3. Сучасна українська літературна мова як унормована, відшліфована форма загальнонародної мови. Типи мовних норм.

Літературна мова — варіант загальнонародної мови; загальнонаціональна мова, оброблена майстрами (письменниками, науковцями, митцями, учителями та ін.), відзначається наявністю орфоепічної та граматичної норми й обслуговує багатоманітні культурні потреби народу. Літературна мова — це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності. За функціональним призначенням літературна мова є мовою художньої літератури, освіти, науки, державних установ, засобів масової інформації, театру, кіно тощо. Літературна мова протиставляється діалектам, просторіччю, жаргонам. Вона має дві форми — усну й писемну, ряд функціональних стилів. Українська національна мова існує: а) у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові; б) у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Писемна функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням загальнообов'язкових літературних норм. Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх и носіїв. Унормованість — основна ознака літературної мови. Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються в процесі суспільної комунікації.

Розрізняють такі типи норм: орфографічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передача звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання); морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування), пунктуаційні (вживання розділових знаків). Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною обумовленістю, стабільністю. Але разом з тим літературні норми можуть і змінюватися з часом. У словниках українського літературного слововживання розрізнюють варіанти, акцептні (алфйвіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, р. в. моста і мосту).

4. Милозвучність мови і літературна вимова. Основні правила української орфоепії.

Евфонічність (милозвучність) української мови, за зумовлюється, зокрема, частотою вживання фонем і фонемосполучень. Евфонічність виражається у спрощенні груп приголосних (вісник, тижня, серце), появі вставних голосних (огонь, вітер, рота, лева), приставних голосних (іржа, імла, ішов) і приставних приголосних (вулиця, горіх), зникненні початкових фонем (голка, гра, Гнат). Крім того, "небажаний збіг важких для вимови фонемосполучень та випадкових фонемоповторень у живій вимові може бути розряджений засобами ритмічного поділу тексту, паузами, темпом мовлення". На межі слів по можливості усувається збіг голосних і збіг приголосних.

Серед фонетичних варіантів слів, за допомогою взаємозаміни яких забезпечується милозвучність, доцільно вирізняти фонетичні синоніми. "фонетичними синонімами можна назвати ті фонетичні варіанти слів, які, маючи тотожне значення, відрізняються у функціонально-стилістичному чи експресивному плані або приналежністю до літературної мови та різновидів розмовно-побутової (діалектів, просторіччя".

головний чинник милозвучності української мови закон урівноваження кількості голосних і приголосних звуків у мовленнєвому потоці.

Отже, формальним вираженням милозвучності української мови є передусім чергування голосних і приголосних. Це особливо характерне для української мови явище виражається, зокрема, в:

варіативності "префіксів-прийменників" в / у, і / й, з / із / зі / зо, до / д (д мені – Ю.Федькович), під / піді, над / наді, перед / переді, від / віді / од / оді, о / об (о шостій – об одинадцятій), такождіалектн. к / ік / ку, коби / коб тощо,

чергуванні і / й, у / в (що належать до кореня) на початку складу, який збігається з початком слова (імовірний / ймовірний, учити / вчити),

чергуванні і / й, у / в на межі префікса й кореня (іменування / найменування, научати / навчати),

варіюванні зворотної частки (постфікса) ся / сь, часток же / ж, б / би, лише / лиш, хоча / хоч,

наявності чи відсутності протетичного приголосного (вулик / улик – "Микола Джеря" І.С.Нечуя-Левицького),

варіюванні дієслівних форм робимо / робим, ходити / ходить (що теж відноситься до милозвучності[32]),

варіюванні прикметникових форм, а також і займенникових та числівникових прикметникового оформлення у червоному / у червонім, у тому / у тім, в одному / в однім,

варіюванні форм гуляє / гуля, білії / білі (стилістично забарвлене)[33],

варіюванні прислівникових форм знов / знову, позад / позаду, поперед / попереду, відтіля / відтіль,

вставних і, о, е у сполученні приголосних[34];

приставному і у словах зі складними звукосполученнями: Ільвів, ізнайти.

Вираження явища милозвучності у власних назвах є особливо показовим: Улас / Влас і навіть Україна / Вкраїна / Украйна (пор. вище Ільвів).

Літературна вимова — нормалізована вимова освічених людей без діалектних або індивідуальних рис. Норми літературної вимови обов'язкові для всіх.  Залежно від типу мови розрізняються стилі вимови: повний і неповний. При повільному темпі мови повний стиль вимови характеризується чіткістю звуків, ретельністю артикуляції; Для неповного стилю характерна менш чітка вимова і стислість, або редукція звуків. Розрізняються також високий (академічний) стиль вимови, якому властива особлива емоційність, і розмовний, що використовується у спілкуванні. Повний стиль вимови можна спостерігати, слухаючи мову дикторів радіо та телебачення. Високим стилем наділена мова акторів театру та кіно. Для успішного виступу оратора суттєве значення має виразність мови, що досягається чіткістю і ясністю вимови, правильною інтонацією, уміло розставленими паузами. Особливу увагу доцільно приділяти темпу мові, силі голосу, тону, а також позі, жестам і міміці

Орфоепія  — це: 1) сукупність правил вимови, що становлять систему норм літературної мови; 2) розділ мовознавства, що вивчає правила літературної вимови.

Орфоепія стосується насамперед усної форми мовлення, тобто вона вчить, як вимовляти ті чи інші звуки в певних фонетичних позиціях, сполученнях з іншими звуками, у граматичних формах, групах слів чи окремих словах. Орфоепія має практичний характер: вивчення правильної вимови спрямовується на подолання вимовних помилок (фонетичних та фонологічних), що підвищує загальну культуру українського літературного мовлення.

Фонологічні помилки зумовлюються незнанням фонемного складу сучасної української літературної мови і проявляються в заміні якоїсь фонеми іншою фонемою. Така заміна не тільки спотворює загальнонародну нормативну вимову, а й нерідко призводить до неправильного розуміння слова або речення. Наприклад, при заміні [з] на [с] слово казка сприймається як каска, везти як вести, газ як гас; при заміні [д] на [т] слово гадка звучить як гатка, привід - як привіт. Так само спотворюється зміст слова при заміні голосного [о] на голосний [а]: полити - палити, мостити — мастити.

Фонетичні помилки - це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів фонем. Звичайно, це порушення не завжди викликає зміну значення слова чи речення, однак веде до спотворення вимови.