34. Сутність ідеології та її вплив на державотворення і партійне будівництво.

Політи́чна ідеоло́гія — система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій. Політична ідеологія може розглядатися як форма суспільної свідомості і як явище культури.

На відміну від науки, ідеологія містить не тільки знання про політичне життя, але й оцінку політичних процесів з позицій носія даної ідеології, тобто містить також і різні упередження.

Політична ідеологія створюється діяльністю певних верств або навіть окремих особистостей. Ідеологія є живильним ґрунтом для формування суспільно-політичних рухів. З визначення політичної ідеології настає, що в будь-якому випадку вона є різновидом корпоративної свідомості, що відбиває суто групову точку зору на хід політичного і соціального розвитку, що відрізняється схильністю до духовного експансіонізму.

Основними функціями політичної ідеології є: оволодіння суспільною свідомістю, впровадження в нього власних критеріїв оцінки минулого, сьогодення і майбутнього, створення позитивного образу в очах громадської думки пропонованих нею цілей і завдань політичного розвитку. При цьому політична ідеологія покликана не стільки поширювати, пропагувати свої цілі та ідеали, скільки добиватися цілеспрямованих дій громадян на виконання поставлених нею завдань.

З точки зору політичних функцій, ідеологія прагне згуртувати, інтегрувати суспільство або на основі інтересів якої-небудь певної соціальної (національної, релігійної тощо) групи, або для досягнення цілей, які не спираються на конкретні верстви населення (наприклад, ідеологія анархізму, фашизму).

35. Політичні доктрини неоконсерватизму й неолібералізму: сутнісний аналіз

Неоконсервати́зм (від грец. νεος — новий і лат. conservo — зберігаю, охороняю) — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (наприклад: «рейганоміка», «тетчеризм»).

Неоконсерватизм сформувався після Першої світової війни як відповідь на революційні потрясіння в Європі, крах фашизму, націонал-соціалізму, розпад колоніальної системи у світі, поступовий перехід від індустріального суспільства до постіндустріального. Третій етап неоконсерватизму розпочався з переходом до інформаційного суспільства в деяких державах Європи, Америки, Азії, кризою соціалізму як світової системи, кризою неолібералізму.

В більшості національних варіантів сучасного консерватизму можна виокремити неоконсерваторів, нових правих, традиціоналістів чи патерналістів, прихильників елітарної демократії, елітарного авангардизму, контрвлади тощо. Характерно, що розмежовувати представників цих течій надзвичайно важко. Наприклад, Р. Рейгана, М. Тетчер і Г. Коля одні політологи називають неоконсерваторами, інші — новими правими і т. ін.

Неолібералі́зм (від давньогрец. νέος neos «новий», та лат. liberalis «вільний») — варіант ідеології лібералізму^[1]. Як термін, фр. néo-liberalisme, вперше використаний 1938 р. французьким економістом Бернаром Лаверне (фр. Bernard Lavergne)^[2], і того ж року запропонований німецьким економістом Олександром Рюстов (нім. Alexander Rüstow)^[3] для протиставлення ідей класичного лібералізму домінуючим, на той час, колективістським та егалітарнимтенденціям в ліберальній ідеології.

Неолібералізм має широке значення, та охоплює: 1) ідеологію; 2) спосіб урядування; 3) пакет політичних програм^[4].

Можна навести такі засадничі принципи неолібералізму^[1]:

1. Наголос на важливості ринку як механізму ефективного розміщення ресурсів та забезпечення особистої свободи. Спираючись на методологію індивідуалізму класичної школи економіки, прибічники неолібералізму вважають, що ринки створюють природній порядок в суспільстві через добровільний обмін товарами та послугами, що сприяє підвищенню ефективності виробництва, добробуту та свободі. Ринкова економіка краще координує діяльність децентралізованих економічних агентів, які пристосовуються до невизначеності та невпинних змін в розпорошеній інформації. Хоча існування хиби ринку і визнається прибічниками неолібералізму, хиба державних втручань, на їхню думку, може мати значно гірші наслідки.

2. Необхідність розбудови правової держави (нім. Rechtsstaat або верховенства права). Влада правової держави обмежене фундаментальними принципами верховенства права. Спираючись на Кантівське розуміння свободи, закону та розуму, правова держава є інструментом законності для регулювання конфліктних взаємовідносин автономних індивидів на ринку. Функція такої держави полягає у підтримці цілісності та стабільності суспільства через захист особистих свобод.

3. Мінімізація втручань держави. Прибічники неолібералізму вважають, що ліберальна держава має бути сильною, але невеликою: вона повинна мати політичну владу, але, в той же час, влада має бути конституційно обмежена. На відміну від принципів чистого laissez-faire, на державу покладена відповідальність забезпечення законності та ладу, надання публічних благ та захист положень конституції, які забезпечують існування ринку. Представники неолібералізму виступають проти всеохоплюючої держави-корпорації.

4. Існування приватної власності. Приватна власність є незамінною частиною неоліберального суспільного порядку. Для представників неолібералізму приватна власність та вільний ринок є механізмами децентралізації ухвалення рішень. Словами Людвіга фон Мізеса «Якщо спробувати передати ідеї лібералізму одним словом, то це слово буде власність, або приватна власність на засоби виробництва. Решта випливає з цього принципу.»