2.3 Пізньотрипільські племена (завершення іv — початок ііi тис. До н.Е.)

Заключний період існування трипільського населення (етап С-ІІ) слід пов'язувати вже не з енеолітичною, а з ранньобронзовою (або перехідною до ранньобронзової) добою, що обумовлюється як технологічними досягненнями, так і значними змінами у способі життя й, у першу чергу, – скоріш за все, завдяки кліматичним змінам, – переходом від більш теплого і вологого атлантичного до сухого і прохолодного суббореального періоду. В умовах зростаючої аридизації значно зменшується землеробський потенціал, що призводить до кризи основ існування трипільської культури. Зсув граничної смуги між степом і лісостепом приводить до більш активного руху на трипільські території степового скотарського населення України. Трипільські племена, у свою чергу, частково залишають центральні регіони свого проживання — Буго-Дністровське межиріччя і Середнє Подніпров'я – та, з одного боку, просуваються в лісові масиви Західної Волині, а з іншого боку — опускаються у степовий регіон Північно-Західного Причорномор'я. За нових екологічних умов трипільське населення пластично видозмінює систему своєї господарської орієнтації від збалансованої хліборобсько-скотарської на скотарську з ремінісценціями землеробства у степу і лісове землеробство зі значною питомою вагою розведення великої рогатої худоби на Поділлі й Волині. Значно вплинула на розвиток культури і нестабільна військово-політична ситуація — трипільські поселення значно зменшуються в розмірах, до 5—10 га; топографічно вони займають природно укріплені пункти — на високих мисах і височинах — і додатково обводяться валами й ровами. Так, на поселенні Жванець-Щовб зафіксовані кількаразові перебудови валів і ровів, закидання старих і зведення нових. Найбільш висока частина поселення Казаровичи була обведена подвійним кільцевим ровом, щоправда, називати її дитинцем, скоріш за все, передчасно. Ймовірно, ця укріплена ділянка становила собою притулок для всього населення за надзвичайних обставин.

Монументальне глинобитне домобудівництво в цей період починає вгасати й усе частіше використовуються землянки-напівземлянки. Наземні житла також невеликих розмірів, до 30 кв. м, зі слабкими глиняними конструкціями.

Поряд із традиційними крем'яними, кам'яними й кістяними знаряддями в пізній період все більшу роль починають грати, особливо в південному регіоні, металеві знаряддя і зброя. З пізнього етапу поширюється лиття, використовуються миш'яковисті руди та мідно-срібні сплави. Відомі і знахідки самих ливарних форм. Особливого підйому досяг південний, усатівський центр металообробки, що працював на кавказькій сировині, але, судячи з типового вигляду знарядь, він був тісно пов'язаний з егейським світом. Передбачається також існування менш потужного північного, софіївського, центру металообробки, де використовувалась традиційна для трипільської культури балкано-карпатська сировина.

Якими ж були давні трипільці? Уявлення про фізичний тип населення трипільської культури базується на нечисленних антропологічних знахідках (рис. 7). На думку більшості дослідників, для трипільського населення характерні як грацильні (середземноморські), так і масивні (протоєвропейські) антропологічні варіанти європеоїдної раси (при переважанні першого), що може свідчити про неоднорідний склад населення.

^{Рис. 7 Давній трипілець}

Немає сумніву, що процес формування фізичного типу трипільців відзначався великою складністю, оскільки відбувався в умовах етно-культурного зближення їх з південно-західними і північно-східними сусідами внаслідок постійних і давніх контактів, особливо з населенням балканських і малоазійських культур. Знахідки на трипільських "площадках" глиняних статуеток з ознаками "вірменоїдного" типу іноді пояснюються проникненням середньоазійського населення через Балканський півострів на Правобережжя України. Можна припускати, що якась частина трипільського населення могла мати риси передньоазіатських «вірменоїдів».