грозами. Крім засух та дощових періодів, мали місце й інші природні лиха, які часто викликали голод, масовий падіж худоби й інші нещастя. Величезну шкоду посівам і врожаю приносили сарана, вітрові бурі.

Характерною особливістю даного періоду було посилення впливу людини на природу. Найсильніше це проявлялося на Лівобережній та Слобідській Україні, де помітним було скорочення лісових масивів і розширення орних земель. Особливо інтенсивно ці процеси відбувалися в Київському, Ніжинському, Чернігівському, Стародубському, Охтирському, Харківському та деяких інших полках. Багато деревини йшло на житлове будівництво, виробництво поташу, попелу, скла, селітри тощо. Хижацьке винищення лісів набрало широкого розмаху.

Незважаючи на певне зменшення, лісові масиви продовжували займати значну територію України, насамперед у північних районах Слобожанщини, Лівобережжя і Правобережжя, а також на західноукраїнських, закарпатських і північнобуковинських землях. Ліси простягалися до Середнього Подніпров’я, росли на берегах Дніпра, охоплювали значні площі невеликих степових річок Орель, Вовча, Саксагань, Інгулець, Інгул і Південний Буг. У лісах між Доном і Дніпром переважали в основному дуб, липа, клен, осика, сосна. Далі на захід росли грабово-дубові, букові та грабово-букові ліси.

Особливе місце в природному ландшафті козацької України займав Великий луг – заплава Дніпра у володіннях Запорозької Січі, що простягалася з обох його боків від острова Хортиця на 100 км. при ширині від 3 до 25 км. Загальна площа – понад 1 млн. десятин землі (1 десятина = 1,09 га.). Був укритий багаторічними травами, чагарниками і деревами. Мав велике значення для розвитку господарства Запорозької Січі, його угіддя щороку розподілялися жеребкуванням між 38 куренями.

В історії України періоду козаччини широко відоме Дике поле – історична назва незаселеної території південноукраїнського степу. Виникла в XVI ст., коли відбувалася військово-господарська колонізація цього регіону козацтвом після монголо-татарської навали. Степові простори мали багатющі природні ресурси, які освоювалися в умовах безперервної боротьби з татарами. Рятуючись від покріпачення, на Дике поле втікали тисячі селян, де вони заводили власні господарства і оголошували себе вільними людьми – козаками. У другій половині XVIII ст. після освоєння козацтвом степу аж до Чорного моря термін вийшов з ужитку.

Кліматичні умови на території України, як і Східної Європи в цілому, відзначалися зниженням температури повітря, збільшенням кількості сніжних холодних зим і підвищенням зволоженості землі. Наприклад, зима 1677 року була настільки холодною і тривалою, що завдала великих збитків селянським господарствам. Впродовж другої половини XVII ст. на території Руської рівнини зафіксовано 19 таких зим, 14 років з сильними зливами та повенями.

При загальній підвищеній зволоженості земель досить часто траплялись засухи. Зокрема, літо 1680 року видалось настільки жарким, що “повисихали води и трави посохли, с которой сухоти робацтво умножились, и позедавши капусти та боб, горохи, коноплі повиедали и гречку, з ниви на ниву стадом ходили”. Спека тривала і восени. Посіяні в суху землю озимі не зійшли, внаслідок чого в різних місцях України спалахнув голод. У другій половині XVII ст. зафіксовано 12 великих голодовок, під час яких померло багато людей.

Становище населення погіршувалося і через епідемії, мор худоби і напади сарани. Від епідемії чуми в Західній Україні в 1648 р. померло тисячі місцевих жителів, а також селян і козаків повстанського війська під Львовом. Повальний мор худоби мав місце в 1651 р. не тільки на українських, а й на польських землях. Широкого розмаху набула епідемія чуми в 1652 р., коли від неї загинуло у Києво-Печерському монастирю 300 з 500 монахів, багато селян, міщан і козаків Києва, навколишніх сіл і Корсунського полку. Подібна епідемія охопила в 1690 р. північні паланки Запорожжя і прилеглі землі Лівобережної України. Запобіжні заходи хоч і стримували поширення епідемії на нові райони, але не могли ліквідувати причини їх виникнення.

Фактично безсилими залишалися люди і перед нападами сарани та інших шкідників. Влітку 1686 р. черв’яки, як писав Самовидець, “стадами ходили по дорозі і в город, в брами, і із города стадами ішли на огороди” і знищили посіви конопель. У серпні 1689 р. сарана поїла посіви і траву на шляху свого перельоту від ріки Сіверський Донець до Волині. В наступному році одна її зграя знищила рослинність на території Слобожанщини, Переяславського та Київського полків, Правобережжя, Волині, частково Польщі й Литви. Інша – опустилась в Ніжинському, Чернігівському і Стародубському полках. Літописець писав, що сарана “збоже і усю ярину постравилаі жита, которіє застала непожатіє, усе поела, і так учинила дорожнечу у збожжу: жито стало осмачка по золотих три і овес в той же цені, которого і мало било у Сівери, але з України доставали. І от того смроду саранчі коні хоріли і іздихали і всякое бидло, бо з травою і саранчу пожирали, же і мясо їх смерділо саранчою – і кури і гуси”. Нашестя сарани на українські землі продовжувалися і в наступні роки. Це тільки частина стихійних лих, яких зазнавало населення України в другій половині XVII ст., насправді їх було значно більше.

Шляхи сполучення. Розвиток економіки українських земель, певна спе-ціалізація окремих регіонів, інтереси торгівлі, а також військово-політичної сфери обумовлювали розвиток шляхів сполучення. На XVI ст. територію України перетинали великі сухопутні і водні комунікації.

Одним з найбільш відомих ще за часів Київської Русі був Соляний, або Муравський шлях, що з’єднував руські землі з Кримом. Він був важливим стратегічним трактом, яким впродовж XVI – початку XVIII ст. ходили кримські і ногайські татари на Лівобережну і Слобідську Україну та південні райони Росії з метою пограбувань та наживи. Йшов він “муравою” (травою), минаючи переправи через великі річки, переважно безлюдним степом – від Перекопу на північ, між витоками річок Молочні Води і Кінські Води, перетинав річки Вовчі Води, Самару та Орель. Далі проходив поблизу міст Коломак, Валки й Охтирка, між верхів’ями річок Сіверський Донець, Оскол, Ворскла і Псел виходив на Ізюмський шлях, а потім з’єднувався з Кальміуським шляхом і досягав Тули. У другій половині XVII – початку XVIII ст. набув торговельного значення. Шлях мав кілька відгалужень. Одне з них називалось Бакаїв шлях (по імені Бакай-мурзи), який відходив від Муравського шляху неподалік від Сейму і йшов на захід вздовж лівого берега Псла до Дніпра.

На Лівобережній Україні важливе значення мали також Ромоданівський, Ізюмський, Кальміуський шляхи. Ромоданівський йшов від межиріччя Сули і Псла на Путивль – Севськ, де між Севськом і Осколом мав вихід на Муравський шлях. Своєрідний вузол шляхів біля Осколу давав ще одне від-галуження від Муравського шляху – Пахнутців шлях. Від верхів’я Самари Муравський шлях мав східне відгалуження – Ізюмський шлях (сакма), який, пересікаючи Сіверський Донець, знову виходив на Муравський шлях в районі Оскола.

Було ще два шляхи – Кальміуська і Нова Кальміуська сакми. Перша відходила від Муравського шляху в районі річки Кальчик (Калка) – притоки Кальміуса – і через верхів’я Кальміуса, пересікаючи Сіверський Донець, виходила в межиріччі Сіверського Донця і Дону. Друга починалась в пониззі Дону і йшла на північ і приблизно біля правої притоки Дону – Тихої Сосни – зливалася з Кальміуською сакмою.

На Правобережній Україні найбільш людним був Чорний шлях. Ним у XVI – XVII ст. кримські ординці здійснювали грабіжницькі напади на Правобережну Україну, Поділля, Буковину, Галичину і Польщу. Від Перекопу він пролягав запорозькими степами між верхів’ями річок Інгулець, Інгул і Тясмин, повертав на захід і розходився на три відгалуження. Одне з них – Кучманський шлях – проходило через Поділля в напрямку міста Бар і поблизу Тернополя знову з'єднувалося з Чорним шляхом. Північне відгалуження від Чорного шляху пролягало неподалік Корсуня, Богуслава, Лисянки, Жашкова,Тетієва. Поблизу Шполи, Тального, Умані, Дашева йшло південне відгалуження. Біля Липовця обидва відгалуження з’єднувалися. Далі Чорний шлях пролягав на захід в напрямку Хмельника, Тернополя, Львова, Любліна і Варшави.

У Крим від Києва вів Чумацький шлях, що починався поблизу Китай-города і пролягав через Дніпро. Між Прутом і Дністром пролягав Покутський шлях (Золотий).

Досить розгалужена мережа шляхів сполучення сформувалася у XVII ст. Пролягаючи у зустрічному напрямку з глибини ліво- і правобережних земель, шляхи перетинали Дніпро переважно у районі Києва та в різних місцях вниз за течією до Чигирина, який в роки Визвольної війни теж став значним вузлом шляхів сполучення. Транспортні артерії, пересікаючи різні місцевості Лівобережжя і Правобережжя, забезпечували торговельні та культурно-господарські зв’язки між населенням українських земель.

Географія населення. В XIV–XVII ст. почали поступово заселятися південні та південно-східні землі, спустошені монголо-татарами. Переходи і втечі селян від своїх поміщиків особливо великих масштабів досягли в XVI – першій половині XVII ст. Втікали поодинці і цілими сім’ями, а то й селами, на території, що межували зі степом, де не було феодального гніту.

В етнічній консолідації українців важливу роль відіграло козацтво, яке виникло на рубежі XV – XVI ст. на південних окраїнах Київщини і Східного Поділля.Козаки успішно освоювали землі передстепової України, південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор’я і Приазов’я. В середині XVI ст. в нижній течії Дніпра козаки заснували Запорозьку Січ – політичний центр українського козацтва, яка згодом перетворилася в центр великого краю – Запорожжя, – складової частини української етнічної території. Процес освоєння козаками нових просторів степової зони активізувався в першій половині XVII ст., коли в межах краю все більше виникало постійних поселень – зимівників та хуторів. Все далі на південь почали проникати козацькі промисловці – уходники.

В цей же час активно заселялася й освоювалася територія Слобожанщини. Так, у 20-х роках XVII ст. на Роменщині виросла ціла мережа поселень – слобід: під самими Ромнами – 300 дворів, на Бобрику – 100, на колишньому Липському городищі – 150 дворів.

У XVI – XVII ст. на південних і південно-східних окраїнах створюються так звані засічні лінії – система оборонних споруд для захисту від нападу татар. Засічна сторожа у другій половині XVI ст. уже нараховувала 30 – 35 тис. Оборона краю в основному була покладена на козаків Сіверщини і Слобожанщини.

Зростання населення відбувалося як на окремих землях, так і в цілому в Україні. Динаміка збільшення населення за оцінками дослідників мала такий вигляд: 1300 р. – 3,2 млн., 1400 – 3,7 млн., 1500 – 4,4 млн., 1550 – 4,9 млн., 1600 – 5,2 млн., 1650 – 5,3 млн. чол.

Для порівняння наведемо кількість населення в найбільш розвинутих країнах того часу (XVI ст.): Франція – близько 15 млн. чоловік, Іспанія – 8-9 млн., Англія – 2,5 – 3 млн., Польща – близько 2 млн. (уся Річ Посполита – до 5 млн. чоловік).

Населення зростало нерівномірно в різних регіонах України. Найбільш інтенсивно відбувалося воно в центрі України – на Подніпров’ї. На середину XVII ст. Київщина мала населення вже близько 1,4 млн. чоловік. В цілому на Подніпров’ї (Київське і Чернігівське воєводства) проживало приблизно 1,75 млн. чоловік.

До середини XVII ст. населення Слобожанщини зросло до 50 тис. чоловік. На Волині в цей час за висновками дослідників проживало близько 900 тис. чоловік. У 1629 р. в Подільському воєводстві жило 347 тис. чоловік.

Населення Галичини в XIII – XV ст. зросло з 570 тис. до 1 млн. 85 тис. чоловік. Така ж тенденція спостерігається на Закарпатті, де з кінця XV до середини XVII ст. населення збільшилося з 150 тис. до 300 тис. чоловік. У Північній Буковині в цей час проживало близько 50 тис. чоловік.

На українських землях, крім автохтонного українського населення, проживали також представники інших етносів. У містах, наприклад, напередодні Визвольної війни проживали крім українців представники 21 народності, переважно вихідці із слов'янських країн – росіяни, білоруси, поляки,чехи, серби, болгари.

Більша частина іноетнічного населення осіла в населених пунктах Наддніпрянщини. Значно менше тут проживало вихідців з Молдавії і Волощини, Угорщини та німецьких земель. Вони селилися в основному в містах і містечках, рідше в селах Галичини, Поділля, Волині, Буковини та Закарпаття. Там же разом з корінними жителями проживали й поляки, чехи, словаки, татари, турки, вірмени, євреї, цигани. Таке співіснування, безперечно, позначилося на етнографічних процесах і мало свою специфіку в кожному українському регіоні.

Кількісний ріст населення крім різних стихійних явищ природи стримувався систематичними хижацькими нападами турецько-татарських завойовників. Відомі роки, коли татари виводили з України до 40 тис. молодих чоловиків, жінок, дітей.Під час одного з нападів кримські татари захопили в полон 300 тис. українців. Навіть якщо ці дані й перебільшені, то безсумнівним залишається одне – в Криму і Північному Причорномор’ї на становищі рабів перебували десятки тисяч українців. Історик Я.Дашкевич зазначає, що з XV до середини XVII ст. Крим і Туреччина поглинули близько 2 млн. чоловік невільників. В середині XVII ст. на одного татарина в Криму припадало чотири невільники.

Зародження українського козацтва. Географія козацьких Січей. Полковий устрій України. В кінці ХV ст. як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно-релігійного гноблення та нападів кримських татар на подніпровських землях виникає і набирає сили козацтво.

В тодішніх умовах вільні люди – козаки, яких все більше ставало в Подніпров’ї і, насмперед в Черкасах, Каневі і навколишніх місцевостях, виробляють своєрідні форми самоуправління – громади, які одночасно були і озброєними формуваннями. Прагнучи виконати покладені на них обов’язки із захисту південних кордонів, старости почали роздавати землю не окремим представникам привілейованого стану, а цим громадам, не втручаючись у їх внутрішні справи, що цілком влаштовувало козаків. У цьому В. Антонович вбачав “те зерно, що стало початком козаччини”.

Козаки із Черкас, а також із інших, розташованих уверх по Дніпру міст, в ході освоєння подніпровських земель, поступово удсконалювали свою організацію. Вирушаючи в Дике поле, вони групувалися у загони – ватаги, обираючи своїми ватаманами (отаманами) найбільш досвідчених і сміливих. Згуртувавшись у ватаги, черкаські козаки сезонно займалися на прилягаючих до міста, а також тих, що простягалися вниз по Дніпру, землях уходницькими промислами – мисливством, рибальством, бджільництвом та збутом своєї продукції, даючи прибуток державній казні. Це підтверджує й уставна грамота від 14 травня 1499 року князя литовського Олександра про необхідність сплати мита київському воєводі.

Організаційна згуртованість черкаських козаків сприяла їм не лише в господарській діяльності, а й успішному відбитті постійних нападів кримських татар. Не обмежуючись лише оборонними діями, козацькі ватаги нерідко самі непокоїли своїх кривдників. Вважається, що перша згадка про козаків взагалі, і черкаських зокрема, відноситься до 1492 року, коли великий литовський князь Олександр, відповідаючи на скаргу кримського хана Менглі-Гірея про те, що черкасці разом з киянами погромили татарський корабель поблизу фортеці Тягині в гирлі Дніпра, обіцяв знайти кривдників серед козаків.

Вбачаючи в козаках надійну силу, черкаські старости починають широко залучати їх до своїх збройних загонів та підтримувати в діях проти татар, нерідко особисто беручи в них участь. Саме так поступив черкаський староста, князь Богдан Глинський, очолюючи в 1493 році похід козаків на татарські володіння в пониззі Дніпра і взяття ними Очакова. Це була, по суті, перша з відомих акцій активної і наступальної протидії татарським нападам.

В наступні роки козацькі загони продовжували набирати сили і розширювати масштаби своїх дій, знаходячи підтримку влади. Одним з найбільш масштабних був похід 1528 року під турецьке місто Очаків, здійснений козаками під спільним керівництвом хмільницького старости Предслава Лянцкоронського, черкаського – Остафія Дашкевича і старост брацлавського і вінницького. У цьому поході козаки тричі розбили татар, захопили 500 коней і 30 тисяч голів худоби.

Остафій Дашкевич, управляючи Черкасами, привернув до себе дуже багато козаків, зміцнив роль Черкас і Канева як осередків усього українського козацтва. В 1531 році на Черкаси напав кримський хан Саадат-Гірей і зустрів рішучу відсіч оборонців черкаського замку на чолі з старостою.

Через два роки після цього, Дашкевич представив литовському сейму розроблений ним проект захисту кордонів Литви від татарських вторгнень. Він обгрунтував необхідність спорудження ближче до татар, на одному з малодоступних островів Дніпра, укріплення (січі) з постійною залогою із козаків в 2 тисячі чоловік, яка, плаваючи на човнах, пережкоджала б татарам переправлятися через Дніпро. До цих 2 тисяч козацької залоги Дашкевич пропонував додати ще кілька сот чоловік, які б добували в окрузі необхідні припаси і доставляли їх козакам на острови. Пропозиція була схвально сприйнята сеймом, але так і не була реалізована. Лише через два десятиліття ідея Дашкевича знайшла втілення у Запорозькій Січі, засновником якої багато дослідників вважають іншого черкаського старосту Дмитра Вишневецького.

У ході постійної боротьби проти загарбників і поневолювачів українські козаки створили свою унікальну соціально-економічну та військово-політичну організацію – Військо Запорозьке Низове, яке контролювало значну частину степової України (Низ Дніпровий).

Географія козацьких Січей. Військовим, адміністративно-політичним і господарським центром запорозького козацтва була Запорозька Січ (від слова “засіка” (січ) – укріплення із дерева). Впродовж XV – XVIII ст. існувало 8 Запорозьких Січей.

Найдавнішою з відомих на сьогодні Січей була Хортицька, яка знаходилася на острові Хортиця (в межах сучасного міста Запоріжжя). Вона існу-вала в 1552 – 1568 рр. Тут у 1553 – 1557 рр. черкаський і канівський староста Дмитро Вишневецький збудував укріплення. Сюди стягувалися козацькі сили, готуючись до походів на Крим, Очаків, Аслан-Кермен.

Пізніше Запорозька Січ була перенесена на острів Томаківку, який знаходиться при впадінні однойменної річки в Дніпро. Томаківська Січ існувала з кінця 60-х років до 1593 року. На цей період припадають блискучі походи запорожців на турецькі і татарські фортеці й міста Приазов’я та Причорномор’я. Козаки спускалися вниз по Дніпру на човнах і “чайках” і виходили прямо у Чорне море. Але окільки турки вибудували в пониззі Дніпра могутні фортеці, вони мусили часом обирати довший, але безпечніший шлях.Козаки пливли проти течії Дніпра до гирла Самари (сучасний Дніпропетровськ), далі – Самарою, Вовчою, Міусом або Кальміусом, пере-тягуючи в деяких місцях човни волоком по суші, і виходили в Азовське море.

Томаківська Січ була базою селянсько-козацького повстання під про-водом Криштофа Косинського у 1591 – 1593 рр. В останній період повстання, коли козаки штурмовали Київ, де знаходився урядовий гарнізон, на Томаківську Січ вдарили татарські війська. Маючи перевагу, вони захопили і спалили її.

Після цього козаки перенесли Запорозьку Січ на більш вигідне місце, добре укріплене самою природою, яке лежало у 20-30 км. на південний захід від гирла Томаківки. Це була Базавлуцька Січ, яка знаходилася на острові в гирлі річки Базавлук, там, де у Дніпро впадали ще 3 річки – Чортомлик, Підпільна і Скарбна. Існувала в 1594 – 1638 рр.

Січ була оточена земляними валами з дерев’яним палісадом з вежами і гарматами. Перед валами було викопано рів. Взимку у кризі вирубували ополонки, щоб ворог не зміг потрапити у Січ. Всередині Січі, біля майдану, де відбувалися козацькі ради, розміщувався арсенал, церква, далі стояли курені та інші січові будівлі.

На період існування Базавлуцької Січі припадають найважливіші мор-ські походи козацтва, які сягали найвіддаленіших місць узбережжя Чорного та Азовського морів. Базавлуцька Січ була також головною базою селянсько-козацьких повстань під проводом Северина Наливайка (1594 – 1596 рр.), Тараса Трясила (1630 р.), Павла Павлюка, Карпа Скидана, Дмитра Гуні, Якова Острянина (1637 – 1638 рр.).

Оскільки Базавлуцька Січ стала для Речі Посполитої головним джерелом неспокою, то після поразки селянсько-козацьких повстань 1637 – 1638 рр. сейм зменшив козацький реєстр до 6 тисяч. Зменшилася також кількість полків і вони були підпорядковані польським офіцерам. Замість виборного гетьмана на чолі реєстрового війська стає королівський комісар, а полків – польські шляхтичі.

Січ була перенесена на беззахисний Микитів Ріг (поблизу Нікополя). Укріплення колишньої Базавлуцької Січі за наказом польського уряду було зруйновано, гармати передано польським гарнізонам у Києві та Каневі, а козацький флот спалено. На Микитинській Січі для виконання контрольно-каральних функцій була розміщена польська військова залога.

Взимку 1648 р. Микитинською Січчю оволодів Богдан Хмельницький, якого було обрано гетьманом Війська Запорізького. Звідси він розсилає по усій Україні універсали із закликом до українського народу повставати проти іноземних загарбників.

Незадоволення Зборівським миром призвело до виступів проти політи-ки гетьманської адміністрації і самого Хмельницького. В лютому-березні 1650 р. мали місце заворушення і на Січі, де гетьманом замість Хмельницького було проголошено якогось Худолія. Цей виступ було придушено, а керівника страчено.

Виступи проти гетьмана мали місце і після підписання тяжкого Білоцерківського договору (18 вересня 1651 р.). Це не могло не торкнутися Січі і було, очевидно, основною причиною переносу Січі на нове місце у 1652 році.

Так виникла Чортомлицька Січ (1652 – 1709 рр.), яка знаходилася у дуже вигідному місці, на острові, у гирлі річок Чортомлик і Прогній, при впаданні їх у Скарбну.

Чортомлицька Січ, як і її попередниця Микитинська, була важливою тиловою базою повстанців під час Визвольної війни і водночас їхнім передовим рубежем проти кримських татар.

У 1709 р. частина запоржців підтримала І. Мазепу, який перейшов на бік шведського короля Карла XII зі сподіваннями за його підтримки здобути незалежність України. Це послужило приводом для зруйнування царським урядом Чортомлинської Січі як важливого центру антифеодальних та національно-визвольних рухів. Чимало козаків перейшли тодішні кордони і заснували на землях Кримського ханства Олешківську Січ.

У 1734 р. вони отримали дозвіл на повернення до рідних місць і заснування Нової Січі, яка знаходилася в 5 – 7 км від Чортомлицької, на річці Підпільній, біля сучасного села Покровського Нікопольського району. Період існування Нової Січі (1734 – 1775 рр.) характеризується значним загостренням соціальних протиріч. Рядове козацтво піднімає повстання проти старшини (1768 р.), бере участь у гайдамацькому русі. Це викликало занепокоєння царського уряду, який поступово зменшував територію Війська Запорозького.

Для царського уряду Січ вичерпала себе і після перемоги в російсько-турецькій війні 1768 – 1774 рр., коли змінилися кордони Росії і землі Війська Запорозького опинилися в тилу, було вирішено ліквідувати Запорозьку Січ. Це обумовлювалося й тим, що Січ була центром концентрації повстанських сил і національно-визвольного руху. У червні 1775 р. війська генерала Текелія зайняли Січ і зруйнували її.

Після ліквідації Нової Січі чимало козаків перейшли тодішні кордони Російської імперії і заснували в дельті Дунаю Задунайську Січ.

Чимало колишніх запорожців були засновниками Чорноморського (Кубанського) Війська, брали участь у формуванні й інших козацьких військ (Азовське, Бузьке, Терське та ін.)

Полковий устрій України. Ще 1524 р. польський король Сигізмунд I, взявши до уваги думку черкаського і канівського старости Остафія Дашковича, висловлену на Городнянському сеймі (1522 р.), запропонував послати “годного і доброго чоловіка” в Київ, аби він зібрав козаків, приготував сукна і грошей на виплату, а потім зібрані ватаги поставив на дніпровських пе-ревозах для оборони від татарських нападів. Спроба реалізувати цей задум була зроблена в 70-х роках XVI ст., коли за наказом короля Сигізмунда ІІ Августа було утворено загін українських козаків чисельністю 300 чоловік і прийнято їх на державну службу Речі Посполитої із занесенням у спеціальні списки – реєстри з наданням певних елементів автономності.

Хоч польський уряд і прагнув всіляко урізати права реєстрових козаків, все ж змушений був визнавати козацьку військову і політичну організацію, яка склалася на Запорожжі. З останньої чверті XVI ст. дедалі настирливіше пробиває собі дорогу ідея перенесення традицій військово-територіального поділу з пониззя Дніпра на городову Україну. Реєстр 1581 р. в 500 чоловік у 1590 р. розрісся вже до 2 полків по 500 козаків, які на чолі з Криштофом Косинським і Войтехом Чановицьким мали розташуватися в Рокитному і Володарці на Правобережжі та в Іванкові, Горошині і Сніпороді – на Лівобережжі.

Щодо полкової організації Війська Запорозького, то є відомості, що у 1601 р. козаки ділилися на 4 полки, в кожному – 5 сотень, сотні – на десятки, яких було 152. На чолі усього війська стояли гетьман, обозний, писар. В полку старшинували полковник, два осавули, чотири сотники і 50 десятників, були також 3 пушкарі, один прапорщик, сурмач, трубач і бубенщик та 4 візничі. Весь реєстр тоді складав 2032 чоловіки.

У грудні 1613 р.згадуються теж 4 полки, а в 1621 р. під Хотином зустрічаємо вже 13 козацьких полків, проте на їхню територіальну належність, як і в попередніх джерелах, не вказується. В червні 1630 р. під час переговорів з шляхтою від козаків були представники Черкас, Канева, Чигирина, що дає підстави стверджувати, що в цих містах розміщалися центри козацьких полків. Інших конкретних відомостей немає.

В 1638 – 1648 рр., тобто напередодні Визвольної війни, в Україні існувало 6 реєстрових полків – Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Черкаський, Чигиринський і Переяславський, в кожному з яких налічувалося до 1 тис. козаків.

Після обрання на раді в Запорозькій Січі гетьманом Богдан Хмельницький з військом розпочав визвольний похід в Україну. На підвладній йому території розпочалося формування центрального і місцевого державного апарату, де використовувалися давні традиції українського народу. Функції уряду виконувала генеральна старшина – гетьман, обозний, суддя, осавули, писар, хорунжий, бунчужний і підскарбій. Хоча формально ці посади вважалися виборними, фактично їх посідали особи, визначені гетьманом. Генеральні старшини мали цивільну і військову владу в Україні. Центральною установою вважалася гетьманська канцелярія. Столицею козацької України було місто Чигирин, в якому знаходилася резиденція гетьмана. Столичним містом він називав і Київ, куди неодноразово приїжджав для вирішення справ, зустрічі з вищим православним духовенством.

На початковому етапі Визвольної війни джерела називають різну кількість полків – 26, 34 і навіть 36. Так, комендант Львова твердить, що восени 1648 року це місто облягало 35 полків Богдана Хмельницького.

За Зборівським реєстром 1649 року названо 16 полків, які охоплювали майже всю визволену територію і виконували не лише військову роль, а й функції територіального державного управління. Вони мали менші території ніж колишні польські воєводства і повіти, а тому були більш керованими в адміністративному відношенні. Полковники, сотники і міські отамани здійснювали окрім військової також і цивільну владу на підпорядкованих їм територіях.

В реєстр 1649 року занесено такі полки:Чигиринський, Черкаський, Ка-нівський, Корсунський, Білоцерковський, Уманський, Брацлавський, Кальницький, Київський, Переяславський, Кропивнянський, Миргородський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський. В них нараховувалося 271 сотня. Площа полків становила близько 200 тис.кв.км. з населенням не менше 1 млн. чоловік.

Запорозька Січ продовжувала здійснювати свою юрисдикцію на прилеглій до неї території в прикордонні з Кримським ханством і підпорядковувалася безпосередньо гетьману. До адміністрації Запорозької Січі входили кошовий отаман, писар, суддя, осаули та інші старшини – Кіш, яким підпорядковувалися курені.

Після Хмельниччини, особливо в період Руїни, полковий устрій на Правобережній Україні, яка Андрусівським договором 1667 року між Росією і Польщею відійшла під владу Польщі, починає занепадати, а в 1670-1680 рр. ці військово-територіальні одиниці взагалі припиняють своє існування. Але вже у 1684 – 1685 рр., у зв’язку з новим залюдненням Правобережжя, полковник Семен Палій починає відроджувати їх. Саме тоді відновлюються Корсунський, Білоцерковський, Брацлавський, Богуславський полки, згодом до них приєднуються Чигиринський, Уманський і Могилівський. Проте всі вони проіснували тільки до 1712 року, коли за угодою між Росією і Туреччиною козаків знову почали переселяти на Лівобережжя. Там Гетьманщина аж до ліквідації автономії України на початку 1780-х років мала у своєму складі 10 полків – Полтавський, Лубенський, Миргородський, Прилуцький, Гадяцький, Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, Стародубський, Київський.

* * *