Мемуарно-історична проза

На другу половину XVII–ХVПІ ст. припа­дає розквіт мемуарно-історичної прози. Автори історичних тво-рів не тільки опи­сували події минулого і сучасного, а й прагнули осмислити історію, показати її безперерв-ність і самобутність. Біль­шість творів цього жанру – це пам’ятки історіографії, але вони не позбавлені літера-турних якостей. Кращі з них за­ймають важливе місце в історії україн­ської літератури. Історична проза в цей час вийшла на перше місце в літературі, заступивши такі традиційні жанри, як ораторсько-учительна і жи-тійна проза.

Насамперед це стосу­ється так зв. «козацьких літо­писів», які у формі історичних оповідань і «сказаній» відтворювали події недав­нього минулого, використовуючи у сво­їй оповіді як вірогідні історичні джере­ла, так і усну народно-епічну традицію. Давню історію відтворювали за староруськими літописами, про нові часи писали на підставі власних спосте­режень, спогадів сучасників, викорис­товували записи своїх попередників. Широко послуговувалися козацькі літо­писці також творами чужоземних істо­риків XVI–XVII ст. (переважно польсь­ких), які торкалися істо­рії України.

Чільне місце в українській історичній прозі кінця XVII – початку XVIII ст. посідають три козацькі літо-писи – літопис Самовидця, літопис Григорія Грабянки і літопис Самійла Величка. Всі вони були опубліковані тільки у XIX ст., але і у XVIII ст. численні списки цих творів робили їх доступними досить ши­рокому колу читачів, зумовили їх вплив на формування істо­ричних поглядів. Нині вони становлять інтерес в основному як твори барокової прози, початкової історичної романістики.

Помітні літописні зведення цього пе­ріоду виникли і у монастирському сере­довищі. На відміну від війсь-кових кан­целяристів, авторів козацьких літопи­сів, монастирські літописи більше уваги приділяли давній українській історії та історії релігійного життя. Всі вони спиралися на літописну традицію Київської Русі.

Козацькі літописи національно-пат­ріотичною темою, злободенністю проб­лем продовжили й доповнили своїх попередників, пов’язали козацьку традицію з героїчною добою княжих часів. Для козаць­ких літо-писців українська козаччина – прямий і безпосередній продовжувач і спадкоємець героїчної лицарської кня­жої доби, захисник християнської віри, прийнятої та освяченої далекими пред­ками.

Полемічна про­за

У другій половині XVII ст. релігійна ситуація в Украї­ні зазнає певних змін. У Східній Галичині, Волині, у За­карпатті утвердилася греко-католицька церква. На Право-бережжі, у складі Польщі, співіснували католиць-ка, греко-католицька і православна конфесії. Лівобережжя мало тільки одну конфе­сію – православну. Після ліквідації Ки­ївського патріархату в 1686 р. українсь­ка православна церква переходить у повну залежність від Москви, стає на службу російським ім­перським інтересам. Протистояння між православними й католиками (уніатами) втрачає свій політичний сенс.

В зв’язку з посиленням турецько-та­тарської агресії проти України в другій половині XVII ст. тогочасна цер­ковно-релігійна публіцистика чинить опір ісламу. Ідея створення слов’янсько-християнського антимаго-метанського союзу знаходить вираження у творчості майже всіх українських пи­сьменників другої половини XVII ст. – Лазаря Барановича, Інокентія Гізеля, Іоаникія Галятовського, Феодосія Софоновича, Антонія Ра-дивиловського, Варлаама Ясинського та ін.

Православні українські письменни­ки, які жили у Києві та Чернігові, продовжували полеміку з католи-ками, допомагаючи своєю діяль­ністю православним, які зазнавали утисків у Польщі. Полеміка вела­ся пе-реважно в теологічному плані, проти католицьких догматів та не була по­збавлена національного і соціаль-ного характеру.

Го­стру відповідь православних українсь­ких авторів викликав спрямований проти православ’я трактат єзуїта Павла Бойми «Стара віра» (Вільно, 1668). Лазар Баранович, полемізуючи з ним у трактаті «Нова мі-ра старої віри» (Київ, 1676), у кращих тради­ціях полемічної публіцистики кінця XVI – початку XVII ст. дає відсіч поль­ському автору. Він переконливо спростову­є його теологічні положен­ня, а й з допомогою ху-дожніх засобів за­хищає честь і гідність православної церкви та її ієрархів.