3.2. Синтезація антиінфляційної політики в Україні

Антиінфляційна політика – поняття здавалося б широкого масштабу для застосування в економіці і досить поширене. Воно має більше ста визначень, які були сформульовані не тільки сучасними аналітиками, економістами, а й класиками.

Отже, антиінфляційна політика – це сукупність заходів, принципів, правил, спрямованих на утримання стабільного рівня інфляції, тобто це певні важелі впливу на неї, виділення інструментів для її контролю. При врахуванні вибору політики необхідно зважати не тільки на рівень інфляції, її темпи, а й на особливості економіки країни.

Так, наприклад, Міжнародний валютний фонд регламентує таку діяльність при інфляції, як друкування нових грошей, та акцентуація уваги тільки на визначеному агрегаті, а саме М2, виключаючи такі складові, як вексель, боргові зобов'язання і т. д. Унаслідок чого з'являється не просто монетарна політика, а жорстка, що викликає «бартер» економіки, зростання взаємозаліків, і, як наслідок, підірваний механізм функціонування грошової системи країни, тобто розкручування інфляційної спіралі [12]. Тому для рівномірного, поступового подолання інфляції, або ж хоча б її зменшення необхідно приймати такі антиінфляційні заходи, як: включення мультиплікатора інвестицій, девальвація національної валюти і «шокова» терапія, як варіант.

У сучасних умовах антиінфляційна політика поділяється на адаптивну та активну. У даний момент можна сказати, що найбільш вигідною буде адаптивна, оскільки «все можна підлаштувати під все», а саме звикнути до інфляції, її різким темпам підвищення і падіння і т. д. Однак не можна втрачати з уваги активну частину, хоча це веде до певної «обов'язковості», тобто кредитів між країнами, для грошового функціонування механізмів [12].

Суть адаптивної політики зводиться до того, що уряд з певною періодичністю індексує основні види фіксованих доходів населення (мінімальна заробітна плата, пенсії, стипендії тощо). Зазвичай індексація складає 60-70% від рівня інфляції. Робиться це для того, щоб, з одного боку, підтримувати мінімально достатній рівень доходів населення, а з іншого боку, за рахунок різниці в 30-40% поступово, за півтора-два роки, знизити попит на національному ринку і тим самим погасити інфляцію. Цей метод боротьби з інфляцією має як переваги, так і недоліки [3].

Найбільш прийнятними заходами для зменшення відсотка інфляційного впливу є збільшення бюджетних інвестицій, посилення регулювання тарифів монополії, а також регулювання соціально значущих цін.

З кінця 2012 року Україна втрачає свою «мінімальну» стабільність у цінах, все більш сильніше розвивається інфляція, набуваючи часом гіпершвидкість [14]. З 2010 року інфляція в Україні переросла у стагфляцію. Роздрібні ціни зросли в 2010 році в 24,1 рази, 2011 році – 7,9 рази, 2012 році – 4,6 рази, 2013 році – 2,4 рази за умови зниження ВВП, промислового виробництва та інвестицій [14].

З 2011 по 2013 роки з проведенням послідовної політики щодо стримування зростання цін ІСЦ зменшився з 32,7 до 14,5 %. Підвищення норм обов'язкових резервів для банків знизило обсяг грошей в економіці. Проте досягнення встановлюваних цільових показників з інфляції в останні роки успішним назвати не можна. Цільовий рівень у 2010 році – 9,2 % (фактично споживчі ціни зросли на 12,7 %), 2011 році – 9,3 %, у 2012 – 9,8 %, у 2013 – 9,7 % [14].

За даними статистики індекс споживчих цін на основні товари та послуги у 2011 році склав 14,5 %, 2012 року – 7,8 %, 2013 – 6,6 % [14]. Згідно із синтезом даних про вжиті заходи можна бачити, що прийняті дії в Україні, спрямовані на зниження інфляції, виявилися дієвими, а це видно з того, що за ці роки темп інфляції знижується на 1,2 – 1,9 %.

Антиінфляційна політика НБУ в 2012-2013 роках забезпечила зниження інфляційного тиску надлишкової ліквідності в банківській системі й економіці, яка може бути одним із чинників зростання цін на споживчі товари, нівелювала спекулятивні операції на валютному ринку. На тлі сезонних чинників і антиінфляційних заходів уряду це призвело до рекордної дефляції: у липні 2013 року – 1,3 % і в серпні 2013 року – 0,4 % [14].

Антиінфляційна політика має здійснюватися за такими напрямками:

1. Скорочення бюджетного дефіциту, обмеження кредитної експансії, стримування грошової емісії, тобто таргетування темпів приросту грошової маси в певних межах відповідно до темпу зростання ВНП.

2. Регулювання цін і доходів, що має на меті пов'язати зростання заробітної плати із зростанням цін.

3. Проведення індексації. Якщо рух зарплати, цін та відсоткових ставок буде прямо пропорційно йти зі зміною рівня цін, то темп інфляції буде реагувати на уповільнення зростання сукупного попиту і в результаті зменшиться.

4. На деякий час зниження державних витрат.

Відповідно до цих напрямків можна запропонувати такі заходи регулювання:

- розробка та втілення в життя комплексних державних програм розвитку економіки, в першу чергу галузей і підприємств, які сприяють становленню конкурентного, високотехнологічного та наукомісткого виробництва;

- проведення послідовної антимонопольної політики та створення широкої мережі економічної інформації для підприємств;

- посилення стимулів виробничого накопичення, включаючи субсидії, що здатні підтримати процес накопичення коштів у підприємців та населення;

- зміна структури виробничих фондів з метою розширення виробництва товарів народного споживання, тобто створення умов для переливу капіталу з однієї до іншої галузі суспільного виробництва;

- стимулювання кредитної та інвестиційної діяльності банків та обмеження покриття дефіциту коштів за рахунок банківського кредиту;

- вдосконалення податкової системи; особлива увага регулюючій ролі податків;

- підвищення ефективності грошово-кредитної політики, яка повинна забезпечити тісний взаємозв’язок усіх елементів ринкового механізму товарно-грошових відносин.

Отже, найбільшої ефективності проведення антиінфляційної політики можна досягти лише за умов комплексного використання всіх можливих способів боротьби з інфляцією.