Лекція 9 Історична географія України хх ст. – початку ххі ст.

• Формування території та визначення кордонів України в 1917–1954 рр.

• Природно-ресурсний потенціал та екологічні проблеми.

• Демографічні процеси.

• Географія господарського комплексу України

Формування території та визначення кордонів України в 1917–1954 рр. Державний кордон – лінія на поверхні суходолу чи водної поверхні, а також вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, яка визначає межі території держави (її суші, вод, надр, повітряного простору) і відділяє її від території інших держав і відкритих морів.

Сучасний державний кордон України з Білоруссю, Молдовою, Польщею, Російською Федерацією, Румунією, Словаччиною та Угорщиною є підсумком тривалого процесу його визначення у ХХ ст. На цей процес впливали найрізноманітніші об’єктивні та суб’єктивні чинники. Головним став фактор заселеності території українцями (етнічні землі), а також адміністративно-територіальний поділ тих держав, у складі яких перебували українські землі. Крім того вплив мали економічний, географічний та ідеологічний чинники.

Як відомо, перед Першою світовою війною територія розселення українців перебувала у складі двох імперій – Російської імперії та Австро-Угорщини.

Контури суцільного українського етнічного масиву в Російській імперії вперше були визначені Всеросійським переписом 1897 р., за даними якого українці становили абсолютну більшість у 9 губерніях – Подільській (80,9 %), Київській (79,2 %), Волинській (70,1 %), Полтавській (93,0 %), Харківській (80,6 %), Чернігівській (66,4 %), Катеринославській (68,9 %), Херсонській (53,5 %), Таврійській (42,2 %, у материковій частині – 60,6 %). Велика кількість українців проживала за межами основних 9 губерній – в Курській, Воронезькій, Гродненській, Люблінській, Холмській, Бессарабській губерніях, на Кубані, Дону, а також на Далекому Сході, Казахстані.

В Австро-Угорщині українці на своїх етнічних землях проживали суцільною смугою за даними перепису 1900 р. в трьох регіонах – Закарпатській Україні, Північній Буковині та Східній Галичині.

У практичній площині питання про визначення територіальних меж України як автономної частини Росії постало після Лютневої революці 1917 р. У травні цього року делегація Української Центральної Ради запропонувала Тимчасовому уряду визначити територію автономії України в межах 9 губерній – Київської. Подільської. Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської. Тимчасовий уряд не взяв на себе відповідальності за вирішення питання щодо автономії України і запропонував дочекатися Всеросійських Установчих зборів.

Після падіння Тимчасового уряду УЦР 20 (7) листопада 1917 р. проголосила ІІІ Універсал, в якому зазначалося: ,,До території Української Народної Республіки належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остатичного визначення границь Української Народної Республіки як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів”.

Етнографічний критерій визначення кордонів українських територій був використаний на переговорах представників УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною у Брест-Литовську (Бресті). Спроби порушити питання про приєднання до України Східної Галичини та Північної Буковини були заблоковані австро-угорською делегацією. Але українській делегації вдалося домогтися включення до складу УНР Холмщини та Підляшшя. Згідно з умовами Брестського мирного договору від 9 лютого 1918 р. кордон України мав проходити по довоєнному кордону між Австро-Угорщиною і Російською імперією.

В часи Української держави урядом гетьмана П. Скоропадського було досягнуто домовленості з урядом Війська Донського про кордон по дореволюційній межі Області Війська Донського з Харківською та Катеринославською губерніями з невеликим відступом на користь України в районі Маріуполя.

Не на користь України формувався її західний кордон. В 1918 р. Румунія окупувала Північну Буковину і Бессарабію. І хоча уряди УНР, Української держави і УСРР не визнавали законною окупацію, Румунія не відмовилася від захоплених територій. Загальна площа українських етнічних земель у складі Румунії в міжвоєнний період складала 17,6 тис. кв. кілометрів.

Під час польсько-радянської війни 1920 р. поразка в серпні радянських військ під Варшавою і подальший контрнаступ польських військ вплинули на визначення кордону з Польщею. За умовами Ризького мирного договору між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 року значна частина українських етнічних територій (Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина, Холмщина) площею 122 тис. кв. кілометрів опинилися у складі Польщі.

Зміни територіальних меж, що відбулися на українських землях в 1917 – 1921 рр., відображені на картах історичної частини „Національного атласу України”, який вийшов у 2008 році.

У 1925 році в процесі врегулювання кордону між УСРР і РСФРР до Росії відійшла основна частина Таганрозької та Шахтинської округ, а до України майже весь колишній Путивльський повіт і деякі прикордонні волості Курської і Воронезької губерній.

Після утворення в жовтні 1924 року у складі УСРР Молдавської АСРР, західний кордон якої проходив по Дністру і був одночасно і кордоном СРСР. Столицею автономної республіки спочатку була Балта, а потім Тирасполь.

Після 1917 року територія УСРР зберігала поділ на губернії і повіти. В 1923 році у складі губерній утворюються округи, які ділилися на райони. Натомість губернії у 1925 році було скасовано і адміністративно-територіально територія республіки поділялася на 40 округ та 706 районів. Така система проіснувала до вересня 1930 року, коли основними адміністративними одиницями стали 484 райони, які безпосередньо підпорядковувалися центру.

Однак така система виявилася неефективною і в 1932 році в УСРР було утворено перші області – Вінницьку, Дніпропетровську, Донецьку, Київську, Одеську, Харківську, Чернігівську. Згодом кількість областей збільшувалася, зокрема в 1937 році утворені Житомирська, Миколаївська, Полтавська, Хмельницька, в 1938 році – Луганська, в 1939 році – Запорізька, Кіровоградська, Сумська області.

Користуючись можливостями, що випливали з пакту Рібентропа – Молотова, Червона армія у вересні 1939 року під гаслами ,,визвольного походу” прийшла на допомогу ,,єдинокровним братам-українцям і білорусам” і увійшла в Західну Україну, яка була возз’єднана з Українською РСР. У складі УРСР з’явилися 6 нових областей – Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська і Тернопільська. Територія УРСР зросла з 450 до 540 тис. кв. кілометрів, а населення – з 30 млн. 960 тис. до 38 млн. 890 тис. осіб.

Радянський уряд 26 червня 1940 р. пред’явив ультиматум Румунії, у якому вимагалося повернути СРСР анексовану у 1918 р. Бессарабію і передати населену українцями північну частину Буковини. Румунська армія відійшла з вказаних у нотах територій. З більшої частини приєднаної території було утворено нову союзну республіку – Молдавську РСР зі столицею в Кишеневі.

Внаслідок розмежування території новоствореної союзної республіки з територією УРСР кордон було визначено за етнографічним принципом і у складі УРСР було утворено 2 нові області – Чернівецька і Ізмаїльська. Кордон України з Молдавською РСР набув сучасних обрисів. В 1944 році створено Херсонську область.

Наступні зміни кордону відбулися у повоєнний час. Конфігурація повоєнного кордону з Польщею почала формуватися ще під час Кримської конференції (лютий 1945 р.), коли радянська делегація внесла пропозицію вважати східним кордоном Польщі ,,лінію Керзона” з відхиленням на деяких ділянках від 5 до 8 км на користь Польщі. Територія СРСР на кордоні з Польщею зменшувалася на 22 тис. кв. кілометрів порівняно з 1939 роком. Нова конфігурація кордону була оформлена в договорі між СРСР і Польщею про державний кордон від 16 серпня 1945 року. Українські етнічні землі на захід від радянсько-польського кордону мали бути де українізовані, а землі на схід – деполонізовані.

За межами України залишалася ще одна велика етнічна українська територія – Закарпаття. Переговори між урядами Чехословаччини СРСР закінчилися підписанням 29 червня 1945 року договору між СРСР і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну, згідно з яким Закарпаття виходило зі складу Чехословаччини і возз’єднувалося з радянською Україною, утворивши в 1946 році Закарпатську область.

Остання зміна кордону УРСР сталася 19 лютого 1954 року, коли Президія Верховної Ради СРСР ухвалила рішення про передачу Кримської області з РРФСР до складу Української РСР. Передача мотивувалася економічною доцільністю, географічною близькістю і тісними культурнми зв’язками Криму з Україною. В тому ж році у складі УРСР було утворено нову область – Черкаську.

Проголошення у 1991 році незалежності України стало однією з найзначніших подій української історії. Розміри території, кількість населення, потужний (хоча й нераціональний за своєю структурою) господарський комплекс, науково-технічний та інтелектуальний потенціал, природні ресурси – все це ставить Україну в ряд найбільших європейських держав.

Україна займає надзвичайно вигідне геополітичне положення в центрі Європи, є ключовим регіоном, що зв’язує своїми транспортними артеріями Схід і Захід, Північ і Південь Європи. Сприятливі можливості для безпосередніх зв’язків з державами інших континентів і частин світу надає великої довжини узбережжя Чорного та Азовського морів з незамерзаючими портами.

Україна – держава у Східній Європі. Вона розташована між 45° і 52° північної широти та між 22° і 40 східної довготи. Займає територію 603, 7 тис. кв. кілометрів, протяжність із сходу на захід – 1316 км, а з півночі на південь – 893 км. Крайні точки: на півночі – село Петрівка Чернігівської області; на півдні – мис Сарич в Автономній Республіці Крим; на заході – місто Чоп Закарпатської області; на сході – село Червона Зірка Луганської області.

Географі́чний центр Украї́ни, згідно з даними Державного комітету природних ресурсів України (наказ № 95 від 20 травня 2005 року ,,Щодо уточненого місцезнаходження географічного центру України”), має координати 49°01'39" північної широти і 31°28'58" східної довготи. Він розташований на північній околиці села Мар’янівка (Шполянський район) між райцентром Шпола і селом Матусів Черкаської області. Геометричний центр України розташований поблизу райцентру Добровеличківка Кіровоградської області.

Україна належить до найбільших за територією держав Європи, займаючи друге місце після Російської Федерації. Її площа перевищує територію Французької Республіки (544 тис. кв. кілометрів), Іспанії (505 тис. кв. кілометрів), Королівства Швеції (450 тис. кв. кілометрів), Федеративної Республіки Німеччини (356,3 тис. кв. кілометрів), Республіки Польщі (312,7 тис. кв. кілометрів).

Після 1991 року державний кордон СРСР на території УРСР перетворився на західний кордон незалежної України. Міжреспубліканські кордони УРСР з Білоруссю, Молдовою і Росією стали державними кордонами.

Непорушність кордонів України закріплена низкою міжнародних угод. Зокрема, українсько-польською угодою від 18 травня 1992 року визначено, що сторони ,,не мають жодних взаємних територіальних претензій, а також не будуть мати їх у майбутньому”. Не виникло проблем й у підтвердженні кордонів з Угорщиною та Словаччиною, детальна делімітація та демаркація яких була здійснена ще в часи СРСР.

Водночас затягнулося розв’язання питання про кордон з Румунією, яка в односторонньому порядку оголосила таким, що ,,втратив актуальність”, договір 1961 р. про режим радянсько-румунського кордону. В 1995 році був оголошений нечинним ,,Протокол про уточнення лінії державного кордону”, підписаний СРСР і Румунією в 1948 році. Певні політичні кола Румунії почали вимагати повернення своїй країні території Чернівецької області і Південної Бессарабії, яка стала частиною Одеської області.

Коли ж Румунія взяла курс на вступ до НАТО і Європейського Союзу, то для неї стало неможливим залишити нерозв’язаним питання про державний кордон із сусідніми країнами. Румунський уряд вжив заходів до припинення громадських виступів за повернення втрачених у 1940 році територій. Адже очевидно, що передача Південної Бессарабії і Північної Буковини була легітимізована Паризьким мирним договором, який у лютому 1947 року Румунія змушена була укласти з Об’єднаними Націями, що перемогли в Другій світовій війні. Цей договір становив ланку в цілісній системі післявоєнного європейського устрою, непорушність якого була закріплена Хельсінськими угодами 1975 року.

Остаточно питання про кордон було знято після підписання 17 червня 2003 року договору між Україною і Румунією ,,Про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво і взаємну допомогу в прикордонних питаннях”. Обома сторонами була визнана демаркація сухопутної ділянки кордону, що свого часу була проведена між СРСР і Румунією. Через Міжнародний суд в Гаазі у 2009 році було вирішено спірне питання про статус острова Зміїний і прилягаючий до нього континентальний шельф.

При вирішенні питання про кордон України з колишніми республіками СРСР головним завданням була їх делімітація та демаркація, оскільки адміністративні межі між союзними республіками не відповідали стандартам державного кордону. Впродовж 1995 – 1999 рр. здійснена делімітація кордону з Молдовою, а 18 серпня 1999 року було підписано договір між Україною і Молдовою про державний кордон, демаркація якого розпочалася в 2002 році.

В 1993 – 1997 рр. тривали роботи з делімітації кордону з Білоруссю, договір про державний кордон з якою було підписано 12 травня 1997 року. Після цього необхідно здійснити роботи щодо демаркації кордону.

Свого часу основою для вирішення питання про кордон між Україною і Російською Федерацією став підписаний 31 травня 1997 року. ,,Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією”, ратифікованого парламентами обох країн. Головною в цьому документі була стаття 2, в якій йшлося про те, що ,,Високі Договірні Сторони відповідно до Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів”. Впродовж 1998 – 2003 рр. здійснювалася делімітація сухопутної ділянки кордону між Україною і Росією, після завершення якої розпочалися роботи з демаркації. Залишилася неров’язаною проблема морських кордонів, делімітація яких не була завершена.

Однак, усі подальші роботи припинилися після того, як у лютому 2014 року відбулася російська інтервенція до Криму з подальшою окупацією півострова. Ускладнила ситуацію і поставила під загрозу територіальну цілісність і суверенітет України російська збройна агресія, яка здійснюється з прямим та опосередкованим застосуванням збройних сил Російською Федерацією проти України на частині території Донецької та Луганської областей. 27 січня 2015 року Верховна Рада України визнала Російську Федерацію агресором.

Природно-ресурсний потенціал та екологічні проблеми. Вплив господарського освоєння території України на її природні умови і природні ресурси значно посилився в ХХ ст., коли особливо швидкими темпами почала розвиватися промисловість і, зокрема, такі її галузі як металургія, енергетика, гірничодобувна, хімічна, здійснювалися масштабні меліоративні роботи.

Погіршення геоекологічної ситуації мало місце насамперед в регіонах, де, починаючи з ХІХ ст., почала надмірно концентруватися промисловість – Придніпров’ї, Донбасі. В Україні, яка займала лише 2,7 % території колишнього СРСР, на кінець 80-х років ХХ ст. зосередилося близько чверті усього промислового і аграрного його потенціалу. До того ж в структурі народногосподарського комплексу переважали енерго- і природомісткі галузі виробництва, що призвело до перевантаження на природно-географічне середовище. Колосальні відходи гірничодобувної,енергетичної, металургійної та інших галузей промисловості ( за оцінками фахівців в кінці 1980-х років вони становили близько 20 млрд. тонн) інтенсивно забруднюють атмосферу, водойми і грунти. Негативних змін зазнавали і продовжують зазнавати практично всі природні компоненти.

Під впливом господарської діяльності природні ландшафти замінюються техногенними. При гірничих і кар’єрних розробках виникли штучні форми рельєфу (терекони, відвали), зрізаються під час будівництва схили, засипаються від’ємні форми, поширюються ерозійно-зсувні процеси.

Надмірне навантаження несуть грунти України – співвідношення площ орних земель і площі усіх сільськогосподарських угідь є найбільшим у світі і досяг 80 процентів. Така ж “першість” належить Україні і за ступенем розораності її території – в середньому 50 % (від 16,8 % в Карпатах до 75 – 85 % в лісостеповій і степовій зонах). На одного жителя на початку 1990-х років припадало 0,64 га ріллі, а 30 років тому було 0,80 га. Це зумовлено зростанням чисельності населення і використання земель для несільськогосподарських цілей. За 30 років загальна площа сільгоспугідь зменшилася більше ніж на 2 млн. га. Більш як за сто років (з 1882 до 1992) орний шар грунту втратив близько 25 % гумусу.

В ХХ ст. відбувалися зміни клімату, зокрема радіаційного і теплового балансів, збільшення вмісту вуглекислого газу та загальна забрудненість атмосфери. За період з 1986 по 1991 рік усіма джерелами забруднення в атмосферу України було викинуто понад 100 млн. тонн шкідливих речовин. В цілому ж спостерігається потепління клімату.

Щодо природних вод, то останні десятиліття позначені погіршенням поверхневих і підземних вод, зростанням їх виснаження і забруднення. Кількість малих річок скоротилася більш ніж на 20 тис. Зазнав змін гідрологічний і гідрохімічний режим водних об’єктів (річок, озер, водосховищ, боліт, ставків), а також елементи водного балансу територій. Спорудження каскаду водосховищ на Дніпрі призвело до затоплення і вилучення з сільгоспобороту понад 690 тис. га родючих земель, причому майже третину їх площі займають мілководдя з глибинами до 2 м. Набуло поширення “цвітіння” води. Водночас зарегулювання дніпровського стоку дало можливість поліпшити водозабезпеченість густонаселеного Донбасу і степового Криму (канали Дніпро – Донбас, Дніпро – Крим) та здійснити зрошування значних площ в Дніпропетровській, Миколаївській, Одеській, Херсонській областях. Ефективним було заліснення Олешківських пісків, які тягнуться вздовж Дніпра від Каховки до Чорного моря.

В другій половині ХХ ст. окреслилися екологічні проблеми Азовського і Чорного морів. Ще в кінці 1960-х років Азовське море за продуктивністю перевищувало будь-яке інше море світу. Воно давало, наприклад, в 25 раз більше риби, ніж Чорне. Однак після зарегулювання стоку Дону, будівництва зрошувальних систем в басейнах Кубані і Дону стік прісної води в Азовське море скоротився на одну третину. Підвищення солоності води призвело до зменшення планктону, розмноження чорноморських медуз, які знищують зоопланктон. Відмираючи восени, вони розкладаються, відбираючи з води багато кисню, що, в свою чергу, веде до загибелі риби. Крім того, в море стало потрапляти багато шкідливих промислових відходів, а зі зрошувальних полів – хімічних речовин.

Щоб запобігти катастрофі в морі акліматизують види цінних риб, спроможних жити в більш солоній воді. З’явилися свої проблеми і в Чорного моря, в яке впадають річки, що збирають свої води з величезних територій з неоднаковими фізико-географічними умовами і різним господарським використанням. Вони несуть розчинені речовини, які часто є забрудненими. З водами Дунаю, наприклад, в море потрапляють мільйони тонн органічних речовин, що сприяють бурхливому розвитку водорослей (“цвітіння води”) у північно-західній його частині, що призводить до зменшення кисню у воді і замору риби.

Значно змінився видовий склад рослинності внаслідок розорювання степів, луків, лісокористування, проведення протиерозійних лісонасаджень, створення полезахисних лісосмуг, насаджень уздовж доріг тощо. Тобто, відбувався процес заміни природної рослинності культурною. Питома вага природного рослинного компонента зменшилася до 32 %.

Хоча за післявоєнний період лісистість території України збільшилась на 4 % і становила на кінець 1980-х років 14,3 % (оптимальний рівень 20 %), лісові ресурси держави обмежені. Ліси в Україні виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні та рекреаційні функції. Майже 30 процентів лісових насаджень повністю вилучені з експлуатації. Лісові масиви зазнають негативного антропогенного впливу, особливо в зонах великих промислових вузлів.

Найбільшої шкоди природному середовищу завдала катастрофа на Чорнобильській АЕС в 1986 році. Викид техногенних радіонуклідів, у тому числі довгоживучих, призвів до радіаційного забруднення майже 20 % території України. Дуже забрудненими є 5 млн. га.

Функцію збереження і охорони генофонду рослинного і тваринного світу виконує мережа заповідних територій, яка формувалася впродовж тривалого часу (природні та біосферні заповідники, природні національні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, пам’ятки природи). Заповідник Асканія-Нова (Херсонська область) заснований наприкінці ХІХ ст., Чорноморський біосферний заповідник (Херсонська та Миколаївська області) заснований у 1927 році, Канівський біосферний (Черкаська область) – у 1931 році, Карпатський природний національний парк створено у 1980 році Впродовж 1971 – 1991 років площа території і об’єктів природно-заповідного фонду збільшилася майже у 5 разів. Проте в цілому стан заповідної справи відстає від реальних потреб – загальна площа природно-заповідного фонду України на кінець 1980-х років становила всього 1 млн. 211 тис. га, тобто лише 2 % території країни.

Природні ресурси та фізико-географічні особливості. Територія України розташована у помірному поясі північної півкулі, чим визначаються головні риси її сучасних фізико-географічних умов. Вона знаходиться в межах двох величезних тектонічних структур – давньої Східноєвропейської платформи та молодого Альпійсько-Гімалайського складчастого поясу. З цим пов’язані особливості рельєфу та покладів корисних копалин.

Рельєф України досить різноманітний. Близько 70 % її території займають низовини, 25 % – височини і лише 5 % – гори.

На півночі України розташована Поліська низовина, що має похил до річок Прип’яті і Дніпра. На південь від Поліської низовини вздовж лівого берега Дніпра простяглася Придніпровська низовина, яка поступово переходить у Полтавську рівнину. Її поверхня похилена в західному і південно-західному напрямах. На півдні України розташована Причорноморська низовина. Складовою частиною її є Північнокримська рівнина, поверхня якої поступово знижується до Сиваша. З південного заходу до українських Карпат прилягає частина Середньодунайської низовини – Закарпатська низовина.

У центральній частині України розташована Придніпровська височина з висотами 150 – 300 м. У західній частині розташована Подільська та Волинська височини з такими підвищеними місцевостями як Кременецькі гори, Товтри (Медобори), Гологори, Мізоцький кряж. На сході України знаходиться Донецька височина. З північного сходу до Українських Карпат прилягає Передкарпатська височина.

На півдні західної частини нашої країни знаходять Українські Карпати (найвища точка: гора Говерла – 2061 м). Це молоді середньовисотні гори, що утворилися під час альпійської складчастості. На півдні Кримського півострова розташовані Кримські гори (найвища точка: гора Роман-Кош – 1545 м).

Корисні копалини. Україна багата на різноманітні корисні копалини, яких розвідано близько 90 видів. Це, передусім, паливні корисні копалини, до яких належить вугілля, нафта, газ, горючі сланці, торф. Провідне місце належить кам’яному та бурому вугіллю, запаси якого оцінюються в понад 100 млрд. тонн. Основні поклади кам’яного вугілля зосереджені в Донецькому (98 %) та Львівсько-Волинському басейнах (2 %). Вугілля Донбасу відзначається високою якістю.

Найбільші запаси бурого вугілля, які оцінюються в 9 млрд. тонн, зосереджені у Дніпровському басейні (Кіровоградська, Дніпропетровська і Житомирські області).

Родовища горючих сланців є в Карпатах, на Поділлі та в Кіровоградській області. Запаси торфу знаходяться переважно на Поліссі.

Нафтою Україна забезпечена недостатньо і може самостійно поеривати свої потреби на 10 – 15 %, газом – на 25 %. Понад 80 % добутих нафти і газу припадає на Дніпровсько-Донецький нафтогазоносний регіон. Перспективним є Причорноморсько-Кримський нафтогазоносний регіон, в тому числі й прибережний шельф Чорного моря.

Запаси рудних корисних копалин сконцентровані, передусім, у Криворізькому (Дніпропетровська область) і Керченському (Республіка Крим) залізорудних басейнах та в Білозерському (Запорозька область) і Кременчуцькому (Полтавська область) залізорудних районах.

Україна має значні запаси марганцевих руд, які зосереджені в Нікопольському марганцевому басейні (Дніпропетровська область), який є одним з найбільших у світі.

Родовища титану розробляються в Житомирській і Дніпропетровській областях. Уранові руди залягають в Кіровоградській області. Руди кольорових металів залягають у Кіровоградській області (нікель), Дніпропетровській (глинозем для виробництва алюмінію). Ртуть добувається в Донецькій і Закарпатській областях.

За запасами нерудних (неметалевих) корисних копалин Україна посідає одне з провідних місць у світі. В Прикарпатті зосереджені великі родовища самородної сірки і озокериту. Озокерит використовується в медицині, парфумерії, легкій промисловості.

Кам’яна сіль добувається в Донбасі (Артемівське, Слов’янське) і в Закарпатті (Солотвинське). Багаті на солі затока Сиваш та прибережжні води Чорного і Азовського морів. Родовища калійних солей знаходяться в Передкарпатті.

Родовища нерудної сировини для металургійної промисловості зосереджені в різних регіонах: магнезит (вогнетрив) – в Запорізькій і Дніпропетровській областях, вогнетривкі глини – в Донецькій і Черкаській областях, кварцити – в Житомирській, флюсові вапняки – в Донецькій області і Криму.

Україна багата запасами будівельних матеріалів і сировини для виробництва цементу. За запасами гранітів, лабрадоритів (Житомирська область) посідає провідне місце в світі.

Клімат сучасної України – помірно-континентальний, а на вузькій смузі південного берега Криму – субтропічний (середземноморського типу). Середня температура січня коливається від – 7, – 8 на північному сході до +2, +4 °С на південному березі Криму. Середні температури липня коливаються від +17, +18 на північному заході країни до +23, +24 °С на південному сході. Середньорічна кількість опадів на південному сході – 300 мм. У Карпатах їхня кількість збільшується до 1200 – 1600 мм.

Характер атмосферної циркуляції над Україною визначається частою зміною циклонів і антициклонів. Циклони надходять на територію України протягом року з заходу, північного і південного заходу, півдня. З їх приходом взимку наступає потепління, відлига або снігопад, влітку – дощ. Вторгнення континентальних повітряних мас з Азії (антициклони) зумовлюють взимку різкі похолодання, а влітку – посушливу погоду. В середньому впродовж року в Україні фіксується 63 % днів з антициклонами і 37 % – з циклонами.

Загалом кліматичні умови є сприятливими для сільськогосподарського виробництва, функціонування транспорту, галузей енергетики. Україна належить до територій з кліматичним комфортом з вираженими зональними відмінностями кліматичних умов.

Демографічні процеси. Науково обгрунтована характеристика населення, як відомо, має базуватися на достовірних і репрезентативних матеріалах, якими служать, як правило, його переписи. На території України переписи стали систематично проводитись з другої половини ХІХ ст. перший Всеросійський перепис, яким було охоплено близько 80 % території сучасної України (решта входила до складу Австро-Угорщини), проводився 28 січня 1897 року. За його даними населення України становило 21,2 млн. чоловік. Напередодні першої світової війни воно досягло 28,9 млн. чоловік.

Перший в радянські часи всеохоплюючий перепис відбувся 17 грудня 1926 року. Згідно цього перепису населення України становило 29 млн. чоловік, в тому числі 23,2 млн. українців. Вважається, що це був один з найкраще організованих переписів населення колишнього Радянського Союзу. Його наукова цінність і прикладне значення полягає в тому, що він майже збігався у часі з переписами населення, які відбувалися на інших українських землях, що перебували в складі Польщі, Чехословаччини і Румунії. Це дало змогу оцінити склад населення на усій території України. Такі підрахунки виконав В. Кубійович, який встановив, що на українських землях (УРСР, РСФРР, БСРР, Польща, Чехословаччина, Румунія) в 1926 – 1931 рр. проживало 53,6 млн.чоловік, в тому числі 37,4 млн. українців.

У ХХ ст. Україна пережила три демографічні кризи: у 1917 – 1921 рр. – перша світова та громадянська війни і економічна розруха; 1929 – 1934 рр. – зниження життєвого рівня населення у зв’язку з індустріалізацією і колективізацією, голодомор 1932 – 1933 рр.; 1939 – 1945 рр. – друга світова і Велика Вітчизняна війни. Як уже зазначалось, напередодні першої світової війни населення України становило 28,9 млн. чоловік, а у 1926 році – 29 млн., тобто кількісний показник досяг рівня 1913 р. лише через 13 років. З 31,9 млн. чоловік у 1931 році населення України скоротилося до 28,4 млн. у 1937 році. Аналіз даних демографічної статистики 1930-х рр. свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду у 1932 році становили близько 150 тис. чоловік. У 1933 році голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. чоловік. Значних демографічних втрат зазнала Україна у роки війни. За оцінками фахівців вони склали понад 8 млн. чоловік, в тому числі близько 5 млн. мирних жителів. Довоєнного рівня населення Україна досягла лише в кінці 1950-х років.

В ХХ ст. спостерігалося коливання рівня народжуваності із загальною тенденцією до зниження. В роки першої світової війни загальний коефіцієнт народжуваності (кількість народжених на 1 тис. населення) в Україні впав до 30,7, а потім почав зростати, досягши максимуму в 1926 році – 42,1. В наступні роки загальний коефіцієнт народжуваності в Україні почав зменшуватись. В 1940 році він становив 27,3, в 1960 році – 20,5, в 1970 році – 15,2, в 1986 році – 15,5.

Ця тенденція зумовила поширення малодітності. За даними перепису 1989 року в Україні при населенні 51,7 млн. чоловік нараховувалося 14,1 млн. сімей, в тому числі 4,9 млн.сімей (34,7 %) складалися з 2 чоловік, 3,8 млн. (26,9 %) – з 3 чоловік, 3,4 млн. (24,1 %) – з 4 чоловік, 1,2 млн. (8,5 %) – з 5 чоловік, 0,5 млн. (3,5 %) – з 6 чоловік, 0,2 млн. (1,4 %) – з 7 і більше чоловік. В 1950 – 1980 рр. переважним типом сім’ї в Україні стала двохдітна сім’я. Така особливість була і продовжує залишатись типовою для більшості країн Західної і Центральної Європи.

Соціально-економічний розвиток суспільства, індустріалізація, зміни в структурі праці зумовили зростаючу концентрацію населення в містах. За 1940 – 1989 рр. кількість міських жителів України зросла з 14,0 до 34,6 млн. чоловік, тоді як кількість сільського населення скоротилася з 27,0 до 17,1 млн. чоловік (при збільшенні всього населення з 41,3 до 51,7, або на 10,4 млн. чоловік). Значно зменшилася питома вага сільських і помітно зросла питома вага міських жителів – за наведені роки відповідно з 66 до 33 % і з 34 до 67 %.

Україна – шоста за чисельністю населення держава в Європі. Кількість його на початок 2016 року за оцінками становила близько 42,7 млн. чоловік (без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя). За цим показником Україна поступається Росії, Німеччині, Італії, Великобританії і Франції.

Разом з тим демографічна ситуація в Україні надзвичайно складна. Як і інші європейські держави, Україна перебуває на такому етапі демографічного розвитку, коли народжуваність зменшується, а смертність зростає і формується звужений тип відтворення населення. Найнегативнішою особливістю сучасної демографічної ситуації в Україні є досить високий рівень смертності населення. При цьому природний приріст населення має від’ємне значення.

Зменшення чисельності населення спостерігається в усіх без винятку областях. Масштаби депопуляції (переважання кількості померлих над новонародженими) впродовж останніх років найбільшими були в Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій і Луганській областях, меншими – в Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській, Львівській, Волинській і Чернівецькій областях.

Співвідношення чисельності міського і сільського населення внаслідок соціально-економічного розвитку суспільства постійно змінювалося. Якщо чисельність міського населення у 1939 році складала 13,6 млн. осіб, а сільського – 26,9 млн. осіб, то у 2001 році цей показник, відповідно, складав 32,6 млн. осіб і 15,9 млн. осіб. Індустріалізація суспільного виробництва зумовила значну концентрацію населення у містах – 68 %.

Найвищий рівень урбанізації спостерігається в індустріальних регіонах Донбасу і Подніпров’я (76 – 90 %). У західних областях і на Поділлі питома вага міського населення значно нижча (40 – 50 %).

Жителі міст України проживають у 454 містах і 889 селищах міського типу (2001). Населення 5 міст складає понад мільйон жителів (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса). Великими містами є Львів, Запоріжжя, Кривий Ріг, Маріуполь, Миколаїв.

Кількість сільських населених пунктів в Україні постійно зменшується. Якщо в 1989 році їх нараховувалося 28768, то в 2001 році – 28619.

Географія господарського комплексу України. Значні зміни в географії народного господарства України відбулися у 1920 – 1930-х роках. Вони в основному збігалися із загальносоюзними тенденціями, однак мали і свої особливості. У проголошеному курсі на індустріалізацію Україні відводилося важливе місце як регіону зосередження важкої промисловості.

Будівництво і реконструкція великих промислових об’єктів в Україні відбувалися в складних умовах (нестача коштів, дефіцит кваліфікованих кадрів, відсутність розгалуженої інфраструктури, прорахунки організаційного характеру). В 1920 – 1930-х роках було побудовано 3 потужні металургійні заводи – Азовсталь, Запоріжсталь, Криворіжсталь, Дніпрогес, завод важкого машинобудування – Краммаш (Краматорськ), заводи шахтного обладнання в Горлівці і Луганську, Дніпралюмінійбуд, Харківський тракторний завод. Серед реконструйованих об’єктів – металургійні заводи у Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Макіївці, Комунарську, комбайнобудівний у Запоріжжі. З географії розміщення цих підприємств можна зробити висновок, що промисловий потенціал України в довоєнний період формувався нерівномірно: акцент робився на розвиток традиційно індустріальних регіонів – Донбас і Подніпров’я. При цьому промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала в темпах розвитку. Форсована індустріалізація зумовила також диспропорцію між галузями промисловості, де домінуючі позиції належали групі “А” (виробництво засобів виробництва).

В промисловому комплексі України з’явилися нові галузі. Зокрема, у харчовій промисловості виникла маргаринова, молочна, маслопереробна, комбікормова та інші галузі. Введенням в 1932 році в дію заводу “Дніпроспецсталь” було започатковано електрометалургію. А пуск у 1930 році Костянтинівського цинкового і в 1933 році Дніпропетровського алюмінієвого заводів започаткував в Україні кольорову металургію.

Модернізація промислового потенціалу України дала їй змогу у довоєнні роки за окремими показниками вийти на провідне місце в Європі і світі: 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виплавкою сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце в світі за видобутком вугілля.

В складних умовах 1920 – 1930-х років відбувалися зміни і в структурі та географії сільського господарства. Переживши кризу, пов’язану з негативними наслідками застосування примусових методів колективізації, голодомору 1932 – 1933 рр., сільське господарство лише на кінець 1930-х років вийшло на рівень продуктивності, який був до початку суцільної колективізації. Дещо зменшилась питома вага посівних площ зернових (водночас більше стали висівати озимої пшениці і зернобобових), а натомість розширились посіви технічних культур (цукрових буряків, соняшника, льону-довгунця). Виросла питома вага картоплі, овочевих і кормових культур.

Основні посіви озимої пшениці в довоєнні роки зосереджувалися переважно в Лісостепу і в північній частині степової зони. В південній частині Степу значні площі відводилися під озимий ячмінь. В Лісостепу і на Поліссі висівалася гречка, а в Лісостепу і в Степу – просо.

З технічних культур провідне місце займали цукрові буряки – Лісостеп (Вінничина, Черкащина, Поділля), а також південь Полісся та північ Степу. Посіви соняшника зосереджувалися переважно у степових районах та в Лісостепу. В передвоєнні роки в Україні значні площі засівалися бавовником, який, однак, не давав бажаної врожайності і його вирощування припинилося. В лісостеповій і степовій зонах вирощували коксагиз – сировину для виробництва каучуку. В зв’язку з впровадженням синтетичного каучуку його вирощування було згорнуто.

Найбільші площі під картоплею були зайняті на Поліссі, а також в лісостеповій зоні.

Навколо великих міст у 1920 – 1930-х роках сформувалися райони приміського типу господарства з переважанням овочівництва і картоплярства. Характерною особливістю географії формування господарського комплексу України у післявоєнний період було відновлення зруйнованої в роки війни економіки та її подальший розвиток. Неушкодженими залишилися лише 19 % довоєнної кількості промислових підприємств, а промислове виробництво в Україні в 1945 році становило лише 26 % довоєнного рівня.

Уже в 1947 році стали до ладу три турбіни Дніпрогесу, були відбудовані найбільші теплові електростанції – Зуєвська, Штерівська і Курахівська в Донбасі. До кінця 1950 року почала працювати більшість основних шахт Донбасу. У 1948 році відновив довоєнну потужність Новокраматорський завод, випускав магістральні паравози Луганський завод, нові потужні агрегати для електростанцій – Харківський турбогенераторний. З конвейєра ХТЗ зійшов післявоєнний десятитисячний трактор.

Поряд з реконструкцією старих промислових підприємств зводилися нові. Стали до ладу Запорізький трансформаторний, Харківський “Електроважмаш” та інші. У 1948 році серійне виробництво літаків дослідно-конструкторського бюро О. Антонова освоїв Київський авіаційний завод. У 1946 році розпочато будівництво Львівського автоскладального заводу, який у 1951 році було перетворено в автобусний. Уже в 1948 році почали випускати продукцію такі нові заводи, як Київський мотоциклетний, Харківський підшипниковий, Львівський і Вінницький інструментальні. Машинобудування в Україні належало до галузей, які розвивалися в повоєнні роки найшвидшими темпами. Загальний обсяг машинобудування у порівнянні з 1940 р. зріс майже в 1,5 раза. У повоєнні роки Україна стала визначним центром електрозварювання, в якому великих успіхів досяг інститут електрозварювання ім. Є. Патона.

Відбудовувалися і реконструювалися підприємства нафтобудування в Прикарпатті, розвідано ряд нових нафтових, газових і сірчаних родовищ. Видобуток природного газу в Прикарпатті швидко зростав, досягши в 1950 році 1,4 млрд. кубометрів, що у 7 раз перевищувало рівень 1938 року. Це дало можливість забезпечити дешевим паливом не тільки західні, а й ряд міст інших регіонів України, розгорнути хімічну переробку газу. У 1948 році став до ладу найбільший на той час в Європі магістральний газопровід Дашава – Київ. У 1956 році розпочалася експлуатація Шебелинського (Харківська область) родовища природного газу. Інтенсивно вівся видобуток нафти та газу і в наступні роки. Питома вага цих видів палива у паливному балансі республіки з 9 % у 1958 році досягла 27 % у 1965 році.

Потреби господарства і населення України та інших регіонів СРСР у якісному твердому паливі забезпечувала вугільна промисловість, насамперед Донбасу. За 1959 – 1965 рр. в Україні було введено в дію 46 нових і реконструйовано 33 діючі шахти.

Набувала розвитку електроенергетика. У 1955 році дала струм Каховська ГЕС, в наступні роки – Кременчуцька, Дніпродзержинська, Київська та Канівська гідроелектростанції на Дніпрі, Тереблю-Ріцька ГЕС у Закарпатті та інші. В 1960 – 1980 рр. завершено будівництво найбільших в Європі Придніпровської, Бурштинської, Старобешівської, Луганської, Трипільської, Слов’янської та інших теплових електростанцій. Розпочалося спорудження атомних електростанцій.

Значного розвитку набула хімічна промисловість, найбільшими підприємствами якої стали: Калуський хіміко-металургійний комбінат, Рівненський та Черкаський заводи азотних добрив, Дніпропетровський шинний завод, Шосткінський хімічний завод та цілий ряд інших підприємств.

Швидкими темпами споруджувалися доменні печі на Криворіжжі та в Донбасі,трубопрокатні стани у Дніпропетровську й Нікополі.

Розвивався і удосконалювався транспорт. На залізницях з’явилися більш економічні електровози і тепловози. Якщо на початку 1959 року вони здійснювали лише 2,5 % вантажоперевезень, то в 1960-х роках – вже 85 %. Було електрифіковано ряд залізниць, зокрема важливу магістраль Донбас – Карпати. У 70 країн здійснювалися морські перевезення з Одеси, Іллічівська, Миколаєва, Херсона, Маріуполя та інших портів України.

Відбудова сільського господарства України розпочалася ще в ході визволення її території від фашистської окупації. На кінець 1945 року відновили роботу 27,5 тисяч колгоспів, 784 радгоспи і 1277 МТС. Не вистачало техніки, за роки війни зменшились посівні площі і поголів’я тварин. А головне – не вистачало кадрів. Якщо в 1940 році чоловіки серед працездатних колгоспників становили 49 процентів, то на початку 1945 року – трохи більше 20 %. Та, долаючи труднощі, колгоспи і радгоспи на початок 1950 року за врожайністю жита, цукрових буряків, картоплі, за чисельністю поголів’я великої рогатої худоби перевищили довоєнний рівень.

В наступні роки сільське господарство України розвивалося нерівномірно. Після піднесення сільськогосподарського виробництва у 1950-х роках, обумовленого посиленням матеріальної зацікавленості колгоспників, зміцнення матеріально-технічної бази і поліпшення якісного складу керівників, в 1960 – 1980-х роках розвиток галузі уповільнився. Незважаючи на те, що з другої половини 1960-х років здійснювалися великі капіталовкладення в аграрний сектор економіки, адекватної віддачі він не давав, хоча валові показники виробництва продукції в середньому зростали. Характерними були великі втрати вирощеного і зібраного врожаю. Криза сільськогосподарського виробництва змусила керівництво країни вдатися до закупок зерна за кордоном. У другій половині 1970-х років середньорічний приріст сільськогосподарської продукції становив 1,5 %, а в першій половині 1980-х років – 0,5 %.

Порівняно з довоєнним періодом відбулися зміни в структурі і географії сільськогосподарської галузі. Підвищилась питома вага кормових та технічних і знизилась частка зернових культур. Значно зросло (у 2,5 рази) за 1941 – 1989 рр. поголів’я великої рогатої худоби і свиней, водночас поголів’якорів і овець зростало повільно. У 5 разів скоротилося поголів’я коней.

В повоєнні роки посівні площі збільшилися за рахунок зрошувальних (Південь, Крим) і осушуваних земель (Полісся). В гірських районах Карпат і Криму помітно розширилися площі пасовищ.

Сучасна галузева структура економіки України та географія розміщення продуктивних сил формувалися впродовж тривалого історичного періоду під впливом різноманітних чинників. Відповідно до економіко-географічного положення, природно-ресурсного потенціалу, трудових ресурсів, історичних особливостей розвитку в країні значного розвитку набули галузі видубовної і важкої промисловості (вугільна, чорна металургія, машинобудування і металообробка), окремі галузі харчової промисловості, а також аграрний сектор з вирощуванням зернових та технічних культур, розведенням великої рогатої худоби м’ясного і молочного напрямів.

В Україні переважає виробнича сфера, хоча в останні роки має місце повільна тенденція до збільшення питомої ваги невиробничої сфери. Значна перевага виробничих галузей над невиробничими свідчить про низьку ефективність використання основних виробничих фондів та низьку продуктивність праці, що вимагає зосередження тут значної кількості трудових ресурсів. Перехід економіки країни до ринкових відносин зумовив зменшення числа зайнятих у виробничій сфері і збільшення працюючих у невиробничих галузях.

Географія промислового виробництва характеризується нерівномірним його розміщенням по території країни. Найвища його просторова концентрація має місце в індустріально розвинутих областях із переважанням підприємств важкої промисловості (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська). Виділяються також Київська (включаючи Київ), Львівська, Одеська, Харківська та деякі інші області, де основний обсяг виробництва зосереджений в обласних центрах.

Визначальну роль у розвитку економіки країни відіграє паливно-енергетичний комплекс, який складається з паливної промисловості (вугільна, нафтова та нафтообувна і газова, торфова) і електроенергетики.

Вугільна промисловість представлена видобутком і збагаченням кам’яного і бурого вугілля. Найбільше шахт з видобутку кам’яного вугілля зосереджено у Донецькій і Луганській областях, а також в Дніпропетровській області (Павлоград, Новомосковськ). Крім того кілька шахт діє у Львівській та Волинській областях.

Дніпровський буровугільний басейн розташований переважно на Правобережній Україні, де видобуток вугілля здійснюється в Кіровоградській та Черкаській областях.

Найбільше нафти видобувається у Дніпровсько-Донецькій нафтогазоносній області, яка простягається на 650 – 700 км на Лівобережній Україні. Найбільшими нафтовим родовищами є Гнідинцівське, Качанівське і Яблунівське. Нафтогазовидобувні родовища зосереджені у Сумській (Охтирське і Качанівське родовища), Чернігівській (Гнідинцівське, Прилуцьке родовища) і Полтавській (Сагайдацьке, Зачепилівське, Радченківське родовище) областях.

* * *