451. Проблема свідомості у філософії та медицині

Серед фундаментальних філософських і природничонаукових проблем одне з головних місць займає проблема свідомості, бо вона не тільки важлива, але й винятково складна.

Свідомість є об'єктом вивчення багатьох наук. У своїй сукупності вони дають можливість найбільш повно і всебічно вивчити це явище. Поряд з філософією, інші гуманітарні науки, включаючи психологію, вивчають форми суспільної та індивідуальної свідомості. Природничі науки, в тому числі і медицина, вивчають стану переважно індивідуальної свідомості та їх матеріальний субстрат (механізми). Технічні науки досліджують і моделюють окремі функції свідомості, до яких відносять розпізнавання образів, пам'ять, інтелект та інші. Наведене поділ не претендує на строгість і повноту. Між науками є й перехресні сфери дослідження, що особливо добре видно на прикладі психології, де в якості предмета дослідження виступають і форми, і стану, і механізми, і функції свідомості.

Філософський підхід до свідомості припускає: аналіз категорії свідомості і близьких їй за змістом категорій; дослідження еволюції поглядів на свідомість в рамках провідних філософських шкіл; з'ясування витоків, формують факторів і передумов свідомості; аналіз сутності, структури та функцій свідомості, виявлення методологічного значення вчення про свідомість для сучасної науки і практики, в тому числі медичної; аналіз проблеми єдності мови і мислення; моделювання функцій мозку.

У більш загальному вигляді філософський підхід до проблеми свідомості припускає його аналіз в чотирьох тісно пов'язаних аспектах: онтологічному, гносеологічному, субстратном, соціально-історичному.

Для повного розкриття змісту проблеми свідомості необхідно розглянути ряд основних категорій: ідеальне, душа, дух, психіка, несвідоме, розум, розум. Свідомість - одна з основних категорій філософії, психології та соціології, що позначає вис-ший рівень духовної активності людини як соціальної істоти. Ідеальне - це суб'єктивний образ об'єктивної реальності, результат освоєння світу людиною, представлений у формах його свідомості, діяльності і культури. Психіка - властивість високоорганізованої матерії, що є особливою формою відображення суб'єктом об'єктивної реальності. Несвідоме - сукупність психічних процесів, операцій і станів, не представлених у свідомості. У ряді психологічних теорій несвідоме - особлива сфера психічного чи система процесів, якісно відмінних від явищ свідомості. Розум - здатність міркування, що дозволяє пізнавати все відносне, земне, кінцеве. Розум, сутність якого полягає в цілепокладання, відкриває абсолютне, божественне і нескінченне.

Історія розвитку поглядів на свідомість показує, що на ранніх ступенях розвитку філософії не було строгого розчленовування свідомості і неусвідомленого, ідеального і матеріального в трактуванні психічних явищ. Так, основа свідомих дій людини позначалася, наприклад, Гераклітом терміном «Логос», під яким розумілося слово, думку і сутність самих речей. Цінність людського розуму визначалася ступенем його прилучення до цього логосу - об'єктивного світопорядку. Так само і в навчаннях інших ранніх грецьких мислителів психічні процеси розглядалися нарівні з матеріальними (повітря, рух атомів та ін.)

Вперше грань між властивими людині процесами свідомості і матеріальними явищами була намічена софістами, а потім Сократом, що акцентував своєрідність актів свідомості в порівнянні з матеріальним буттям речей.

Об'єктивне зміст даних актів було зведено Платоном в особливий світ ідей, протилежний всього матеріального. Платон вважав, що як для всього космосу безтілесний розум є перводвигателем, джерелом гармонії, силою, здатною адекватно мислити саме себе, так і в індивідуальній душі кожної людини розум споглядає самого себе і, разом з тим, є активним початком, регулюючим людську поведінку.

Аристотель розглядає свідомість і душу як різні сутності, з яких свідомість є вищою. Він говорив про те, що ми до цих пір не володіємо жодними даними про свідомості або здатності мислити; мабуть, це зовсім інший вид душі, здатний відрізняти вічне з тлінного; тільки свідомість може існувати окремо від усіх інших психічних функцій.

Важливу роль в формуванні поглядів на свідомість як особливу форму психічного відіграли досягнення природознавства і медицини. Вони дозволили відмежувати свідомість, як здатність людини мати знання про власні розумових і вольових актах, від інших проявів психічного. Особливо значимі погляди, діяльність, відкриття Клавдія Галена - римського лікаря і натураліста. Ретельно вивчаючи анатомію, він прийшов до висновку, що мозок є органом мислення і відчуття. Тим самим він підтвердив здогад, висловлену Гіппократом, і, разом з тим, зруйнував міф Аристотеля, який відводив мозку роль охолоджувача теплоти, що йде від серця. Від Гіппократа Гален сприйняв вчення про пневме, проте в нього він вніс багато нового, створивши по суті свою теорію. Гален вважав, що пневма - це якийсь матеріальний першоджерело життя, за своїми властивостями невідомий йому. Людина народжується з фізичної первинної пневмою. Вдихаємо повітря стикається з нею. Серце, постачаючи легкі кров'ю, натомість отримує повітря з первинної пневмою. У серці, яке уявлялося Галену як горнило життя, повітря перероблявся, тоншають. У результаті цього виходив новий вид пневми - тваринна. Призначення даної пневми - управління життєвими процесами організму. Тваринна пневма, що потрапила в шлуночки мозку, піддається новому стоншенню, в результаті чого вона перетворюється на психічну пневму, від якої залежать довільні рухи і психічні процеси. Психічна пневма, на думку Галена, рухалася по нервах, які були її провідниками. З головного мозку на периферію вони несли імпульси, що викликають руху, а з периферії до центру - відчуття. У цій теорії намічалися проблиски деяких припущень про кровоносної і нервової системах людини.

В античній філософії зміст свідомості являє собою відбиток матеріального чи слід, спогад ідеального. Розум або розум космичен і є синонімом універсальної закономірності. У середні століття свідомість трактується як надмировое початок (Бог), яке існує до природи і творить її з нічого. При цьому розум тлумачиться як атрибут бога, а за людиною залишається лише крихітна «іскорка» всепроникного полум'я божественного розуму. Разом з тим, в надрах християнства виникає ідея спонтанної активності душі, причому в поняття про душу включалося і свідомість. За Августином (354-430), все знання закладено в душі, яка живе в Бозі. Несвідома душа була залишена за рослинами і тваринами, у людини ж всі психічні акти, починаючи з відчуття, наділені ознаками свідомості.

Важливим у трактуванні свідомості в епоху Середньовіччя є відкриття самосвідомості, духовного досвіду і докладне вивчення взаємин душі і духу, в тому числі техніки їх злиття.

Матеріалістичні традиції в епоху Середньовіччя розвивали арабомовних мислителі - Ібн Сіна (980-1037), а також Іоанн Дуні Худоба (1266/1270-1308), який висунув вчення про те, що матерія мислить.

На розробку проблеми свідомості у філософії Нового часу найбільший вплив справив Декарт, який затвердив безсумнівність акта свідомості та існування свідомого суб'єкта. Даний погляд зробив величезний вплив на всі наступні вчення про свідомість, яке ототожнювалося зі здатністю суб'єкта мати знання про власних психічних станах. Свідомість стає атрибутом субстанції, його зміст пов'язано з внутрішнім і зовнішнім досвідом, з вродженими ідеями. Лейбніц розробив вчення про несвідоме. Французькі матеріалісти XVIII століття, насамперед Ламетрі і Кабаніс, спираючись на досягнення передової (для свого часу) фізіології та медицини, обгрунтували положення про те, що свідомість є особливою функцією мозку, відмінною від інших його функцій тим, що завдяки їй людина здатна здобувати знання про природу і самому собі.

Нова епоха в поясненні генезису і будови свідомості була відкрита німецьким класичним ідеалізмом, що показав різні рівні організації свідомості, його активність, діалектику чуттєвого і логічного, індивідуального і соціального. Кант виділив у свідомості додосвідні знання і сприйняття, підкресливши творчу активність свідомості. Гегель впритул підійшов до проблеми соціально-історичної природи свідомості і затвердив принцип історизму в розумінні свідомості. Він виходив з того, що свідомість особистості (суб'єктивний дух), будучи необхідно пов'язано з об'єктом, визначається історичними формами суспільного життя.

Позитивне знання про свідомість суттєво збагатилося завдяки досягненням нейрофізіології (зокрема, вченню І. Сєченова та його послідовників про рефлекторної діяльності мозку) та експериментальної психології. У домарксистских концепціях свідомості спостерігається тенденція до раціоналізації його змісту, до вивчення творчої активності та до абсолютизації автономності та індивідуальності свідомості. В цілому ж основні напрями у філософії вважають свідомість або властивістю матерії, що з'явилися на певному щаблі її розвитку (матеріалізм), або особливою, чужої матерії, духовною субстанцією (ідеалізм). Таким чином, в історії філософії існує кілька концепцій свідомості. Представники об'єктивного ідеалізму (Платон, Фома Аквінський, Гегель і ін) трактують свідомість, дух як вічне першооснова, яке лежить в основі всього сущого. Ця вихідна передумова об'єктивного ідеалізму фактично знімає питання про походження і сутність свідомості. Представники суб'єктивного ідеалізму (Дж. Берклі, Д. Юм, Е. Мах, Р. Авенаріус тощо) заперечують існування будь-якої реальності поза свідомістю суб'єкта або розглядають її як щось, повністю визначає його активність. Позиція суб'єктивного ідеалізму абсолютірует відчуття людини, відриває чуттєві образи від їх матеріального джерела і тим самим вступає в непримиренну суперечність з наукою і суспільною практикою.

Особливе місце в історії філософії займає дуалістичний підхід до проблеми свідомості, класичним представником якого був Р. Декарт. Дуалізм визнає існування двох субстанцій - матеріальної і духовної, розглядаючи душу і тіло, як не залежні один від одного початку.

Проблема матерії та свідомості

Сознание человека играет громадную роль в его жизнедеятельное* ти. При некоторых условиях слово может стать как целебным факто-ром, так и пусковым компонентом причины болезни. Наиболее пока­зателен в этом отношении анализ развития неврозов - болезненных состояний, обусловленных психической травматизацией. Многочис­ленными исследованиями установлено, что причинами неврозов, как правило, являются индивидуально значимые для данного человека психические факторы. Знание этих факторов позволяет разработать систему как патогенетического лечения, так и эффективную систему психотерапии. Неврозы, как правило, сопровождаются изменением деятельности внутренних органов. В свою очередь, многие соматичес­кие болезни осложняются невротическими состояниями, обозначен­ными как «вторая болезнь». Последняя подчас становится главной, а после излечения соматического заболевания — и единственной болез­нью. Психосоматическая проблема приобретает особую актуальность в современных условиях.

Развитие человеческого общества сопровождается изменениями во всех сферах жизни. Все в большей степени интеллектуализируется труд, увеличивается ответственность каждого человека за его результаты, усложняются межличностные отношения, резко возрастает объем ин­формации. Происходят процессы нарастающей психологизации, субъективизации современного человека. Медицинская сущность дан­ных процессов заключается в увеличении степени психологических нагрузок, повышении требований, предъявляемых к нервной систе­ме, что может выражаться нарушениями психического состояния, за­болеваниями внутренних органов, сочетанием психической и сомати­ческой патологии. Стремление врачей учитывать всю совокупность психических и соматических явлений в норме и патологии человека и составляет содержание психосоматического подхода к современной медицине. Своеобразие современного этапа развития клинической мысли заключается в том, что никто не отрицает сегодня необходи­мость применения системного подхода для понимания патологии че­ловека. Однако практика медико-биологической, научно-исследова­тельской и врачебной деятельности демонстрирует, главным образом, односторонний - биологический подход, поскольку даже в тех случа­ях, когда в центре внимания исследователя оказывается центральная нервная система, она анализируется преимущественно средствами нейрофизиологии и клинической неврологии. Научное изучение вра­чом психосоматических отношений возможно только при мульти-дисциплинарном подходе, включающем методы психологического и психиатрического анализа человека в сочетании с исследованием фи­зиологических процессов на различных уровнях. При этом возникают многочисленные трудности, связанные с отсутствием общепринятой психологической терминологии и единой оценки результатов психо­логического и психиатрического обследования, а главное — общего для психологов и клиницистов языка, который помог бы им найти взаи­мопонимание. Психосоматическая проблема сохраняет актуальность среди философов, физиологов, патологов, врачей всех специальностей. Современная наука о человеке исходит из определения предмета свое­го исследования как биопсихосоциальной сущности его. Признание правильности такого определения означает необходимость психологи­ческого, а значит, личностного подхода к пониманию любых проблем жизни человека, в том числе и к медицинской проблематике.

Освоение психосоматического подхода требует от врача специаль­ной подготовки, складывающейся из основ психологии личности, зна­ния закономерностей развития психогенных расстройств, учения об эмоциях и эмоциональном стрессе, учения о нейрогенной дистрофии. Безусловно, необходимым для становления врача — специалиста в об­ласти психосоматических исследований - являются знания истории развития кортико-висцеральной патологии. Применение психосома­тического подхода к решению вопросов происхождения и течения со­матических заболеваний дает возможность значительно полнее по сравнению с традиционным подходом представить природу сомати­ческой патологии человека и причины разнообразия их клинических вариантов. Личность является продуктом развития истории человека, обусловливает характер, интенсивность и длительность психологичес­кого реагирования на жизненную обстановку, что имеет свой посто­янный вегетативный подтекст. Однако только сочетание личностных особенностей с определенными свойствами соматических систем, кон-ституции, наследственности, возраста, пола, характера перенесенной соматической патологии и других делает реальным становление той или иной специфической болезненной структуры. С позиций личнос­тного подхода следует изучать и причины особенностей клиники со­матических болезней.

Различные варианты патологических личностных реакций на за­болевание резко деформируют его течение, затрудняют и тормозят ре­ализацию реабилитационных мероприятий. Таким образом, предме­том медицины является человек, проявляющий себя в событиях повседневной жизни в своей биологической природе (как организм) и в социально-психологическом качестве (как личность). Личность и организм представляют два аспекта одной и той же реальности. Меди­цинским следствием динамического единства личности и организма является необходимость изучения конкретных механизмов реализации соматических и психосоматических соотношений. Теоретической ос­новой подхода к изучению психосоматических соотношений являет­ся философское решение психофизиологической проблемы, то есть понимание личности и организма как взаимосвязанных элементов еди­ной системы «человек — среда». Конкретное изучение врачом психо­соматических взаимосвязей опирается на знание основных закономер­ностей функционирования личности и организма. Психосоматические отношения становятся доступными для понимания будущим врачом после освоения им основ учения о личности, психогении, эмоциональ­ном стрессе, нейродистрофическом процессе.

Ранняя диагностика и адекватное лечение психофизиологических расстройств в структуре аффективных нарушений, своевременное рас­познавание и купирование эмоциональных болезней, сущность кото­рых составляет реакция организма на неблагоприятные для него вли­яния окружающей среды, становится приоритетной. Широкое внедрение психотерапии в соматическую медицину не случайно рас­сматривается как одна из важнейших задач здравоохранения.

Проблема своевременного распознавания и рациональной терапии больных с висцеровегетативными расстройствами в структуре аффек­тивных нарушений может быть решена лишь при условии совместных усилий психиатров и терапевтов. Сближение наук, слияние научного знания о психике и соматической основе человека открывает большие научные и практические перспективы здравоохранения в сохранении психического и соматического здоровья человека.

Сохраняет актуальность проблема, имеющая не конкретно-науч­ный, а методологический характер, получившая в естествознании на­звание психофизической, а с конца XIX века - психофизиологичес-

кой проблемы. Данная проблема актуальна для врача в силу того, что психофизиологическая проблематика имеет отношение к решению ряда фундаментальных методологических вопросов, — таких, как пред­мет психологии, проблема редукционизма в психологии и ряд других. И, конечно, она связана с проблемой целостного подхода к больному как биопсихосоциальной сущности. Очевидно, что объяснить из­мененную психическую активность возможно исходя из признания первичности патологических изменений в субстратной основе, в ней­рофизиологических процессах. Такой подход обеспечивает одновре­менно рассмотрение психики как относительно самостоятельного и особого материального явления, способного к формированию нема­териальных признаков и процессов целеполагания, творческой актив­ности, осознаваемой информации.

Вместе с тем, современное понимание материально-психического и идеально-психического не сводится к их вульгарному отождествле­нию. Например, необходимо всегда учитывать при диагностике пора­жений человеческого мозга недостаточную изученность его глубин­ных структур и функций, более творчески осмысливать достижения современной нейрофизиологии, вскрывающей механизмы функцио­нирования сознания человека. Одна из главных функций нервной си­стемы состоит в восприятии, хранении, использовании и воспроизве­дении полученной информации в целях обеспечения полноценной жизнедеятельности человеческого организма. Таким образом, созна­ние есть продукт исторического развития материи, а решающими фак­торами возникновения сознания являются социальные. Сознание обладает сложной структурой и функциями, лишь гармоничное их

Гуманістичні аспекти лікарської діяльності.

Основні етичні норми, які формувалися в процесі над­ання медичної допомоги хворим, були узагальнені й сфор­мовані вченими-лікарями різних епох, коли спеціальності медсестри ще не було.Так, у древньоіндійській книзі «Аюрведа» («Книга жит­тя» — V—VI ст. до н.е.) знаходимо досить чіткий портрет лікаря: «Він повинен мати чисте, співчутливе серце, правдивий характер, спокійний темперамент, вирізнятися великою поміркованістю і порядністю, постійним прагненням робити добро».Перші наукові узагальнення народного досвіду лікування і правил поведінки лікаря біля ліжка хворого знаходимо в працях Гіппократа (V—VI ст. до н. е.) та інших вчених Стародавніх Греції і Риму. В «Клятві Гіппократа» чітко сформульовано професійний обов'язок лі­каря: «Чесно і добросовісно служити хворій людині, в своїх діях утримуватись від нанесення будь-якої шкоди і неспра­ведливості».За пропозицією голландського лікаря Ніколаса ван Пуль­па (XVII ст.), емблемою медиків стала палаюча свічка. Внутрішній зміст цього символу висловлений у девізі: «Зго­раю, щоб світити».

Як і в Стародавній Греції, лікарі Середньовіччя приносили клятву на вірність своїй професії. Визначний представник середньовічної медицини арабський філософ і лікар Авіценна (IX—X ст.) у своїй праці «Канон лікарської науки» пише про те, що лікар має володіти очима сокола, руками дівчини, мудрістю змії і серцем лева.

Представники медичної науки XVIII—XIX ст. теж внесли свій вклад у розвиток етичних ідей, і серед них значне місце належить Д. С. Самойловичу. За його словами, «лікарі повинні бути милосердними, співчутливими, послужливими, повинні любити свого ближнього, як самого себе».

Основний принцип моралі медичного працівника — це гуманізм. Медичному працівникові мають бути притаманні чуйність, увага до хворого, намагання виправдати його до­вір'я. Медичний працівник повинен не лише сумлінно вико­нувати свої обов'язки щодо хворого, але й боротися за фізичну досконалість і психічне здоров'я людей, проводити профілактичну і санітарно-просвітню роботу, зберігати лі­карську таємницю, надавати медичну допомогу хворому не­залежно від його національної та расової належності, полі­тичних і релігійних переконань тощо.

Науку про професійний обов'язок медичних працівників щодо хворих і здорових людей називають деонтологією.

Деонтологія — це вчення про принципи поведінки мед­працівників з метою забезпечення максимальної користі для хворого. Основою деонтології є адміністративно-регламенту­ючі форми (накази, інструкції) норм поведінки медпраців­ників, їх професійних обов'язків і організації лікувально-діагностичного процесу. Суть деонтології можна викласти такими словами: «До хворого треба ставитись так, як ти хотів би, щоб ставились до .тебе».

Після закінчення вищих медичних навчальних закладів молоді лікарі дають клятву Гіппократа. Клятва вимагає від лікаря бути завжди готовим надати медичну допомогу хво­рому. В медичних училищах випускники дають Урочисту обіцянку, яка певною мірою відображає зміст присяги лікаря.

 

Формування моральної позиції медичного працівника.

Етичні закони і позиції у медицині — це погляди і знання, які наочно інтегрують моральні основи особистості лікаря й загалом лікарювання, теорію й практику стосунків з хворими, суспільством та колегами. Медична етика включає постулати про лікарський обов'язок, слово лікаря, лікарську таємницю, добро й зло, інші моральні та філософські категорії І пріоритети в охороні здоров'я. А лікарська деонтологія — це догми професійних обов'язків у медицині, вона с прикладною частиною концептуального вчення про медичну етику.

Зрозуміла річ, не існує окремих етичних категорій щодо поведінки лікаря, фельдшера, медичної сестри чи санітарки. Етичні принципи у медицині — неподільне ціле, хоча кожний окремий медичний фах мас свої професійні, а отже, й етичні відмінності. Проте переважають всеосяжні моральні правила й загальні етичні настанови: слово, чесноти, намагання й знання медичного працівника, його невід'ємні моральні гасла в практичній поведінці відіграють істотну роль у зціленні хворого й допомозі йому.

У кожній професії існують певні етичні протиріччя і своєрідні способи їх вирішення, до чого залучається людина зі своїм суб'єктивним світом почуттів, прагнень, моральних оцінок.

Серед різноманітних ситуацій у професійних стосунках необхідно виділити найтиповіші риси й особливості, котрі характеризують специфіку професійних стосунків або відносну самостійність професії.

Суть професійної моралі полягає у відображенні особливостей професійних стосунків. Оскільки мораль відображає суспільне буття в цілому, то виникає питання про характер відображення професійного розподілу в моралі. Професіоналізація — суспільно-економічне явище, якому властивий закономірний, об'єктивний характер розвитку.Відтак, воно обов'язково знаходить відповідне віддзеркалення в суспільній свідомості взагалі і в індивідуальній свідомості зокрема.

Специфіка професійної моралі — проекція залежності моралі від якісного різноманіття взаємовідносин людей. Згідно з працею конкретної категорії у моральній свідомості особистості формуються уявлення, які зіставлені з типом професійних стосунків. Як тільки вони набувають якісної стійкості, то ведуть до формування певних моральних стереотипів відповідно до характеру праці.

Ставлення людини до природи також мас суспільний характер, тобто воно опосередковане людськими взаємостосунками. Знання про будову навколишнього світу перебуває у відповідному співвідношенні з реальним і бажаним

Моральна свідомість характеризується відповідним ставленням до суспільства класу, професійних завдань, до діяльності тощо Все це діалектично взаємозв'язано. Загальні моральні уявлення формуються залежно від конкретних ситуацій у різних сферах діяльності Особливості професійних стосунків формують у свідомості особистості відповідні моральні уявлення, звички і переконання.

Моральна оцінка — особливий акт який орієнтує перевагу певної норми поведінки і наказує, пропонує діяти відповідно до неї. Це твердження чітко виявляється в особливостях професійної моралі, які входять у моральну свідомість кожної людини як спонукання до дії і доречності відповідних моральних оцінок у тій чи іншій формі діяльності.

Дії, які належать до сфери моралі, вираховуються із загальної сукупності людських дій у тому випадку, коли люди замислюються над їх суспільним значенням або беззастережно виправдовують свою поведінку. У професійній діяльності позитивну моральну оцінку отримують тільки такі форми поведінки і тільки такі якості особистості котрі сприяють високій ефективності праці в даній сфері і хоча моральна оцінка завжди випливає із суспільного інтересу, вона бере до уваги відповідні людські взаємостосунки.

Моральна оцінка професійної діяльності визначається двома основними критеріями а) що об'єктивно дає професія для суспільного розвитку і б) що суб'єктивно дає професія індивіду в розумінні етичного впливу на нього, оскільки різні професії мають неоднаковий моральний вплив на людей котрі присвятили себе цим професіям.

Єдність згаданих моментів виявляється у моральному ідеалі як вищій формі моральної свідомості. Моральний ідеал, який виражає прагнення до нового рівня розвитку суспільства й особистості, вбирає в себе також уявлення про досконалі професійні якості. У тих професіях, де об'єктом впливу є сама людина, моральність виступає не лише одним із найважливіших чинників ефективності професійної діяльності, а й також є формою її самовираження.

Специфіка професійної діяльності зумовлює також різницю моральних оцінок. Кожна функція, дія, сфера діяльності несе в собі відповідне їй значення і вимірюється суспільною шкалою цінностей.

Професійна мораль та її особливості визначають спрямованість професійної діяльності.

Загальні закономірності появи і розвитку професійних стосунків з їх відображенням у моралі сприяють розумінню змісту лікарської етики й моралі. Хворий, коли звертається до лікаря, стає об'єктом професійного впливу. Треба пам'ятати, що у професійному відношенні лікар має справу з об'єктом найвищого ступеня складності — людиною. Розмаїття чинників, котрі визначають початок, перебіг і кінець будь-якої хвороби, кожний раз ставить перед лікарем виключно важку гносеологічну (пізнавальну) задачу, котру він повинен розв'язати протягом короткого часу.

Медична наука, яка розкриває закономірності патологічних процесів, на їх основі визначає засоби та методи лікування, — фундамент діяльності лікаря. Без об'єктивно істинних знань ця діяльність, навіть за умови збереження моральних принципів, є не професійною. Лікар повинен володіти такими якостями, як спостережливість і проникливість, розвинуте клінічне мислення, професійна наполегливість і пристрасність тощо.

Людина — не тільки дуже складний, а й найцінніший об'єкт впливу, тому що вона є особистістю. Через це стосунки лікаря і хворого передусім особистісні, суб'єктивні, тобто соціальні. Соціальна функція медицини позначається на суб'єктивних відносинах і виявляється у моральній свідомості як норма, яка вимагає підкорення інтересів лікаря інтересам суспільства через ставлення до хворого.

Довіряючись лікарю, хворий чекає від нього прояву вищих моральних якостей, хоче бачити в лікареві зосередження моральних чеснот і насамперед співчуття, виключну сумлінність та самодисципліну, чесність і високу майстерність, вправність, серйозне ставлення до своєї справи і здатність до самозречення. Наявність цих якостей є моральною гарантією, основою для довіри й авторитету.

Лікар має ставитися до хворого не як до людини взагалі, а як до особистості. Інакше гуманізм є лише принципом, а не реальним вчинком. Отже, лікарський гуманізм — цілком конкретний, реальний гуманізм. Щодо моралі як суті, то маємо тут деяку однозначність, не залежну від обставин. Вона нібито забезпечує "надійність" лікаря у його стосунках з людьми (здоровими і хворими) безпосередньо на робочому місці й у побуті, визначає всі етичні принципи його. Починаючи спілкування з хворим, лікар зобов'язаний сконцентрувати на ньому свою увагу, нібито забувши про себе, цілком підкоривши розум, волю, знання й досвід справі збереження життя, полегшення страждань, відновлення здоров'я.

Вивчення проблем професійної етики, її специфіки веде нас від загального до особистого, що дозволяє пізнати мораль ширше і пов’язати її з практичною діяльністю індивіда. У професійній етиці можна простежити зв’язки між тими або іншими видами діяльності, психологічними й етичними чинниками та якостями, поєднання суспільних інтересів з інтересами особистості.

Лікарська мораль – це система норм і вимог до поведінки і морального обличчя лікаря і всього медичного персоналу, а також моральні почуття, які реалізуються у безпосередній діяльності; в процесі праці. Мораль регулює ставлення лікаря до хворого, до здорової людини, до колег лікаря, до суспільства і держави.

Честь і гідність, авторитет і обов’язок лікаря мають риси всебічності і специфічності водночас. Це потрібно розуміти у тому контексті, що мораль лікаря, яка поширюється на всіх людей, охоплює єдність у розмаїтті.

Медична етика має внутрішній зв’язок з компетентністю, класифікацією лікарів, медичних сестер за їх діловими якостями. Не власне моральні якості, а їхнє поєднання з професійними знаннями, навичками і досвідом створює ту своєрідну домінанту, яка реалізовується під час виконання професійного обов’язку. Причому, коли йдеться про професійну медичну мораль, потрібно не тільки формулювати кодекс відповідних положень стосовно трудової діяльності, а і сприяти виробленню у лікаря здатності до моральної орієнтації у складних клінічних ситуаціях, які вимагають морально-ділових і соціальних якостей.

Лікарське мистецтво формується не відразу, поступово виробляється вміння правильно говорити про хворобу, викладати факти так, щоб вони сприяли не погіршенню, а поліпшенню стану хворого.

Уміння розмовляти з хворими відповідно поводитися біля ліжка стражденної людини рідко буває природженою рисою. Таке вміння необхідно розвивати в собі, виробляти в процесі щоденної роботи. У цьому полягає самовдосконалення лікаря. Лікар, як старший колега повинен вчити цьому мистецтву середній і молодший медичний персонал. За такого підходу до роботи в лікувально-профілактичному закладі буде зведений до мінімуму шкідливий вплив на хвору людину необережно сказаних слів або інших дій медичних працівників.

На жаль у клінічній практиці зустрічаються непоодинокі випадки прикрого нехтування даним професійним принципом з боку як лікарів, так і середнього медичного персоналу. Частіше колегіальність порушують деякі молоді лікарі – кар’єристи які в гонитві за “авторитетом” чи зиском поступаються принципами добропорядності щодо товаришів по роботі. Не може бути ніякого виправдання таким лікарським висловлюванням ,як наприклад :”Вам становили помилковий діагноз”,” вважайте за щастя, що потрапили на лікування до мене “тощо .Свідоме чи навіть легковажне випадкове паплюження професіоналізму колеги шкодить і справді, й пацієнтові: Адже чи буде відвідувач такого лікаря й надалі вірити в медицину? Напевно, ні. Отже, штучні методи самореклами й ствердження свого “авторитету“ згубні хоча б тому, що будуються на аморальній основі.

Збереження лікарської таємниці: - один із основних, фундаментальних морально-етичних принципів медицини, в якому проявляється діалектичне співвідношення особистого і суспільного. Необхідно відзначити, що лікарська таємниця охоплює не саме це співвідношення. А лише його один бік-ставлення лікаря до інтересів хворого й інтересів суспільства.

Інформація отримана лікарем, поділяється на декілька видів: байдужа для хворого і суспільства, але потрібна для лікаря в процесі його спілкування із хворим; не байдужа для хворого, але індиферентна для суспільства; однаково цікава і для суспільства через те, що деякі патологічні стани вимагають вимагають додаткових заходів охорони здоров’я і життя оточуючих.

Моральним орієнтиром у поведінці лікаря в складних ситуаціях, які виникають у процесі лікарської діяльності, є ствердження пріоритету цінності людського життя, цінності здоров’я.

Професія лікаря вимагає високої внутрішньої етичної культури. Ми іноді припускаємося психологічної помилки, коли нехтуємо зовнішнім виглядом лікаря чи медичної сестри, брутальністю їхніх манер, невмінням розмовляти .Але чи існують ознаки а первісний код спілкування, за якими хворого складається перше враження про медичного працівника .Причому майже у 80% випадків думка про людину, довіра до неї будується саме на підґрунті першого враження, свідомого чи підсвідомого.Доцільно, аби медик не був за стилями одягу та поведінкою ані ультра модним ані надто старомодним бо будь-яка зайвість не проходить повз увагу хворого й певним чином психологічно непокоїть його; зокрема, аж ніяк не пасує лікарю паління. Довіра хворих . Медичний працівник нею, якщо він спокійний та впевнений проте не зарозумілий, якщо рішучість і швидкість висновків та дій поєднуються в ньому з жахливістю, співчутливістю й водночас делікатністю співчутливістю отже, врівноважена вдача лікаря – то один із гармонійних зовнішніх стимулів, які сприяють одужанню пацієнта. Але то не завжди стала константа .Особливість лікаря коригується, поліпшується за умови врахування поглядів на свою поведінку – як хворих так і колег. Така інформація буває безпосередньо або вербальною, але завжди важливою. Медицина багато в чому недосконала. За цю недосконалість питати у лікаря, а не у науки. І відповідальність буде нести лікар. В не одній професії не стикаються з життям у таких його повноті, суперечності, драматизмі, як у професії лікаря .Можна зіпсувати малюнок але страшно, коли лікар погано лікує. Адже йому довіряють життя, за яким часто стоїть благополуччя, радість і право на щастя дітей, жінки, чоловіка, родичів. У тибетській медицині поняття “поганий лікар” не існує поганий – отже, не лікар помилки у виборі лікарської професії, які здатні породжувати не лише поганого ,а й навіть середнього рівня лікаря, необхідно звести до мінімуму.

Філософія принципів взаємовідносин медичного працівника і пацієнта.

Американський лікар і етика Роберт Віч описав чотири моделі взаємовідносин медичних пра­цівників і пацієнтів.

Батьківська, патерналістська (від лат. pater - батько) мо­дель характеризується тим, що медичний персонал ставиться до пацієнтів так, як батьки ставляться до своїх дітей. Тобто лікар або медична сестра самі визначають, у чому полягає благо пацієнта, в основному приймають важливі для пацієнта рішення і беруть, відповідно, велику частину відповідальності при цьому на себе. "Свята неправда" як приховування правди про діагноз від самого хворого і застосування "плацебо" (від лат. рlасео - подобатися), тобто фармакологічно нейтрального засобу, що видається за ефективнодіючі ліки - найбільш яск­раві приклади батьківського ставлення до пацієнтів.

Інженерна модель характеризується тим, що лікар або медична сестра зводять свою роль до того, щоб виявляти і відновлювати якісь функції, усувати злами в організмі пацієн­та. Міжособистий аспект взаємовідносин медичного персоналу і пацієнтів тут цілком або майже цілком ігнорується. Ця мо­дель може домінувати в кабінетах (відділеннях) рентгенологіч­ного обстеження, функціональної діагностики, у роботі з хво­рими в несвідомому стані в реанімаційних відділеннях.

Колегіальна модель характеризується повною взаємною довірою медичного персоналу і пацієнтів. Прямуючи до спільної мети, лікар і медична сестра стають "друзями" хворого. Сам Р. Віч вважає, що така модель суперечить соціальному реаліз­му. Думаємо, що в цілому це правильно, але не можна забу­вати і про винятки. Наприклад, у випадках деяких хронічних захворювань пацієнт повинен бути підготовлений не тільки до грамотної оцінки свого стану (рівня артеріального тиску, вмісту цукру в крові або сечі), але і до відповідних заходів самодопо­моги, наприклад, у кризових ситуаціях.

Контрактна модель у рідкісних випадках може виглядати як юридичне оформлений договір із пацієнтом (наприклад, як "Заява-зобов'язання донора сперми"). Значно ж частіше між медичним персоналом і пацієнтом встановлюється ніби неписа­на угода, відповідно якої лікар і медична сестра не просто вважають здоров'я хворогопріоритетною метою своєї фахової діяльності, але враховують також ситуації, коли сам пацієнт інакше розуміє це для себе, ніж медичні працівники. Наприк­лад, хвора на рак молочної залози відмовляється від рекомен­дованої їй лікарем радикальної операції з косметичних мірку­вань. По Р. Вічу, ця контрактна модель допускає послідовну повагу прав пацієнта.