8. Особливості розвитку методики викладання історії в хіх ст.

В досліджуваному періоді можна виділити декілька етапів, кожному з яких були притаманні якісні відмінності та специфіка:

1) початок ХІХ ст. - 1871 р. - піднесення розвитку методів й методики навчання історії на тлі загальнопедагогічного „відродження”;

2) 1872 - 1889 роки - уповільнення та регрес у розвитку методів навчання історії й методики історії в цілому, обумовлений консервативною освітньою політикою держави;

3) 1890 - початок ХХ ст. - бурхливий розвиток теоретичних і практичних напрацювань у методах навчання історії внаслідок науково-технічного та соціально-економічного прогресу суспільства і послаблення адміністративного тиску держави в сфері освіти.

Так, у 1840-1845 рр. з'явилися методичні роботи доктора філософії - Л. Язвінского. Він пропонував записувати найважливіші факти століття на листи різного кольору, розграфлені по 100 клітин (вік, роки). Клітини мали маленькі папірці, які дозволяли відкрити або закрити цифру. Спочатку ця методика була зустрінута з великим ентузіазмом, але поступово інтерес до неї зникав [4,29].

Іншу методику - ритмічну узагальнену - запропонував директор Петербурзького німецького училища Готліб фон Шуберт. Суть її в тому, що факти історії римували і, співаючи, заучували. Велику увагу приділяли опитуванням, у проводенні яких допомагали помічники вчителя - аудитори.

У ряді шкіл застосовувався так званий метод Бідермана (1860 p.). Зараз подібний підхід називався б тематичним. Ось фрагменти з програми, розробленої на основі цього методу: «II. Боротьба людини з простором і часом: пересування силою тварин, силами природи: дорога, пошта, годинник, календар ... IV. Наукові прагнення: грамота, книгодрукування, університети, школи »[9,89].

У середині XIX ст. найбільш поширеним прийомом навчання на уроках було коротке коментування вчителем тексту, що задавався додому. Вчителі не приділяли уваги розкриттю внутрішнього зв'язку між викладанням фактів, не залучували документальний матеріал. Опитування школярів виконувало функцію контролю знань. Засоби наочності не використовувалися, а підручники видавалися без ілюстрацій.

Поступово починає складатися методична система навчання історії. У 40 - 60-х рp. XIX ст. свій внесок у її становлення внесли представники революційно-демократичного напряму: В.Г. Бєлінський, Н.Л. Добролюбов, Н.Г. Чернишевський. Ось їх основні ідеї. Повинний бути зв'язок історії з сучасністю, яка дозволить дати відповіді на питання: що залишилося незавершеним, що робити далі? У фактах містяться ідеї, їх треба витягувати з фактів, адже факти не самоціль вивчення історії; виклад фактів не може бути безпристрасним; потрібно показувати процес, його закономірності в навчанні історії; історія Росії повинна включати історію народів. Добротність знань залежить від добротної діяльності з їх добування. Шкільний підручник потрібен для того, щоб будити і вести думки учнів, створювати в їхній свідомості історичні образи [13,104]

Прихильником вивчення фактів та їх скрупульозного аналізу був Сергій Михайлович Соловйов. Свої ідеї він спробував реалізувати в «Навчальної книзі російської історії» (1859-1860 pp.), призначеної для гімназій. Прибічник наступності гімназичного та університетської курсів С.М. Соловйов вважав, що необхідно показувати зв'язок російської історії з загальною. У його підручнику суворо проведена ідея історичної закономірності. Однак його підручник дуже об'ємний (566 сторінок). Він виявився складним для гімназистів і за змістом, і за стилем викладу; в ньому не було ілюстративного допоміжного матеріалу - карт, хронологічних та генеалогічних таблиць. У 1881 р. була переведена та опублікована «Методика історії» німецького педагога Г. Дістервега. Автор піднімав питання про істинність наукового знання, заповідаючи при навчанні історії не прагнути ні до чого, тільки правди, чи буде вона приємна чи неприємна, чи буде збігатися з поглядами релігійної, політичної партії чи ні. Метою викладання він вважав лише знання і викладання історії вітчизняної. Він був противником штучного насаджуваного патріотизму, вважаючи, що немає потреби «співати про любов до Батьківщини», оскільки готовність сприяти щастю і свободи рідної землі повинна витікати з «внутрішнього непереборного почуття».