12___ В умовах сьогодення надзвичайно актуальною є проблема дитячої бездоглядності та безпритульності в Україні, оскільки кількість бездомних і знедолених дітей зростає з року в рік.

Проблема дитячої безпритульності в Україні постала вже досить давно. Велике значення для успішного розв'язання окремих питань у галузі охорони дитинства має вітчизняний досвід ліквідації масової безпритульності у 20 - 30-х pp. XX ст.

Проблематика історії дитячої безпритульності в Україні розпочала досліджуватися ще безпосередньо в ході її подолання. Перші наукові праці з цієї проблеми з'являються в середині 20-х років. Історії становлення системи охорони дитинства в Росії та Україні як її складової частини та за кордоном присвячено дослідження Д. К. Футера, С. В. Познишева, П. І. Люблінського, М. Н. Гернета та Л. М. Василевського. При вивченні проблеми дитячої безпритульності важливе значення мають праці А. С. Макаренка, Н. К. Крупської, В. М. Сороки-Росинського, П. П. Булонського, А. Б. Залкінда.

Таким чином, термін „дитяча безпритульність" на початку XX століття означав становище неповнолітніх у суспільстві, коли вони живуть без піклування з боку дорослих про їхнє фізичне й психічне життя, матеріальні потреби та духовний розвиток.

Основними причинами масової дитячої безпритульності були: Перша світова та громадянська війни, голод 1921 - 1923 pp., неврожай 1924 р. та 1928 p., безробіття, колективізація сільського господарства та політика розкуркулювання, голодомор 1932 - 1933 pp., репресії.

На першому етапі в 1921 -1923 роках головну увагу країна звертала на необхідність утворення максимальної кількості дитячих установ для розміщення в них безпритульних дітей та підлітків, надання їм матеріальної допомоги. Утворилась така система навчально-виховних закладів:

- дитячі будинки, інтернати, денні дитячі будинки, трудові школи, дитячі садки, дитячі клуби, бібліотеки;

- заклади для неповнолітніх правопорушників та безпритульних, основний будинок для правопорушників, допоміжний будинок для правопорушників, трудовий будинок для дівчат, відкритий дитячий будинок для безпритульних дітей;

- допоміжні заклади: основний будинок для „дефективних" дітей, допоміжний будинок для „дефективних" дітей;

- заклади для глухонімих дітей;

- основний будинок для сліпих дітей;

- усі заклади з дослідження та розподілу дітей (приймальники, колектори, розподільники).

На другому етапі в 1924-1925 роках основну увагу приділяли пошуку більш дієвих форм боротьби з безпритульністю: утворенню шкіл-клубів, денних дитячих будинків, організації осередків „Друзі дітей".

На третьому етапі — 1926-1928 роки — характер безпритульності змінився. Більшість таких дітей та підлітків перебували в дитячих закладах. На вулицях залишились ті, хто з різних причин утекли з дитячих будинків або не хотіли туди потрапляти, хто займався злочинною діяльністю. З урахуванням цих обставин на місцях практикували таку форму роботи, як проведення рейдів з вилучення безпритульних з вулиць. Значну увагу приділяли подальшій активізації роботи осередків „Друзі дітей". Відчутний вплив на зниження кількості безпритульних мала боротьба з безробіттям підлітків.

Велике значення для підвищення ефективності роботи щодо порятунку дітей мало створення дитячої соціальної інспекції при відділі правового захисту дітей Наркомосу (Народного комісаріату освіти). Комісія провадила роботу в напрямках: боротьби з жебрацтвом, дитячою безпритульністю, проституцією, спекуляцією, правопорушеннями, експлуатацією дітей, жорстоким поводженням у родині.

Таким чином, складна, часом трагічна історія порятунку дітей від фізичного й морального виродження переконливо свідчить про те, що, по-перше, масова безпритульність є наслідком соціально-економічної невлаштованості суспільства, зумовленої причинами як об'єктивного (війна, розруха, стихійне лихо), так і суб'єктивного характеру (злочинна політика й практика тоталітарної держави); по-друге, для її ліквідації необхідні єдність дій держави і громадськості, а також, у зв'язку з цим, діяльність спеціальних органів захисту дитинства.