8. Депопуляція населення та її наслідки.

Старіння населення ― закономірний і незворотний процес, неодмінний атрибут і супутниксоціально-економічного прогресу й демографічної модернізації. Загальноцивілізаційна тенденція зниження народжуваності, характерна для розвинутого світу протягом останніх сторіч, у поєднанні з досягнутимиуспіхами у подовженні тривалості життя виступають детермінантами прискореного старіння населення і з часом породжують у старіючому населенні ризик виникнення і закріплення депопуляційних явищ, тобто перевищення кількості померлих над числом народжених.

Характеризуючи специфічні риси депопуляції у межах самої України, слід, насамперед, наголоситина вищій інтенсивності природного убутку населення та довготривалості депопуляційних тенденцій у сільській місцевості країни, де перевищення числа померлих над кількістю народжених спостерігається вже майже тридцятиріччя У регіональному розрізі найбільш інтенсивно нині скорочується внаслідок депопуляції чисельність населення ряду східних і південно-східних областей (Донецька, Кіровоградська, Луганська, Сумська), а також регіонів центра й півночі країни (Полтавська, Черкаська, Чернігівська області) із населенням, яке виділяється на тлі всієї країни найбільш високими показниками постаріння.

Прискорене старіння населення на тлі низької народжуваності й депопуляції в Україні є одним із тих демографічних феноменів, які уособлюють не лише сучасні проблеми з відтворенням населення у нашій країні, а й мають довготривалий вплив на усі сторони життєдіяльності суспільства. У суто демографічному сенсі постаріння населення України гальмуватиме процес її виходу з депопуляції, міцно утримуючи замкнене коло «низька народжуваність – старіння – депопуляція». Депопуляція ж у поєднанні з інтенсивним міграційним відтоком (молоді й осіб середнього віку) із сільської місцевості у перспективі породжує певну загрозу можливого обезлюднення окремих територій.

Із соціально-економічних позицій найбільш суттєвим наслідком старіння населення та його сталого природного убутку є те, що згадані демографічні тенденції зумовлюватимуть подальше скорочення бази відтворення трудового потенціалу населення в Україні. Зокрема, вже у найближчі п’ятнадцять-двадцять років абсолютна і відносна чисельності перспективних з точки зору формування і відтворення трудового потенціалу населення його вікових контингентів (осіб допрацездатного і працездатного віку) в Україні має помітно скоротитися. Серед соціально-економічних наслідків активізації процесу старіння ― збільшеннядемоекономічного навантаження на працездатне населення (та на соціальні статті бюджету), старіння самого працездатного населення, уповільнення оновлення знань та ідей, гальмування науково-технічного прогресу, загострення проблем самотності осіб похилого віку та необхідності їх соціальної підтримки, економічного забезпечення і т. ін. У цілому ж старіння населення та породжувані ним виклики вимагають кардинальної перебудови всієї соціально-економічної системи, пристосування суспільства й економіки до особливостей „старого” населення, в якому кількість споживачів перевищує чисельність економічно активного населення.

Депопуляційні тенденції та старіння населення породжують певні демографічні труднощі – обмеження щодо ресурсного забезпечення соціально-економічного розвитку на перспективу, оскільки зумовлюють скорочення чисельності й частки працездатних контингентів у населенні, викликають необхідність підвищення соціальних видатків на утримання осіб похилого віку (включаючи як власне пенсійне забезпечення, так і заходи щодо збереження здоров’я тощо). Прогресуюче старіння та нереальність подолання депопуляційних тенденцій в Україні принаймні на середньострокову перспективу диктують необхідність зосередження зусиль на вирішенні проблем пристосування соціальної системи й економічного розвитку до потреб старіючого населення та пошуку шляхів поліпшення якісних параметрів населення й сукупної робочої сили. У контексті поліпшення якості робочої сили як пріоритетного напряму вирішення трудоресурсної проблеми в Україні на перспективу варто наголосити, що для нашої країни першочергове значення має не тільки підвищення освітньо-кваліфікаційного рівня працівників, а й формування освітньо-професійної гнучкості населення, включаючи здатність до засвоєння нових знань, сприйнятливість до інновацій, схильність до професійної мобільності, легкість «звільнення» від застарілих знань та навичок, що особливо актуально в умовах старіння населення та з огляду на необхідність переходу до інноваційної моделі соціально-економічного розвитку.