3.2 Езотеричне вчення характерників

В культурно-історичному аспекті характерництво за деякими ознаками мало схожі риси зі східними «боксерськими» братствами, західними тамплієрами, карбонаріями та розенкрейцерами. Знання характерників, «веда», дуже нагадують систему символів прикладної філософії та практичні методи, включаючи такі техніки, як психотехнічну «Характер», самозахисту «Спас», прийняття та перевірки рішень «Коло», способів виживання в середовищі ворогів «Табір», досягнення мети «Шлях», форми навігації «Рух» (з допомогою та без «верцадла») тощо.

Етичні норми характерників як окремої групи серед козацької маси також зберігали свої особливі риси. Вони мали дещо спільне з іншими етнокультурними чи етнопрофесійними товариствами закритого типу. Характерники – повноправні члени свого братства, а всі, хто поза ним – «авальдери» – «непосвячені». Головні питання характерники вирішували голосуванням «у колі». До громади міг пристати будь-хто, але після іспиту –проходження ініціації та одностайного схвалення на прийняття новачка усією характерницькою спільнотою.

Виказ характерницьких таємниць, «Характеру» чи «веди» передбачав суворе покарання. Характерник завжди вважався «батколом», тобто, такою людиною, яка не може перебувати в полоні, а потрапивши туди, завжди мусила з нього втекти та не лише сама, а й визволити всіх інших «батколів» (тобто отримати або надати їм «лебу» – свободу). За набуття «леби» слід було віддячити рятівникові. Знання та вміння, особливо психотехніки «Характер», не дозволялося використовувати у власних корисливих цілях.

Характерники передавали свої знання та норми правового звичаю від батька до сина, від старшого до молодшого з наступним посвяченням у члени братства. Замкненості субкультури характерників сприяли наявність особливих письма, мови та системи умовних знаків. Очевидно, тому в народі їх вважали чарівниками та чаклунами. На Сході ж виник образ «страшного Баткола» Мамая, якого краще було не зустрічати на своєму шляху і, не дай Боже, образичи, поранити або полонити. Пластунський отаман Безкровний, який вважався характерником, понад сто разів ходив у розвідку в розташування ворога, часто звільняв козаків із полону і сам чотири рази тікав з нього. Це яскравий приклад нездоланності бойового духу і наснаги характерників.

У цю ж систему входило і так зване психологічне навіювання, тобто начитування над козаком різних «замовлянь», котрі мали берегти його від ворожої зброї в бою: «їхав святий Георгій (Юрій) на червоному коні і в червонім жупані; зустрівся він із своїм братом-булатом; втялись вони гострим мечем і не втялись; втялись в червоний камінь, як із того каменя кров не текла і рана не боліла, так би в (ім’ярек) раба Божого кров не текла і рана не боліла (говориться тричі)» [180, 126]. Крім того, за давнім козацьким повір’ям ці замовляння діяли лише в тому випадку, коли козак безстрашно йшов вперед, жодного разу не озирнувшись назад. «Куля і навіть шабля не брали нас в бою, тому що ніхто з нас назад не озирався» ,– так говорили про свою безстрашність козаки [149, 42].

Про ці характерства свого часу писав і Іван Попко: «Взагалі пластуни мають свої таємні правила, свої перекази, свої повір’я і так звані характерства; замовляння від кулі, від обпою гарячого коня, від укусу змії; наговори на рушницю і пастку; «замовляння крові», яка тече з рани і інші; але їх забобони не на шкоду вірі, і не заважають їм ставити свічку святому Євстафію, який в земному своєму житті, був майстерним воїном і стрільцем, і удостоївся бачити на рогах гнаного ним пустелею оленя, хрест, з розп’ятим на ньому Господом» [149, 252].

Велика роль у цих психофізичних вправляннях відводилася Матері-Землі. Так, за переказами, характерники Голий і Кравчина «як од’їжджали із Запорожжя, то насипали в сап’яни (чоботи) своєї землі, понабивали її коням під копита і пообтикалися терном. От вона й одведе очі, мов вони за лісами у своїй землі». Взагалі, у козаків був звичай перед походом насипати своєї землі під підстилку чобіт і шапки. Вважалося, що хто чоботи скине, тому смерть, а хто шапку зніме, тому голову знімуть» [109, 26].

Особливу увагу козаки приділяли вмінню керувати в бою своїми емоціями. Адже відомо, що негативні емоції' здатні надзвичайно знижувати психофізичні властивості воїна. У бойових умовах найгіршим для козака було втратити здатність керувати своїми емоціями: для цього в козаків існував навіть спеціальний термін «втратити серце». «Не той сильний, що камінь верже, а той, що серце в собі держе, – вчить старе козацьке прислів’я. Тому саме володіння собою було запорукою успіху в бою. Правилом козаків було ставитися з гумором до будь-якої, навіть найнебезпечнішої ситуації (це допомагало поборювати негативні емоції). Лише за допомогою гумору можна швидко і ефективно побороти страх, паніку, опанувати гнів, підняти настрій собі та іншим. Недаремно в сучасних західних методиках виховання лідерів вважається дуже важливим уміння проявити почуття гумору в критичній ситуації, підбадьоривши себе і своїх людей. Тому козаків змалечку вчили до будь-якої ситуації ставитися з гумором. Адже, коли посміятися над своїм страхом чи гнівом, вони моментально зникають. Коли посміятися над ворогом, він з грізного одразу стає смішним. У бою хтось когось має боятися, коли ворог відчуває, що ви його не боїтеся, він починає боятися вас. Це універсальний закон. І саме усвідомлення цього закону давало змогу козакам буквально наганяти жах на своїх ворогів.

Відповідно до цих етичних постулатів характерники вважали себе воїнами за покликанням. Саме тому вони ставили себе вище від солдатів регулярної армії, які воювали з примусу або за гроші.