2.3. Наслідки недодержання встановленої законом форми

Як вже зазначалось, основним джерелом правового регулювання договірних відносин у сфері господарської діяльності безумовно є

Господарський кодекс України. Глава 20 ГК України присвячена такому виду правочину як укладення господарських договорів. Главою 20 ГК України передбачені умови укладання господарського договору, його порядок, особливості укладання окремих видів господарських договорів та порядок їх зміни та розірвання.

Згідно зі ст. 208 ГК України якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного.

Формулювання ст. 208 ГК України є найчастішою підставою для подання органами державної податкової та державної контрольно-ревізійної служб позовів про визнання недійсними відповідних угод. Проте слід зауважити, що компетенція цих органів суттєво обмежена законами України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ "Про державну податкову службу в Україні" (в редакції Закону від 24 грудня 1993 р.) (п. 11 ст. 10) та від 26 січня 1993 р. № 2939-ХІІ "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні" (п. 8 ст. 10), які встановлюють їх повноваження стягувати в доход держави лише кошти, одержані за незаконними угодами. При цьому майно, що було отримане за цим договором, залишається у власності набувача¹.

До угод, що підпадають під ознаки ст. 208 ГК України, належать, зокрема, угоди, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. ст. 14, 15 Конституції України, розділ II Закону України від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ "Про власність"), на придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких

____

¹Жук Л.А., Жук І.Л, Неживець О.М. Господарське право. – К.: Кондор, 2003. – с.40.

обмежено, на приховування підприємствами, установами, організаціями чи громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності (користуванні). Також у разі відсутності у суб'єкта господарювання ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності (ст. 227 ЦК України) договір, безпосередньо пов'язаний з такою діяльністю, повинен бути визнаний недійсним на цій підставі (п. 10 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними").

В процесі вирішення спору можуть самі усунути у встановленому порядку порушення, які могли б потягти за собою визнання договору недійсним, зокрема, шляхом укладення нового договору; внесення змін до договору, який не відповідає закону у певній частині; погодження його з відповідним державним органом, якщо це необхідно для даної договору, а таке погодження раніше не було здійснено тощо. Сторони також не позбавлені права укласти угоду про внесення змін до договору з метою приведення його у відповідність із законом або про розірвання договору. Якщо згадана угода не суперечить чинному законодавству, господарський суд у резолютивній частині рішення затверджує її (п.2 роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. №02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними»). Проте в будь-якому разі сторона, яка з’ясувала невідповідність договору законодавству, не має права, посилаючись на це, самостійно відмовиться від його виконання.

На відміну від ЦК в ст. 207 ГК законодавець визначив підстави нікчемності певних умов договору, зокрема, договору приєднання, яка не пов’язується із необхідністю застосування відповідних презумпцій та суб’єктивним ставленням до таких умов сторони, що приєдналася (обтяжливість, невідомість тощо). Критерієм нікчемності умови договору приєднання за змістом ч.2 ст.207 ГК є порушення такою умовою – самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов’язання – прав та законних інтересів другої сторони або третіх осіб. Різновидами нікчемних умов, що порушують права та інтереси другої сторони третіх осіб, за змістом ч.2 ст. 207 ГК є, зокрема, такі, що:

• виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;

• допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односто­ронню зміну виконавцем його умов;

• вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для ви­конавця.

Порівняння норм ЦК та ГК дає підстави стверджувати, що законодавець використовує для характеристики умов договору приєднання і, що важливіше, правових наслідків включення їх до тексту формуляру різноплощинні поняття. Як було з’ясовано вище, явно обтяжливі умови в цивільно-правовому аспекті не розглядаються як недійсні. Умови ж, які порушують права та законні інтереси контрагента, за визначенням є неправомірними, і питання може полягати лише в ступені їх недійсності – абсолютній недійсності (нікчемності) або оспорюваності.

Вадою норми, що міститься в ч.2 ст. 207 ГК, є те що законодавець вказує на можливість визнання недійсною нікчемної умови договору приєднання. В науково-практичному коментарі до Господарського кодексу України пояснюється, що в зазначеній частині ст. 207 ГК презумується недійсність зобов’язання і разом з тим встановлюється можливість визнання його дійсним у судовому порядку. З цим не можна погодитися, оскільки, по-перше, ч. 2 ст. 207 не є нормою – презумпцією, а, по-друге, можливість визнання дійсності нікчемної угоди (господарського зобов’язання, якщо користуватися термінологією ст.207 ГК) в цій статті не передбачено. Крім того, не можна не враховувати і положення ч.2. ст. 215 ЦК щодо того, що нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсний у випадках, встановлених цим Кодексом.

Ця суперечність має бути усунена шляхом виключення із першого речення цієї частини слів «також» та «нікчемність». Тим самим будуть узгоджені частини 1 та 2 ст. 207 ГК і встановлено відносну недійсність (оспорюваність) умови договору приєднання, оскільки факт порушення такою умовою самостійно або у поєднанні з іншою умовою договору прав та законних інтересів сторони, що приєдналася, має бути встановлений судом при розгляді спору.

Крім того, вказівка в ГК на нікчемність умови договору приєднання, якою на зобов’язану сторону не покладається будь-яких обов’язків, не несе, на мій погляд, змістовного навантаження: скоріше за все, про відсутність обов’язків буде свідчити відсутність в тексті договору відповідних умов. Зважаючи ж на те, що господарські договори переважно є синалагматичними (тобто кожна із сторін договору носієм як прав, так і обов’язків), відсутність в договорі приєднання хоча б однієї істотної умови щодо обов’язків виконавця як активної сторони в договорі стосовно виготовлення товару, виконання роботи, надання послуги буде означати відсутність самого договору в розумінні його як юридичного факту, з яким пов’язуються відповідні правові наслідки.

Однією з центральних в господарському договірному праві є юридична конструкція недійсності господарського договору/угоди (підстав та наслідків), закріплена в статтях 207,208 ГК. Вичерпаний перелік підстав недійсності господарських договорів, встановлений у ст. 207 ГК, являє собою не тільки обмеження договірної свободи сторін, а й, насамперед, орієнтир вільного розсуду, оскільки створює або, принаймні, повинен створювати правову впевненість суб’єктів у тому, що вони можуть користуватися перевагами договірної саморегуляції своїх господарських відносин на власний розсуд з огляду на ті критерії, з якими пов’язується небажаність або навіть шкідливість такої саморегуляції для суспільства чи інтересів інших осіб (наприклад, споживачів).

По суті недійсність договору означає, що саморегуляція прав і обов’язків у тому вигляді, в якому вона була здійснена сторонами, вважається такою, що не діє, і тягне за собою наслідки, передбачені законом. Головним питанням залишається визначення ступеня неприпустимості цієї саморегуляції: безумовно неприпустимий (і в такому разі йтиметься про нікчемні договори) або умовно припустимої (оспорювані договори).

Теоретичні проблеми недійсності угод досліджувалися досить активно як в дореволюційний, так і в радянський періоди в основному в цивілістичних рамках. У понятті юридичного факту діалектично поєднується два суперечливі моменти: явище дійсності – подія або дія (матеріальний момент), яке породжує в силу приписів норм права певні правові наслідки (юридичний момент). Але якщо значення події обмежується настанням правових наслідків, визначених законом, то договір як акт вольового характеру (дія) визначає, крім того, відповідно до вимог закону конкретний зміст правоздатності і обов’язків учасників породжуваних ним правовідносин. Якщо змістом договору є сукупність його умов, визначених сторонами або законом, то зміст зобов’язання складають права та обов’язки сторін (причому суб’єктивне право іменується правом вимоги, а обов’язок – боргом). Однією з підстав виникнення господарського зобов’язання, визначених ст. 174 ГК, є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать. Отже, господарський договір в контексті цієї статті слід розуміти як різновид угоди.

За змістом ст. 20 ГК одним із способів захисту прав суб’єктів господарювання є визнання недійсними господарських угод х підстав передбачених законом. Проте у ст. 207 сформульовані підстави недійсності господарських зобов’язань: 1) невідповідність вимогам закону; 2) вчинення за метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства; 3) порушення принаймні одним з учасників господарських відносин господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктивності).

Отже, законодавець поставив знак рівності між недійсність господарських угод і недійсністю господарських зобов’язань. Але з теоретичної точки зору це не вірно: подібно до того, як в одному понятті не можуть об’єднуватися юридичний факт і йог правові наслідки, виключається можливість утворення єдиного поняття договірної угоди та договірного зобов’язання. Таким чином, можна вести мову не про недійсність юридичного наслідки ( договірного зобов’язання), а саме юридичного факту (договору) як підстави його виникнення. Практично такі термінологічній особливості ГК викликають необхідність побудови логічного ряду понять «господарська угода» - «господарський договір» - «господарське зобов’язання» з метою обґрунтування позовної вимоги про визнання угоди / договору недійсним на підставі ст. 207 в порядку господарського судочинства.

Оскільки за весь час дії ЦК та ГК законодавцем так і не було усунуто основних колізій між кодексами, заслуговує на підтримку прагматична позиція суддів Верховного Суду України в цьому питанні: враховуючи, що в ЦК та ГК, в піших законах терміни «зобов’язання», «договори», «правочини» часто використовуються як тотожні, положення статей 207, 208 ГК мають тлумачитися як такі, що стосуються недійсності правочинів.