34.Проміжні рівні мови

Основні рівні мови - фонологічній, морфологічній, лексико-семантичності и синтаксичний - НЕ існують ізольовано один від одного. Смороду взаємодіють, унаслідок Чого на їх стіки вінікають проміжні рівні - морфонологічній, словотвірний и Фразеологічний.

1. Морфонологічній проміжній Рівень мови

Морфонологічній Рівень - проміжній Між фонологічнім и морфологічнім. Особлівістю проміжніх рівнів є ті, Що мовна одиниця одного рівня функціонує в іншому рівні. У цьому разі фонологічна одиниця (фонема) віконує допоміжну морфологічну функцію у складі морфеми, тобто йдеться про морфологічне Використання фонологічніх засобів мови.

Проблема Використання фонем Як допоміжного морфологічного Засоба стала предметом Дослідження особлівої лінгвістічної науки - морфонології.

Морфонологія (Із морфофонологія) - Розділ мовознавства, Який вівчає фонологічну структуру морфем и Використання фонологіч них відмінностей Із морфологічною метою.

ЯКЩО фонологія вівчає фонеми в сістемі титан їх функції, а Морфологія - морфеми и словоформи, то морфонологія вівчає фонеми в їх співвідношенні з морфемами и словоформами, встановлює Основні варіанті морфем и правила їх перетворення на Інші варіанті.

У Сучасний мовознавстві Термін морфонологія вжівається у двох Значення - вузька и широкому. Морфонологія у вузьких значенні вівчає варіювання фонем у морфо однієї морфеми, тобто чергування фонем: друг - дружній, страх - страшіті, сотня - сто, день - дня, веселий - весілля, черниця - чорний ТОЩО.

Морфонологія у широкому значенні досліджує фонологічній склад морфем и Способи їх розрізнення; відозміні морфем при їх сполучуваності в процесах формотворення и словотворення, тобто стікові Зміни морфем.

Вивчення морфонології у широкому значенні започаткував М. С. Трубецькой. ВІН вважаєтся, Що морфонологія - ції: 1) вчення про фонологічну структуру морфем; 2) вчення про комбінаторні звукові Зміни, які відбуваються в морфемах при їх поєднанні; 3) вчення про ряди чергування, які виконують морфологічну функцію. Відповідно до широкого розуміння морфонології, Як морфонологічну характеристику слова розглядають ті Його формально-структурні Особливості, які є наслідком Поєднання морфем у Слові и віявляються в чергуванні фонем, Що входять до складу морфеми.

фонем, які чергуються в морфем однієї морфеми, назіваються морфонемамі. Термін морфонема запропонував у 1927 р. польський мовознавець Г. Ула-шин и Визначіть її Як фонему в семасіолого-морфологіч-ній функції. Майже одночасно з Улашин цею Термін ставши ужіваті Трубецькой, альо в нього ВІН укладав Дещо Інший Зміст - В«складаний образ двох чі декількох фонем, здатно взаємозамінюватіся в межах однієї и тієї самої морфеми залежних від умов морфологічної структури В»або ЯкВ« складення уявлення про ВСІ члени (два чі Більше) чергування В». Як Приклади можна навести Такі морфонемі: е/і (веселий - весілля), е/0 (палець - пальців), е/о (одружує - жонатій, шести - шостий), о/і (дах - кривавий), до/год/ц (борошно - борошняні - муці), д/дж (радіті - раджу), з/ж (возити - воджу), х/ш (рухаті - рушу). У Коренєва морфемах наведення спорідненіх слів при спільному корені є Різні фонеми. З подивимось фонології, фонеми службовців для розрізнення значень, а в цьому разі Це правило не спрацьовує (Пор. кум - чум, кола - чола, кому - чом, з одного боку, и рука - рученька, мокнути - мочить - з іншого).

Отже, Поняття В«морфонемаВ» є абстракцією. Як фонема є абстрактною одиницею и реально представлена ​​в мовленні алофон, так и морфонема є абстрактною одиницею, Яки конкретно реалізується у вігляді фонем, Що взаємно заміщуються в морфемах при словозміні та словотворенні. Різніця Тільки в тому, Що фонема є узагальнення найменшої сегментної одініці мови, а морфонема НЕ є особливою сегментні одиницею, а тією самою фонемою, Тільки розглянутою Під іншім кутом зору. Очевидно, Це стало причиною того, Що деякі мовознавці заперечують існування Такої одініці загаль. Так, скажімо, О. О. Реформатській Шановні Поняття морфонемі фікцією. На Його погляд, ті, Що назівають морфонемою, власне є фонемою, розглянутою у складі морфеми.

Фонологія и морфонологія вівчають одну й ту саму сегментні одиницю. Як стверджує С. В. Семчінській, смороду мают один об'єкт Дослідження, альо різній предмет Вивчення [Семчінській 1996: 188]. Предметом сучасної морфонології є Вивчення функцій фонем у морфемах, Дослідження спеціалізації фонологічніх чергування у різніх ділянках граматики (у словозміні іменніх частин мови чі дієслова, у словотворенні ТОЩО); встановлення того, які групи фонем залучаються до чергування, в якій позіції слова (на качанах, в середіні чі в кінці) відбуваються чергування, якімі смороду є - історічнімі чі живими, продуктивними чі непродуктивними.

Предмет Вивчення морфонології є Дуже перспективним, оскількі прівертає Увага до нових проблем, передусім до проблеми фонетічного чергування Як Додатковий способу вираженість Певного граматичного значення. Функція морфонологічніх явищем полягає в посіленні діференціації форм на морфологічному рівні. Наприклад: вузьких - вужчий, низько - ніжчій; показати - Покажчик, Пектен - піч; лука - на луці, берег - на березі, луг - калюжі, день - дня, вогонь - вогню; рухаті - рушу, крутіті - кручу, возити - вожу. Тут чергування фонем є допоміжнім Засоба вираженість таких граматичного значення, Як ступінь порівняння, частиномовна категоріальне значення (дія - предметність), відмінкові Значення та значення особливого. Наведені чергування НЕ зумовлені фонетічнім оточенням (хоча колись смороду булі фонетічно зумовленості: вініклі галі в доісторічній Період Як наслідок І та II палаталізацій и переходу передньоязіковіх пріголосніх у шіплячі перед [j]). Зумовлені фонологічнім оточенням чергування НЕ належать до морфонології.

2. Словотвірний проміжній Рівень мови

Словотвірний Рівень містіться Між морфологічнім и лексико-семантичності основними рівнямі. Суть Між-рівневих зв'язків тут полягає в тому, Що основна одиниця морфологічного рівня - морфема - вікорістовується для творення одиниць лексико-семантичності рівня - слів (лексем). Однак не можна не помітіті зв'язку Між словотвором и синтаксисом. Цей зв'язок віявляється в тому, Що утворення складаний слів, Як правило, зводіться до згортання словосполучення в єдине слово (Косий кут -> косокутнік В«предмет, Що має косі кутиВ», другий курс -> другокурснік В«студент, Який навчається на іншому курсі В», плаває морем -> мореплавець В« тієї, хто плаває морем В»; дів. галі: Нафтобаз, лістоноша, п'ятіповерховій), и в тому, Що Майже весь словотвір пов'язаний за Своєю мотівацією з неї звіщав (ВІН вчитися в школі -> школяр, ВІН носити листи -> лістоноша, ВІН шіє взуття -> Швеція). Дехто навіть схільній Уважати, Що весь словотвір є частина вчення про структуру речення.

Останнім годиною нерідко стверджують, Що словотвір - окрема самостійній Рівень мови. Однак Із ЦІМ Важко Погодитись. Словотвір НЕ Може буті Конвенцію рівнем, бо ВІН НЕ має власної (спеціфічної) одініці. В«Оз-накою того, Що якась одиниця лежить в Основі самостійного рівня, Може буті Тільки можлівість вічерпного поділу тексту на ці - и Тільки ці - діскретні одініці. Можна представіті будь-який текст (при цьому весь, повністю) у вігляді ланцюжків фонем, можна запісаті Його в термінах морфеми або Як послідовність Певної структур речення. В іншій формі, очевидно, запис тексту (крім звичайна запису в словах) i Неможливо. У усяк разі, Неможливо представіті текст через символи и правила утворення одних похідніх, бо смороду - ції Тільки обмежен частина тексту В»[Загальне мовознавство 1972: 349]. Функції слово-твірніх елементів Інші: смороду використовують для творення лексічніх знаків, тобто для номінації. Отже, словотвір - Це не якійсь особливий Рівень мови, а сфера особливая відношень Між морфемами и лексемами.

Термін словотвір вжівається у двох значеннях:

1) утворення слів, Що назіваються похіднімі и складаний, на базі однокореневіх слів, якімі смороду мотівовані, тобто віводяться з них за значення І за формою, за наявного в мові моделями (Зразки) за допомог афіксації, словоскладання, конверсії (Переходу з однієї Частина мови в іншу) та інших формальних засобів;

2) Розділ мовознавства, Який вівчає засобом творення нових слів.

Оскількі словотвір забезпечує процес номінації, то Його можна розглядаті Як Частину ономасіології.

Розрізняють діахронічній и сінхронічній словотвір.

Діахронічній словотвір - словотвір, Який вівчає шляхи Виникнення похідніх слів у Різні періоді розвітку титан їх етімологічну сло вотвірну Будови, а кож історичні Зміни словотвірної структури слів.

Сінхронічній словотвір - словотвір, Який вівчає систему слово твірніх засобів, наявний у мові на Певної етапі її роз В¬ витку, и структуру слів, Що візначається Ті синхронно мотіваційнімі відношеннямі з іншімі словами.

Сінхронічній словотвір - ції легко розпізнавані зв'язки Між спорідненімі словами з подивимось сучасної мотівації и відповідно до словотвірної структури слова. Так, скажімо, слово любов ніні спріймається Як Утворення от дієслова любити, хоча генетично воно Утворення от давно прикметники люб' В«любийВ». Російське видання слово квітник на сучасности етапі мотівується словом квіти - В«Місце, де ростуть квіти В», хоча насправді воно Утворення от слова кольоровий В« покриттів квітамі В»(твірна основа кольорові- и суфікс -ик). У цьому Слові ніні віділяють твірну основу колір- и суфікс -ник. За ЦІМ Зразки тепер утворені Такі слова, Як корівник, телятник, собачник, шкідників, розсадник, виноградник, цінник , кочівник, градусник, мостовнік. Отже, на Певної етапі розвітку мови для Виникнення нових слів за моделлю колись Утворення слів суттєвою є не діахронічна (етімологічна), а синхронна словотвірна структура.

Між сінхронічнім и діахронічнім словотвором НЕ Завжди легко провести межу. Саме тому деякі Сучасні мовознавці, Наприклад, О. М. Трубачов, загаль заперечують сінхронічній словотвір. Не дивно, що аж до середини XX ст. практікувався Тільки діахронічній підхід до словотвору.

Словотвірна система є Дуже доладно. Ця складність зумовлена ​​найрізноманітнішімі зв'язками з іншімі рівнямі мови (не Тільки з морфологічнім и лексико-се-мантічнім, а й Із фонологічнім та синтаксичною, а кож морфонологічнім и фразеологічнім проміжнімі рівнямі); із явищем синкретизму словотворення и словозміні (пор. форми типу писати - перепісаті, горох - горошина, які можна трактуваті Як Різні слова и Як форми одного слова), важкістю розмежування сінхронічного ї діахронічного планів и великою кількістю одиниць, категорій та теоретичних зрозуміти.

До основних теоретичних зрозуміти словотвору належать мотівація, словотвірна похідність, словотвірне правило, словотвірний тип, словотвірне Значення та ін.

Словотвірна мотівація - семантичності и формальна зумовленість Значення похідного слова Значення Його складніків; семантічні ї формальні відношення Між похіднім и твірнім словом.

Мотівація встановлюється Між двома однокореневі-вими словами, одне з якіх Із формального и семантичності подивимось.

ЛЕКСИЧНИЙ РІВЕНЬ МОВИ

на лексичному рівні розвитку мовлення виділяють такі напрямки.

І. Збагачення словника учнів – це засвоєння нових, не відомих їм раніше слів чи нових значень відомих слів. Щоб успішно оволодіти словниковим багатством слів рідної мови потрібно, щоб учень щоденно доповнював свій словник приблизно 8-10 новими словниковими одиницями.

Джерелом поповнення словника учнів є навколишнє середовище, в якому вони перебувають: мова батьків, учителів, товаришів, мова творів художньої літератури, кінофільмів, радіо - і телепередач та ін. Проте відомо, що з побутового мовлення друзів, товаришів, дорослих учні засвоюють часом діалектизми, жаргонізми, просторічні слова. Навіть з мови художньої літератури, теле- і радіопередач учні інколи можуть засвоїти слова, недоречні в дитячому побуті. Тому позитивним і надійним джерелом збагачення словника учнів повинна стати цілеспрямована робота вчителя, в арсеналі якого є твори художньої літератури, тексти підручників, спеціально розроблені лексичні вправи.

Важливу роль у збагаченні розвитку словника дітей має мова вчителя. Вона має бути не лише правильною щодо її побудови, а й багатою, змістовною, різноманітною своїм словниковим складом.

Значна словникова робота проводиться на уроках переказу і твору. Так, опрацьовуючи текст для переказу (усного чи письмового), вчитель повинен розібрати з учнями невідомі для них слова, не підмінювати їх іншими, часто невідповідними до даного змісту словами. Для того щоб учні вживали потрібні слова при переказі, доцільно записувати їх на класній дошці.

Особливо збагачується активний словник учнів під час складання творів за малюнком чи певною темою. Треба допомагати учням добирати для точного висловлення думки найвідповідніші слова. З цією метою вчитель нагадує учням відомі їм зразки вживання слів з художньої літератури, записує на дошці групи слів для добору чи вказує відповідний матеріал в підручниках граматики, в читанка, звідки учні зможуть добирати потрібні їм найвідповідніші слова.

Найбільшого значення набирає словникова робота під час самостійних творів учнів на певну тему. Тут учні мусять на основі досвіду не тільки підібрати фактичний матеріал, але й знайти слова для його викладу. Ця творча робота учнів вимагає від них певних зусиль у доборі потрібних слів і є дійовим фактором збагачення їх активного словника.

ІІ. Уточнення і розуміння словника – введеня окремих слів у контекст, зіставлення близьких або протилежних за значенням слів, засвоєння багатозначних та емоційно-забарвлених слів.

У роботі над уточненням словника учнів і процесі розвитку мовлення виділяють такі напрямки:

І. Лексичний аналіз мови художнього твору, який вивчається на уроці: виявлення незнайомих слів і висловів, уточнення відтінків значень окремих слів і висловів, ужитих в переносномузначенні, добір синонімів, з’ясування їх смислових відтінків, добір антонімів, аналіз зображувальних засобів художнього тексту.

ІІ. З’ясування значень слів шляхом використання різних способів: показ предмета чи дії, позначених новим для дитини словом, демонстрація малюнка, ілюстрації, слайдів із зображенням предметів, назви яких є новими для дитини, добір синонімів, антонімів, введення нового слова у контекст тощо.

ІІІ. Використання завдань на добір слів з певним значенням: дібрати потрібні за смислом речення іменники з поданого синонімічного ряду; дібрати прикметники для опису предметів, для характеристики людини, опису її зовнішності, настрою, свого ставлення до події, до товариша тощо.

ІV. Введення поданих слів у речення чи тксти: складаня речень за опорними словами, заміна слів у реченнях відповідними синонімами чи антонімами.

Отже, уточнення словника може бути охарактеризоване як словниково-стилістична робота, як розвиток гнучкості словника, його точності і виразності на уроках розвитку мовлення.

ІІІ. Активізація словника – перенесення якомога більшої кількості слів із словника пасивного в словник активний (пасивний словник людини містить слова, які вона розуміє але не вживає в власному мовленні). Слова включаються в речення і словосполучення: вводяться в переказ, а саме це збагачує зміст самого переказу прочитаного; в бесіду, в розповідь (обговорення, з’ясування значення слова в даному контексті); введення у твори та висловлення.

Синтаксичний рівень мови

Синтаксичні особливості наукового стилю виявляються досить послідовно, незважаючи на те, що синтаксичні конструкції в більшості своїй загальновживані, нейтральні. Синтаксис побудова словосполучень і речень найбільше відображає звязок з мисленням.

Для сучасного наукового стилю характерне прагнення до синтаксичної компресії – до стиснення, збільшення обсягу інформації при скороченні обсягу тексту. Така тенденція проявляється в особливостях побудови словосполучень, в особливостях структури речень.

Так, для наукового стилю характерні іменникові словосполучення, в яких функцію визначення виконує родовий відмінок імені, часто з прийменником для мистецтво фотографії, репетиція ролі, підвищення кваліфікації для глядачів.

Прикметники також частотні у термінологічних словосполуках: голосні і приголосні звуки, кримінальний кодекс, умовні рефлекси і тощо.

Для наукового стилю типовим є вживання іменного присудка а не дієслівного, що сприяє створенню іменного характеру наукового стилю.

Найчастіше іменні присудки трапляються у визначеннях і міркуваннях, при цьому звязка нерідко відсутня. Широко вживаними в науковому стилі є іменні складові присудки з дієприкметниками, як-от: може бути використаний.

На рівні речення також виявляється специфіка наукового стилю. Оскільки логічність – одна з основних стильових рис наукового тексту, для його синтаксису характерні структури, котрі виражають суто понятійний зміст. Такою основною структурою в багатьох мовах є повнозмістовне розповідне речення з нейтральним у стильовому відношенні лексичним наповненням, з логічно правильним нормативним, прямим порядком слів і з сполучниковим звязком між частинами речень.

Питальні речення виконують у науковій мові специфічні функції, повязані з прагненням лише привернути увагу до розповіді. У такій же незвичайній ролі вживаються і спонукальні для вираження допущень і пропозицій речення.

Для наукового стилю характерне широке поширення безособових речень різних типів, тому що в сучасній науковій мові особиста манера викладу поступилася місцем безособової, що обумовлено прагненням до обєктивної узагальненості і абстрагованості.

Широко споживані в науковому тексті пасивні конструкції, при цьому часто відсутня вказівка на виконавця дії.

Для наукової мови характерне зясування причинно-наслідкових зв’язків між явищами, тому в наукових текстах переважають складні речення зі сполучниковим звязком. Багато представлені складні сурядні й підрядні сполучники і сполучні слова, такі, як: незважаючи на те що, з огляду на те що, тому що, внаслідок того що, тоді як, між тим як, у той час як та ін. Найбільш продуктивні в наукових текстах складнопідрядні речення з підрядними причини, умови, часу, наслідку, зясувальні. Специфічною рисою наукового стилю є вживання складнопідрядних речень, де відбувається зіставлення будь- яких явищ.

Типовим для наукового стилю є вживання однорідних членів речення, які перераховують логічно однорідні поняття.Використовується в науковій мові і група вставних слів і словосполучень, що містять вказівку на те, ким висловлена та або інша думка, кому належить те чи інше вираження, яке джерело повідомлення на нашу думку, на переконання, за відомостями, згідно з повідомленням, відповідно до гіпотези, визначення та ін.Для наукових текстів характерна композиційна звязаність викладу. Взаємоповязаність окремих частин наукового висловлювання досягається за допомогою певних сполучних слів чи груп слів, що відображають етапи логічного викладу і є засобом звязку думок у ході логічного міркування.

МОРФОЛОГІЧНИЙ РІВЕНЬ МОВИ

Граматична система мови складається з двох рівнів — морфологічного і синтаксичного. Морфологічний рівень — це система механізмів мови, яка забезпечує побудову словоформ та їх розуміння. Морфологія як наука вивчає структуру значеннєвих одиниць мови, які за протяжністю не перевищують синтагматичного слова, тобто словоформи. Спрямованість морфології на передачу значень саме некореневими морфемами відрізняє морфологію від лексикології, яка вивчає значення коренів і цілих слів. Традиційне членування граматики на морфологію, тобто граматику слова, і синтаксис, або граматику речення, не є універсальним. Якщо в синтетичних мовах морфологія є дуже важливою, то в аналітичних мовах вона переходить на задній план, а в так званих «аморфних» мовах її вартість нульова.

Усебічне вивчення системи і структури МК у цілісному плані розкриває механізм співвідношення семантичного і формально-граматич- ного змісту (статику і динаміку) у внутрішньокатегорійній внутріш- ньочастиномовній і внутрішньокатегорійній міжчастиномовній структурі, внутрішньочастиномовну міжкатегорійну і міжчастиномовну міжкатегорійну взаємодію на морфологічному, синтаксичному і кому­нікативному рівнях, висвітлює специфіку співвідношення між первинними і вторинними функціями МФ, формування функціонально- семантичних парадигм окремих МФ і МК.

Периферію морфологічної системи становить дієслівна валентність як ГК міжрівневого проміжного типу, тому що відмінковоутворювальний контекст є показником дієслівної валентності й відмінкові форманти виступають її словозмінними афіксами (пор.: -ові(-еві), -і, у(ю), -ам(-ям) — адресат; -а(-я), -у(-ю), о, -і, и — об’єкт; -ом(-ем), ою(ею), -ами(-ями) — інструмент і т. д.). За своєю специфікою валентність є класифікаційною категорією, оскільки дієслова розподіляються між її грамемами (шістьма/сімома). Диференціація лексем на ґрунті семантичних гнізд у їхній структурі з послідовною детермінованістю залежної ГФ, що виступає формальним показником валентного значення, відбиває міжрівневий (зв’язок змоделюванням речення) проміжний (перебуває між семантикою, морфологією і синтаксисом) морфолого-семантико-синтаксичний характер ГК валентності дієслова.

До валентності дієслова прилягає словотвірно-синтаксична категорія ступенів порівняння прикметників, вияв якої на морфологічному рівні І вторинним у власне-прикметниковій означальній функції.

Іменник і дієслово виступають ядерними частинами мови в силу їхньої предикативної й аргументної спеціалізованості, навколо них і-рупуються інші частини мови. У морфології послідовно реалізується принцип функціональної самостійності/несамостійності класів слів, що зумовлюється статусом частини мови у побудові речення.

Функціональна багатоплановість дієслова зумовлює нерівнорядність власне-дієслівних категорій і наявність діаметрально протилежних підходів до їхньої кваліфікації та класифікації.

ГК дієслова утворюють цілісний комплекс, оскільки вони пов’язані з тією самою лексемою та її ядерною специфікацією.

МК української мови у своїй структурі властиві парадигматичні, синтагматичні та ієрархічні відношення.

Кваліфікуючи МК іменника й дієслова як цілісну систему, слід виходити з їхньої взаємоспрямованості та функціональної співположеності на рівні речення. У сучасній українській мові цілісна система МК охоплює дві підсистеми МК — підсистему МК іменника і підсистему МК дієслова.

ГРАМАТИЧНА СИСТЕМА МОВИ

Граматика. Граматичне значення

Коло явищ, які входять до граматики, по-різному окреслюються вченими. Одні вважають, що сюди нале­жать лише граматика слова і граматика речення, інші — словотвір, а треті, як, наприклад, деякі представники Празької лінгвістичної школи, дуже широко тракту­ють граматику, включаючи до неї все в мові, за винят­ком фонологічної системи [Матезиус 1965: 128].

Граматика належить до знакового рівня, або, за тер­мінологією А. Мартіне, до сфери першого мовного чле­нування, а фонологія — до незнакового рівня, або до сфери другого мовного членування. Водночас треба ма­ти на увазі, що граматика має справу з абстракціями різних відношень (у поєднаннях слів, у будові речення) та узагальненим вираженням ситуацій (між суб'єк­том і дією, дією та об'єктом тощо).

Найважливішим і вихідним для граматики є по­няття граматичного значення (за іншою термінологі­єю — грамеми).

Граматичне значення — узагальнене, абстрактне значення, влас­тиве цілому ряду слів, словоформ, синтаксичним конструкціям, яке має в мові своє регулярне и стандартне вираження.

Іншими словами, це формально виражене значен­ня. У морфології — це значення предметності, процесуальності, ознаки тощо як обов'язкові атрибути пев­них частин мови (в цьому разі — іменників, дієслів, прикметників), а також більш конкретні значення слів і словоформ (значення часу, особи, числа, роду, відмінка тощо). У синтаксисі — це значення предикативності, суб'єкта, об'єкта, кваліфікатора, обставинне, семантика темо-рематичних відношень у простому реченні і від­ношень між предикативними одиницями в складному реченні.

На відміну від лексичного граматичне значення ха­рактеризується такими ознаками:

1) вищим ступенем абстракції. Граматику можна порівняти з геометрією, яка вивчає не конкретні пред­мети, а тільки їх просторові параметри — довжину, висоту, ширину. Так, цегла для геометрії — це лише паралелепіпед. Для граматики стіл, будинок, місто — всього лише предмети. Різні слова будинку, великого, цього, п'ятого об'єднані спільним граматичним значен­ням родового відмінка, яке не пов'язане з конкретним лексичним значенням цих слів. Лексичне значення індивідуальне (кожне слово має тільки йому притаман­не лексичне значення), тоді як граматичне значення загальне, спільне для цілих груп і класів слів;

2) необов'язковою співвіднесеністю з позамовним референтом. Чимало граматичних значень має тільки внутрішньомовну природу. Так, наприклад, не дово­диться шукати в позамовній дійсності пояснення, чому ставок, водойма та озеро мають різне родове значення (відповідно чоловічого, жіночого і середнього роду), хо­ча всі вони позначають природні або штучні заглиби­ни, заповнені водою. Про необов'язкову співвіднесе­ність граматичного значення з позамовним референтом свідчить невідповідність родових показників слів, що позначають одні й ті самі референти, в різних мовах. Так, укр. дах чоловічого роду, нім. das Bach середньо­го, укр. степ, Сибір, посуд чоловічого роду, рос. степь, Сибирь, посуда — жіночого, укр. виделка — жіночого роду, білор. відзлец — чоловічого, укр. проблема жіно­чого роду, польськ. problem — чоловічого. Одну й ту ж ситуацію можна описати різними синтаксичними спо­собами, тобто користуючись різними синтаксичними значеннями. Так, зокрема, одна й та сама подія в ре­ченнях Учні виконують пісню і Пісня виконується учнями передається граматичними значеннями актив­ності (у першому випадку) і пасивності (у другому ви­падку). Рос. крестьянин, що має значення однини, в пушкінському тексті Зима, крестьянин, торжествуя, на дровнях обновляет путь передає множинність предме­тів; пор. ще укр. привезли цеглу, у ставку водиться риба; 3) регулярністю свого вираження. Кожне граматич­не значення має обмежений набір засобів свого вира­ження. Так, зокрема, значення доконаного виду одно­кратної дії виражається за допомогою суфікса -ну-(стукнути, крикнути), значення давального відмінка іменників за допомогою закінчень -у (ові), -і (бать-ку(-ові), матері, дорозі, теляті). І хоч одне граматичне значення може виражатися різними морфемами чи іншими формальними показниками і, навпаки, різні граматичні значення можуть виражатися однією мор­фемою (наприклад, у словоформах мама, сина, жита, де флексія -а виражає називний відмінок однини, родо­вий відмінок однини і називний відмінок множини), однак список таких морфем є строго фіксованим і кількісно незначним. Саме цим пояснюється те, що на відміну від лексичних значень, які є відносно вільними (у потребі сказати про сильний вітер зі снігом можна вибрати одне з таких слів, як завірюха, віхола, хуртови­на, хуга, хуговій, сніговій, сніговиця, сніговійниця, сніжни­ця, завія, хурделиця, хуртеча, хурдига, метелиця), грама­тичні значення не вибирають, оскільки вони є заданими: коли ви вже вибрали слово сніговій, то в родовому відмінку змушені вжити флексію -у (графічно -ю, де кінцевий основи і і закінчення -у передаються однією буквою);

4) обов'язковістю. Ця ознака пов'язана з поперед­ньою. Якщо лексичні значення є необов'язковими і за­лежать від наміру і смаків мовця, то граматичні від цього не залежать. Це ті значення, без яких не можна вживати певний клас слів. Якщо ви вживаєте імен­ник, то не можете уникнути значень числа, роду, від­мінка, бо будь-який іменник завжди має в собі ці зна­чення. Обов'язковість вираження граматичних значень є універсальним, незалежним від типу мови критерієм визначення граматичних явищ.

Усі граматичні значення можна поділити на три типи: а) ті, що виражають відношення явищ дійсності; б) ті, що виражають відношення людини до тих явищ; в) ті, які не пов'язані зі світом речей і явищами людської свідомості, а зумовлені внутрішньомовними відношеннями. До пер­шого типу належать значення числа (зошит — зошити, пишу — пишемо), роду, коли йдеться про розрізнення ста­ті (робітник — робітниця, викладач — викладачка) то­що. До другого типу відносять граматичні значення мо­дальності (ствердження, заперечення, наказовість, умов­ність, запитання, відповідь, окличність, волевиявлення). До третього типу належать значення роду, числа та від­мінка прикметників, що зумовлені відповідним значен­ням іменника, з яким вони узгоджуються.

Проте не буде помилковим і твердження, що між лексичним і граматичним значеннями немає якоїсь прірви. Одне й те ж значення в одній із мов може бути граматичним, а в іншій — лексичним. Так, зокрема, в германських, романських та деяких інших мовах є гра­матична категорія означеності і неозначеності, що від­повідно вказує на повністю визначений, відомий пред­мет, і один із багатьох, не відомий слухачеві та й мов­цеві предмет. Виражається ця категорія означеними і неозначеними артиклями: нім. der, die, das і ein, eine, ein, фр. le, la і un, une, англ. the і а. Те, що в названих мовах виражається граматично, в українській мові, як і в усіх інших слов'янських, крім болгарської та македон­ської, передається лексично: цей чоловік, моя бабуся і якийсь чоловік, одна бабуся. Непоодинокі випадки, ко­ли в одній і тій же мові ті самі значення в одних випад­ках виражаються граматично, в інших — лексично.

Так, в англійській мові значення претериту в дієсло­вах виражається за допомогою закінчення -ed, а зна­чення вищого і найвищого ступенів порівняння прик­метників і прислівників за допомогою слів ступеня more і most або суфіксів, однак у дієслові to be і в прикметнику та прислівнику bad вони виражаються лексично (І am — / was, bad — worse). Те саме маємо в українській видовій парі брати — взяти (в інших випадках доконаний і недоконаний вид виражаються граматично за допомогою спеціальних префіксів і су­фіксів: писати — написати, грюкати — грюкнути тощо). У слов'янських мовах часові значення також мають двояке вираження (Я йшов додому, Іду я вчора додому; Я піду додому, Завтра іду я додому). Хист­кість меж між лексичним і граматичним значеннями засвідчують також явища граматикалізації лексич­них явищ (укр. читатиму, що утворене з читати йму) і лексикалізації граматичних (прислівники вни­зу з в + низу, кругом із форми орудного відмінка імен­ника круг).

Кожен спосіб вираження значень має свої перева­ги і недоліки. При лексичному вираженні маємо син­тагматичну зручність, якої досягнуто внаслідок нерозчленованого вираження лексичного і граматичного значень (скорочення і спрощення тексту), але пара­дигматичну незручність (збільшення числа лексич­них одиниць, тобто ускладнення коду). При граматич­ному вираженні — все навпаки. Закон мовної еконо­мії, однак, рідко допускає перший варіант.

Граматичні значення не існують ізольовано. Кожне з них входить до пов'язаних із ним і протиставлених йому значень. Іншими словами, граматичні значення є членами певних парадигм, які, як правило, формують граматичні категорії.

2. Граматичні категорії

У мовознавстві ще немає єдиного загальноприйня­того трактування граматичної категорії. Одні вчені інтерпретують граматичну категорію дуже широко, від­носячи до неї всі групи граматичних одноманітностей, однаковостей. Так, О. О. Потебня категоріями називав іменник, дієслово, час, число, особу, орудний відмінок. Чеський мовознавець Мілош Докуліл граматичними категоріями називає іменник, істоту, підмет, підрядне речення тощо. Мабуть, тут словосполучення граматич­на категорія не претендує на термін, як не претенду­ють на терміни у деяких працях поняття рівня, струк­тури, системи і поля. Однак є випадки широкого трактування граматичної категорії і в термінологіч­ному значенні. Так, зокрема, Б. М. Головін усі грама­тичні категорії класифікує на категорії слів, куди від­носить частини мови, категорії словесних форм (час, рід, відмінок, число і т. ін.), категорії словесних пози­цій (члени речення) і категорії словесних конструкцій (речення). Очевидно, таке широке застосування термі­на граматична категорія, де під ним розуміється будь-яка «єдність граматичного значення і формаль­них засобів його вираження» [Березин, Головин 1979: 180], не є коректним. Частина мови не є родовим по­няттям до часу, способу, відмінка тощо. Це явища різ­ного роду.

Інше трактування граматичної категорії запропо­нував Д. А. Штелінг. Граматичну категорію він виз­начає як «відношення, виражене в граматичній будові мови через протиставлення двох (і не більше) взаємовиключних за значенням рядів (або груп) форм: це єдність взаємовиключних протилежностей» [Штелинг 1959: 56]. Таке тлумачення граматичної категорії на­буває все більшого поширення і нині, по суті, домінує в лінгвістиці.

Граматична категорія — система протиставлених одна одній грама­тичних величин, тобто граматичних форм з однорідним значенням.

Так, граматичними категоріями можна вважати категорії числа, виду, бо в межах категорії числа ви­діляють протиставлені граматичні значення однини і множини, а в межах категорії виду — значення доко-наності і недоконаності дії і кожне з цих значень має формальне вираження (закінчення однини і множи­ни, суфікси, що виражають недоконаність, та суфікси і префікси, які виражають доконаність): стіл — сто­ла, берег — береги, корова — корови, весна — весни; робити — зробити, стукати — стукнути. Отже, за цією теорією, поза протиставленням граматичні категорії не можуть існувати. Крім того, граматична категорія обов'язково повинна мати формальне вира-

/К6НН Si •

Щодо першої ознаки граматичної категорії (проти­ставлення) закономірно може виникнути запитання, як бути з категорією відмінка, яких у мовах буває не тільки два, а й чотири, шість, сім і навіть двадцять один, або як інтерпретувати число в тих мовах, де їх три (однина, двоїна, множина), чи час, який має також три форми (теперішній, минулий і майбутній) та інші подібні випадки. Саме це є головним аргументом про­тивників опозиційного трактування граматичної кате­горії. Однак відомо, що будь-яку кількість протистав­лених членів можна звести до двох (до бінарної привативної опозиції), як, наприклад, прямий відмінок — непрямі відмінки, дійсний спосіб — недійсний спосіб, чоловічий рід — нечоловічий рід, перша особа — інші особи тощо.

Що ж стосується другої обов'язкової ознаки гра­матичної категорії — формального вираження, то во­на дуже важлива, бо саме наявність чи відсутність формального вираження є основним критерієм розріз­нення граматичних і поняттєвих категорій. Так, на­приклад, поняттєва категорія статі притаманна всім мовцям незалежно від того, якою мовою вони спілку­ються: усі розрізняють чоловічу і жіночу стать. Таке розрізнення спирається на позамовну дійсність, тому поняттєві категорії є інтернаціональними, універсаль­ними. На відміну від поняттєвої категорії статі грама­тична категорія роду є тільки в тих мовах, де вона має формальне вираження: слов'янських, балтійських, ро­манських, німецькій. Для її вираження перелічені мо­ви використовують спеціальні закінчення (укр. тато, мама, море) або артиклі (нім. der, die, das і єіп, еіпе, еіп, фр. le, la, і ип, ипе, італ. il, la і ип, una). Оскільки в англійській мові, фінно-угорських і тюркських мовах таких показників немає, то немає і категорії роду. Для германських і романських мов характерна граматична категорія означеності—неозначеності, яка формально виражається означеними і неозначеними артиклями. У слов'янських мовах, за винятком болгарської і маке­донської, значення означеності—неозначеності не має формального граматичного вираження, отже, й такої граматичної категорії тут немає. Поняттєва категорія означеності — неозначеності в цих мовах може бути виражена лексично (цей хлопець — якийсь хлопець). У слов'янських мовах, як уже зазначалося, існує грама­тична категорія виду дієслів, тоді як германським і романським мовам вона невластива, бо вони не мають формальних засобів її вираження; у разі потреби значення завершеності чи незавершеності дії тут переда­ється описово, лексично.

Узагалі мови світу розрізняють за кількістю і скла­дом граматичних категорій (крім вищеназваних зістав­лень, можна навести ще такі приклади, як категорія граматичного класу «людини» або «речі» в іберо-кав-казьких мовах, категорія ввічливості в японській і ко­рейській мовах та ін.); за кількістю протиставлених членів (в німецькій мові чотири відмінки, в англійсь­кій — два, в російській — шість, в українській — сім, у деяких дагестанських мовах — сорок; в українській, як і в інших слов'янських мовах, три граматичних ро­ди, у французькій — два); за тим, які частини мови мають ту чи іншу категорію (в ненецькій мові, наприк­лад, іменник має категорії особи і часу).

Граматичні категорії не є незмінними. У процесі сво­го історичного розвитку мова може втрачати чи набува­ти граматичні категорії або змінювати їхню структуру. Так, зокрема, великих змін зазнала видо-часова система слов'янських мов. Змінився в українській мові і кіль­кісний склад категорії числа (було три числа: однина, двоїна, множина) та категорії часу (було чотири форми минулого часу: аорист, імперфект, перфект, плюсквам­перфект, дві аналітичних і одна синтетична форма май­бутнього часу та проста форма теперішнього часу).

Усі граматичні категорії поділяють на морфоло­гічні і синтаксичні. До морфологічних категорій на­лежать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу, спо­собу, особи. Межі застосування поняття граматичної категорії до синтаксису ще не зовсім визначені. Оче­видно, сюди можна віднести категорію комунікатив­ної спрямованості (розповідні, питальні, спонукальні речення), категорію активності й пасивності, категорію стверджувальності—заперечувальності та категорії синтаксичного часу і синтаксичного способу, які фор­мують парадигму речення.

Морфологічні категорії в свою чергу поділяються на класифікаційні і словозмінні. Класифікаційні ка­тегорії — це такі, в яких члени виступають як рубри­ки класифікації слів. Так, наприклад, категорія роду іменників і категорія виду дієслова є класифікаційни­ми, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до певного роду), а дієслова належать до однієї з трьох рубрик — до діє­слів доконаного чи недоконаного виду або двовидових.

Словозмінні — це граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від партнера, з яким воно по­єднується в мовленнєвому ланцюжку. Наприклад, ка­тегорія роду прикметників. Прикметники не класифі­куються, а відмінюються за родами (кожен прикмет­ник у слов'янських мовах має форми всіх трьох родів; наприклад укр. великий, велика, велике). Класифікація граматичних категорій графічно має такий вигляд:

Граматичні категорії по-різному виявляються в мо­ві. Наприклад, такі категорії, як рід і відмінок, в укра­їнській мові виявляються синтаксично (реляційно), ка­тегорія виду і часу — несинтаксично (номінативно, референційно), а категорія числа або особи поєднує ознаки обох названих типів.

Крім граматичних категорій, які обов'язково ма­ють формальне вираження, в мові існують приховані категорії, вперше виявлені американським ученим Б. Уорфом.

Приховані категорії — семантичні та синтаксичні ознаки слів, які не мають морфологічного виявлення, але важливі для побудови висловлення, оскільки впливають на їх (слів) сполучуваність.

В українській мові як приховані можна трактувати категорії контрольованості/неконтрольованості, істо­ти/неістоти та ін. Так, дієслова зі значенням неконт-рольованості не можуть мати після себе обставин мети (не можна сказати *Bunae град побити сад, *Куля ле­тить убити солдата), не можуть вживатися з іменни­ком у давальному відмінку з пасивним значенням (*Каменеві чудово летілось, *Воді грайливо теклось). Назви неістоти не вживаються в давальному відмінку зі значенням належності (*Купити скатертину сто­лу, *Дати обкладинку книжці).

Від граматичних категорій слід відрізняти лекси­ко-граматичні розряди (їх ще називають лексико-гра­матичними категоріями). Лексико-граматичні роз-

ряди — це граматично релевантні групи слів у межах певної частини мови, яким властиві такі риси:

1) наявність спільної семантичної ознаки (збірність, речовинність, статальність, зворотність та ін.);

2) необов'язковість формального показника (збірні іменники мають формальне вираження — суфікси -ство, -am тощо, тоді як, скажімо, статальні дієслова такого формального показника не мають — бути, сиді­ти, лежати);

3) взаємодія з пов'язаними з ними граматичними ка­тегоріями. Так, зокрема, від зворотності дієслів зале­жить категорія стану, від перехідності/неперехіднос­ті — категорія активу/пасиву, від істоти/неістоти — ка­тегорії відмінка і роду, від особи/неособи — категорія роду, від назв власних і загальних — категорія числа;

4) необов'язковість протиставлення в межах лекси­ко-граматичного розряду рядів форм, тобто відсутність регулярних парадигм (наприклад, речовинні іменни­ки, збірні іменники тощо, які не мають ні внутрішніх, ні зовнішніх опозиційних рядів форм).

Отже, граматичні категорії важливі не тільки в зміс­товому, а й у структурному плані. Вони об'єднують сло­ва не лише в межах певної частини мови, а й поза цими межами, тобто слова різних частин мови (категорії ро­ду, числа, особи є спільними для іменників, займенни­ків і дієслів, категорії роду, числа і відмінка — для іменників, прикметників тощо). Це забезпечує струк­турну організацію всієї системи частин мови.

ФОНЕМА

Фоне́ма(от греч. φώνημα — звук, голос) — единица звукового строя языка, служащая для опозна­ва­ния и разли­че­ния значимых единиц — морфем, в состав которых она входит в качестве минималь­но­го сегментного компонента, а через них — и для опознавания и различения слов. Фонема — инвари­ант­ная единица языка.

Фонема — основная незначимая единица языка, связанная со смыслоразличением лишь косвен­но. Выпол­няя перцептивную (опознавательную) и сигнификативную (разли­чи­тель­ную), а иногда и делими­та­тив­ную (разгра­ни­чи­тель­ную) функции в тексте, фонемы в системе языка находятся в отноше­ни­ях оппозиции (противо­по­став­ле­ния) друг с другом (см. Система языковая). Основа­ни­ем оппози­ций служат различи­тель­ные призна­ки (РП), представ­ля­ю­щие собой обобще­ние артику­ля­ци­он­ных и/или акустических свойств звуков, так что фонема может операционально представ­лять­ся как пучок РП — дифферен­ци­аль­ных, формиру­ю­щих оппозиции, в которые вступа­ет данная фонема, и интеграль­ных, не образующих оппозиций данной фонемы с другими (см. Фонология).

Фонема как абстрактная единица противополагается звуку как конкретной единице, в кото­рой фонема материально реализуется в речи; отношение фонемы и звука можно опреде­лить в философ­ском плане как отношение сущности и явления (см. Философские проблемы языко­зна­ния). Одной фонеме могут соответ­ство­вать несколько различных реализаций, называ­е­мых аллофонами, каждый из которых соотносится с опреде­лён­ной позицией так, что разные аллофоны, как правило, не встре­ча­ют­ся в одной и той же позиции (так называ­е­мый принцип дополнительной дистрибуции, т. е. позиционных ограничений на встречаемость аллофонов); напри­мер, в испанском языка фонема [d] реализуется как [d] в начале слова и после [n], но как [ð] между гласными (ср. donde ‘где’ — todo ‘всё’). Иногда позиционные ограничения на встреча­е­мость касаются самих фонем, и тогда говорят об их ограниченной (дефективной) дистрибуции. Например, фонема [ŋ] в английском языке невозможна в начале морфемы (и слова); в таких случаях фонема обычно выполняет делимитативную функцию: так, [ŋ] сигнализирует об отсут­ствии перед ней морфемной (словесной) границы (так называ­е­мый отрицательный погранич­ный сигнал). Подобная функция часто выполняется не фонемой в целом, а её отдельными алло­фо­на­ми; напри­мер, в японском языке аллофон [g] возможен только в начале слова и тем самым служит сигналом словесной границы (так называ­е­мый положительный пограничный сигнал), а в других позициях фонема [g] реализуется в аллофоне [ŋ].

Аллофоны одной фонемы образуют область её реализаций, которая может быть упоря­до­че­на в виде ряда позиционно чередующихся звуков, находя­щих­ся друг с другом в отношении контраста (субфонем­ный альтернационный ряд). Различия между членами этого ряда не семасио­ло­ги­зи­ро­ва­ны, т. е. смена аллофона не сопряжена с изменением значения той единицы, в составе которой наблюдается аллофоническая альтернация. Например, в разных формах слова «река» (рек, ре́ку, ре́ки, река́, реке́, реко́й, за́ реку) корень имеет соответ­ствен­но такие фонетические реализации: [р’эк-], [р’э̇к°-], [р’ек’-], [р’ик-], [р’ик’-], [р’ик°-], [р’ьк°-]; здесь представлены альтернационные ряды аллофонов [э — е — и — ь] и [к — к’ — к°], в которых каждый элемент возможен только в опреде­лён­ной фонетической позиции. С учётом аллофонических альтернаций фонема может опреде­лять­ся как ряд позиционно череду­ю­щих­ся звуков (Н. Ф. Яковлев, В. Н. Сидоров, М. В. Панов). Ряды, представ­ля­ю­щие разные фонемы, могут быть параллельны для одних позиций, но пересекаться в других позициях; во 2‑м случае имеет место нейтрализация фонемного разли­чия (совпадение разных фонем в одном аллофоне). Так, в ряду [э̇ — е — и — ь] звенья [э̇ — е] образуют часть, параллельную аналогичным частям других алло­фо­ни­че­ских рядов: [а̇ — ӓ], [о̇ — ӧ], [у̇ — ӱ], [и̇ — и] (напри­мер, в словах «пятый — пять», «тётка — тётя», «брюк — брюки», «сила — силе»); звенья же [и — ь] — пересекающаяся часть ряда, так как эти аллофоны встре­ча­ют­ся в тех же позициях и в аллофонических рядах других фонем, напри­мер [и] как реализация фонем [а] и [о] в словах [п’и]тёрка, с[л’и]за́.

Позиционная реализация фонема в целом регулируется фонетическими правилами языка, но иногда на них накладываются грамматические и лексические факторы. Напри­мер, в немецком языке звуки [x] и [ç] (орфографически ch) возможны соответ­ствен­но после гласных заднего и переднего ряда (Nacht ‘ночь’ — nicht ‘не’), но это фонетическое правило нарушается, если ch относится к суффиксу ‑chen (грамматический фактор): в этом случае всегда [ç], ср. mach-en [máxən] ‘делать’ — Mama-chen [mamáçən] ‘матушка’. В русском языке позиционная реализация гласных подчиняется особым прави­лам для флексий (грамматический фактор), для служебных слов (лексико-грамматический фактор), для редких слов иноязычного происхождения (лекси­че­ский фактор). Во всех подобных случаях можно говорить о грамматических и лексических условиях действия фонетических правил. Но иногда возмож­на необуслов­лен­ная неодно­знач­ность фонети­че­ской реализации фонем в одной и той же позиции (фонети­че­ская дублетность), которую называют свободным варьированием. Напри­мер, в польском языке для одной и той же фонемы (графически ł) допускаются две реали­за­ции — велярный плавный [λ] и билабиальный сонант [u̯], но, как часто бывает в таких случаях, эти реали­за­ции неравно­прав­ны: с 20‑х гг. 20 в. [u̯] постепенно вытесняет [λ], который теперь служит признаком рафини­ро­ван­но­го сценического произношения. При свободном варьировании нарушается принцип допол­ни­тель­ной дистрибуции, но это нарушение компенсируется допол­ни­тель­но­стью свободных аллофонов в другой плоскости: они обычно диффе­рен­ци­ро­ва­ны стилистически и/или социально (в соот­вет­ствии с возраст­ны­ми, половыми и другими характеристиками говорящих). Для обозначения стилистического и социаль­но­го фонети­че­ско­го варьирования Д. Джоунз предложил (1932) понятие диафона, которое позже стало применяться (Э. И. Хауген, 1954) для обозначения межъязыковых фонетических эквива­лен­тов при интерференции. Социально маркированное фонети­че­ское варьи­ро­ва­ние может охватывать сами фонемы; так, в некоторых языках имеются особые мужские и женские разно­вид­но­сти, в которых фонемный состав слов может заметно различаться, ср. в коасати (Северная Америка) ó·t; ‘он сооружает костёр’ (в женском варианте) и ó·č (то же в мужском варианте).

Аллофоны одного позиционного ряда, т. е. одной фонемы, бывают разных типов в зависимости от характера позиции (сильная — слабая) в плане выполнения фонемой указанных выше функций (см. Московская фонологическая школа). В позиции, сильной для обеих функций, представлен основной вид фонемы («важнейший звук» — у Джоунза); в сигнификативно слабой позиции, т. е. в позиции нейтрализации, — вариант (такой аллофон некоторые языковеды называют архифонемой, неточ­но следуя Р. О. Якобсону и Н. С. Трубецкому, или слабой фонемой, по Р. И. Аванесову); в перцептивно слабой позиции — вариация (вариант, по Трубецкому и Аванесову, или оттенок фонемы, по Л. В. Щербе). Например, фонема [о] представлена основным видом в слове «лом», вариан­том [а] — в «ломать», вариацией [ӧ] — в «Лёня». В терминах РП варианты и вариации можно опреде­лить как моди­фи­ка­ции фонем по дифференциальному признаку в 1‑м случае и по интеграль­но­му — во 2‑м. При неполных позиционных рядах аллофонов, в которых отсутствует основной вид фонемы (т. е. сигнификативно сильная позиция не запол­не­на), точное фонемное отожде­ствле­ние прочих вариан­тов невозможно, и некото­рые фонологи (Сидоров, П. С. Кузнецов, А. А. Реформатский, Панов и другие) постулируют для неполных алло­фо­ни­че­ских рядов особую едини­цу — гиперфонему, обозна­чая так не индиви­ду­аль­ную, а групповую фонемическую отличимость; напри­мер, в слове «бара́н» гласный 1‑го слога реализует не простую «проверяемую» фонему, а гиперфонему ⟨А/О⟩, отличи­мую от гиперфонемы ⟨У⟩ в «бура́н». Система фонем, их функции и законо­мер­но­сти позиционной реализации изучаются в фонологии.

Основные разногласия в теории фонемы связаны с критерием фонемной иденти­фи­ка­ции звуков речи — физической или функциональной (в ином аспекте — фонетической или морфематической). В первом случае фонема трактуется как автономная единица языка, представ­ля­ю­щая собой класс фонетически сходных звуков или их звукотип; при таком подходе (напри­мер, у Джоунза и ряда предста­ви­те­лей американского дескриптивизма) основным контекстом реализации и функцио­ни­ро­ва­ния фонемы является только фонетическое слово (фонетический сегмент), а установление фонем превра­ща­ет­ся в механическую процедуру, в которой сигнификативная функция фонемы либо игнорируется, либо считается второ­сте­пен­ной и подчинённой фактору дополнительной дистрибуции. Во втором случае (при функционально-морфематическом подходе, напри­мер, в московской фоно­ло­ги­че­ской школе) в центре внимания находится смысло­раз­ли­чи­тель­ная функция фонемы и основным контекстом функционирования фонемы признаются значимые единицы языка — слова и морфемы. Такая точка зрения восходит к И. А. Бодуэну де Куртенэ, для которого фонема была не автономной фонетической единицей, а строевым компонентом морфемы, через тождество которой следует оценивать тожде­ствен­ность фонемы в различных её проявлениях. В некотором смысле промежуточную позицию занимает ленинградская фонологическая школа. С одной стороны, её предста­ви­те­ли (Щерба, Л. Р. Зиндер, Л. В. Бондарко, М. И. Матусевич, Л. А. Вербицкая и другие) исходят из смысло­раз­ли­чи­тель­ной функции фонемы, но, с другой сторо­ны, рассматривают её не как компонент морфемы, а в составе словоформы и опираются на фонетический критерий отождествления фонемы. Поэтому там, где фоно­ло­ги московской фоно­ло­ги­че­ской школы и пражской лингвистической школы констатируют явление нейтра­ли­за­ции, фонологи ленинград­ской фоно­ло­ги­че­ской школы видят чередование фонем, признавая, однако, варьирование фонемы в виде оттенков. Разногласия в теории фонемы касаются и проблемы её реальности, вокруг которой противо­бор­ству­ют физикализм — концепция физической реальности фонемы (напри­мер, Джоунз, Л. Блумфилд) и ментализм — концепция психо­ло­ги­че­ской реальности фонемы (напри­мер, Бодуэн де Куртенэ, Э. Сепир); в некоторых концепциях фонема обладает семиоти­че­ской реальностью как фигура — компонент знака (Л. Ельмслев, см. Глоссе­ма­ти­ка), а иногда вообще объявляется фикцией, существующей лишь в метаязыке лингвиста (У. Ф. Тводдел, чей подход отчасти продолжает генеративная фонология, считающая возможным обходить­ся вообще без уровня фонем).

Понятие «фонема» в современном смысле термина, а также теория фонологии впервые разра­бо­та­ны Бодуэном де Куртенэ в 70—80‑х гг. 19 в. (см. Казанская лингвистическая школа). Сам же термин «фонема» появился раньше, во французской лингвистике, как эквивалент нем. Sprachlaut ‘звук языка’; этот термин предпо­ло­жи­тель­но ввёл А. Дюфриш-Деженетт (1873) и использовал Ф. де Соссюр (1879), у которого термин «фонема» был заимствован казанскими лингвистами (Н. В. Крушевский) в новом, бодуэновском осмыслении. В 40‑х гг. 20 в. в дескрип­тив­ной лингви­сти­ке США объём термина «фонема» расширился, стали говорить о фонемах тона, ударения, стыка и т. п.; такое термино­упо­треб­ле­ние лишало понятие фонемы его исконного онтологического содер­жа­ния и не нашло поддержки в Европе, где преобладала трактовка фонемы, близкая пражской. Наряду с термином «фонема» в некоторых концепциях используется термин «морфонема», введённый Х. Улашиным (1927) для обозначения фонемы в составе морфемы в отличие от фонемы, трактуемой чисто фонетически (см. Морфонология); к понятию морфонемы иногда прибегают для обозначения фонемных альтернационных рядов в составе одной морфемы, напри­мер, говорят, что в «рука — ручка» представлена морфонема ⟨к/ч⟩, реали­зу­ю­ща­я­ся фонема­ми [к] и [ч], связанными отношением чередо­ва­ния.

ФОНОЛОГІЧНА СИСТЕМА МОВА

. Поняття фонологічної системи

Фонеми завжди є елементами певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одини­ця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно проти­ставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну з них можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротика­ми, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють протиставлення фонеми всім іншим.

Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Усе залежить від того, чи перебуває звук в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантично зав­дяки тому звукові. Наприклад, і в українській, і в ро­сійській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), а в україн­ській мові маємо дві окремі фонеми — <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими оди­ницями (гніт — ґніт, грати — ґрати). В українській і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є дві фонеми — <р> і <р'> (пор.: рад [рад] і ряд [р'ад]), а в білоруській лише одна <р>, бо опозиції <р>—<р'> там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. Кон­статувати, що, наприклад, в англійській і українській мовах є фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі звуки, все одно, що сказати, начебто туфлі й кофта однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і кофта не однакові, бо належать до різних систем ви­міру — системи взуття і системи одягу. Відповідно цінність українського [є] й англійського [є] різна, бо в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опозиції один до одного й розрізняють слова: <е> — <ае> — <э:> — <э> (head [hed] «голова» — had [haed] «past від have «мати» — heard [ha:d] «past від hear «чути»). Отже, звуки стають фонемами лише тоді, коли вони пере­бувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками.

Розгляд фонем у системі належить до їх парадиг­матичного аспекту. Фонологічна парадигматика є сис­темою фонемних опозицій, серед яких виділяються два основні типи: диз'юнкція — протиставлення за декількома диференційними ознаками і кореляція — протиставлення за однією диференційною ознакою. Прикладом диз'юнкції може слугувати протистав­лення фонем <в> і <с> (вам — сам), у яких воно здійснюється за двома параметрами: дзвінкість — глу­хість, губність — передньоязиковість. Як приклад коре­ляції можна навести опозицію <д> — <т>, де фонеми протиставляються тільки за дзвінкістю — глухістю. Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору бі­нарних диференційних ознак, фізичним субстратом яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків.

Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одно­мірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукуп­ності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для фо­нем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляються. У багатомірних опозиціях спільні озна­ки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприк­лад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвін­кість і твердість повторюються й у фонемі <ґ>.

За характером (змістом) протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й еквіполентні. Привативні — опозиції, в яких один член має якусь озна­ку, а інший її не має. Так, фонема <д>, на відміну від <т>, має дзвінкість. У цьому разі дзвінкість (не глу­хість) втрачається в слабкій позиції кінця слова, тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глу­хість.

Привативні опозиції поділяються на пропорційні й ізольовані. У пропорційній опозиції відмінність між фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими сло­вами, це відношення протиставлення фонем, які пропорційно повторюються у відношеннях протиставлен­ня інших фонем. Наприклад, <б> - <п> = <д> - <т> = <ґ> ~ <к> = <г> ~ <х> = <ж> - <ш> = <з> - <с> = <дж> - <ч> = <дз> ~ <ц>. Тут усі фонеми попарно протиставляються за дзвінкістю — глухістю. Якщо відмінність певної пари фонем більше не повторюєть­ся, то така опозиція називається ізольованою. Так, тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність.

Градуальні опозиції (їх ще називають ступінчасти­ми) характеризуються різним ступенем (градацією) однієї й тієї самої ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й <і> різняться ступенем розкриття рота.

Еквіполентні (рівнозначні) опозиції — опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не ха­рактеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявністю або відсутністю ознаки. Наприк­лад, фонеми <п> і <т> мають спільні ознаки — глу­хість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна з них має ще одну у даному випадку тільки їй прита­манну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість для <т>).

Опозиції, члени яких різняться тільки однією озна­кою, а за всіма іншими збігаються, називаються коре­лятивними. Наприклад: <б> ~ <п>, <д> ~ <т>, <в> -- <ф>, <н> - <н'>.

Американські вчені Роман Якобсон, Гуннар Фант, Морріс Халле розробили універсальну систему диференційних ознак, побудовану на бінарному принципі, внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до привативних. За основу загальної класифікації фонем во­ни взяли не артикуляційні ознаки (на їхню думку, артикуляційні особливості звуків у мовах світу най­різноманітніші й дуже тонкі, через що незручні для типологічної класифікації звуків), а акустичні, які можуть бути визначені за допомогою спеціальної електроакустичної апаратури. Вони виділили 12 пар диференційних ознак, які утворюють двочленні про­тиставлення (9 ознак звучності і 3 ознаки тону): 1) во­кальність — невокальність; 2) консонантність — неконсонантність; 3) компактність (наявність у спектрі центральної ділянки більшої концентрації енергії) — дифузність (менша концентрація енергії в централь­ній ділянці спектра і поширення звукової енергії на його периферію); 4) напруженість — ненапруженість;

5) дзвінкість — глухість; 6) назальність (носовий ха­рактер) — неназальність (ротовий характер); 7) перер­вність — неперервність; 8) різкість (висока інтенсифі­кація шумів) — нерізкість (невисока інтенсифіка­ція шумів); 9) глоталізованість — неглоталізованість; 10) низька тональність — висока тональність; 11) бе­мольність (ослаблення верхніх частотних складни­ків унаслідок участі при творенні звука губ) — небемольність; 12) дієзність (посилення верхніх частот­них показників унаслідок підняття спинки язика до піднебіння; дієзні — це м'які приголосні) — недієзність. За допомогою цих диференційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови. Звичайно, мо­ви використовують не всі ознаки (із наведених 12 пар ознак можна утворити 4096 різних фонем). Для опи­су фонем української мови достатньо 9 ознак: во­кальність, консонантність, дифузність, низькість, бе­мольність, дієзність, перервність, різкість, дзвінкість.

Структура мови

Мова є системою. Система - це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів. Якщо з системи вилучити якийсь елемент, вона не зможе функціонувати або її функціонування буде недостатньо ефективним. Уявіть собі, що з нашої мови зник звук [б]. У такому випадку слова, які мають цей звук, довелося б вимовляти без нього або замість нього вживати найближчий за звучанням до нього звук [п], що призвело б до непорозумінь.

Кожна система має свою структуру. Структура - це спосіб організації системи, її внутрішня будова. Так, зокрема, мова має чотирирівневу (чотириярусну) будову. Найнижчим рівнем є фонологічний, далі йде морфологічний, відтак лексико-семантичний, і найвищим рівнем є синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний - фонему, морфологічний - морфему, лексико-семантичний - лексему (слово), синтаксичний - речення. Усі названі рівні становлять собою окремі системи і вивчаються окремими лінгвістичними науками: фонологічний - фонологією, морфологічний - морфологією, лексико-семантичний - лексикологією і синтаксичний - синтаксисом.

Мовні рівні не є автономними, незалежними. Вони взаємопов'язані. Із фонем будуються морфеми, з морфем - лексеми, з лексем - речення. Отже, мова складається з чотирьох систем, які утворюють загальну систему мови.

Синхронія і діахронія

Мова є явищем відносно стабільним. Для мовців вона протягом усього життя здається незмінною. Однак не можна не помітити, що давньоукраїнська мова епохи Київської Русі і сучасна українська мова помітно різняться. Поступові кількісні зміни у мові протягом століть зумовили якісні зміни, причому такі, що сучасному мовцеві важко зрозуміти давні тексти. Отже, мова - це одночасно і жива діяльність, і продукт минулого. Відповідно в мовознавстві розрізняють стан мови та розвиток мови. Існує два підходи до вивчення мови: вивчення мовина певному часовому зрізі та вивчення мови в її історичному розвитку протягом тривалого часу.

Для позначення цих понять (стану мови, її певного часового зрізу, з одного боку, і розвитку, зміни мови протягом тривалого часу - з іншого) в мовознавстві використовують терміни синхронія і діахронія.

Синхронія (від гр. syn "разом" chronos "час", тобто "одночасність") - 1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника).

Діахронія (від гр. dia "через" і chronos "час", тобто "різночасність") -1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.

Синхронія, таким чином, - це горизонтальний зріз (вісь одночасності), а діахронія - вертикальний зріз (вісь послідовності). Графічно їх можна позначити так:

Для мовців важлива синхронія, тобто мову треба знати такою, якою вона є нині. Щоб добре володіти сучасною мовою, не обов'язково знати історію мови, як змінювалися звуки, які з них зникли, а які з'явилися, скільки колись було форм граматичного числа (однина, двоїна, множина), часових форм дієслова (теперішній, чотири форми минулого часу - аорист, перфект, імперфект і плюсквамперфект, три форми майбутнього часу - проста і дві складні, аналітичні) тощо. Навряд чи ефективніше вплинуло б на практичне користування сучасною мовою знання мовцем того, що слово верблюд колись означало "слон", а слово підлий - "простонародний, неродовитий".

Для дослідника мови важливі обидва аспекти - синхронічний і діахронічний. Для того щоб добре усвідомити сучасний стан мови, необхідно дослідити її історичний розвиток. Відповідно до двох підходів до вивчення мови розрізняють мовознавство синхронічне і діахронічне.

Результати синхронічного мовознавства використовують для створення описових граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів для безписемних мов, для теорії і практики машинного перекладу. Коли ж мовознавець хоче дослідити історію мови, закони її розвитку, він це може зробити лише за діахронічного підходу до вивчення мови.

Синхронію і діахронію не можна ототожнювати й змішувати. На це ще в XIX ст. вказував російський мовознавець П.Ф. Фортунатов: "Велика помилка - змішування фактів, які існують у даний час у мові, з тими, які існували у ній колись". Про це завжди повинен пам'ятати вчитель-словесник. Якщо, скажімо, дається завдання визначити морфемний склад слова подушка, то з погляду сучасного стану мови в ньому можна виділити корінь подуш-, суфікс -к- і закінчення -а. Колись це слово членувалося на морфеми по-іншому: префікс под-, корінь -уш-, суфікс -к- і закінчення -а. Мотивація слова була такою: "те, що кладеться під вушко". Нині ця мотивація забута і слово подушка не пов'язується живими словотвірними зв'язками зі словом вухо.

Водночас синхронію і діахронію не можна розривати, оскільки сучасний стан мови є продуктом минулого її розвитку. Глибинне пізнання мови можливе лише за умови всебічного її вивчення як у синхронії, так і в діахронії.

Слід пам'ятати, що синхронію і діахронію не можна ототожнювати зі статикою і динамікою. На будь-якому синхронному зрізі, тобто в будь-який момент, мова є жива діяльність, вона не є статичною, а постійно змінюється.

Мова й мовлення.

Для повнішого розуміння предмета лінгвістики необхідно розглянути питання, пов'язане з розмежуванням понять мова і мовлення. У нетермінологічному вживанні ці слова часто виступають синонімами.

У мовознавстві поняття мови і мовлення вперше отримують своє теоретичне визначення в курсі загальної лінгвістики" швейцарського лінгвіста Фердінанда де Соссюра, який був одним з перших засновників сучасного етапу розвитку мовознавства. Ним були названі основні ознаки, що відрізняють дані явища. Ось що він пише: "Вивчення мовленнєвої діяльності розпадається на дві частини; одна з них, основна, має за свій предмет мову, тобто щось соціальне по суті і незалежне від індивіда; це наука чисто психічна; інша, другорядна, має предметом індивідуальну сторону мовленнєвої діяльності, тобто мову, включаючи фонацію: вона психофізична".

Основне протиставлення мови і мовлення проводиться Соссюром за критерієм соціальне - індивідуальне. Соціальний характер мови відбивається в тому, що окрема людина не в змозі ні створити мову, ні змінити вже існуючу.

Мова - надбання всього мовного колективу. Оскільки вона виступає знаряддям спілкування, то може виконувати цю функцію лише тоді, коли вона знаходиться у відносній статиці, тобто не зазнає кардинальних змін.

Мова відрізняється системністю, тобто організованістю її одиниць. Одиниці мови (слова, морфеми, речення) складають інвентар мови. Окрім одиниць, в мові існують правила, закономірності функціонування цих одиниць. Як одиниці, так і правила функціонування є спільними для всіх мовців, що спілкуються певною мовою.

Протиставлення мови і мовлення за вказаними вище ознаками не є абсолютним. Дійсно, якщо визнати, що мовлення на відміну від мови суто індивідуальне, то стає незрозумілим, як здійснюється спілкування, яке складається з процесу мовлення і процесу розуміння. І той і інший процес неможливий без участі хоча б двох індивідуумів. Для досягнення результативності їхнього спілкування, мова повинна ґрунтуватися передусім на загальному, а не індивідуальному.

Індивідуальне в мовленні проявляється у відборі одиниць, з яких будується висловлювання. Наприклад, з вибору певного слова з ряду синонімів для задовільнення тієї чи іншої комунікативної мети. Наприклад, pretty, beautiful, gorgeous, divine. Індивідуальне проявляється в манері говоріння, в схильності людини використовувати незвичайні слова, конструкції.

Але, якщо погодитися з твердженням, що лише мова є системним утворенням, а мовлення - ні, то залишається незрозумілим, як мова функціонує в якості засобу спілкування. Мабуть, розмежування мови і мовлення не зводиться до протиставлення соціального - індивідуального, системного - асистемного, статичного - динамічного, воно ґрунтується передусім на об'єктивно існуючому в мові спільному і на конкретних випадках використання цього спільного в окремих мовленнєвих актах. Окремі мовленнєві акти і їх результати - це одиничні явища, яким властиве спільне. Таким чином, між мовою і мовленням існують стосунки філософських категорій: загального і окремого, абстрактного і конкретного.

Засоби спілкування, які взято поза конкретним контекстом висловлюванням, поза конкретним вжитком (наприклад, лексика, граматика) ми називаємо мовою, а ці ж засоби у висловлюванні - мовленням. Мова (загальне) реалізується в мовленні (частковому, окремому, одиничному). Зовнішні відмінності між мовою і мовленням проявляються в лінійному характері мовлення, яке є послідовністю одиниць, побудоване за правилами мови.

Мова визначається в цьому випадку як система елементів (мовних одиниць) і система правил функціонування цих одиниць, спільна для всіх мовців. А мовлення – це конкретний акт мовлення, що протікає в часі і втілений в звукову (включаючи внутрішнє промовляння) або письмформу. Під мовою розуміють як сам процес мовлення (мовленнєву діяльність), так і її результат (мовленнєві твори, що фіксуються в пам'яті або письмово.

Мова і мислення

Мислення - узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Мисленню властиві такі процеси, як абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних завдань і знаходження шляхів їх розв'язання, висунення гіпотез тощо.

Щодо мови і мислення в науці існували два протилежні й неправильні погляди - ототожнення мови й мислення (Д. Шлейєрмахер, Й.-Г. Гаман) і відривання мови від мислення (Ф.-Е. Бенеке). Представники першої точки зору вважали, що мова - це всього лише форма мислення. А оскільки відомо, що кожне явище має форму і зміст, то мова й мислення разом становлять один об'єкт. Представники протилежного погляду стверджували, що мова й мислення між собою абсолютно не пов'язані, мислення не залежить від мови, воно здійснюється в інших формах.

Насправді мова й мислення тісно пов'язані між собою, але цей зв'язок не є простим, прямолінійним, тому єдність мови та мислення не є їх тотожністю. З одного боку, немає слова, словосполучення, речення, які б не виражали думки. Однак мова - це не мислення, а лише одне з найголовніших знарядь, інструментів мислення. З іншого боку, існують й інші форми мислення, які здійснюються невербально (несловесно).

Загалом існує три типи мислення: а) чуттєво-образне (наочно-образне); б) технічне (практично-дійове); в) поняттєве (словесно-логічне).

Чуттєво-образне мислення - мислення конкретними образами, картинами (в мозку прокручується своєрідний фільм). Воно притаманне не тільки людині, а й вищим тваринам - собакам, кішкам, мавпам тощо. Уявіть собі таку картину. Увечері господиня залишила незакритою сметану на кухні. Вранці приходить на кухню приготувати сніданок і бачить, як кішка доїдає сметану. Розлютившись, господиня хапає кішку і вдаряє її. Наступного ранку, побачивши господиню на кухні, кішка стрибає зі столу й ховається за буфетом, хоч на цей раз вона нічого поганого не вчинила. Перед нею виник учорашній образ розлюченої господині.

Чуттєво-образне мислення властиве всім людям, а особливо представникам творчих професій (письменникам, художникам, артистам, режисерам, балетмейстерам тощо). Існування цього типу мислення переконливо заперечує поширену донедавна думку, що мислення протікає тільки в словесній формі. Коли художник-мариніст І. Айвазовський писав картину "Дев'ятий вал", він не обмірковував її за допомогою слів, а переніс на полотно образ, який визрів у його романтичній уяві: неосяжна велич й буйна могутність морської стихії, вогненні присмерки, грайливе на хвилях місячне світло, відвага людей, які мужньо борються з розбурханою стихією.

Технічне (практично-дійове) мислення - здійснюється без участі мови. Воно, як і наочно-образне мислення, властиве вищим тваринам і людині. Чи не першим на цей тип мислення звернув увагу німецький філософ Г.-В.-Ф. Гегель, який, зокрема, вказав на те, що безпосередня трудова діяльність, скажімо праця каменяра, обов'язково вимагає мислення. Трудові дії людини, як елементарні дії вищих тварин, осмислені. Так, наприклад, якщо високо підвісити банан, то мавпа, щоб його дістати, ставить ящик, бере в передні кінцівки палку, вилазить на ящик і збиває банан.

Практично-дійове мислення притаманне всім людям, але найбільшою мірою спеціалістам технічних професій. Інколи інженеру легше створити нову машину, ніж захистити свій проект (важко підбирати потрібні слова та вирази). А від тих, хто працює на комп'ютерах, можна почути, що вони мислять машинною (комп'ютерною) мовою.Поняттєве мислення - здійснюється за допомогою мови. Абстрактні поняття про любов і ненависть, життя і смерть, мову й мислення, науку й культуру, теорію відносності А. Ейнштейна чи гіпотезу вроджених граматичних структур Н. Хомського осмислити і передати без участі мови неможливо. Однак слід зауважити, що людина і в цьому випадку не завжди мислить вслух, тобто вимовляючи слова. Частіше люди мислять за допомогою внутрішнього мовлення ("про себе"), яке відрізняється від зовнішнього тим, що є згорнутим, зредукованим.

У людей усі типи мислення переплітаються, але превалює поняттєве, тобто основним знаряддям мислення є мова.

Про те, що мова і мислення не тотожні, засвідчують й інші факти. Так, зокрема, мислення не має властивостей матерії, воно є ідеальним, тоді як мова має ідеальний (семантика) і матеріальний (звукова оболонка слів, матеріально виражені граматичні форми тощо) аспекти. Будова мови і будова мислення не збігаються. Мова і мислення оперують різними одиницями (фонема, морфема, слово, речення - поняття, судження, умовивід). Щоправда, багатовіковий процес оформлення й вираження думок за допомогою мови зумовив розвиток низки граматичних категорій, які частково збігаються з деякими категоріями мислення (підмет - суб'єкт, присудок - предикат, додаток - об'єкт, означення - атрибут).

Нарешті, ще одним вагомим доказом того, що мова і мислення нетотожні явища, є їх неодночасне виникнення. Історично мислення виникло раніше, воно передує мові. Саме тому й функції мови щодо мислення змінювалися. Спершу мова лише включалася в процеси мислення, доповнювала практично-дійове і наочно-образне мислення. З часом вплив мови на мислення зростав і мова стала основним знаряддям мислення.

Своєрідність мови як знакової системи

Своєрідність мови як знакової системи полягає в тому, що:

1. Мова виникає природним шляхом,постійно розвивається, тобто має динамічний характер. Вона здатна до саморегулювання,тоді як інші знакові системи є штучними (виникають за домовленістю) і статичними. Саме цією специфічною ознакою зумовлена така особливість мовних знаків, як продуктивність.Знаки нерідко змінюють свої значення не під впливом екстралінгвальних чинників, а під впливом пов'язаних з ними інших мовних знаків. Так, синоніми й антоніми часто орієнтуються у своєму семантичному розвиткові на своїх партнерів. Наприклад, слово південь спочатку мало значення «полудень», а північ — антонімічне значення «час на межі двох діб, який відповідає 12 годині ночі». Коли ж слово південь набуло значення «південна сторона світу», бо саме о 12 годині дня сонце знах. на півдні, то антонімічне північ набуло значення «протилежна півдню сторона світу», і це зумовлено не якимись позамовними чинниками (о 12 годині ночі на північній частині неба ні сонця, ні місяця немає), а тільки впливом антоніма південь.

2. Мова є універсальним засобомспілкування, вона здатна маніфестувати будь-яку ділянку людського досвіду. Усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно мови і мають обмежені виражальні можливості й обмежену сферу застосування.

3. Мова є поліфункціональноюзнаковою системою. Крім комунікативної функції їй притаманні репрезентативна, гносеологічна, прагматична, фатична, метамовна й інші функції. Мова передає не тільки інформацію про якісь факти, а й ставлення мовця до повідомлення, його оцінку дійсності. Мова — знаряддя мислення, засіб пізнання об'єктивного світу.

4. Мова багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи організації — парадигматичний (відбір) і синтагматичний (сполучуваність). На відміну від інших знаків мовним знакам притаманна розмитість меж.

Характерними рисами мовних знаків є також абстрактність значення деяких з них і конкретизація їх у висловленні, а також можливість їх використання у відриві від безпосередніх подій і ситуацій.

Знакова природа мови

Знаки-сигнали — знаки, які потребують певних дій, реакцій. Наприклад, звук сирени як знак повітряної тривоги, ракета як знак атаки, свисток як знак дозволу ввести м'яч у гру, дзвінок як знак початку чи закін­чення заняття тощо. Знаки-сигнали завжди прив'яза­ні до ситуації. Через ситуативну обмеженість сигналів деякі вчені (Е. М. Ахунзянов та ін.) не кваліфікують їх як знаки.

Знаки-символи — знаки, які використовують для передачі (визначення) абстрактного змісту. Вони, як правило, характеризуються відсутністю природного зв'язку з позначуваними об'єктами. Наприклад, три­зуб і синьо-жовтий прапор як символ України, п'ять кілець як символ олімпійських ігор, голуб як символ миру, маска як символ театру. До знаків-символів належить хімічна, географічна та математична симво­ліка. Тут названі символи, що є міжнародними. Ще ба­гатшими й різноманітнішими бувають специфічно-на­ціональні символи — символіка кольорів, квітів, дерев, птахів, взагалі тварин тощо. Наприклад, такі українсь­кі символи, як калина, явір, верба, червона рута, едель­вейс, гарбуз, чайка тощо.

Знаки-індекси і знаки-копії вмотивовані і не є умовними. Це природні знаки. Вони не мають комуні­кативної функції, а виконують пізнавально-прагматич­ну функцію.

Знаки-сигнали і знаки-символи — штучні, умовні знаки. Це знаки спілкування. Вони мають відправни­ка та адресата (отримувача) і виконують комунікатив­но-прагматичну функцію.

Знак-індекс і знак-копія можуть стати знаком-сигналом чи знаком-символом, коли відправник і отри­мувач домовляться про їх значення. Так, звичайно, дим є симптомом, наслідком вогню, але в часи козач­чини дим, що йшов від підпаленої на вишках соломи, сигналізував про набіг ворога. Солома чи сіно самі по собі нічого не означають, однак вони можуть стати ко­мунікативними знаками, що засвідчує одна з українсь­ких пісень Закарпаття, де дівчина говорить коханому: ♦Як буде солома, не йди: старі дома, а як буде сіно, то приходи сміло». Отже, справжні знаки характеризу­ються умовністю, конвенціональністю.

Наведену класифікацію, яка є дещо доповненою авс­трійським психологом К. Бюлером класифікацією Ч. Пірса, розглядають і як функціональну. Симптоми —знаки, які виконують експресивну функцію і виражають «внутрішню суть» відправника. Сигнали виконують апе-лятивну функцію, оскільки звернені до сприймача, пове­дінка якого ними скеровується (опергщіональні знаки). Символи мають репрезентативну функцію, оскільки орі­єнтуються на предмети й матеріальний зміст.

Польський мовознавець А. Шафф запропонував класифікацію, за якою всі знаки поділяють на природні й штучні. Штучні розпадаються на несловесні і словес­ні, в несловесних виокремлюються сигнали і замінники, а в замінниках — іконічні знаки та знаки-символи.

З погляду фізичної природи, або, іншими словами, за способом сприйняття їх людиною знаки поділяють на 5 видів: 1) акустичні (слухові, вокально-інструмен­тальні); 2) оптичні (зорові); 3) дотикові (брайлівський алфавіт для сліпих); 4) нюхові (запах етилмеркапта-ну як застережливий знак для шахтарів); 5) смакові (існують вони більш теоретично, ніж практично; як приклад можна навести те, що на українському По­ліссі подача гостям киселю є сигналом закінчення гостини, через що цю страву тут називають кисіль-розганяй; подібний факт зареєстрований на Курщині, де подача на стіл каші означає закінчення весілля; цю кашу називаютькаша-разгонница, вигоняйло, вьігонял-к^разгоняй1).

Найважливіші для людини слухові (акустичні) та зорові (оптичні) знаки залежно від способу їх творення поділяють на 4 підвиди (субкоди): 1) зоровий скороми­нучий (мімічна мова глухонімих); 2) зоровий трива­лий (письмо); 3) вокально-слуховий (усне мовлення); 4) інструментально-слуховий (мова бубнів, що пошире­на серед деяких африканських племен). Це різновиди одного й того ж коду — мови.

Чому, маючи в своєму розпорядженні 4 субкоди, людина зупинилася на вокально-слуховому? На це запитання дуже влучно відповідає одна із скандинав­ських саг, яка розповідає про «науковий» диспут між мудрецем-богословом і однооким вікінгом. Цей дис­пут відбувся у формі жестів і проходив так. Богослов показав один палець, на що одноокий вікінг відповів, показавши два пальці. Богослов показав три пальці, після чого вікінг показав кулак. Тоді богослов з'їв вишню і виплюнув кісточку. Вікінг знайшов у своїй кишені аґрус і з'їв його. Тут богослов визнав себе пе­реможеним.

— Чому? — здивувалися члени журі.

— А тому, — відповів богослов, — що цей одноокий вікінг — справжня криниця мудрості.

— Про що ви сперечалися? — запитати члени журі.

— Я показав один палець, вказавши тим, що Бог у світі один. Він же заперечив двома пальцями, що крім Бога-отця є ще Бог-син. Я тоді показав три пальці, ма­ючи на увазі те, що якщо бути точним, то є ще й Дух Святий, але він виявився і тут на висоті: показавши кулак, влучно відповів, що все одно трійця єдина. Я відчув, що перемогти його в богослов'ї не зможу і змі­нив тему диспуту. З'ївши вишню, я сказав, що життя солодке. Але й тут він відповів мені дуже влучно: з'їв­ши аґрус, він ствердив, що треба жити навіть тоді, коли життя й кисленьке.

— Чи про це ви сперечалися? — запитали члени журі в одноокого вікінга.

— Я й не думав з ним сперечатися на богословські теми. Цей зухвалець показав, що в мене одне око. Я йому відповів, що моє одне око варте його двох. Він далі вів своє: у мене й у нього разом три ока. Після того я сказав, що таких нахаб, як він, треба вчити не науковими суперечками, а кулаком. Тоді він став по­грожувати, що з'їсть мене і кістки мої виплюне, на що я йому відповів, що з'їм його з кісточками.

Отже, зоровий скороминучий субкод допускає неод­нозначність інтерпретації повідомлення. Тільки звукова людська мова дає можливість максимально чітко висло­вити думку і точно, адекватно її сприйняти. На цю пере­вагу звукової мови вказував М. В. Ломоносов, допов­нивши, що спілкування жестами можливе тільки на близькій відстані й тільки в світлий час доби: «темнота великим бьіла б помешательством такому разговору».

Мовознавство на сучасному етапі

Хоча мовознавство має більш ніж двадцятивікову традицію, однак найінтенсивніший його розвиток припадає на XXст. За це століття змінилося три наукові парадигми: порівняльно-історична (генетична), системно-структурна (таксономічна) й комунікативно-функціональна1.

Когнітивна лінгвістика

На зміну системно-структурній парадигмі (структуралізму), де мова інтерпретувалася як своєрідна суворо організована система, в якій кожне явище має свою цінність залежно від місця в цій системі, і де було проведено чіткі межі між мовною синхронією і діахронією, мовою і мовленням, звуком і фонемою, морфом і морфемою, словом і лексемою,тощо, прийшла когнітивна лінгвістика, котра розглядає мову не як «систему в самій собі і для самої себе», а у зв'язку з людиною, без якої виникнення й функціонування цієї системи було б неможливим. Лінгвістика ніби повернулася назад, до тих парадигм, які розглядали мову як явище суспільне,явище, тісно пов'язане з історією народу, його культурою. Іншими словами, на сучасному етапі відбувається гуманізація мовознавства. Когнітивна лінгвістика виникла в 70-ті роки XX ст. (у 1975 р. в назві статті американських мовознавців Дж. Лакоффа та X. Томпсона з'явився термін когнітивна граматика)

Когнітивна лінгвістика— мовознавчий напрям, який функціонування мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, дія­льності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості до­сліджує через мовні явища.

Когнітивна лінгвістика є складовою частиною когнітології.Когнітологія досліджує моделі свідомості, пов'язані з процесами пізнання, з набуттям, виробленням, передаванням людиною знань, яка надходить до людини різними каналами, з переробленням знань, з прийняттям рішень, розумінням людської мови, логічним виведенням та з іншими видами пізнавальної діяльності. Когнітологія єкомплексною наукою. Значення мови для когнітології є надзвичайно великим, бо саме через мову можна об'єктивізувати розумову діяльність, тобто вербалізувати її.

З іншого боку, вивчення мови — це опосередкований шлях дослідження пізнання, бо когнітивні й мовні структури перебувають у певних співвідношеннях. Вона досліджує, як пов'язані мовні фор­ми зі структурами людських знань, а також те, як вони представлені в голові людини. Предметом когнітивної лінгвістики є проблема ролі мови у процесах пізнання й осмислення світу, в проведенні процесів його концептуалізації й катетеризації, проблема співвідношення концептуальних систем із мовними, наукової та звичайної картин світу з мовною.

Переваги когнітивної лінгвістики й когнітивного підходу до мови в тому, що вони відкривають широкі перспективи бачення мови в усіх її різноманітних зв'язках із людиною, з її інтелектом і розумом, з усіма мисленнєвими й пізнавальними процесами, нею здійснюваними, і, нарешті, з тими механізмами та структурами, які лежать у їх основІ.

Когнітивна лінгвістика є поліпарадигмальною наукою. Вона успадкувала набутки всіх попередніх мовознавчих парадигм і розвиває успадковані від лінгвістики, а також від філософії, психології класичні проблеми зв'язків між мовою та мисленням, однак розглядає їх у дещо іншому плані, а саме в таких категоріях: знання, його мовні різновиди, мовні способи репрезентації знань, мовні процедури оперування знаннями, ментальні структури та процеси у свідомості.Головнаідеякогнітивної лінгвістики як нового напряму: мовна здатність людини є частиною її когнітивної здатності.

Для когнітивної лінгвістики характерні такі загальні принципові настанови, як експансіонізм (виходи в інші науки),антропоцентризм (вивчення мови з метою пізнання її носія),функціоналізм (вивчення всього різноманіття функцій мови),експланаторність (пояснення мовних явищ).

Представниками когнітивного підходу в семантиціє переважно американські вчені Дж. Лакофф, Р. Ланга-кер, Р. Джекендофф, Ч. Філлмор, Л. Талмі, А. Гольд-берг, Дж. Тейлор, А. Чен-кі та ін. Відомою є праця Р. Джекендоффа «Семантика і когнітивна діяльність», в якій обґрунтовано зв'язок семантики з психологією. Зокрема у ній доводиться, що при сприйнятті мовлення людина користується тими самими механізмами, що й при сприйнятті загалом.

Представники когнітивної семантики вважають, що їх головне завдання— виявити і пояснити, якорганізоване знання про світ у свідомості людиниі як формуються тафіксуються поняття про світ. Тому вони розглядають семантику і мовні проблеми загалом через призму пов'язаних із лінгвістикою наук —герменевтикою.ґештальтпсихологією,когнітивною психологією. Когнітивісти висунули кілька теорій і ввели в науковий обіг нові поняття і, відповідно, терміни.

Новою є когнітивна теорія категоризації— теорія систематизації значень слів у мовній свідомості людини, яка здійснюється у межах сформованої в її свідомості наївної картини світу. В її основу покладено ідею Б. Уорфа про членування світу на категорії за допомогою мови. Когнітивний погляд на категоризацію ґрунтується на припущенні, що здатність людини до катетеризації пов'язана з її досвідом та уявою, особливостями сприйняття, а також зі здатністю створювати образи, метонімії тощо.Метою катетеризації є пояснення нового через уже відоме та структурування картин світу за допомогою узагальнень.Об'єкти— члени категорії не є рівноправними: всередині кожної категорії одні об'єкти є психологічно більш значущими, ніж інші. Людина сприймає будь-яку семантичну категорію як таку, що має центр і периферію і, відповідно, «більш прототипічних» і «менш прототипічних»представників. Отже,прототип — це такий центральний член категорії, який є її найкращим представником, головним репрезентантом. Навколо такого прототипу в свідомості індивіда об'єднуються всі інші об'єкти, що входять до категорії.

Концепцію прототипів запропонувала А. Вежбицькаіншу Прототипами, на її думку, є не самі об'єкти, а їх ідеалізовані,ментальні утворення, які не належать до об'єктів, що піддаються спостереженню, але які концептуально відображають суттєві властивості нашого уявлення про об'єкт. Так, наприклад, до прототипу «велосипед» не належать такі предмети, як фари і дзвінок.

Із теорією катетеризації пов'язане поняття ментальних репрезентацій, під якими розуміють умовні функціонально визначені структури свідомості та мислення людини, що відтворюють реальний світ у свідомості, втілюють знання про нього і почуття, які він викликає, відображають стани свідомості та процеси мислення. Процеси свідомості й мислення розглядаються як оперування ментальними репрезентаціями.

Основним семантичним поняттям у когнітивній лінгвістиці є «концепт», і саме цим когнітивна лінгвістика найбільшою мірою відрізняється від інших напрямів дослідження семантики. Поняття концепту поки що не має однозначного визначення. Під ним розуміютьментальний прообраз, ідею поняття і навіть саме поняття. Він має двоїсту сутність — психічну та мовну. З одного боку, це ідеальний образ, чи, точніше, прообраз, що уособлює культурно зумовлені уявлення мовця про світ, з іншого — він має певне ім'я у мові.

А. Вежбицька розрізняє концепт-мінімум, концепт-максимум і енциклопедичний додаток.Концепт-мінімум — це неповне знання смислу слова (мовцеві відома реалія, але далеко не все, що її стосується; у життєвій практиці вона для нього не є важливою)

. Концепт-максимум охоплює всебічне знання мовцем смислу слова, у тому числі енциклопе-дичні відомості, професійні знання про реалію. Так, якщо для мешканця України концепт «яблуко» є концептом-максимумом, то концепт «ківі» є концептом-мінімумом (мовці не знають, на кущі чи на дереві ростуть ці фрукти, як ці рослини догля­дають, як вони цвітуть…).

Кожен концепт має ідеалізовану когнітивну модель, під якою розуміють усі наші уявлення про об'єкт зразу, в цілому, що зумовлює певну поведінку мовного знака.

Зміна поняття значення на поняття концепту засвідчує зміну орієнтацій від трактування смислу як абстрактної сутності, репрезентація якої не пов'язана з мовцем і адресатом, до його інтерпретації як ментальної сутності, що з'єднує зовнішній світ із внутрішнім світом людини. Отже, когнітивна семантика вивчає не значення слів, а концепти.

Дослідження концептів у мові стало предметом багатьох студій когнітивістів.Уже досліджено чимало соціально-політичних, ідеологічних, філософських, культурних, ментальних, міфологічних концептів: «свобода», «справедливість», «істина», «доля», «душа», «дух», «серце», «шлях», «жінка», «чоловік» тощо.

Серед різних методик концептуального аналізу вирізняються етноцентрична концепція А. Вежбицької,яка виходить із того, щозначення зумовлене ментальністю певного етносу. Кожна мова специфічна, в ній відображений своєрідний національний характер. Способи концептуалізації світу закладені в мові. Завдання лінгвіста —реконструювати властивості національного характеру через мову. Оскільки різні мови концепту алізують світ неоднаково, то через зіставлення мов виявляються відмінні концептуальні структури світу. Однак концептуальні структури не є статичними.

Кожен концепт пов'язаний з деякими іншими концептами, і разом вони утворюють домени, тобто фони,із яких вичленовується концепт. Так, концепт «дуга» сприймається з опорою на уявлення про коло. Співвідношення між концептом і доменом Р. Лангакер інтерпретує в термінахпрофіль і база. Він вважає, що семантику можна зображати у вигляді схем, де виділена жирною лінією чи іншим знаком частина буде профілем мовної одиниці, а все інше — її базою.Упорядковане поєднання концептів у свідомості людини становить її концептуальну систему. Ці концепти можуть бути картиноподібні й мовоподібні. Концептосис-тему, таким чином, не можна зводити до ментального лексикону, яку ще називають внутрішнім лексиконом, тезаурусом, мовною пам'яттю.

Концептосистема не є стабільною.Навпаки, вона динамічна, весь час змінюється під впливом постійного процесу пізнання. Водночас слід зазначити: концепто-системи в різних людей не збігаються, що залежить не тільки від їхнього інтелектуального рівня, а й від життєвої практики.

Компонентами концептосистеми є фрейми— це структура, що репрезентує стереотипні, типізовані ситуації у свідомості людини і призначена для ідентифікації нової ситуації, яка ґрунтується на такому ж ситуативному шаблоні.

За Мінським, фрейм— це ієрархічно впорядкована репрезентація певної стандартної ситуації дійсності. У пам'яті людини зберігається великий набір різноманітних фреймів, які актуалізуються під час сприймання нових сцен. Фрейм не є закритою структурою. Він може доповнюватися шляхом поглиблення інформації про ситуацію, образного уявлення про неї.

Р. Шенк застосовує фреймовий аналіз до аналізу розуміння смислу зв'язного тексту. Зокрема, він розрізняє два різновиди фреймів —сценарії та плани.Сценарії описують стандартні, типові ситуації в їх розвитку. До сценаріїв входять назва ситуації, імена учасників ситуації, перелік причин виникнення ситуації та набір сцен.Плани служать для встановлення причиново-наслідкових зв'язків між сценаріями.

У багатьох працях когнітивістів використовуються поняття фігури і фону.Рухомі об'єкти у просторі й часі— це фігури, а нерухомі — фон.Фігури,маючи просторові й часові межі,тяжіють до визначеності.Фоном є нерухомі, громіздкі об'єкти і які часто не мають простор. і часових меж.Поняття фону і фігури знайшли застосування в описі семантики прийменників і в аспектології. Особливу увагу когнітивісти приділяють вивченню метафори.Водночас метафора є знаряддям формування нових ментальних категорій, утворення нових концептуальних систем, формування нового знання. На думку когнітивістів, усі значення пов'язані між собою метафоричними перене­сеннями. У кожній метафорі є донорська і реципієнтна зони. Донорська зона завжди конкретна й антропоцентрична: для її породження широко використовується людина, зокрема її тіло(ручка, ніжка тощо), місцезнаходження у просторі та рух (укр.він у жаху І його охопив жах).

У когнітивній семантиці метафора стала робочим інструментом, методом опису полісемії, її типів, способів переходу від одного значення до іншого. Більше того, за допомогою метафори відтворюється історія значень, причини і послідовність їх появи, тобто досліджується діахронічна семантика.

Схеми, які показують зв'язки між значеннями, М. Джонсон назвав топологічними схемами, а напрям, який вивчає відношення між окремими значеннями слова, —топологічною семантикою.

Особливою оригінальністю характеризується конструкційна граматика Філлмора. На думку вченого, є чимало таких мовних виразів, у яких форма або зміст не виводяться зі значення або форми їхніх складників. Тому потрібно ще враховувати значення самих конструкцій, які накладають певні обмеження на складники конструкції. Згідно з цією ідеєю, вихідною є конструкція, а не дієслово. Конструкція, властива для певного класу дієслів.Дієслово ніби вмонтовується в різні конструкції й отримує властиве конструкції значення:

Диліжанс їхав (плив, чесав) через село.

!!!!У когнітивній лінгвістиці стираються межі, встановлені структуралізмом, між семантикою і психологією, синхронією і діахронією, мовою і мовленням, словниковою й енциклопедичною інформацією, значенням і смислом, різними значеннями полісемічних слів і навіть різними концептами. Заперечується принцип мовної економії та принцип алгоритмічної побудови речення. Стверджується, що мова не є економною, вона не тільки допускає дублювання, а й вимагає його, і функціонує не за алгоритмічними законами.

Функціональна лінгвістика, або функціоналізм, — сукупність шкіл і напрямів, які характеризуються переважною увагою до вивчення функціонування мови як засобу спілкування.

Виникнення функціональної лінгвістики датують червнем 1976 р., коли було створено Міжнародне товариство функціональної лінгвістики у Франції, куди ввійшли такі вчені, як А. Мартіне, М. Мамудян та ін. Функціоналізм сформувався як альтернатива дескриптивізму Л. Блумфіль-да і глосематиці Л. Єльмслева.

Основний принцип функціональної лінгвістики — розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів вираження, який уперше був проголошений у «Тезах Празького лінгвістичного осередку» в 1929 р. Функціональний підхід передбачає аналіз функціональної природи мовних одиниць та й мови загалом, за якого акцентується на призначенні мовної одиниці. Саме цим названий підхід різ­ниться від інших, наприклад, формального.

У функціональній граматиці об'єктом дослідження є функції морфологічних і синтаксичних, рідше лексичних, одиниць. Таке дослідження може проводитися у двох напрямках— від функцій до засобів їх реалізації і від засобів до їх функцій. Двосторонній підхід у функціональній лінгвістиці виправданий тим, що певна функція може реалізуватися різними мовними засобами, а один і той самий засіб може виконувати різні функції.

Помітним набутком функціональної лінгвістики є введена в науковий обіг О. В. Бондаркомтеорія функціонально-семантичного поля як системи різнорівневих мовних одиниць, здатних виконувати одну спільну функцію, що ґрунтується на спільності категоріального змісту. Функціонально-семантичне поле маєцентр і периферію. Центромє одиниця, яка найбільшою мірою спеціалізується на вираженні певної семантичної категорії. Ємоноцентричні і поліцентричні поля.Моноцентричні поля ґрунтуються на граматичній категорії, аполіцентричні поля — на сукупності різних мовних засобів, які не створюють єдиної гомогенної системи форм, вони є слабо центровані.

Функціонально-семантичні поля різних мов, в основі яких лежить одна й та сама семантична категорія, можуть мати неоднакову структуру. Так, у слов'янських мовах центром поля аспектуальності є категорія виду,а в німецькій мові, де виду немає, центральну роль відіграють різнілексико-граматичні засобивираження граничності. Різноструктурними є в германських і слов'янських мовах поля означеності/неозначеності. Бондарко вважає, що дослідження функціона­льно-семантичних полів різних мов є одним із найважливіших завдань функціональної лінгвістики.

Лінгвістика тексту—галузь мовознавчих досліджень, об'єктом яких є правила побудови зв'язного тексту та його змістові категорії.

Нині текст аналізують як складну комунікативну структуру, враховуючи особистість автора зйого психологічними, ментальними, соціальними, культурними, етнічними та іншими властивостями, адресата (читача) з його рівнем сприймання і ситуацію. Інформація диференціюється на фактуальну, концептуальну (авторське розуміння) та підтекстову. Під час аналізу тексту враховується принцип конгеніальності, тобто гармонізації творчих можливостей автора і читача, при цьому звертається увага напресупозицію — фонові знання, якими послуговується автор при творенні тексту, а читач при його сприйнятті. Сприймання тексту роз­глядається як проникнення у свідомість автора. Як і в когнітивній лінгвістиці, в лінгвістиці тексту широко використовують антропоцентричний підхід і дані інших наук — когнітології, герменевтики, етнології, а також таких стикових дисциплін, як психолінгвістика, етнолінгвістика.

З лінгвістикою тексту пов'язане вчення про дискурс— текст у сукупності прагматичних, соціокультурних, психологічних та інших чинників;. Образно кажучи, дискурс — це текст, занурений у життя. До дискурсу належать не тільки власне мовні засоби, а й міміка, жести, за допомогою яких виражається референція, емоційно-оцінний вплив на співрозмовника. Тому його можна моделювати у формі фреймів (типових ситуацій) або сценаріїв (ситуацій у розвитку).

До початку 80-х років XXст. термін дискурс уживався як синонімічний терміну текст. Нині ці терміни стали диференціювати: під текстом розуміють об'єднану смисловим зв'язком послідовність знакових одиниць, основними властивостями якої є зв'язність і цілісність, а під дискурсом — різні види актуалізації тексту, розглянуті з погляду ментальних процесів і у зв'язку з екстралінгвальними чинниками.

Комунікативна лінгвістика.— напрям сучасного мовознавства, який вивчає мовне спілкування, що складається з таких компонен­тів, як мовець, адресат, повідомлення, контекст, специфіка конта­кту та код (засоби) повідомлення.

Умовою успішної комунікації є бажання її учасників спілкуватися; за відсутності такої кооперації виникає конфліктна комунікативна поведінка. На думку американського логіка Г. Грайса, успішна комунікація можлива за умови дотримання 4 максимівінформативності(висловлення повинно бу-ти змістовним), істинності, релевантності (говорити тільки те, що стосується справи), ясності.

Важливим чинником у спілкуванні є дотримання мовленнєвого етикету — прийнятої певним суспільством системи стійких норм спілкування для встановлення мовленнєвого контакту.

Мовленнєвий етикет характеризується яскравою національною специфікою, пов'язаною з неповторною мовленнєвою поведінкою, звичаями представників певного етносу. Йому притаманна фразеологізована система формул (укр. Ласкаво просимді, рос.Добро пожаловать.).

Праці: Костомаров В. Г. Русский речевой зтикет; Формановс-кая Н. И. Русский речевой зтикет; Радевич-Винницький Я. К. Етикет і культура спілкування.

Значне місце в комунікативній лінгвістиці належить теорії мовленнєвих актів дійздійснюваних відповідно до прийнятих у суспільстві правил мовленнєвої поведінки. Основними ознаками мовленнєвого акту єнамір, цілеспрямованість і конвенціональність(дотримання прийнятих у соціумі норм мовленнєвої поведінки).

Теорія мовленнєвих актів сформувалася в лінгвістичній філософії під впливом ідей В. Вітгенштейна про багатоаспектність мови і її нерозривність з формами життя. Основи теорії мовленнєвих актів закладені англійським філософомДж. Остіном.

Популярним є вчення Остіна про три рівні мовленнєвого акту:іллокуція (відношення мовлення до мети, мотивів і умов здійснення комунікації),перлокуція (вплив на свідомість та поведінку адресата, виникнення нової ситуації),локуція (використання мовних засобів для досягнення мети). На цьому ґрунті виникло вчення пронепрямі мовні акти. Наприклад:Я хотів би побути сам (прохання до присутніх вийти).У мовленнєвих актах беруть участь мовець і адресат. Вони повинні мати якусь кількість спільних мовленнєвих навиків, знань та уявлень про світ. Крім цього, до мовленнєвих актів належать обставини мовлення — той фрагмент дійсності, якого стосується його зміст.

З комунікативною лінгвістикою тісно пов'язана прагматика, яка вивчає комплекс проблем, що стосуються мовця, адресата, їхньої взаємодії в комунікації, а також ситуації спілкування. Прагматика вивчає мовлення в межах загальної теорії людської діяльності. На цьому ґрунті виникло вчення проперформативи, під якими розуміють висловлення, рівнозначні дії, вчинку. Наприклад:Я оголошую війну; Я клянусь; Я заповідаю;. Тут дія виражається самим мовленнєвим актом (так, присяга неможлива без проголошення тексту; проголошуючи перформатив, мовець не описує й не називає дію, а здій­снює її). Саме тому перформатив не може отримати істиннісну оцінку. Поняття перформатива введено Дж. Остіном.

З проблемою комунікації пов'язана низка нових тем. Серед них можна назвати такі: лінгвістика брехні, особистість комуніканта.

Предметом сучасної лінгвістики стали й перешкоди ефективності спілкування, так званий комунікативний шум, комунікативні збої, тобто різноманітні помилки, надто велика метафоричність, неточність вираження думки, паузи, розбіжність обсягу внутрішнього словника в комунікантів, різні психічні особливості комунікантів, розбіжність їхніх стратегій мовленнєвої тактики, поведінки, нарешті, зовнішні перешкоди.

Синергетика — сучасна філософська теорія самоорганізації, новий світогляд, що пов'язується з дослідженням феноменів самоорганізації, нелінійності, глобальної еволюції, з вивченням процесів становлення «порядку через хаос».