Поезія (загальні особливості розвитку)

Домінуюче становище в літера­турному процесі другої половини XVII–XVIII ст. займає поезія, інакше ка-жучи, віршована література. Разом з поетич­ним доробком попередньої епохи (кінця XVI – першої половини XVII ст.) вона складає величезний пласт давньої укра­їнської силабічної поезії.

Налічується понад дві тисячі оригінальних текстів віршів і пісень цьо­го періоду, не рахуючи великої кіль-ко­сті варіантів. Лише незначна частина з них свого часу була надрукована. Основний же масив поезії світсь-кого і духовного змісту залишився в рукопи­сах. Ця поезія поширювалася в числен­них списках. Чимало пое-тичних творів анонімні. Окремі імена збе­реглися випадково.

Авторами поетичних творів були представники різних суспільних верств – ви­сокі церковні ієрархи і рядо-ві священи­ки та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки та ін. Це була масова поезія, яка творилася в рамках пое­тично-стильових структур, від високо­го, елітарного до козацько-селянського, низового бароко. Прикладом високого бароко є яскраві поетичні індивідуаль­ності – Лазар Баранович (польськомовна поезія) та Іван Величковський. Ни­зове бароко знайшло свій вияв у твор­чості Климентія Зиновієва, бурлескно-тра-вестійній та сатирично-гумористич­ній поезії.

До середини XVIII ст. в поезії ще панує силабічний вірш (система, в основу якої покладена рівна кількість складів, при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених і ненаголошених). Далі зароджується й розвивається силабо-тонічне віршу­вання (згармонізована система, основою якої є принцип вирівнювання на-голошених і ненаголошених складів, їх чергування, кількість і місце розташування ритмічних акцентів у вір-шовому рядку). Перехід на нову систему віршу­вання відбувався під вплвом народної тонічної поезії, а також російської пое­зії, яка перейшла на неї після поетичних реформ В. Тредіаковського і М. Ломоносова вже у 30–40-х рр. XVIII ст.

Поезії цього періоду властиві жанро­ве і тематичне розмаїття, широкий діа­пазон стилів, багатство пое-тичних форм. Продовжують розвиватися духовна, ре­лігійно-філософська лірика, панегірич­на, етикетна, цер-ковно-історична, поле­мічно-публіцистична поезія. Досягають вищого рівня історична, громадсько-полі-тична, лірична, гумористично-сатирич­на, бурлескно-травестійна по­езія.

Літературна творчість Григо­рія Сковороди

Найвидатнішою по­статтю в літературному житті України XVIII ст. був великий народний мислитель, освітній діяч і письменник Григорій Савич Сковорода. Його багатогранна творчість – це ос­тання ланка переходу від давньої до нової укра­їнської літератури. У своїх фі­лософських трактатах і літературних творах Сковорода розвивав комп­лекс ідей, актуальних для другої поло­вини XVIII ст., виражав передові погля­ди то-гочасного суспільства.

Г. Сковорода був байкарем і поетом. У 1769–1774 рр. він написав 30 байок («Харківські байки»), в основі більшості яких покладені оригінальні сюжети. Ці байки пронизує пафос гуманізму і демокра­тизму. Най-вище письменник цінує висо­кі моральні якості людини: чесність, до­броту, працелюбність, скромність, при­родний розум; засуджує гонитву за чи­нами, високими титулами («Бджола і Шершень», «Олениця і Кабан»). На його думку, тільки «сродний труд» приносить щастя людині і користь суспільству. Ви­криваючи пара-зитизм і тупість панів­них класів, Сковорода поетизує чесний труд, дружбу між людьми («Собака і Вовк», «Сова», «Дрозд»).

Окремі байки Сковороди написані на загальновідомі байкові сюжети, зокрема, за мотивами творів Езопа {«Жайворонки», «Гній і Ал­маз», «Орел і Черепаха», «Жаби»). Їх ідейно-тематична спрямованість співго­лосна з оригінальною байкарською твор­чістю письменника. У байках Г. Сковороди були про­довжені і збагачені са-тиричні моти­ви давньої української літератури. Пи­сьменник фактично завершив українсь­ку байкову тради-цію XVII–XVIII ст. і вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку.

Як поет Г. Сковорода уславився збір­кою «Сад божественних пісень», що міс­тить 30 оригінальних поетич-них творів, написаних між 1757 і 1785 роками. Крім того, йому належить ще близько двох десятків поезій і поетичних перекла­дів, частина яких на-писана латинською мовою.

В поезії Г. Сковорода залишається фі­лософом. Її пронизують роздуми про сенс людського життя, істинне щастя, доброту, чесність. Особисті переживан­ня автора чергуються із зображенням картин живої природи. Вище над усе поет-філософ ставив свободу. У вірші «Про свободу» він про­славив «отця вольності» Богдана Хмельницького.

У збірці «Сад божественних пісень» висловлені бунтарські, ан­тимонархічні настрої автора. Світові на­сильства, корисливості й нечесно нажи­того багатства він протиставляє спокій душі, сумлінну працю, чес-ність, скром­ність і мудрість.

Великою викривальною силою спов­нена пісня «Всякому городу нрав і права», яка стала класичним зразком сатири в українській літературі. У ній автор піддав сатиричному осміянню вади сучасного йому суспільства, амо­ральне життя панівних класів. Усім мерзотам «світу» Г. Сковорода протиставив свій ідеал людини, у якої «совість, мов чис­тий кришталь», яка керується світлом розуму.

Своєю поетичною творчістю Г. Сково­рода завершив понад двохсотрічний шлях розвитку силабічного віршування в українській поезії і започаткував силаботоніч-не віршування. Кращі його поезії увібрали в себе досягнення народної лірики («Ах поля, поля зелені», «Ой ти, птичко жовтобоко») і сатирично-гумо­ристичного віршування XVIII ст. і ще за життя поета стали народними пісня­ми, увійшли до репертуару народних співців – кобзарів і лірників.

Творам Г. Сковороди властивий універсальний алегоризм, символіка і емблематична образність. В них використані різно­манітні засоби барочної риторики – алегоризм, метафори, фігурні висловлювання, упо-дібнення, багата синоніміка.

Самобутня творчість письменника належить до видатних досягнень укра­їнської культури XVIII ст. В ній відбито протест проти тиранії, несправедливос­ті й насильства над людською особис­тістю, знайшли свій дальший розвиток ідеї гуманізму та Просвітництва.