Висновки

Історія Війська Запорозького яскравими сторінками вписана в героїчне минуле українського народу. Тоді славне «товариство низове» створило армію принципово нового типу й організувало власну школу воєнного мистецтва з оригінальними стратегією і тактикою. Моральні та соціально-психологічні якості запорожців стали запорукою більш творчого підходу до справи, до більш гнучкої поведінки в бою, застосування модифікованих способів ведення збройної боротьби.

Воно створило того часу свої сили спеціальних операцій – пластунські підрозділи та систему підготовки воїна вищого рівня – характерника.

Пластунські підрозділи – тогочасні козацькі війська спецпризначення, могли діяти як самостійно, так і у взаємодії з регулярним військом виконуючи для нього підготовчу та важливу роботу із проведення розвідки, вчинення диверсій, розладнання його комунікацій та тилу. Це забезпечувало підготовку завдання головного удару регулярним військом та значно полегшувало для нього виконання поставлених командуванням перед ним завдань. У разі самостійної діяльності в певні історичні періоди (зародження козацтва, втрата державності), коли регулярне військо або ще не існувало, або було втрачене ці підрозділи виконуючи ті ж завдання могли зірвати наступ чисельно переважаючого ворога, посіяти у нього паніку та невпевненість в своїх силах і або відмовитися від своїх дій, або значно підірвати його плани і завадити йому досягти своєї мети.

Характерники як воїни вищого класу, проводили підготовку пластунських підрозділів, забезпечували навчання кадрів для них, були творцями, носіями та передавачами системи козацького вояцького мистецтва. Вони також були моральними авторитетами козацького війська, ідеологами козацтва як способу життя та світогляду. Своїм існуванням характерники скріпляли козацьке військо, за відсутності муштри, яка існувала в регулярних військах, не давали йому скотитися до рівня розбійницької ватаги, підвищували своєю присутністю його морально-бойовий дух, направляли у критичні моменти в правильне русло, знаходили вірний шлях порятунку. Вони були кістяком війська і навіть при значних його втратах могли відновити його, забезпечивши передачу знань новим добровольцям, які поповнювали його лави.

Навіть при декількасотлітній втраті державності знання про вояцькі традиції наших предків дійшли до нас, завдяки нащадкам характерників, які передавали їх від батька до сина, протягом багатьох поколінь.

Військові традиції, які звичаї передаються з покоління у покоління, служать для виховання дітей, їм належить важливе місце у вихованні майбутніх громадян – патріотів своєї держави. Український народ, який віками стояв на межі Сходу і Заходу, захищав грудьми Європу від диких азійських орд, разом з тисячолітньою хліборобською культурою плекав і культуру військову, ідеальним образом якої став образ Лицаря-козака.

Наші поневолювачі намагалися будь-яким чином знищити ці традиції, викорінити з українського серця волелюбний дух воїна. Окупанти знищували як носіїв військової культури (козацтво, Запорізьку Січ, традиції поєдинків, кулачні бої тощо), так і будь-які згадки про неї. Вони знищували українські книги, матеріали етнографічних експедицій, переписували історію. Учених, які займалися цими питаннями, піддавали жорстоким репресіям: їх цькували, звільняли з роботи чи знищували фізично. З українця намагалися зробити кріпака-малороса. Вороги нав’язували нам стереотип хохла-недоріки з м’яким характером, ліричною вдачею, який або п’є і танцює, або плаче і зітхає над своєю недолею.

Але ніякі окупанти не можуть знищити волелюбний дух українця-воїна. Тому і живе, незважаючи на всі плюндрування і переслідування, упродовж століть військова культура українського народу. Відродження цих традицій має стати одним із першочергових завдань молодої Української Держави. Ознайомлення з бойовими мистецтвами – один із засобів виховання в українців патріотизму, прищеплення любові до героїчного минулого наших предків.

Відроджується козацтво, відновлюються давні українські бойові мистецтва. Вивчаючи факти з історії бойових мистецтв, ми буваємо вражені спадковістю, тяглістю військових традицій. Дослідження розвитку бойових мистецтв українського народу переконливо показує нам, що військове мистецтво українців розвивалося самостійно, у суворій послідовності, завжди відповідаючи вимогам часу, і на всіх етапах свого розвитку не поступалося бойовим мистецтвам інших країн і народів.