Розділ 2. Форма господарського договору

2.1. Види форм договору

Відповідно до ч.3 ст. 179 Господарського кодексу України укладення господарського договору є обов’язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов’язком для суб’єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладення договору для певних категорій суб’єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Усна форма застосовується як виняток щодо договорів (двосторонніх та багатосторонніх), що повністю виконуються під час їх укладання (ч. 1 ст. 206 ЦК України), крім правочинів, що підлягають державній реєстрації та/або нотаріальному посвідченню, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Проте у такому випадку організації-юридичній особі, яка сплатила товари чи послуги, обов'язково іншою стороною має бути виданий документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів (ч. 2 ст. 206 ЦК України). 

Вимоги щодо письмової форми договорів закріплено в окремих законодавчих актах, якими регулюються окремі види господарських договорів (зокрема у ст. 16 Закону України «Про страхування», ст. 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», ст.6 Закону України «Про фінансовий лізинг», ст. 23 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна», ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

Законодавством визначаються договори, які належить вчиняти у письмовій формі, а саме:

• між юридичними особами;

• між фізичною та юридичною особою, крім тих, які повністю виконуються у момент їх вчинення і для яких не обов’язковою така форма вчинення правочину як нотаріальне посвідчення та (або) державна реєстрація;

• між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім тих, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення і для яких не є обов’язковим нотаріальне посвідчення та (або) державна реєстрація;

• інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Розрізняють кілька модифікацій письмової форми, що застосовуються при укладенні господарських договорів:

• повна письмова форма господарського договору – єдиний документ,

підписаний сторонами (ч. 1 ст. 181 ГК, ч. 2 ст. 207 ЦК), до якого додаються супроводжуючі процесу його укладання документи: підписаний сторонами текст договору з усіма додатками, протокол розбіжностей (якщо він мав місце), протокол узгодження розбіжностей (якщо розбіжності узгоджувалися і між сторонами був досягнутий компроміс щодо спірних умов договору), судове рішення (якщо спір передавався на розгляд судовим органам);

• скорочена письмова форма – як комплект листів, телеграм, факсограм

та інших документів, якими сторони обмінювалися в процесі встановлення договірного зв’язку (ч.1 ст. 181 ГК, ч.1 ст. 207 ГК), якщо зміст цих документів свідчить про наміри сторін встановити договірний зв’язок та істотні умови договору; застосування такої форми забороняється при укладанні організаційно-господарських договорів (ст. 186 ГК). При укладенні договору допускається використання сучасних засобів зв’язку, в том числі електронних.

• типова форма – сторони договору не можуть відступати від типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України чи іншим уповноваженим органом держави, але мають право конкретизувати його умови (абз. 4 ч. 4 ст. 179 ГК України, ст. 630 ЦК України).

Як свідчить практика видання такого виду актів, типові договори можуть мати форму самостійного нормативного акта або виступати як додатки до інших нормативних актів. Термінологічною вадою чинного законодавства є те, що в ГК та ЦК термін «типовий» (договір) вживається в різних, не сумісних за змістом, що дає підстави для різного тлумачення правових норм. На відміну від ГК, норма ст.630 ЦК визначає, що сторони договору можуть домовитися про визначення окремих умов договору відповідно до типових умов договорів певного виду, які оприлюднені у встановленому порядку. Крім того, такі типові умови за відсутності у договорі посилання на них можуть застосовуватися як звичай ділового обороту.

Проте факт оприлюднення типових умов договору (а із смислу ст.630 ЦК не випливає, що воно тотожне оприлюдненню нормативно-правового акта) не може розцінюватися як поява або існування звичаю в розумінні ст.7 ЦК. Якщо оприлюднення закону та іншого нормативно-правового акта як умова його чинності передбачена ст.57 Конституції України, і з опублікуванням нормативно-правового акта логічно пов'язується презумпція знання законів, то які правові наслідки пов'язуються із опублікуванням типових (у розумінні ЦК) умов договору? Якщо такі умови не затверджені уповноваженими державними органами, а виходять від певних суб'єктів господарської діяльності, тобто не мають характеру норм права (в даному випадку не має значення, яких саме норм — імперативних, диспозитивних чи рекомендаційних), то чи правомірно в такий спосіб визначати обсяг прав та обов'язків сторони в договорі, яка не була обізнана з ними? Уявляється, що у випадку з умовами договору, які прирівнюються до звичаю (позаюридичного регулятора договірних відносин), відсутні підстави пов'язувати із фактом оприлюднення такого роду умов настання юридичних наслідків. Формулювання норми ст.630 ЦК ("можуть застосовуватися") вносить деструкцію у правозастосування, оскільки фактично на розсуд суду віддається вирішення питання про те, чи підлягають застосуванню оприлюднені типові умови договорів, чи ні.

• стандартний договір, що являє собою бланк, зміст і порядок

заповнення якого визначенні правилами, встановленими актами законодавства чи на їх підставі суб’єктом господарських відносин; застосовується у договорах приєднання (абз. 5 ч. 4 ст. 179 ГК, ст. 634 ЦК, ст. 60 Повітряного кодексу, ст. 134 Кодексу торговельного мореплавства України, статті 17, 23 Статуту залізниць України тощо), якщо умови договору є заздалегідь визначеними і не підлягають коригуванню (наприклад, договори перевезення вантажу, придбання акцій новостворюваного або діючого акціонерного товариства шляхом підписки);

• нотаріальна форма: застосовується у передбачених законом випадках

(наприклад, у разі продажу в процесі приватизації цілісних майнових комплексів підприємств або їх структурних підрозділів ч. 4 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» або за домовленістю сторін (ч. 1 ст. 209 ЦК України) ¹.

Використання сучасних технологій (мереж електрозв’язку, в т.ч. Інтернету) при встановленні договірних відносин зумовило появу господарських договорів у формі електронного документа, особливості використання яких регулюються двома законами, прийнятими 22 травня 2003 року - “Про електронні документи та електронний документообіг” та “Про електронний цифровий підпис”. Відсутність між сторонами домовленості про використання електронних документів та відповідного виду електронного підпису при укладенні договору через мережу електронного зв'язку може призвести до визнання такого договору неукладеним. Використання при укладенні договорів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, в якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Для деяких видів господарських договорів запроваджена державна реєстрація, з якою пов'язується або момент дійсності договору (договори концесії, наприклад, - ст. 14 Закону “Про концесії”), або набуття особливого (зазвичай пільгового) режиму для його сторін чи однієї з них (договори про спільну підприємницьку діяльність за участю іноземного інвестора - ст. 24 Закону “Про режим іноземного інвестування”).

Крім того, обов’язкову державну реєстрацію господарських договорів певного виду, передбачено зокрема для: договорів купівлі-продажу державного майна у процесі приватизації; договорів лізингу, якщо його об'єктом є державне майно, або договір пайового лізингу передбачає залучення державних коштів, або для забезпечення виконання лізингового дого­вору надаються державні гарантії; договорів про передачу права власності на об'єкти інтелектуальної власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг) та ліцензійних договорів; концесійних договорів тощо.

Зважаючи на те, що в сучасних умовах більшість господарських договорів укладається за вільним волевиявленням сторін, оферентом може виступити будь-яка сторона. Наслідком оферти, у тому числі й публічної, є те, що, коли конкретний адресат (або невизначене коло адресатів) оферти відізветься й у будь-якій формі висловить згоду укласти договір на зазна­чених в оферті умовах, його слід визнавати укладеним.

 Поширеною є практика розміщення пропозицій до укладення договорів через засоби ма­сової інформації. Слід враховувати, що реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити

__

¹Беляневич О.А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти). – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 52.

пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях (ч. 2 ст. 641 ЦК).

Проект договору є офертою, яка адресована іншій визначеній стороні або сторонам у разі укладення багатостороннього договору. Проект договору або інший письмовий доку­мент повинен виражати намір особи, котра зробила оферту, вважати себе зобов'язаною у ра­зі її прийняття і містити всі істотні умови договору, укладення якого має на меті автор проек­ту договору.

Якщо договір укладається у письмовій формі (у вигляді єдиного документа, або у спро­щеній формі - шляхом обміну документами чи підтвердженням прийняття замовлення до виконання), підписання адресатом запропонованого проекту договору без заперечень щодо його умов або надіслання іншого документа слід вважати акцептом.

Згідно зі ст. 627 ЦК України сторони є вільними, зокрема, в укладенні договору та у визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу та інших актів законодавства.

Винятком з правила про вільний вибір умов договору містить інститут договору приєднання – договору, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому.

Поява договорів приєднання в літературі була розцінена як одна з найважливіших подій у сфері договірного права. Так В. Ансон вказав на те, що ідея згоди, яка вільно дося­гається сторонами, поступилася місцем необхідності мати одноманітний набір віддрукованих умов, що можуть застосовуватися неодноразово і великим колом осіб¹.

Поши­рення стандартних договірних у м о в, щ о виникають завдяки діловій практиці і застосовуються неодноразово, було названо правовим аналогом промислової революції XIX ст.

В сучасній літературі використання таких договорів пояс­нюється не тільки тими можливостями, які є в

_____

¹Ансон В. Договорное право / Пер. с англ.-М.: Юрид. лит., 1984. – с.113.

економічно сильнішої сторони, в тому числі монополіста, і які дають їй змогу диктувати договірні умови, але й необхідністю раціо­налізації процесу укладення договорів, коли витрати на переговори або на пошуки більш привабливої пропозиції пе­ревищуватимуть одержану вигоду.

Формуляри, як правило, розробляються великими підприємствами та об’єднаннями, які фактично і користуються благом свободи договору, і пропонуються контрагенту для підписання, при цьому у останнього відсутня навіть незначна можливість погодження волі, обговорення змісту договору, що вихолощує принцип свободи договору та автономії волі. Як зауважує О.С. Комаров, зміст конкретних комерційних договорів визначається не стільки взаємними господарськими інтересами контрагентів, скільки можливостями та бажаннями сильнішої сторони в угоді та необхідністю, яку диктує конкретна ситуація слабкішій стороні¹.

Саме тому говорити про реалізацію принципу свободи договору у формулярному праві можна лише із значним застереженням.

У літературі зазначалися переваги, які пов’язані із використанням стандартних форм договорів: зменшення невизначеності у взаємовідносинах сторін; прискорення укладення угоди; уникнення помилок, пов’язаних із тим, що сторони забувають обумовити в контракті певні обставини та інше. Але використання договорів приєднання попри всі переваги несе в собі певну небезпеку, оскільки в таких договорах доволі часто сторона, яка приєднується ставиться у нерівне становище. Таким чином, у договорах приєднання ми маємо справу із ззовні традиційною формою відносин між суб’єктами у сфері господарювання (договірною), але за змістом – із односторонньо (одноособово) сформульованими стороною договору правилами поведінки, які поширюються на невизначене коло осіб.

Аналізуючи співвідношення договору приєднання із типовими та примірними договорами, слід звернути увагу на необхідність їх чіткого

_____

¹Комаров А.С. Ответственность в комерческом обороте. – М.: Юрид. лит., 1991. – с. 24.

розрізнення. Типові та примірні договори як джерела нормативно-правові, тобто державно-владні за походженням, складають самостійну площину нормативного соціального регулювання. Договори приєднання продукуються інакше – а саме автономними господарюючими суб’єктами.