3) За суб'єктним складом суду рішення поділяються на:

а) рішення, які ухвалені суддею одноособово;

б) рішення, які ухвалені в колегіальному складі;

6) залежно від способу захисту права та правових наслідків, які вони зумовлюють, рішення суду бувають:

а) про присудження;

б) про визнання;

в) конститутивні.

Рішення про присудження спрямовані на зобов’язання правопорушника вчинити на користь потерпілого певну дію або утриматися від її вчинення (напри клад, про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди), на поновлення порушеного, оспореного чи невизнаного права або інтересу. Рішенням про визнання підтверджується наявність чи відсутність певних правовідносин, обставин чи фактів (визнання права власності). Конститутивні рішення приймаються на захист права особи шляхом зміни або припинення правовідносин між сторонами, наявність яких у первісному ви гляді (змісті) є порушенням прав заінтересованої особи (рішення про виділ частки зі спільного майна, розірвання шлюбу)14. Проте питання про наявність конститутивних рішень у науці цивільного процесу є дискусійним. Наприклад, на думку П.П. Заворотька, М.Й. Штефана, такі рішення можуть бути віднесені до рішень про присудження (зміна періодичних платежів) і про визнання (договору купівлі-продажу недійсним)

7) за змістом рішення суду можуть бути основними та додатковими. Так, основним є рішення суду, що вирішує по суті вимоги, з приводу яких було відкрито провадження у справі. Додаткове рішення суду ухвалюється в разі нерозв'язання в основному рішенні окремих вимог, щодо яких розглядалася справа. Додаткові рішення є способом усунення недоліків рішення судом, який його ухвалив (ст. 220 ЦПК).

Законодавець також передбачає наявність заочного рішення, тобто такого, яке ухвалюється у разі, якщо немає відомостей про причину неявки відповідача, повідомленого належним чином, або причина його неявки визнається судом неповажною. ( гл. 8 розд. III ЦПК).

У складних справах можуть ухвалюватися неповні рішення, в яких відсутні певні частини, а саме описова та мотивувальна. У такому разі складання повно го рішення може бути відкладено на строк не більше, ніж п’ять днів з дня закінчення розгляду справи (ст. 209 ЦПК).

Рішення суду набуває властивостей акта правосуддя з моменту набрання ним законної сили. Відповідно до частини першої ст. 223 ЦПК рішення суду набирає законної сили після: – закінчення десятиденного строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано; – закінчення двадцятиденного строку у випадку, коли було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у цей строк; – розгляду справи апеляційним судом у разі подання апеляційної скарги, як що рішення не було скасоване.

Наслідки набрання рішенням суду законної сили визначаються ЦПК, зокрема, ст. 14, частинами другою – четвертою ст. 223, частиною другою ст. 218. Від повідно до цих положень основними властивостями рішення суду, яке набрало законної сили, є:

незмінність – полягає в тому, що суд, який ухвалив рішення, після його проголошення не має права сам його скасувати або змінити (лише у деяких випадках, не пов’язаних із вирішенням справи по суті, суд може усунути незначні недоліки у рішенні);

неспростовність – тобто неможливість апеляційного оскарження рішення суду після набрання ним законної сили; виключність – неприпустимість вирішення такого самого спору між тими ж сторонами, про такий же предмет спору і за тих же підстав;

преюдиціальність – обов’язковість фактів, які встановлені рішенням суду, для інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини;

загальнообов’язковість – означає, що воно є обов’язковим для усіх органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами України, – і за її межами. Причому рішення суду є обов’язковими не тільки для осіб, які брали участь у справі. Тому особи, які не брали участі у справі, не позбавлені можливості звернутися до суду, якщо ухваленим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси. Невиконання рішення суду зумовлює відповідальність, у тому числі й кримінальну (ст. 382 Кримінального кодексу України).