Склад центральної ради
(Після ІІ Універсалу )
Дотримуючись домовленості з ТУ Центральна Рада до свого складу ввела 30% представників меншин: до Малої Ради – 18 осіб, до Генерального секретаріату – 5 осіб.
12 липня 1917 року – перше засідання Малої Ради у поповненому складі.
Повний склад Центральної Ради збільшився до 822 осіб
Представники від рад – 520 осіб, а саме:
а) Всеукраїнської ради селянських депутатів – 212;
б) Всеукраїнської ради військових депутатів – 158;
в) Всеукраїнської ради робітничих депутатів – 100;
г) Загальноросійських рад робітників і солдат – 50;
Від соціалістичних партій:
Загальноросійських – 40 Єврейських – 35 Українських – 20 Польських – 15
Представники професійних, просвітніх, економічних і національних (молдавських, німецьких, грецьких, білоруських тощо ) організацій
Представники міст і губерній
Центральна рада стала національно-територіальним органом
У руслі домовленостей, досягнутих на переговорах з петроградською урядовою делегацією, Мала Рада на засіданні 16 липня 1917 р. прийняла «Статут Генерального секретаріату». Згідно зі «Статутом» Генеральний секретаріат формувався Центральною Радою, відповідав перед нею, але затверджувався Тимчасовим урядом.
З погляду авторів «Статуту», цей документ закріплював баланс українських і російських інтересів.
Петроградська урядова комісія не погодилася визнати «Статут», замінивши його «Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріату»
Постанова Тимчасового уряду про затвердження Генерального секретаріату, надіслана до Києва 3 липня 1917 р.
Таблиця стор 289 - довідник
«Інструкція» викликала обурення в українських колах.
Але М. Грушевський о, голова УЦР закликав зберігати розсудливість і не дозволити себе спровокувати на поспішні, непродумані дії.
Центральна Рада проголосувала за резолюцію, яка не відкидала, але й не ухвалювала «Тимчасової інструкції».
Російське керівництво фактично звело нанівець роль Центральної Ради як всеукраїнського народно-представницького інституту, а Генерального секретаріату – як вищого органу виконавчої влади в Україні.
Головні причини тимчасової поразки
Розкол національного руху.
Небажання його керівників-автономістів поглиблювати революційний процес.
Догідництво щодо російського Тимчасового уряду.
Прорахунки уцр
До складу УЦР входили представники різноманітних партій та об’єднань, які нерідко мали протилежні політичні погляди.
У першій половини серпня В. Винниченко двічі подавав у відставку, відтак новий склад цього органу було запропоновано сформувати Д. Дорошенку. Ця кандидатура позитивно сприймалася також російським урядом, який пов’язував з ним сподівання, що в українському питанні більше не виникатиме загострень.
Однак коли 18 серпня 1917 р. Д. Дорошенко відмовився від керівництва Генеральним секретаріатом, до справ знову повернувся В. Винниченко.
21 серпня Мала Рада прийняла запропонований ним список членів Генерального секретаріату, а 1 вересня 1917 р. Тимчасовий уряд затвердив його.
Керівництво УЦР виявляло нерішучість і непослідовність у здійсненні основних соціально-економічних перетворень, у питаннях розбудови власної боєздатної армії. Послаблювала її позиції й відсутність чіткої зовнішньої політики у відстоюванні національних інтересів.
Під час обговорення «Інструкції» на зборах УЦР фракція українських есерів внесла пропозицію про підготовку та скликання Всеукраїнських Установчих зборів.
Тимчасовий уряд розцінив це як антидержавний крок. Міністр юстиції П. Малянтович наказав прокуророві київської судової палати негайно розпочати слідство з метою притягнення В. Винниченка та інших генеральних секретарів до кримінальної відповідальності. Їх викликали до Петрограда для пояснень. Центральна Рада опинилася під загрозою розпуску.
Росія – поразки на війні
е
кономічний
занепад
інфляція
податковий тиск
було підвищення цін на товари повсякденного попиту.
численні страйки робітників
закриття підприємств
безробіття
погіршення рівня життя населення
Селянство розорювалося.
З фронту тікали дезертири.
Усе це посилювало невдоволення правлячим режимом і збільшувало соціальну напруженість.
Неспроможність Тимчасового уряду навести лад на фронті та в тилу не влаштовувала значну частину консервативних сил - поміщиків, буржуазії, генералітету, офіцерства та ін.
Офіцери вирішили повалити Тимчасовий уряд і встановити військову диктатуру.
Центром змови стала ставка Верховного головнокомандувача російської армії генерала Л. Корнілова.
За його наказом 7 вересня 1917 р. формування під командуванням генерала Кримова рушили на Петроград.
8 вересня Л. Корнілова було оголошено заколотником і усунуто з посади.
Наступного дня революційні сили столиці створили Комітет народної боротьби з контрреволюцією. За цим прикладом подібні організації створювалися й в інших місцевостях.
В Україні 10 вересня при Генеральному секретаріаті було утворено Особливий комітет охорони революції й видано відозву до населення про боротьбу з контрреволюцією.
У реалізації своїх планів Корнілов сподівався на допомогу військових сил Південно-Західного та Румунського фронтів і штабів Київського й Одеського військових округів.
Активну участь у цій боротьбі взяли солдати Житомира та Бердичева, де знаходився штаб Південно-Західного фронту. Завдяки їхнім діям придушено спробу надіслати сили на допомогу Корнілову.
Рух контрреволюційних військ на Петроград було зупинено.
14 вересня колишнього головнокомандувача і його прихильників заарештовано. Корніловський заколот і його ліквідація сприяли зменшенню авторитету Тимчасового уряду та посиленню в масах впливу більшовиків.