8. Засоби протидії професійній злочинності.

Боротьба з кримінальним професіоналізмом передбачає вжиття комплексу заходів економічного, соціального і правового характеру, активній участі громадськості. Вся профілактична діяльність мала б ґрунтуватися на сучасному правовому забезпеченні. Передусім, це стосується вдосконалення кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства. Для цього необхідно дійти одностайного висновку щодо доцільності таких новел:

а) у Загальній частині кримінального кодексу визначити поняття професійного злочинця;

б) для осіб, визнаних такими, остаточну міру покарання встановлювати шляхом складання санкцій, передбачених за кожний епізод їх злочинної діяльності.

Не менш важливо удосконалити роботу правоохоронних органів у сфері боротьби з професійною злочинністю. Спеціалізація й інтеграція злочинців—професіоналів потребує адекватних дій з боку правоохоронців. Серед таких заходів, безумовно, можна вважати подальшу спеціалізацію відповідних підрозділів МВС України.

Особливу занепокоєність викликає високий рівень недовіри населення до правоохоронних органів. Практика свідчить про малу ефективність боротьби зі злочинністю виключно силами цих органів. Треба розвінчувати кримінальну субкультуру та її носіїв. Це сприятиме зменшенню числа неповнолітніх, які заради романтики йдуть на злочин, а відбуваючи покарання в місцях позбавлення волі, проходять школу професійного злочинця.

Тема 5

ПРИЧИНИ ТА УМОВИ КОНКРЕТНИХ ЗЛОЧИНІВ

1. Поняття причин та умов (детермінант) конкретних злочинів.

2. Взаємодія особи і середовища як причина вчинення злочину

3. Поняття конкретної життєвої ситуації, її різновиди та роль у

вчиненні злочину

4. Обставини, що сприяють вчиненню злочинів

1. Детермінантами кожного злочину, як умисного, так і необереж­ного, є, з одного боку, особисті властивості конкретного індивіда — його потреби, погляди, інтереси, ставлення до різних соціальних цінностей і вимог, у тому числі правових; з іншого — сукупність зовнішніх обставин, які викликають намір і рішення вчинити умис­ний злочин або дію (бездіяльність), яка призвела до злочину з необережності. Тобто існує взаємодія криміногенних властивостей особи, які склалися під впливом несприятливих умов її формування, із зовнішніми об'єктивними обставинами і ситуаціями.

У сучасній кримінології поняття причин конкретних злочинів не має однозначного трактування. Ними деякі автори називають:

1) ан­тигромадські погляди певного кола осіб;

2) зовнішні обставини, що сформували ці погляди;

3) різні життєві ситуації, які у взаємодії з позицією особи спричинюють злочинні дії.

Під соціалізацією звичайно розуміють становлення особи і включення її в існуючі суспільні відносини (економічні, ідеологічні, правові, сімейно-побутові тощо). Особлива роль належить підструктурі спрямованості особи, під якою розуміється система поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, соціальних і базових мотивацій. Фактично йдеться про змістовну сторону свідомості людини, сфор­мовану за рахунок навчання, виховання, власного вдосконалювання і включення в суспільно корисну діяльність.

Звідси можна зробити висновок, що основним чинником становлення особи на злочинний шлях виступають дефекти в її соціаліза­ції. Проте така категоричність не завжди виправдана.

Важливою внутрішньою детермінантою поведінки є її мотивація. Потреби, інтереси, емоції визначають мотивацію вчинку, а не вибір засобу їх задоволення. Тому мотивація не є безпосередньою причи­ною злочину. Мотиви — це те, що спонукало індивіда діяти, а не чо­му він обрав саме кримінальні форми (способи) їх задоволення. Спо­нукання різняться між собою за змістом, ступенем усвідомлення, силою впливу на людину. Одні з них зовсім не сприймаються, інші залишаються лише на рівні розуміння, треті стають реально чинни­ми. Мотив злочинної поведінки можна визначити як усвідомлене спонукання (прагнення) особи до вчинення конкретного діяння, яке містить у собі суспільну небезпек ку і передбачене кримінальним законом як злочин.

Складовою механізму злочинної поведінки є мотивація вчи­нення злочину, що відбиває для кожного індивіда його потреби й інтереси, які реалізуються в конкретизованому мотиві вчи­нення злочину. Мотивація — це процес внутрішньої (суб'єк­тивної) детермінації дій.

Мотиваційний процес може мати вигляд сукупності послі­довних ланок (етапів): актуалізація певної потреби — вибір способу й засобів для задоволення потреби — виникнення мо­тиву поведінки — формування мети дії — планування діяль­ності (у разі вчинення умисного злочину) — прийняття рішен­ня — реалізація рішення.

Злочин, як і будь-який вчинок, є актом свідомої вольової діяльності людини. Кожний такий акт пов'язаний із задоволен­ням певної людської потреби. Отже, джерелом активності лю­дини є її потреби. Система індивідуальних потреб людини від­биває ціннісну орієнтацію особи і її соціальну позицію.

Потреби людей найрізноманітніші — від найпростіших і життєво необхідних біологічних та фізичних потреб до склад­них соціальних потреб матеріального й духовного характеру.

Усвідомлена людиною потреба актуалізується, тобто визна­ється нею як така, що є суттєвою, значущою і підлягає задо­воленню. Така потреба набуває значення інтересу. Інтерес є безпосередньою суб'єктивною причиною конкретного вчинку або певної лінії поведінки.

Розбіжності між індивідуальним і суспільним інтересами, їх суперечливість і надання переваги індивідуальному інтересу, а не суспільному, що закріплений і охороняється правом, утво­рюють конфлікт, який може призвести до злочину. Це зумов­лює необхідність покладання на кожну людину обов'язку регу­лювати свої потреби та інтереси, задовольняти їх тільки дозволеними способами й засобами і відмовлятися від таких потреб та інтересів, задоволення яких суперечить суспільним інтересам.

Отже, безпосередньою психологічною причиною окремого злочину є прагнення особи задовольнити свої потреби всупереч суспільним інтересам.

За соціальним змістом потреби можуть бути:

• життєво необхідними, що забезпечують умови існування людини (їжа, тепло і та ін.);

• нормальними, соціально схваленими (здобуття знань, спіл­кування, належні побутові умови);

• деформованими, збоченими за рахунок гіпертрофованих життєво необхідних нормальних потреб;

• збоченими антисоціальними, задоволення яких супере­чить як суспільним інтересам, так і інтересам особи — пи­яцтво, наркоманія.

Найнебезпечнішими з позицій соціальності є антисоціальні збочені потреби. Проте їх задоволення в загальному масиві всіх злочинів становить 10-12 %. У більшості випадків злочинність діяння пов'язана не із змістом потреби, а з характером, спосо­бом і засобами її задоволення.

Щоб задовольнити певну потребу, особа усвідомлює влас­ні можливості для цього, а також оцінює, що може сприяти чи перешкоджати цьому і ставить перед собою конкретну мету, для досягнення якої вибирає певні способи й засоби. Упродовж процесу, що відбувається з моменту актуалізації потреби до моменту здійснення конкретного вчинку, особа приймає певне рішення: задовольнити свою потребу або утриматися від цього, як саме її задовольнити, а також яки­ми способами й засобами. Можливість такого вибору визна­чається наявністю різних варіантів поведінки.

Отже, для мотивації злочинної діяльності вибір способу і за­собів задоволення актуальної потреби має виключно важливе значення. Наприклад, у особи виникла і актуалізувалася по­треба мати автомобіль. Але злочинна мотивація з цього не по­чинається. Автомобіль можна купити за власні або позичені кошти, взяти в оренду тощо. Проте можна придбати автомобіль і злочинним шляхом — крадіжкою, пограбуванням, шахрайст­вом тощо. Якщо особа вибирає останній варіант задоволення потреби, то й виникає кримінальний мотив.

Задоволення потреби повинно узгоджуватися з можливостя­ми суспільства. Ігнорування цього принципу і отримання пев­них благ всупереч інтересам суспільства є злочинним. Навіть життєво необхідні потреби в разі їх задоволення через пору­шення суспільних інтересів, як правило, не виключають зло­чинності вчиненого діяння. Ще більшою мірою це стосується випадків задоволення гіпертрофованих потреб, які не відпові­дають суспільним можливостям, тому найбільше потребують антисоціальних дій певних людей.

Зміст мотиву полягає в обґрунтуванні особою своєї діяль­ності й відповідає на питання, заради чого здійснюється така діяльність.

Поняття "мотив" і "мета" не тотожні. Якщо мотив виконує роль рушійної сили певної поведінки особи, то мету можна ви­значити як бажаний результат дій, що передбачається особою і наближає її до задоволення актуальної потреби. Іноді мета збіга­ється з мотивом. У цьому разі виникає феномен мотиву-мети.

Наступною ланкою мотивації є планування злочинної діяль­ності. На цьому етапі визначають спосіб, місце, час та інші об­ставини. За наявності співучасників на цьому етапі здійснюється розподіл їх обов'язків. Найбільш детальним і обміркованим є планування злочинів, що вчиняються організованими злочин­ними групами.

Кульмінацією мотивації є прийняття рішення — це інте­лектуально-вольовий акт, що виражає готовність особи вчини­ти злочин.

Після прийняття рішення відбувається його виконання. Розглянутий механізм мотивації притаманний вольовій по­ведінці особи, яка є цілеспрямованою і називається діяльністю.

У психології крім вольової поведінки особи розрізняють ще ім­пульсивну та звичну її поведінку.

Імпульсивні дії вчиняються за першим спонуканням, без роздумів про їх соціальне значення й наслідки. Залежно від того, які психічні стани правопорушників зумовили імпуль­сивну реакцію, розрізняють чотири види імпульсивних зло­чинів:

• вчинені у стані алкогольного або наркотичного сп'яніння;

• афективні — вчинені у стані сильного душевного хвилю­вання;

• зумовлені хворобливим станом психіки, що не виключає неосудності;

• "парадоксальні" — такі, які вчиняють раптово під впли­вом неусвідомлених агресивних імпульсів.

Мотиваційний процес при вчиненні імпульсивних злочинів складається з таких ланок: актуалізації потреби, формування мотиву й негайної його реалізації без постановки мети, пла­нування, прийняття рішення та коригування поведінки з ура­хуванням зміни ситуації. Наприклад, більшість умисних вбивств, що вчиняються під час бійки, спільного вживання спиртних напоїв, як правило, є результатом імпульсивної реак­ції на ситуацію.

Звичні протиправні вчинки особа здійснює здебільшого сві­домо, але під впливом неусвідомлюваних потягів, що супе­речать свідомо вибраній позиції особи. Як встановив вчений фі­зіолог І. Павлов, в основу звичних форм поведінки покладений динамічний стереотип, що виникає в корі головного мозку лю­дини в результаті неодноразового повторення відповідних дій. За психологічним механізмом звична форма поведінки подібна до імпульсивної — вона так само ірраціональна. Механізм мо­тивації при звичній поведінці більшою мірою розгорнутий: піс­ля виникнення мотиву з'являється мета і без будь-якого обмір­ковування приймається рішення, що негайно реалізується без урахування ситуації, яка може бути дуже несприятливою для успішного завершення злочину. Стандартні звичні рішення часто виявляються в рецидиві злочинів. Що частіше повторю­ються ті чи інші види злочинної діяльності, то більше підстав судити про їх звичний характер.

Мотивацію злочину необхідно відрізняти від мотивування конкретного злочину, яке є поясненнями обвинуваченого орга­нам розслідування і суду щодо причин та обставин вчиненого ним злочину.

2. Лю­дина є активною, свідомою і самокерованою істотою, що джерелом її активності виступають суперечності між нею і навколишнім сві­том, між її потребами і можливостями їх задоволення, що ці супе­речності розв'язуються через предметну діяльність.

Вплив зовнішнього середовища відбувається опосередковано, через власне сприйняття індивіда, його моральні погляди, переконання, світорозуміння та уявлення про добро і зло. Його дії завжди підконт­рольні свідомості і волі (крім стану неосудності, але тоді й немає складу злочину).

У кримінологічній літературі найчастіше підкреслюється значен­ня криміногенного впливу середовища на особу. При цьому особли­ва увага справедливо приділяється мікросередовищу — сфері безпо­середнього спілкування індивіда. Проте саме мікросередовище заз­вичай розглядається як щось статичне, яке існує лише в даний мо­мент або безпосередньо напередодні вчинення злочину. У тих же випадках, коли вказується на криміногенні фактори, які сформували особу злочинця в минулому, то однозначно відзначається роль нес­приятливого оточення у сфері сімейно-побутових відносин, дозвіл­ля, навчання чи праці, але при цьому упускається з виду динамізм особистих стосунків з іншими людьми.

Внутрішня структура будь-якого мікросередовища може різнитися, але її основу становить мала соціальна група, що впливає на осо­бу безпосередньо і найсильніше. Тут же міститься предметно-речове (матеріальне) середовище, яке оточує людину в побуті, на роботі, особистому житті, в умовах якого вона здійснює свою життєдіяль­ність.

Домінуючу криміногенну значимість можуть набувати й окремі психофізичні якості особи. Так, на перше місце в деяких злочинах висуваються емоції (афективна поведінка), в інших — почуття (вчи­нення злочину на ґрунті ревнощів), у третіх — вади волі у вигляді нестриманості, у четвертих — вікові особливості тощо.

На процес формування особи людини, яка в подальшому вчиняє злочин, визначально впливають негативні особливості макро- та мікросередовища, де ця людина постійно перебуває і здійснює свою діяльність.

До явищ макросередовища належать особливості економіч­ного розвитку, політичні погляди та концепції, що панують як на загальнодержавному рівні, так і на рівні окремих регіонів, певних соціальних груп.

Частина соціального середовища, з якою індивід (людина) підтримує прямі та безпосередні контакти, є ні чим іншим, як мікросередовищем цієї людини.

На особу впливають і в кінцевому підсумку виявляються в причинах злочинної поведінки фактори соціального середовища як на макро-, так і на мікрорівні, тим більше, що відмінність між мікро- та макросередовищем відносна: те, що для одного індивіда є колом його безпосереднього та прямого спілкуван­ня — мікросередовищем, для іншого може бути обставиною макросередовища.

Макро- та мікросередовище людини змінюються, іноді навіть дуже суттєво. Зміни макросередовища майже не залежать від можливостей і бажання окремого суб'єкта, а зміни мікросередовища зумовлюються бажаннями суб'єкта в їх поєднанні з від­повідними об'єктивними факторами.

Саме мікросередовищу належить визначальна роль у меха­нізмі формування особи людини. Розглянемо основні складові мікросередовища, які найактивніше і найістотніше впливають на формування особи.

Насамперед таким соціальним середовищем, що вирішально впливає на формування особи, є сім'я, яка впливає на людину з моменту її народження. Якщо сім'я впливає позитивно, то осо­ба дитини формується в позитивному плані, і навпаки. Вплив сім'ї може відбуватися у двох основних варіантах: шляхом пе­дагогічного, виховного впливу, спрямованого на формування у дитини певних моральних принципів і способів поведінки; че­рез стихійний вплив на особу образу життя, що притаманний сім'ї.

На формування особи в дитячому та юнацькому віці нега­тивно впливають різні фактори й обставини, основними з яких є такі:

• негативні форми поведінки безпосередньо в сім'ї (пияцтво, скандали, бійки, наркоманія, деспотизм старших і фізич­но розвиненіших членів сім'ї тощо);

• відсутність психологічного, емоційного контакту між бать­ками й дітьми, а також між батьками;

• відсутність належного контролю за поведінкою дітей;

• збочені уявлення про виховання дітей в умовах "ринкової економіки", прищеплення дітям поглядів про необхід­ність збагачення будь-якими шляхами, у тому числі й злочинними.

Існуюча в сім'ї система відносин і типові варіанти поведінки сприймаються підлітками як зразок поведінки, певна рекомен­дація.

Негативні риси характеру особи формуються не лише у проблемних сім'ях, а й у зовнішньо благополучних сім'ях, де культивуються жадоба до влади і психологія всемогутнос­ті грошей.

Важливим фактором негативного формування особи є вплив найближчого побутового оточення — друзів, знайомих, сусідів і компаній, з якими суб'єкт контактує постійно й безпосеред­ньо. Залежно від пануючих у побутовому оточенні установок, ціннісної орієнтації, спрямованості, ставлення до законослух­няної поведінки тощо воно може становити криміногенне сере­довище.

Деформуючий вплив на особу можуть чинити як окремі осо­би, так і групи осіб, особливо такі, що створюються за терито­ріальною, національною або клановою ознакою. Найістотніше криміногенні групи впливають на неповнолітніх. Криміногенна небезпека негативного впливу на особу виходить і від окремих неформальних об'єднань молоді з антисоціальною спрямова­ністю. Норми і критерії, що є звичними в колі неформального спілкування особи, стають для неї обов'язковими такою мірою, що вона сприймає їх некритично і навіть всупереч своїм оцін­кам і установкам. Тому у вчиненні такою групою злочину мо­жуть брати участь особи, які б самостійно ніколи не вчинили злочину.

Негативно впливають на формування особи й недоліки су­часної системи освіти і суспільно-виховної роботи.

Суттєве кримінологічне значення має також своєчасне фор­мування професійних інтересів та схильностей у підлітків і юнацтва. Якщо професійне самовизначення формується в по­зитивному плані під впливом батьків, школи та інших позитив­них елементів мікросередовища, то воно сприяє законослухняності особи. І навпаки, що менше суб'єкт зорієнтований на професійну зайнятість, то більшою мірою можлива його криміналізація.

Недоліки у формуванні професійної орієнтації суб'єкта, що формують у нього неадекватне ставлення до праці, що само по собі має негативне кримінологічне значення, можуть підсили­ти негаразди у трудових колективах, де спостерігаються пи­яцтво, кругова порука, порушення трудової дисципліни, краді­жки тощо.

Несприятливо впливає на особу і некваліфікована, важка фізична праця. Вона не потребує професійного вдосконалення, підвищення освітнього рівня та культури й обмежує перспек­тивні уявлення суб'єкта про майбутнє.

До умов негативного формування особи належать також від­сутність необхідних побутових умов, уваги з боку адміністрації до проблем працівників, низький рівень правової освіти.

На формування особи негативно впливає ще й кримінальна субкультура з її злодійськими традиціями, збоченими понят­тями про честь, товариство, жаргоном та іншими атрибутами, яка останнім часом виявляється серед широких верств насе­лення.

Специфічну роль у механізмі злочинної поведінки відігра­ють психічні аномалії особи, які не виключають осудності. Наслідками наявності таких аномалій у осіб можуть бути їх підвищена навіюваність, емоційна нестриманість, конфлікт­ність, агресивність, позбавлення можливості реально оці­нити ситуацію. Ці емоційно-інтелектуальні деформації особи за певних обставин можуть спровокувати суб'єкт на вчинен­ня злочину. Але водночас необхідно враховувати, що психіч­ні аномалії та пов'язані з ними негативні риси особи, що ре­алізуються в механізмі індивідуальної злочинної поведінки, здебільшого не є вирішальними у такій поведінці. Найістот­нішими є якості особи, сформовані в неї у процесі життєдіяль­ності.

А. Зелінський, не заперечуючи впливу соціальних факторів на формування особи, наголошує, що соціально значущі влас­тивості особи формуються на фундаменті, що закладений при­родою. На думку вченого, на формування особи вирішальний вплив чинять біологічні фактори — стан генотипу нації, вро­джені патології і відхилення психіки, тілесні аномалії.

3. Під конкретною криміногенною ситуацією треба розуміти су­купність зовнішніх (об'єктивних) обставин, в яких опинилася люди­на і які впливають на її свідомість, почуття, волю, з урахуванням яких особа приймає рішення вчинити дію, що утворює склад умис­ного злочину або призводить до злочину з необережності.

Конкретні криміногенні ситуації можуть створюватися не тільки з одних соціальних умов, а й через дії сил природи, наприклад, сти­хійне лихо. За своїм обсягом криміногенна ситуація може бути ло­кальною, тобто стосуватися однієї особи чи вузького кола осіб, а мо­же торкатися і багатьох людей. Вона може бути створена як право­мірними, так і незаконними діями самого суб'єкта чи інших осіб, на­приклад, штучне створення дефіциту товарів, надмірне вживання алкоголю. Серед ситуацій, пов'язаних з діями інших осіб, розріз­няють віктимологічні ситуації, що їх створюють потерпілі від злочи­ну.

За змістом розрізняють такі види криміногенних ситуацій:

а) проблемна ситуація, за якої людина стикається з певними труднощами і перешкодами в досягненні наміченої мети (наприклад, проникнення у помешкання, щоб вчинити крадіжку);

б) мотиваційно байдужа ситуація, за якої стан і зміни елементів, що її складають, не впливають на діяльність суб'єкта;

в) мотивуюча ситуація, коли щось у її стані впливає на прийняття особою рішення діяти саме так, а не інакше;

г) конфліктна ситуація — характеризується зіткненням різних інтересів, поглядів, бажань її учасників, що веде до боротьби між ними злочинним шляхом.

4. Елементами криміногенної ситуації є обставини, які сприяють вчиненню злочинів. Ці обставини різноманітні. Вони можуть бути пов'язані з недоліками в діяльності державних чи громадських орга­нізацій, мати місце на виробництві і в родині, у школі і серед най­ближчого оточення індивіда. Ці обставини полегшують вчинення злочину, створюють умови для настання суспільно небезпечних на­слідків. До таких обставин належать:

1) недоліки в діяльності державних установ (тяганина, бюрокра­тизм), незадовільна робота правоохоронних органів (приховування злочинів від обліку, необґрунтована відмова у порушенні криміналь­них справ, інші порушення законності);

2) недоліки в системі господарювання (ненадійна охорона май­на, незадовільний стан обліку і контролю, проблеми в матеріально-технічному забезпеченні тощо);

3) упущення в ідеологічній та культурно-виховній роботі, неналагодженість сфери дозвілля;

4) вади у сімейному, шкільному і трудовому вихованні;

5) пияцтво, наркоманія, токсикоманія, паразитизм, проституція;

6) згубний вплив побутового оточення з антисуспільною спрямо­ваністю.

Виходячи з усього вищесказаного можна зробити висновок, що детермінанти злочинів лежать, з одного боку, у морально-психоло­гічних якостях особи (внутрішній момент), а з іншого — у криміно­генних ситуаціях і соціальних суперечностях та негараздах, які об'єктивно існують у нашому суспільстві (зовнішній момент).

Тема 6

КРИМІНОЛОГІЧНЕ ВЧЕННЯ ПРО ОСОБУ ЗЛОЧИНЦЯ

1. Поняття особи злочинця та межі її вивчення у кримінології.

2. Основні кримінологічні ознаки особи злочинця.

3. Класифікація злочинців.

4. Типологія злочинців.

1. Зміст поняття особи злочинця поєднує в собі соціологічне по­няття особи і юридичне поняття злочинця, тому проблема особи злочинця має вирішуватись на основі загальносоціологічного вчення про особу.

Людину як особу формує вся сукупність економічних, полі­тичних, ідеологічних, моральних, правових, побутових, культурних, естетичних та інших умов, які становлять зміст громадського та ін­дивідуального буття, їх відображення у суспільній та індивідуальній свідомості. Викладене має важливе значення для правильного розу­міння особи злочинця, є основою для розкриття "механізму" формування подібних осіб, вказує на можливі джерела негативних мораль­них якостей та антигромадських поглядів.

Людина не народжується особою, а стає нею у процесі свого розвитку, входження в соціальне середовище, засвоєння навколиш­ньої дійсності, ідей, поглядів, норм моралі і звичок, поведінки, влас­тивих соціуму, до якого вона належить. Процес, протягом якого осо­ба розвивається і змінюється, отримуючи конкретне соціальне об­личчя, називається соціалізацією. Дефектом соціалізації є особа злочинця, яка формується поступово. Більшість вітчизняних кримі­нологів вважає, що немає людей, приречених на вчинення злочинів, злочинцями вони стають внаслідок дефектів їх соціалізації.

Особі злочинця притаманна певна система морально-психо­логічних переконань, властивостей, установок, інтелектуальних, емоційних і вольових якостей. Морально-психологічні особливості особи злочинця перебувають у діалектичному зв'язку з її соціальни­ми властивостями, а тому мають розглядатися у цій єдності.

Можна сказати, що особа злочинця — це сукупність соціально значимих властивостей, ознак, зв'язків і відносин, які характеризують людину, винну в порушенні кри­мінального закону, в поєднанні з іншими (неособистими) умова­ми та обставинами, що впливають на її злочинну поведінку. З цього визначення чітко видно зв'язок між загальносоціологічною і кримінально-правовою сутністю поняття особи злочинця. Негативні соціальні чинники формують особу злочинця лише в тих випадках, коли вони проявляються у самому факті вчинення злочину. Самі ж негативні ознаки і властивості не дозволяють вважати особу зло­чинцем до вчинення нею злочину. Кримінологів цікавлять як со­ціально-негативні фактори, що відбилися у свідомості особи і сфор­мували в неї здатність вчинити злочин, так і ті, які сприяли вчинен­ню конкретного злочину.

2. Особі злочинця притаманна система ознак, властивостей, якос­тей, що визначають її як людину, яка вчинила злочин. Будучи різ­новидом особи взагалі, особа злочинця має загальні ознаки (стать, вік, фах, освіта, соціальний стан, роль у суспільстві), а також влас­тиві лише особі злочинця специфічні ознаки, які визначають і вира­жають характер та ступінь її суспільної небезпеки. Вітчизняні кри­мінологи поділяють названі ознаки на такі основні групи:

а) соціально-демографічні;

б) кримінально-правові;

в) риси правової та моральної свідомості особи злочинця;

г) соціально-психологічні характеристики.

Соціально-демографічні ознаки особи злочинця включають стать, вік, освіту, місце народження і проживання, громадянство та інші відомості демографічного характеру. Ці ознаки властиві будь-якій особі і самі по собі не мають кримінологічного значення. Але у статистичній звітності стосовно осіб, які вчинили злочини, соціаль­но-демографічні ознаки дають важливу інформацію, без якої немож­лива повна кримінологічна характеристика особи злочинців.

Така ознака, як вік злочинців, дає змогу виявити криміногенну активність різних вікових груп населення (неповнолітніх, молоді, осіб зрілого віку). Освітня характеристика вказує на залежність злочинної поведінки від рівня освіти та інтелектуального розвитку особи, які значною мірою впливають на потреби й інтереси людини. Скажімо, для тих, хто вчинив хуліганство, грабежі, посягання на особу, характерний низький освітній та інтелектуальний рівень. Місце проживання часто визначає географію злочинності (міська чи сільська), а також характер злочинності у курортних зонах, "спаль­них" районах міст, новобудовах тощо.

Кримінально-правова характеристика особи злочинця — це дані не лише про склад вчиненого злочину, а й про спрямованість і мотивацію злочинної поведінки, одноособовий чи груповий характер злочинної діяльності, форму співучасті (виконавець, організатор, підмовник, пособник), інтенсивність кримінальної діяльності, наяв­ність судимостей тощо. Така характеристика дає уявлення про осо­бу злочинця з кримінально-правових позицій. Ця група ознак вира­жає якості, властиві саме особі злочинця, а не будь-якій іншій особі, наприклад, аморальній, порушникові трудової дисципліни чи законо­слухняній людині.

Риси правової та моральної свідомості особи охоп­люють її світогляд, духовність, погляди, переконання, установки та ціннісні орієнтації.

Правова свідомість є однією з форм суспільної, а звідси й інди­відуальної свідомості, відображає ставлення людей до чин­ного права, показує знання міри їхньої поведінки з погляду прав і обов'язків, законності та правопорядку. В основі правосвідомості лежать порядність, обов'язок і внутрішня дисцип­ліна, взаємна повага та довіра громадян одне до одного, до влади, а влади - до громадян. Правосвідомість - це вміння поважати право та закон, добровільно виконувати державні обов'язки та особисті зобов'язання, не вчиняючи правопорушень і зло­чинів.

Злочинці, вступаючи в конфлікт із законом, допускають правове свавілля, ставлять себе вище за вимоги норм права, не до кінця усвідомлюють, що їх виконання є необхідним обо­в'язком. Кримінологічні дослідження щоразу підтверджують істотну специфіку правової свідомості злочинців. Особи, котрі вчиняють злочини, виявляють (приховану чи явну) неповагу до закону, впевнені, що закон можна обійти, порушити в конк­ретній ситуації на користь особистим або кланово-груповим інтересам. Вони сподіваються (іноді небезпідставно) на власну кримінально-правову безкарність.

Життя людей у суспільстві регламентується не тільки право­вими, а й моральними нормами. Здорові, міцні моральні пере­конання людей утримують їх від негідних вчинків, слугують стримувальним фактором на шляху можливого вчинення зло­чинів. Проте це не стосується злочинців, їхня моральна свідомість значно спотворена, її дефекти мають глибокий характер, переростають у негативні звички та переконання. Аморальні вчинки серед них більше поширені, ніж серед законослухняних громадян. У них немає почуття відповідаль­ності за свої неправомірні дії, вони не цінують власну честь і гідність, зате нехтують гідністю інших, ігнорують громад­ську думку про свою негідну поведінку, їм не властиві почуття справедливості, твердість волі в дотриманні морального обо­в'язку. Для багатьох зі злочинців характерним є роздвоєння особистості: вони говорять одне, а насправді ведуть аморальний спосіб життя. У системі їхніх ціннісних орієнтацій на першому місці стоять егоїстичні й корисливі спрямування, вигода, кар'єризм, власний добробут, самолюбство та свавілля.

Отже, злочинці відрізняються негативним або байдужим став­ленням до виконання своїх громадських обов'язків і дотримання правових норм, вибором незаконних засобів задоволення особи­стих потреб, егоїзмом, ігноруванням суспільних інтересів тощо.

Соціально-психологічна характеристика особи злочинця. Будь-яка соціальна реакція людини, весь лад її життя за­лежать від тих особливостей особи, що сформувалися на базі її психічних станів і процесів під час набуття власного соціаль­ного досвіду: від спрямованості її особистості, мотиваційної сфери, від потреб і прагнень, установок та інтересів, тобто від системи її ставлень до дійсності.

Усі перелічені соціально-психологічні компоненти людини щодо осіб, які вчинили су­спільно небезпечні діяння, мають свої особливості. Спрямо­ваність їхньої особистості - антисоціальна; мотивація поведін­ки - анархічна, егоїстична, цинічна, корислива; їхні потреби соціально невиправдані й особистісно необгрунтовані, від­значаються "бідністю", мають перекручений характер; способи їх задоволення такі, що суспільно засуджуються. Взагалі їхні особистісні установки й інтереси не збігаються з інтересами та цілями суспільства й переважної більшості його членів. Деяким із них притаманне психологічне відчуження, що проявляється у відсутності емоційних контактів з людьми та специфічному сприйнятті навколишнього світу як чужого й ворожого їм.

Соціально-психологічна характеристика особи зло­чинця охоплює особливості таких її характеристик:

• інтелектуальних

• емоційних

• вольових

Інтелектуальні риси передбачають: рівень розумового роз­витку, обсяг знань, життєвий досвід, широту чи вузькість по­глядів, характер і різноманітність інтересів тощо. Криміно­логічні дослідження показують, що більшість осіб, які скоїли злочини, особливо насильницькі, характеризуються зниженим рівнем загальноосвітніх знань, вузьким світоглядом, а то й ро­зумовою відсталістю, обмеженими здібностями до якоїсь су­спільно корисної діяльності.

До емоційних характеристик особи належать рівновага та рухливість нервових процесів (тип темпераменту); ступінь емоційного збудження; сила й темп реагування на різні зовнішні подразники, ситуації тощо. Особам, які скоїли насиль­ницькі злочини, притаманні нестриманість, необдуманість вчинків, агресивність, конфліктність, мінливість у стосунках з іншими людьми.

Психічні відхилення найчастіше спостеріга­ються в неповнолітніх, рецидивістів, людей, які вчиняють тяжкі злочини проти особи (вбивства, тяжкі тілесні ушкоджен­ня, зґвалтування), хуліганство, дезадаптивні та ситуаційні зло­чини.

До психічних відхилень і аномалій (граничних станів) судово-психіатрична експертиза відносить: психопатію, психо­патичні стани, шизофренію в стійких формах, ушкодження центральної нервової системи, хронічний алкоголізм, нарко­манію та інші форми психічної патології, що не виключають осудності. Такі відхилення в багатьох випадках поєднуються із соціально-психологічною деформацією особистості. Вони, зазвичай, мають набутий характер або одержані під час пологів, внаслідок перенесених травм, різноманітних захворювань.

Певна частина злочинців має сильні вольові риси, але вони спрямовані на задоволення антисуспільних потреб та інтересів. Інші злочинці характеризуються слабкою волею, піддатли­вістю, неспроможністю протистояти впливові осіб, які втягують їх у злочинну діяльність.

Визначаючи вплив психічних аномалій на поведінку людини, необхідно зазначити, що вони автоматично не при­зводять до вчинення злочину. На індивідуальному рівні можна говорити тільки про ймовірності вчинення злочину особою з такими аномаліями. До того ж кримінально караній поведінці сприяють не власне психічні аномалії, а ті психологічні особ­ливості індивіда, що формуються під їхнім впливом.

3. Боротьба зі злочинністю не може орієнтуватися лише на індивідуальну неповторність кожної особи, водночас вона повинна враховувати неоднорідність контингенту злочинців. Ця проблема розв'язується шляхом розподілу злочинців на окремі групи і типи, що досягається за допомогою класифікації та типології.

Під класифікацією розуміється розподіл статистичної сукупнос­ті на групи за певними чіткими ознаками. У рамках класифікації фактично вивчається не особа у комплексі її характеристик, а контингенти злочинців. При цьому виявляється поширеність серед них тих чи інших ознак. У кримінології найчастіше використовують класифікаційні групування за такими критеріями:

1. за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, освіта): чоловіки, жінки, неповнолітні; різноманітні вікові категорії, зокрема 18-24, 25-29, 30-49 і понад 50 років; з початковою, середньою та вищою освітою;

2. за ознаками соціального становища й роду занять: робіт­ники, службовці, працівники сільського господарства, військо­вослужбовці, приватні підприємці, студенти, безробітні, пенсіонери;

3. за ознаками місця проживання та тривалості проживання: мешканець міста, селища міського типу, села; місцевий житель, мігрант, переселенець;

4. за інтенсивністю й характером злочинної діяльності: по­вторність, рецидив (спеціальний або загальний), у складі групи, організованого злочинного угруповання;

5. за даними про стан особи в момент вчинення злочину: у стані алкогольного, наркотичного сп'яніння, під час від­бування покарання у виправно-трудовій установі;

6. за видами вчиненого злочину: грабіжники, вбивці, ґвалтівники, хулігани, хабарники тощо.

Класифікація злочинців можлива й на інших підставах. Найпростішим є їх розподіл за видами вчинених злочинів: убивці, злодії, насильники, хулігани, грабіжники, шахраї, хабарники тощо. Цей роз­поділ грунтується на виді злочину і менше — на особливостях осо­би злочинця, для якої злочин хоч і істотна, але не єдина характерна ознака.

4. Типологія — це прийом наукового мислення й емпіричного пізнання, що полягає в розчленуванні явищ і об'єктів на окремі елементи (типи) за найбільш істотними ознаками, у виявленні відмінності між ними.

Кримінологічна типологія злочинців, зазвичай, базується на двох підставах:

1. характері вчинених злочинів;

2. глибині та стійкості антисоціальності особи.

За характером вчинених злочинів виокремлюють такі типи злочинців:

• насильницькі (агресивні), що посягали на життя, здоров'я, честь і гідність людини (з агресивно-зневажливим ставлен­ням до людини та її найважливіших благ) - це вбивці, ґвалтів­ники, хулігани, засуджені за вандалізм;

• корисливі, котрі вчинили крадіжки та розкрадання майна ненасильницькими способами - хабарники, контрабандисти, фальшивомонетники та ін.;

• корисливо-насильницькі (з корисливо-егоїстичною мо­тивацією, пов'язаною з ігноруванням принципу соціальної справедливості та чесної праці) - бандити, грабіжники, реке­тири, злочинці й наймані вбивці;

• злісні соціально дезорганізовані типи (з індивідуалістично-анархічним ставленням до різних соціальних інститутів, своїх громадських, службових, сімейних та інших обов'язків) - порушники правил адміністративного нагляду, порушники правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небез­пекою та ін.;

• необережні (з легковажно-безвідповідальним ставленням до виконання різних правил техніки безпеки) - особи, що вчини­ли злочини з необережності.

За глибиною та стійкістю антисоціальності особи виокрем­люють таких злочинців:

• випадкових злочинців - осіб, які вперше вчинили злочин унаслідок випадкового збігу обставин усупереч загальній позитивній характеристиці всієї їхньої попередньої поведінки (для них злочин не домінантна лінія поведінки, не закономірний результат криміногенної взаємодії особистості та середовища, а радше, прикрий (хоча й винний) епізод їхнього життя);

• ситуаційних злочинців - осіб, що вперше вчинили зло­чин, не встоявши перед впливом несприятливих зовнішніх факторів формування та життєдіяльності особистості, однак взагалі характеризуються більше позитивно, ніж негативно (однак припускаються аморальних вчинків);

• злісних злочинців - осіб, які вчинили декілька злочинів і перебувають у стійкій опозиції до суспільства (для деяких з них злочин став професією);

• особливо злісних злочинців - осіб, котрі вчиняють тяжкі й особливо тяжкі злочини (до них належать й усі ті, хто вчиняє злочини у складі організованих груп і злочинних організацій).

Слід зазначити, що будь-яка типологія має умовний і суб'єктив­ний характер,

перелічені типи не завжди наявні в "чистій" формі. Можливі й мішані типи, додаткові

варіації розчлену­вання злочинців.

Тема 7

ОРГАНІЗОВАНА ТА КОРУПЦІЙНА ЗЛОЧИННІСТЬ

1. Поняття і кримінологічна характеристика організованої злочинності.

2. Види злочинних угруповань.

3. Детермінанти організованої злочинності.

4. Поняття транснаціональної організованої злочинності.

5. Протидія організованій злочинності.

6. Поняття корупції та корупційних злочинів.

7. Засоби протидії корупційній злочинності злочинності.

1. Вперше спробу сформулювати поняття організованої злочиннос­ті здійснили американські вчені. 1971 року відомий публіцист Уолтер Ліппман зазначав, що на відміну від звичайної злочинності, що носить повністю грабіжницький характер, організована злочинність пов'язана з наданням бажаючим певних послуг або товарів.

Американський кримінолог Альфред Ландсміт визначив органі­зовану злочинність як особливу форму співробітництва кількох осіб або угруповань з метою забезпечення успішної їх діяльності. Луіз Шеллі говорив про організовану злочинність як таку, що цементу­ється фінансовими інтересами. Насилля тут застосовується лише для захисту економічних інтересів злочинного угруповання. Біль­шість організованих злочинців отримують переважаючу частку при­бутку на нелегальних ринках.

Організована злочинність – це особливе суспільно небезпечне явище, "вершина злочинності". В основі виокремлення цього виду злочинності лежить характер і ступінь взаємодії злочинців при здійсненні протиправної діяльності. Вона проходить на підставі згур­тування осіб, розмежування між ними злочинних ролей, ієрархічності системи взаємовідносин. Чим вищий рівень організованості у групі, тим більше управлінські функції відділяються від безпосеред­ньо виконавчих.

У 1975 р. у США для практичного користування було введе­но таке нормативне визначення організованої злочинності: це діяльність будь-якої групи осіб, чиї основні заняття пов'язані з порушенням кримінальних законів з метою отримання неле­гальних прибутків, а також можливості займатися рекетом і в разі потреби складнішими фінансовими маніпуляціями.

Погляди вчених розвинених країн на поняття організованої злочинності синтезував американський кримінолог В. Фокс у праці "Вступ до кримінології" (1980 р.). Він систематизував елементи організованої злочинності:

• організація злочинного бізнесу у формі рекету, прости­туції, контрабанди наркотиків, азартних ігор;

• належність до групи, що наказує вчинення злочинів, які є джерелом існування;

• удосконалення злочинної діяльності й ізольованість від суспільства;

• незаконна діяльність, що користується попитом у законо­слухняного суспільства;

• наявність економічно виправданого ризику;

• приховування злочинної діяльності;

• підтримка організованої злочинності з боку політиканів і поліції.

Організатори можуть ставити загальні завдання, визначати лінію поведінки, забезпечувати систему координації дій різних учасників, їх безпеку. При цьому вони можуть навіть не зна­ти безпосередніх виконавців злочинів. Організовані групи носять стійкий характер. Між їх членами підтримуються стосунки і в пе­ріод між вчиненням конкретних злочинних діянь. У цей час розроб­ляються нові плани, вивчається кон'юнктура, проводиться підбір співучасників, розробка заходів захисту стосовно викриття та при­тягнення винних до відповідальності.

2. Злочинні об'єднання, залежно від рівня їх стійкості, професій­ності, сфери діяльності, правового становища у легальних структу­рах суспільства та ін., можна розділити на такі види.

1). Проста організована група – це відносно проста форма об'єднання злочинців чисельністю 2 – 4 чоловіки. У такі групи об'єднуються розкрадачі, шахраї, квартирні злодії, грабіжники. В них немає складної структури, суворої підпорядко-ваності, чітко вираже­ного лідера.

2). Структурна організована група. Порівняно з простою ор­ганізованою групою вона відрізняється більшою стійкістю, ієрархічністю, дотриманням принципу єдиноначальності. Чисельність таких груп – 5–10 і більше осіб. Злочинна діяльність носить постійний характер, частіше це вчинення майнових злочинів або діянь, пов'я­заних з насиллям, але метою яких є одержання прибутків. Лідер та­кої групи визначає напрямок її дій, планує та готує злочини, розпо­діляє між учасниками ролі. Для забезпечення своєї діяльності структурна організована група взаємодіє з іншими кримінальними елементами, зокрема з особами, які займаються підробкою докумен­тів, скупкою краденого тощо. Такі групи вчиняють крадіжки з квар­тир, автомобілів, грабежі, розбої, шахрайства, вимагання, займають­ся контрабандою. Корумпованих зв'язків у них, як правило, немає.

3). Організоване злочинне угруповання – це вже багаточисельне об'єднання, до якого входять десятки, а то й сотні осіб, котрі активно займаються злочинною діяльністю. Рівень організова­ності у загальній масі таких угруповань нижчий, ніж в бандах і ма­фіозних об'єднаннях, хоча наявність дисципліни, ієрархії, підпоряд­кованості притаманні їм. У них існує керівна ланка з лідерів, котрі посвятили себе злочинній діяльності і визначають її напрямок. За ними стоїть основна маса конкретних виконавців "бойовиків" з пев­ною кримінальною направленістю. Це злочинне угруповання не є монолітним, до його складу входить багато груп різного рівня орга­нізованості, чисельністю 5–10 осіб. Вони не лише вчинюють злочи­ни, але й постійно контролюють певну територію (збір данини, ви­магання тощо). Часто їх лідери, зібравши достатню суму грошей, вступають у сферу легального бізнесу, поступово переростаючи у мафіозне об'єднання.

4). Банда являє собою форму організованої злочинності, що по­лягає у створенні озброєної групи, для вчинення злочинів, пов'яза­них з нападами на державні та громадські організації, окремих гро­мадян. Вона відрізняється підвищеною суспільною небезпекою, оскільки застосування зброї – обов'язкова її ознака. Банди відріз­няються високим рівнем організованості та беззаперечним під­порядкуванням ватажку. Вони функціонують самостійно, а резуль­татами їх злочинів зазвичай є здобуття грошей, валюти, зброї, антикваріату та інших цінностей.

Деякі кримінологи виділяють три категорії банд, які умовно на­зивають: "класична банда", "спеціалізована банда", "замовники".

Класичним бандам притаманне вчинення таких злочинів, як на­пади на банки, інкасаторів, магазини, музеї, квартири тощо. Нерідко вони поєднані з убивствами та нанесенням тяжких тілесних ушко­джень. Особливістю спеціалізованої банди полягає у тому, що вона практикується на вчиненні одного, рідко двох видів злочинів. Най­частіше це напади на банки і магазини. Банди типу "замовники" вчинюють злочини на замовлення. Вони малочисельні, їх члени доб­ре підготовлені фізично, озброєні, відрізняються винятковою конспі­рацією. "Замовники", як правило, не входять до складу злочинних угруповань, хоча можуть мати зв'язки з їх ватажками. Злочини вчи­нюють за плату.

5). Мафіозне об'єднання. Під терміном "мафіозне" у цьому ро­зумінні є поєднання протиправної і легальної діяльності, викорис­тання недоліків економіко-правової системи для одержання незакон­них прибутків або присвоєння певних адміністративних повнова­жень, можливість впливу на органи влади. Таким чином, мафіозне об'єднання — це злочинне угруповання, яке за ступенем організо­ваності та характером діяльності вийшло за межі власного форму­вання і поєднує як протиправні, так і легальні форми діяльності, впливаючи на державну політику і напрями соціального-економічного розвитку.

Мафіозні об'єднання завжди мають прикриття у вигляді різних комерційних структур, які слугують всякого роду аферам та відми­ванню "брудних" грошей, а також тісним корумпованим зв'язкам з представниками органів влади та управління. Для забезпечення за­хисних функцій вони залучають інші злочинні угруповання. Очолю­ють мафіозні синдикати кілька чоловік, котрі займають, як правило, однакове положення. Побіля них гуртуються від десятка до сотень членів, які за необхідності залучаються за плату для виконання кон­кретної "роботи".

З кримінологічної точки зору, злочинна організація передусім характеризується певною структурою. Тут слід розрізняти:

а) ієрархічність;

б) розподіл ролей і функцій;

в) наявність "нормативних приписів";

г) самофінансування;

д) систематичну злочинну діяльність.

Останню характеризують: 1) протиправні засоби досягнення ме­ти (у загальнокримінальній злочинності – корисливої); 2) професіо­налізм і спеціалізація; 3) конспірація; 4) розвідувальні та контррозвідувальні заходи; 5) прагнення нейтралізувати працівників держав­них органів влади і управління (корупція); 6) зовнішня видимість за­конності дій.

Злочинна організація, як правило, створюється для систематич­ної злочинної діяльності. Тому її члени зобов'язані дотримуватися правил конспірації, не привертати до себе уваги правоохоронних органів, мати постійне місце роботи, не зловживати спиртними на­поями і зовнішньо вести законослухняний спосіб життя. Законспіро­ваність групи забезпечується детальною підготовкою до вчинення злочинів, аж до рекогносцировки місця злочину та хронометражу дій співучасників, відпрацювання алібі та лінії поведінки у разі арешту. Крім того, члени злочинної організації прагнуть запастися "документами прикриття" – довідками про інвалідність, наявність у них психічних захворювань тощо. Меті конспірації відповідає і спеціалізація груп, діяльність яких спрямована на вчинення злочи­нів стосовно осіб, які займаються здобуванням незаконних прибут­ків. Це, зокрема, вимагання грошей під погрозою насильства (ре­кет), об'єктом якого у першу чергу стають розкрадачі державного майна, шахраї, контрабандисти, збувачі наркотиків, сутенери, повії. При цьому діапазон засобів дуже широкий: від загроз і залякування до захоплення заручників, від простого побиття до жорстоких кату­вань і вбивств.

Прибутки злочинних організацій нерідко поповнюються за раху­нок платні за охорону нелегальних мільйонерів, членів їх сімей, май­на, викрадення транспортних засобів, крадіжок предметів антиква­ріату, виконання певних замовлень (перевезення грошей, супрово­дження вантажів і т. п.), тобто спостерігається їх зрощування з діл­ками тіньової економіки. Злочинні організації здійснюють також розвідувальну і контррозвідувальну діяльність для отримання потрібної інформації, залучення до своїх лав співробітників пра­воохоронних органів (шляхом підкупу, шантажу), виявлення осіб, які надають допомогу правосуддю. Характерною ознакою злочинних організацій є їх добре технічне оснащення. Вони мають сучасні види транспорту, зброї, у тому числі, іноземного виробництва, переда­вачів, підслуховуючої апаратури, приладів нічного спостереження тощо.

3. Організована злочинність склалася об'єктивно на ґрунті серйоз­них соціально-економічних, політичних, ідеологічних, моральних, правових та інших проблем, що виникають у суспільстві. Це не просто новий вид злочинності, а особливе суспільно-негативне яви­ще, тісно пов'язане з тіньовою економікою і корупцією.

Значною мірою організована злочинність пов'язана з найважли­вішим сектором тіньової економіки — "чорним" ринком товарів і по­слуг. "Чорний" ринок у загальному плані — це сукупність економіч­них відносин, що складаються за протиправного обміну товарами та послугами для задоволення потреб населення. Останнім часом тут почали відбуватися процеси швидкої монополізації ринку, з'явилися добре організовані групи ділків, не бажаючих терпіти конкурентів.

Однією з важливих властивостей організованої злочинності є здатність швидко змінювати свій профіль (диверсифікація). Так, ор­ганізованою злочинністю були охоплені кооперативний рух та інди­відуальна трудова діяльність. Підприємництво, замість того щоб ста­ти реальною альтернативою тіньовій економіці, само переходить до неї. Причиною цьому були забюрократизована адміністративна система та великий податковий тиск.

Суттєвим чинником організованої злочинності є політична не­стабільність у суспільстві. За останні роки в Україні, як і в інших державах колишнього Радянського Союзу, з'явилося чимало різно­манітних партій і рухів. З одного боку, це добре, але з іншого, — їх діяльність спрямована на боротьбу за владу будь-якою ціною, забу­ваючи при цьому, що суспільство розвивається успішно лише за умови, якщо воно об'єднане загальною національною ідеєю.

Організованій злочинності сприяє й те, що протиправна поведін­ка стала елементом способу життя багатьох верств населення. Від­бувається переоцінка соціальних цінностей, кримінально-правові за­борони стають все менш дієвими, а деякі форми злочинної поведін­ки сприймаються як нормальна ділова активність.

Окремо слід вказати на прорахунки (й дуже істотні) в стратегії та тактиці боротьби з організованою злочинністю. По-перше, недо­оцінювався і практично не враховувався стан цієї злочинності, неза­довільно аналізувалися результати боротьби з нею та не визначали­ся пріоритетні напрями протидії їй, не здійснювалося програмно-ці­льове планування та його належне ресурсне забезпечення. По-дру­ге, оперативні підрозділи та слідчі апарати органів, що ведуть боротьбу з організованою злочинністю, використовували застарілі методи викриття й розслідування злочинів організованих угрупо­вань, обліку та звітності щодо результатів своєї роботи. По-третє, на сьогоднішній день немає досконалої правової бази боротьби з цією злочинністю, у той час як кримінальна ситуація змінюється стрімкими темпами. По-четверте, повільно вживаються запобіжні заходи, спрямовані на усунення детермінант злочинності. По-п'яте, професійна підготовка співробітників правоохоронних органів не повною мірою відповідає вимогам часу, серед них збільшується кіль­кість молодих фахівців, які не мають відповідного досвіду. Разом з тим, ватажки організованої злочинності проводять цілеспрямовану роботу щодо дискредитації правоохоронців, окремих з яких прагнуть залучити до своїх махінацій.

4. Термін "транснаціональний", як правило, використовується для позначення потоків інформації, грошей, людей, матеріаль­них ресурсів через державні кордони. Злочинні організації теж займаються операціями, що припускають потребу перетинан­ня національних кордонів держав. Адже недарма контрабанду час­то іменують другою найдавнішою професією у світі.

Зараз ми можемо говорити про появу так званих транснаціо­нальних злочинних організацій, які базуються в одній державі, а діють в кількох іноземних державах зі сприятливою ринковою кон'юнктурою. Такі організації відіграють ключову роль у заборо­нених законом сферах діяльності (наприклад, виробництво наркоти­ків і торгівля ними), що набули глобальних масштабів.

Транснаціональні злочинні організації за низкою ознак відрізня­ються від міжнародних корпорацій, хоч і діють на одному полі та за­ради однієї мети — надприбутків. Насамперед, транснаціональні корпорації діють на законних підставах і порушення ними закону є швидше винятком, ніж правилом. На відміну від них, порушення за­кону транснаціональними злочинними організаціями є нормою та їхньою основною ознакою.

Іншою важливою ознакою є застосування насильства з боку транснаціональних злочинних організацій для залякування суперни­ків у тій чи іншій сфері бізнесу, а також правоохоронних органів, що намагаються протидіяти їх операціям.

Іншою особливістю процесу світової інтеграції, що викликає за­непокоєння, є посилення міграції й утворення мережі етнічних діас­пор, що їх з вигодою для себе використовують злочинні організації. Райони з етнічно однорідним населенням стають джерелом попов­нення рядів транснаціональних злочинних організацій, які можуть використовувати у своїх інтересах національно-патріотичні почуття етнічних груп. Крім того, співпраця з етнічним середовищем представників правоохоронних органів надзвичайно утруднена. Мовні та культурні бар'єри являють собою свого роду механізми самозахис­ту, що підкріплюються родинними зв'язками і підозрою до органів влади.

Єдиної моделі транснаціональної злочинної організації не існує. Такі угруповання різняться за формою і розмірами, а також спеці­алізацією. Вони діють у різноманітних регіонах і на ринках різних товарів, використовуючи найрізноманітнішу тактику і механізми, ховаючись від правоохоронних органів.

Транснаціональні злочинні організації розрізняються і за сферою діяльності. Наприклад, нігерійські організації беруть участь у бага­тьох видах злочинної діяльності, включаючи підробку кредитних карток і шахрайство. Азіатські злочинні організації, такі як "якудза" у Японії і "тріади" у Китаї, теж мають у своєму арсеналі повний на­бір засобів протизаконної діяльності. В інтересах свого "бізнесу" во­ни вдаються до корупції, насильства і відмивання грошей.

Хоча транснаціональні злочинні організації є за своєю суттю ціл­ком незалежними структурами, вони все ж таки йдуть на утворення союзу з іншими злочинними організаціями, терористичними угрупо­ваннями, а іноді, навіть, — з урядами. Характер, цілі та сфери впли­ву цих союзів недостатньо вивчені. Для них характерні: ділове чут­тя, ефективна система управління, заснована на щедрому матеріаль­ному стимулюванні та суворих заходах покарання, активна розвіду­вальна і контррозвідувальна діяльність і велика гнучкість.

5. Удосконалення економічних, політичних, соціальних, ідеологіч­них, духовних та інших відносин, що відбуваються у процесі побу­дови правової держави, є тим чинником, який підриває корені орга­нізованої злочинності. У боротьбі з цим явищем першочергового значення набувають загальносоціальні заходи удосконалення право­охоронної діяльності, для чого потрібно:

1). Завершити радикальну реформу економічної, соціальної, по­літичної та інших сфер суспільства на засадах чесної конкуренції та демократії, подолати глибоку кризу, в якій опинилась Україна при переході від адміністративно-командної системи господарювання до цивілізованої ринкової економіки.

2). Удосконалити управління державним майном і економічними процесами, зміцнити контроль за мірою праці та споживання, ви­ключити відмивання коштів, отриманих незаконним шляхом.

3). Створити ефективну податкову систему, сприятливі умови для підприємницької діяльності, щоб громадяни мали реальну мож­ливість працювати в межах закону.

4). Запровадити попереднє вивчення банками фінансового стану фізичних та юридичних осіб, які звертаються з проханням про на­дання кредитів, а також мети, з якою ці кредити отримуються, та можливостей їх повернення.

5). Оскільки організована злочинність тісно пов'язана з коруп­цією запровадити обов'язкове декларування доходів усіма держав­ними службовцями.

Вимагають перебудови організаційна структура та діяльність спеціальних підрозділів правоохоронних органів з боротьби з органі­зованою злочинністю, професійна підготовка співробітників, їх пра­вовий і соціальний захист, поліпшення матеріально-технічного за­безпечення цих підрозділів. Належить удосконалити стратегію і так­тику оперативно-розшукової та розвідувально-аналітичної роботи, всебічно вивчати криміногенні ситуації, пов'язані з функціонуван­ням кредитно-банківської системи. Назріла потреба централізовано­го обліку ватажків кримінального середовища, встановлення за ни­ми постійного контролю, у тому числі в місцях виконання покарань.

Питання боротьби з організованою злочинністю мають широко висвітлюватись у засобах масової інформації. Хоч і кажуть, що "ма­фія безсмертна", але активна протидія їй на загальносоціальному і спеціально-кримінологічному рівнях профілактики за чіткої взаємо­дії усіх її суб'єктів, тісному міжнародному співробітництві у цій сфе­рі дасть змогу значно скоротити всілякі прояви організованої зло­чинності та мінімізувати її небезпеку для суспільства.

6. Корупційна злочинність є складовою більш широкого суспільного явища — корупції. У загальному вигляді корупцію можна визначити як соціальне явище, яке охоплює всю сукупність діянь, пов'язаних з неправо­мірним використанням особами наданої їм влади та посадових повноважень з метою задоволення особистих інтересів чи інте­ресів третіх осіб, а також інших правопорушень, що створю­ють умови для вчинення корупційних діянь або їх приховування.

У кримінологічному аспекті корупція характеризується низкою ключових ознак:

— вона можлива лише у сфері діяльності органів державної вла­ди і місцевого самоврядування;

— її суб'єктом може бути тільки особа, наділена владою чи по­садовими повноваженнями;

— корупційні відносини виникають внаслідок зловживання осо­бою, наділеною владою чи посадовими повноваженнями, своїми пов­новаженнями.

— корупцію складають лише такі діяння, які вчинені особою, на­діленою владою чи посадовими повноваженнями, з метою задово­лення корисливих власних або інтересів інших осіб.

Глибше й точніше з'ясувати соціальну сутність і правову приро­ду корупції допомагає встановлення механізму корумпованої пове­дінки. На наш погляд, він може проявлятися у двох варіантах. В першому випадку має місце взаємодія двох суб'єктів, кожен з яких прагне задовольнити свої корисливі інтереси (скажімо, давання— одержання хабара); у другому — корумпована поведінка зводиться до дій лише однієї особи, яка самостійно задовольняє корисливі ін­тереси, зловживаючи наданими їй посадовими повноваженнями (на­приклад, розкрадання державного майна з використанням свого службового становища). Обидва варіанти об'єднує те, що суб'єкт корупційних діянь задовольняє власний інтерес чи інтереси третіх осіб за допомогою неправомірного використання наданих йому влад­них повноважень.

У правовому плані корупція становить собою сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за сво­єю суттю діянь (кримінальних, адміністративних, цивільно-право­вих, дисциплінарних), а також порушень етичних норм поведінки посадових осіб, пов'язаних із вчиненням цих діянь. Таке широке ро­зуміння корупції вказує на те, що не всі корупційні прояви є кримі­нально-караними. Але, зазвичай найбільшу суспільну небезпеку мають корупційні злочини.

Корупційним може бути визнано будь-який умисний злочин що вчиняється посадовою особою органу державної влади чи місцевого самоврядування з використанням свого службового і становища з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересо­ваності або для задоволення інтересів третіх осіб. При цьому частина з них може бути безумовно визнана корупційними, інша — лише за певних умов їх вчинення.

Безумовно, корупційними є злочини, всі ознаки яких вказують на їх корупційний характер і визначені в законі чи випливають з йо­го змісту. До них належать: одержання хабара; зловживання вла­дою або службовим становищем; заволодіння чужим майном шля­хом зловживання службовою особою своїм службовим становищем; притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності; постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови; притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності; зловживання військовою службовою особою владою або службовим становищем.

7. Ефективна боротьба з корупцією вимагає наукової концепції щодо її запобіганню. Однією із основних засад такої концепції має бути розуміння корупції як соціальнозумовленого явища. Виходячи з цього, треба виробляти стратегію і тактику боротьби з нею, стави­ти відповідні цілі, визначати засоби їх досягнення, рівень матеріаль­ного, фінансового, організаційного та правового забезпечення.

Як свідчить міжнародний досвід, жодна із соціально-економічних систем не мала і не має повного імунітету від корупції — змінюють­ся лише її обсяги та прояви. Головними антикорупційними заходами в Україні є:

1). Формування ідеології державної служби, тобто її мораль­них принципів і цінностей. Адже комуністичні постулати відійшли у минуле, а ідеали української державності ще не вироблені. Паную­чий серед чиновництва дух невизначеності й непевності у завтраш­ньому дні — один із важливих чинників корупційної злочинності.

2). Забезпечення відкритості влади, що розв'язує такі завдан­ня: повертає віру людей до державних структур; створює несприят­ливі умови для корупційних злочинів; реалізує конституційні права громадян на достовірну інформацію у цій сфері.

4). Вдосконалення антикорупційного законодавства. Хоча й прийняті відповідні законодавчі акти, що загалом надають правоохо­ронним органам можливість реагувати на різні корупційні прояви, починаючи з неетичної поведінки державного службовця і закінчую­чи його участю у хабарництві чи діяльності організованих злочин­них угруповань, проте нормативно-правова база потребує подальшо­го вдосконалення. Це стосується як регулювання порядку держав­ної служби, так і юридичної відповідальності за корупційні правопо­рушення.

Ще один, й можливо найефективніший засіб — зробити коруп­цію ризикованою і невигідною. Доти, доки чиновнику буде вигідно брати хабарі, красти, іншим чином зловживати владою, а ризик понести покарання буде мінімальним, ніякі репресивні заходи не да­дуть позитивного результату. Збільшення соціальної ціни державної служби (престиж, матеріальна забезпеченість) і ризик корупційних злочинів — це те, що має лежати в основі антикорупційної полі­тики.

Тема 8

ЗЛОЧИННІСТЬ НЕПОВНОЛІТНІХ

1. Кримінологічна характеристика злочинності неповнолітніх.

2. Особливості детермінації злочинної поведінки неповнолітніх.

3. Запобігання злочинам неповнолітніх.

1. Злочинність неповнолітніх має свою специфіку, що зумовлюється соціально-психологічними особливостями цієї категорії осіб та їх статусом у суспільстві.

Поряд із поняттям "злочинність неповнолітніх" у науковій літературі зустрічається термін "підліткова злочинність". Але це не виправдано, оскільки підліток – це дівчинка чи хлопчик у віці від 12 до 16 років. За підлітковим віком настає юність, проте поняття "юнацька злочинність" теж буде неточним, оскільки юнацький вік не закінчується у 18 років. Іноді застосовують термін "дитяча злочинність". Однак таким поняттям можна умовно позначити діяння осіб у віці до 15-16 років, бо злочини, які вчиняють особи у 17—18 років, аж ніяк не назвеш дитячими.

Для злочинності неповнолітніх властива підвищена латентність, оскільки багато їх діянь сприймаються як пустощі, викликані недостатньою соціальною зрілістю (крадіжки у сім’ї, сусідів, навчальному закладі; хуліганські бійки, відбирання грошей та речей у молодших тощо). Про такі вчинки, як правило, не повідомляють до органів внутрішніх справ. Тому реальнішим є облік тяжких насильницьких і насильницько-корисливих злочинів, які скоюють неповнолітні (убивства, тяжкі тілесні ушкодження, зґвалтування, злісне хуліганство, грабежі та розбійні напади).

Особи, які вчиняють протиправні дії у ранньому віці, пізніше важче піддаються виправленню і в результаті складають основний резерв для рецидивної злочинності. І, навпаки, як найраніше вжиття профілактичних заходів до підлітків, які вчиняють дрібні правопорушення, значною мірою дозволяє не допустити формування у них кримінальної спрямованості.

У структурі злочинності неповнолітніх переважають крадіжки приватного майна (45 %), крадіжки державного і колективного майна (26 %), грабежі (6 %), розбійні напади (2 %), злісне хуліганство (6 %). Чимало також убивств, тілесних ушкоджень і зґвалтувань. Майже 10 % злочинів пов’язані з незаконним вживанням наркотиків.

Негативні тенденції у сучасній злочинності неповнолітніх можна назвати такі:

1. її кількісні показники зростали в середині 90-х років минулого століття;

2. спостерігається все більша орієнтація на корисливі та корисливо-насильницькі злочини (крадіжки, грабежі, розбійницькі напади);

3. подальше "омолодження" злочинності;

4. зростання питомої ваги дівчат серед злочинців, їх участі у тяжких злочинах (розбійницьких нападах, зґвалтуваннях і, навіть, убивствах);

5. вчинення тяжких злочинів з незначних приводів, а то й взагалі без приводу, їх виняткова жорстокість і зухвалість;

6. поява "нетрадиційних" для неповнолітніх злочинів (ритуальних убивств, самозахоплень, вандалізму тощо);

7. збільшення так званих "фонових" проявів (вживання наркотиків, пияцтво, токсикоманія, проституція, небажання займатися суспільно корисною працею, поширення венеричних хвороб та СНІДу);

8. зростання кількості осіб, що мають психічні відхилення від норми, перебувають у пограничному з неосудністю стані;

9. часті випадки злиття неповнолітніх злочинців з дорослими, які виступають у ролі організаторів злочинів;

10. посилення групового характеру злочинності неповнолітніх, яка набуває дедалі більшої організованості.

Щодо кримінологічної характеристики осіб неповнолітніх злочинців, то можна сказати, що їм властиві певні біологічні та психологічні особливості.

До них належать: відсутність життєвого досвіду, незавершеність формування соціальних установок; підвищена навіюваність, високий рівень конформізму; орієнтація на неформальну групу, прагнення у ній самоутвердитися; демонстрування своєї незалежності; підкреслено зневажливе ставлення до моральних і правових норм; злочинна "романтика", готовність "взяти на себе" чужу провину; плазування перед авторитетом рецидивістів; втрата почуття відповідальності за свої вчинки; орієнтування на хвилинну втіху.

У кримінологічній літературі виокремлюють такі основні типи неповнолітніх злочинців:

1. особи, які в цілому мають позитивну спрямованість і вчинюють злочини через легковажність, непідготовленість до правильного виходу зі складної ситуації, а також через випадковий збіг обставин;

2. особи, яких до злочину приводить ситуація, але які характеризуються нестійкою соціальною спрямованістю;

3. особи з негативною спрямованістю, що не досягла рівня усталення, і з передкримінальним досвідом;

4. особи, що характеризуються сформованою, антисоціальною спрямованістю і мають кримінальний досвід.

2. Детермінанти злочинів неповнолітніх загалом тотожні тим, що обумовлюють злочинність дорослих. Це ті ж самі кризові явища та процеси, що існують у нашому суспільстві на макро- і мікрорівні. Але у зв’язку з неповноліттям правопорушників вони мають свою специфіку.

Типову соціальну ситуацію розвитку дитини розкрив ще Л.С.Виготський. Він довів, що до початку кожного вікового періоду створюються своєрідні для цього віку, виняткові, єдині й неповторні відносини між дитиною і оточуючою дійсністю.

Тому суттєвим у визначенні детермінанти правопорушень вважають динамічний зв’язок і взаємозалежність умов життєдіяльності та соціальної ситуації розвитку підлітка, що впливають на його пристосування до умов середовища.

У цьому разі йдеться про соціальну дезадаптацію підлітків, тобто таку їх соціалізацію, за якої вони набувають негативного досвіду, що спричинює їх подальші протиправні вчинки. Зазначимо, що девіантна поведінка спостерігається у неповнолітніх частіше, ніж в інших вікових групах.

Причинами цього є соціальна незрілість та фізіологічна несформованість організму, що проявляються у прагненні пізнати нові відчуття, допитливості, недостатній здатності передбачати наслідки своїх дій тощо. Але головне – в яке русло будуть спрямовані їх бажання та інтереси. Слід вміти дати їм вихід у позитивному напрямку, а ті, що носять яскраво виражений негативний характер, – блокувати. Це означає, що треба здійснювати послідовний процес виховання підлітка у сім’ї, школі, на виробництві. На жаль, це робиться далеко не завжди, і тоді психологічні особливості неповнолітнього дістають вихід в асоціальну сферу.

Залежно від ступеня педагогічної занедбаності неповно­літнього антисуспільна поведінка може спочатку виявитися у дрібних правопорушеннях. Проте у процесі поступової криміналізації неповнолітній "губить" мотиви, властиві зако­нослухняному підлітку. Часто-густо залишаючись безкарним, він швидко засвоює злочинний досвід, який за відсутності життєвого досвіду робить з нього злочинця, який за жорсто­кістю, рішучістю й зухвалістю не поступається, а часом і пе­ревершує дорослого злочинця. У цьому разі переважають такі мотиви, як бажання жити "на широку ногу", пиячити, вживати наркотики, вести розпусний спосіб життя (хоча ча­сто це виглядає примітивніше, ніж у дорослого злочинця). І переважну більшість корисливих і корисливо-насильниць­ких злочинів неповнолітні скоюють вже не з "дитячих" мо­тивів.

В американській психології і кримінології розглядувані проблеми досліджуються починаючи з 30-х років XX ст. Аме­риканський вчений Дж. Баулбі є засновником теорії "патоло­гії раннього дитинства". Нині загальновизнано, що стосунки між дитиною і батьками є, по суті, найважливішим і чи не єди­ним у багатьох випадках джерелом розвитку патології характе­ру, яка здебільшого не змінюється, а тільки виявляється у про­цесі впливу на особу навколишнього середовища.

Видатний американський психолог Л. Берковиць зауважує: якщо бажання підлітка блокуються вчителем, хазяїном, пред­ставником влади, то ворожість, що виникає як наслідок фрус­трації (психічного стресу), спрямовується переважно саме на цих осіб і ні на кого іншого. Якщо ж фрустрація виникає з вини батьків, особливо в період раннього дитинства неповнолі­тніх, то виникає почуття ворожості, яке поширюється не тіль­ки на батьків, а й на інших людей, у тому числі й на одноліт­ків, друзів. У такому разі для неповнолітнього всі оточуючі є фрустраторами і нікому з них він не довіряє.

Американський дослідник Ф. Уертхем дійшов висновку, що демонстрування насильства, жорстокості й садизму справляє згубний вплив на молодих людей, які у процесі такої "соціалі­зації" стають щодалі більшою мірою "телеспрямованими", тоб­то характеризуються ворожістю до оточуючих, жорстокістю й відсутністю співчуття. Зниження опору до всього цього у дітей пропорційно кількості передач з елементами насильства, які вони дивляться.

Отже, констатує Ф. Уертхем, засоби масової інформації сприяють формуванню і закріпленню у свідомості підлітків впевненості в тому, що жорстокість, агресивність і сила є най­дієвішими регуляторами в міжособистісних стосунках. А це, у свою чергу, не може не збільшувати кількість молодих лю­дей, які не тільки "захоплюються насильством", а й навіть обожнюють його.

Останнім часом набув поширення термін "саморуйнуюча поведінка". Під нею розуміється такий спосіб буття, коли молода людина не зацікавлена у своєму майбутньому, не замислюється над проблемою позитивної реалізації свого потенціалу, конфліктує із суспільством, кидає йому виклик.

Чинниками, які обумовлюють злочини неповнолітніх, традиційно вважаються:

1. Негативний вплив у сім’ї. Дослідження показують, що у своїй переважній більшості неповнолітні злочинці мали неблагополучний вплив. Часто це загальна атмосфера неповаги батьків до дітей, жорстокість стосовно них, демонстративна байдужість, пияцтво. Неблагополучною може бути сім’я, в якій панує як злиденність, так і забезпеченість.

2. Недоліки у шкільному вихованні. За умов глибокої соціально-економічної кризи загальноосвітні школи і профтехучилища далекі від того, що від них вимагається. Частина вчителів має низький рівень культури і професійної підготовки, не користується авторитетом серед учнів. Кращі вчителі переходять до елітних шкіл – ліцеїв, гімназій тощо. Відсутня нова концепція освіти і виховання учнів. Все це відчужує дітей від школи, вони втрачають до неї інтерес. Кумирами у підлітковому середовищі стають удачливі бізнесмени, які розбагатіли будь-якою ціною, і валютні повії.

3. Незайнятість суспільнокорисною працею. Щорічно багатьом випускникам середніх шкіл та профтехучилищ не вдається працевлаштуватися. Нині підприємства відмовляються брати їх на роботу. Не можуть знайти постійної роботи і "відсіяні" зі шкіл. Як наслідок, близько половини неповнолітніх злочинців ніде не вчилися й не працювали.

4. Негативний вплив мікросередовища. Підліткам властиве підвищене прагнення до спілкування, що полегшує їх соціалізацію. Знайшовши для себе референтну групу, підліток дуже дорожить своїм становищем у ній. Однак часто-густо він не може критично осмислити ситуацію. Груба сила, цинізм, нахабність, знущання над слабшими, що пропонує йому така група, сприймаються як еталон поведінки.

5. Колишні "тусовки" підлітків із своїми знаками розрізнення – черепами, металевими бляхами тощо — втрачають сенс. Тепер створюються мобільні "бригади" по 10—20 осіб, які "працюють" під керівництвом дорослих, хоча у багатьох випадках виявляють і власну ініціативу: охорона "авторитетів", обкладання "податками", знищення на замовлення торговельних точок, наркобізнес і т. п. Частина угруповань має гастролерський характер (викрадення автомобілів, крадіжки у сільській місцевості тощо).

6. Вади у діяльності правоохоронних органів щодо профілактики злочинів неповнолітніх. Має місце небажання співробітників проявляти активність у виявленні підлітків, яких слід ставити на облік і проводити з ними індивідуальну профілактичну роботу. Відсутня взаємодія з громадськістю. Що ж до служби в справах неповнолітніх, то вона сьогодні не в змозі дієво займатися профілактикою злочинів: бракує кадрів та фінансування.

3. Попередження злочинів неповнолітніх має здійснюватися за участю усіх правоохоронних органів, їх спеціалізованих служб, а також закладів освіти і представників громадськості.

В індивідуальній профілактичній роботі використовуються методи переконання, примусу, надання допомоги у вирішенні складних життєвих проблем. Залежно від її об’єкта індивідуальну профілактику можна поділити на:

1. ранню профілактику, спрямовану на ліквідацію обставин, які негативно впливають на формування особи неповнолітніх, та запобігання їх становленню на злочинний шлях;

2. усунення чинників, що вже викликали вчинення конкретних злочинів;

3. попередження рецидивних злочинів з боку неповнолітніх.

У боротьбі зі злочинністю неповнолітніх важливе значення має саме рання профілактика, оскільки вона спрямована на усунення незначних антисуспільних змін особи підлітків, які ще не стали на шлях злочинів. Ранню профілактику розуміють як сукупність заходів, що вживаються державними органами і громадськими організаціями для:

• оздоровлення умов життя і виховання неповнолітніх у випадках, коли обставини загрожують їх нормальному розвитку;

• знешкодження джерел антисоціального впливу на них;

• корекції особи неповнолітніх, які мають некримінальні відхилення у поведінці, з тим щоб не дати можливості їм перейти до вчинення злочинів.

Другий рівень індивідуальної профілактики полягає в усуненні факторів, що вже обумовили злочини неповнолітніх, з тим щоб виключити можливість їх вчинення у майбутньому як цими ж, так і іншими підлітками, які перебувають під впливом цих криміногенних чинників. Сюди входять:

а) своєчасне припинення злочинної діяльності та створення неможливості її продовження;

б) порушення кримінальної справи, вибір запобіжних заходів;

в) забезпечення виховно-профілактичного впливу кримінально-процесуальними методами;

г) застосування правових заходів до осіб, які залучили неповнолітніх до злочинної діяльності чи не виконують своїх обов’язків з виховання дітей;

д) оздоровлення мікросередовища неповнолітніх злочинців.

Третій рівень індивідуальної профілактики спрямований на боротьбу з рецидивною злочинністю. Він включає такі заходи: а) перевиховання і виправлення неповнолітніх злочинців; б) надання допомоги у працевлаштуванні осіб, звільнених з місць відбування покарання; в) усунення джерел криміногенного впливу на них у побутовому оточенні.

Тема 9

ЗЛОЧИННІСТЬ ТА ЇЇ ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

1. Поняття злочинності.

2. Ознаки злочинності та види.

3. Основні показники злочинності.

4. Поняття латентної злочинності. Фактори, що обумовлюють її існування.

1. Злочинність — одна з найгостріших проблем суспільства. Багато мислителів приділяли увагу цій проблемі. У XVIII ст. до неї зверталися Ч. Беккаріа, Д. Дідро, Вольтер, К. Гельвецій, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Бентам, Дж. Локк та інші видатні вчені. Вони вбачали причини злочинності в соціальній невлаштованості суспільства та поганому вихованні громадян, пропонували правителям перейти від жорстоких покарань за вчинення злочинів до їх попередження.

Багато уваги злочинності приділили соціалісти-утопісти Т. Мор, А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен та ін. Вони стверджували, що злочинність породжується самою природою суспільства, заснованого на приватній власності, експлуатації та гнобленні людей. Через це вони вважали боротьбу із злочинністю шляхом застосування до злочинців кримінальних покарань неефективною. Подолати злочинність, на їхню думку, можна лише шляхом повної перебудови суспільства на соціалістичних засадах.

Саме в цей період народилась теорія, яка суперечила поглядам на соціальну природу злочинності. Йдеться про теорію відомого італійського психіатра Ч. Ломброзо. В результаті проведених обстежень злочинців він дійшов висновку, що злочинність — природне явище, яке має значною мірою біологічне походження. Він стверджував, що більше третини всіх злочинців мають специфічні антропологічні, фізіологічні та психологічні ознаки, що зумовлюють їхню злочинну поведінку і роблять їх природженими злочинцями. У подальших працях Ч. Ломброзо визнав значення цілої низки інших факторів злочинності, розглядаючи біологічні як один із них.

Теорія Ч. Ломброзо не дістала підтвердження у подальших наукових дослідженнях, але привернула ще більшу увагу суспільства до проблеми злочинності і стала основою біологічного напряму в кримінології.

Розроблялися також ідеї злочинності як вияву неусвідомлених інстинктів та прагнень особи (3. Фрейд), успадкованої схильності до злочинів (О. Кінберг, Ж. Пінатель, Е. Гейєр та ін.), ендокринної схильності до злочинів (Ді-Туліо, Р. Фунес), конституціональної схильності до злочинів (Е. Кречмер) тощо. Ці погляди, певним чином трансформовані, знайшли прибічників і в радянській кримінології (І. С. Ной).

У той же час дістав подальшого розвитку погляд на злочинність як на соціальне явище. Французький соціолог Е. Дюркгейм розробив основні положення соціологічного підходу до злочинності. Він, зокрема, зазначав: "Злочин спостерігається не тільки у більшості суспільств того чи іншого виду, але в усіх суспільствах усіх типів".

Найбільш серйозною працею в радянській кримінології після її відродження 60-х р. була монографія Н. Ф. Кузнецової "Преступление и преступность". На її думку, "злочинність — це відносно масове, історично мінливе соціальне, що має кримінально-правовий характер, явище класового суспільства, що складається з усієї сукупності злочинів, які вчиняються у певній державі у певний період часу".

Для досліджень злочинності радянського періоду були характерні певні методологічні недоліки, які стримували розвиток наукових поглядів на цю проблему:

• ідеологічна забарвленість питання про злочинність;

• переважання юридичного підходу до розгляду злочинності при недостатньому застосуванні історичного, соціологічного, економічного та соціально-психологічного методів аналізу;

• загальнотеоретичний, умоглядний погляд на злочинність, явно недостатнє використання даних статистичного аналізу, результатів кримінологічних досліджень реального стану злочинності та окремих видів злочинів.

Розуміючи умовність і неповноту, властиву всякому визначенню, можна констатувати, що найбільш обгрунтованим і поширеним тепер є визначення злочинності як негативного соціального, історично мінливого правового явища, що полягає у вчиненні частиною членів суспільства вчинків, які заподіюють шкоду іншим членам суспільства або суспільству в цілому, відповідальність за які передбачена кримінально-правовими нормами.

2. Узагальнення та певне переосмислення наукових поглядів на злочинність дає підстави для виділення таких її істотних ознак.

Злочинність являє собою передусім вчинення частиною членів суспільства діянь, які спричиняють шкоду суспільству. При чому ці діяння є найбільш небезпечними серед усіх видів людської поведінки. Є всі підстави характеризувати злочинність як соціальне явище, властиве будь-якому суспільству. Це випливає з походження злочинності, її чинників, сутності та наслідків.

Злочинність за своєю суттю — явище негативне, що заподіює шкоду як суспільству в цілому, так і конкретним його членам. Проте біди, що їх несе людям злочинність, навряд чи дають змогу говорити про неї інакше, ніж як про негативне явище.

Питання про «вічність» злочинності має здебільшого умоглядний характер. У радянській кримінології відстоювалась ідея про те, що злочинність є явищем в історичному плані тимчасовим, яке має зникнути в комуністичному суспільстві. Згодом ряд кримінологів відмовилися від цього погляду. Можна лише стверджувати, що злочинність існувала й існує в усіх країнах і типах суспільства, а також те, що вона існуватиме в найближчу історичну епоху.

Злочинність є відносно масовим явищем. Це означає, що абсолютна більшість актів поведінки в суспільстві є соціально-позитивними або соціально-нейтральними. Соціальні відхилення як позитивного (героїчні вчинки, випадки самопожертви), так і негативного характеру, в тому числі злочини, становлять дуже невеликий відсоток актів людської поведінки. Проте вони є досить поширеними й істотно впливають на життя суспільства. Визначити й обгрунтувати якісь кількісні параметри злочинності, які є "нормальними" для суспільства, наука на сьогодні не може. Рівень злочинності є дуже різним, він залежить від низки економічних, соціальних, політико-правових, культурно-історичних та соціально-психологічних факторів, що діють у кожній країні.

Важливою ознакою злочинності є її правовий характер. Це означає, що до злочинів належать тільки суспільно небезпечні діяння, які прямо передбачені кримінальним законом і вчинення яких тягне за собою встановлене цим законом покарання. Підкреслимо, що ця ознака дає можливість відокремити злочини від менш небезпечних правопорушень, а також реально існуючих діянь, які об'єктивно є суспільно небезпечними, але не визнаються такими кримінальним законом, тобто є некриміналізованими.

Злочинність має історично мінливий характер. Протягом усього розвитку суспільства коло злочинів істотно змінювалося. З ускладненням суспільних відносин збільшувалася і загальна кількість видів злочинів, ряд діянь були декриміналізовані, а то й взагалі перестали траплятися, виникли нові різновиди злочинних посягань. Мінливість властива багатьом соціальним явищам, але в даному разі вказівка на цю ознаку не є зайвою. Справа у тому, що злочинність є дуже чутливою щодо змін у житті суспільства і звичайно відображає їх.

За кількістю вчинених злочинів розрізняють первинну (сукупність злочинів, вчинених уперше) і рецидивну (сукупність повторних злочинів) злочинність. Як особливий її різновид останнім часом виділяється професійна злочинність (сукупність злочинів, що вчиняються постійно і є для злочинця основним джерелом існування).

За статтю виділяють злочинність чоловіків і злочинність жінок. За віком — злочинність дорослих і неповнолітніх. Також можна розрізняти злочинність молоді та осіб інших вікових груп.

За характером діяння звичайно виділяють корисливу, насильницьку і корисливо-насильницьку злочинність. За іншими критеріями розрізняють сімейно-побутову, вуличну, економічну, або господарську, злочинність, наркозлочинність, посадову та необережну злочинність. Можна виділити чотирнадцять видів злочинності за главами Особливої частини Кримінального кодексу України.

Такий видовий розподіл допомагає, по-перше, конкретизувати вивчення багатьох проблем, а по-друге, це важливо для вирішення практичних завдань боротьби зі злочинністю загалом та окремими її видами.

3. Злочинність як соціальне явище має низку ознак, яких немає у злочині як індивідуальному акті поведінки. Ці ознаки відображаються рядом показників. Найчастіше у науковій та практичній діяльності використовують такі показники злочинності, як її рівень, інтенсивність, динаміка, структура, географія.

Рівень злочинності — це абсолютна кількість вчинених злочинів, скоєних на певній території за певний проміжок часу, а також злочинців. Ці показники визначають стан злочинності.

На ці показники можуть впливати зміни у законодавстві або у практиці його застосування. Прийняття нового законодавчого акта, криміналізуючого або декриміналізуючого діяння, тягне за собою збільшення чи зменшення кількості злочинів.

Кількісні показники стану злочинності відіграють істотну роль при її вивченні. їх використовують:

а) при порівнянні проявів злочинності у різні періоди;

б) для порівняння проявів одного структурного виду злочинності з іншим;

в) для порівняння однакових періодів проявів злочинності у різних територіальних одиницях.

Злочинність як явище матеріального світу перебуває у постійному русі і зміні, у безперервній динаміці. Динаміка злочинності — кримінологічна категорія, що означає зміни у стані, структурі, характері, географії злочинності, що відбувалися протягом певного періоду. Основним показником динаміки є темп зростання або зниження кількості зареєстрованих злочинів. Цей показник показує, у скільки разів або на скільки відсотків певна кількість злочинів або злочинців більша або менша за аналогічний показник, узятий за базу порівняння.

Структура злочинності — це внутрішня властива їй ознака яка розкриває якісно різні групи або види злочинів, з яких вона складається, вчинених за певний проміжок часу і на певній території. Структура виразно говорить про те, що являє собою злочинність у конкретних умовах, яка визначальна якість цього явища. Основним показником структури злочинності є питома вага окремих груп або видів злочинів відносно їх загальної кількості. Питома вага — це відсоткове співвідношення частини злочинності до її загальної величини.

Крім рівня, динаміки, структури і характеру злочинності, у кримінології існує поняття географія злочинності, під якою розуміється її поширення по різних регіонах (територіях) держави.

Характеристика основних показників злочинності буде неповною без урахування латентної злочинності, без цього неможливо визначити реальний стан злочинності у суспільстві.

4. Під латентною (прихованою) злочинністю у кримінології та правоохоронній практиці розуміють сукупність злочинних діянь, що були реально вчинені, але не стали відомі органам кримінального судочинства і відповідно не відображаються в офіційній статистиці В юридичній літературі латентну злочинність часто визначають як "сукупність злочинів, які залишилися невиявленими, не відомими правоохоронним органам".

Розрізняють латентність трьох видів: природну, штучну та пограничну. Під природною латентністю розуміється сукупність тих випадків, коли злочин відбувся, але про нього не відомо правоохоронним органам. Штучна латентність має місце тоді, коли факт злочину відомий, але правоохоронні органи з різних причин не ставлять його на облік. Погранична латентність — це коли злочин відбувся, але потерпілий не усвідомлює цього. Наприклад, факт кишенькової крадіжки.

Низький рівень латентності мають очевидні злочини, внаслідок чого інформація про них швидко поширюється (вбивства, розбої, грабежі). Середній рівень — злочини, вчинення яких не настільки очевидне. Потерпілі не звертаються до правоохоронних органів за захистом порушених прав, але й не приховують факт злочину (незначний збиток, невіра у можливість знайти злочинця і т. ін.). Висока латентність — злочини, вчинення яких здебільшого відомо лише злочинцеві і потерпілому, причому останній часто зацікавлений у приховуванні злочину з різних мотивів (шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо). Такі злочини, з огляду на їх неочевидність і практично "нульову" активність потерпілого, залишаються невідомими.

ПРИЧИНИ ТА УМОВИ ЗЛОЧИННОСТІ

4. Поняття причин і умов злочинності та їх класифікація.

5. Розвиток злочинності в Україні.

6. Причини злочинності як соціального явища.

1. Коли розглядається поняття причин злочинності через спектр філософського вчення про причинність, то поряд із поняттям причини, яка викликає певний наслідок, неодмінно стоїть поняття умови, яка сама цього наслідку не викликає, але сприяє причині "виконати свою справу".

Отже, причини — це ті процеси і явища, які породжують злочинність як свій безпосередній наслідок. Що стосується умов, то вони безпосередньо не породжують злочинність, але "відкривають шлях" для дії причин, полегшують настання суспільно небезпечних наслідків. Умовами виступають всілякі недоліки в управлінській та організаційній сфері діяльності різних галузей господарства і державного апарату.

Причини і умови злочинності криються у всій сукупності негативних явищ у соціумі, і саме вони обумовлюють існування злочинності як свого наслідку.

Причини і умови злочинності залежно від їх рівня дії можна класифікувати на:

1) причини і умови злочинності в цілому;

2) причини і умови окремих видів злочинності;

3) причини і умови конкретних злочинів.

За змістом детермінанти злочинності можна поділити на економічні, соціальні, політичні, духовні, ідеологічні, організаційно-управлінські тощо.

2. Починаючи з 70-х років у СРСР, а, отже, і в Україні, спостерігається зниження рівня державної регуляції економічних процесів, внаслідок чого почала бурхливо зростати економічна і посадова злочинність. Намагання влади "лібералізувати" економіку в межах існуючих політичної і економічної систем було моментально використано злочинним світом для створення і подальшого розвитку "тіньового сектора", тобто фактично паралельної системи виробництва і розподілу продукції. Тіньова економіка, за оцінками фахівців, вже наприкінці 70-х років становила щонайменше 25 % ВВП.

Зауважимо, що тіньова економіка і пов'язані з нею економічна злочинність та корупція були в СРСР завжди. Після періоду непу, в якому вона процвітала, їй вдалося вижити в 30—50-ті роки, ховаючись за вивісками різних артілей, що виробляли хімікати (у народі їх називали артіль "Червона синька"), примуси (артіль "Примусова праця") і т. п. У 60-ті роки хрущовської "відлиги" така звані цеховики почали виробляти "ліву" продукцію вже й на державних підприємствах, залучаючи до цього таланти підпільного бізнесу.

Свого апогею негативні процеси у галузі соціалістичної економіки досягли у 80-ті роки, в період горбачовської "перебудови". Виконання планових завдань все менше могло забезпечуватися наявними фондами і кредитами. Все це остаточно розхитало залишки обліку і контролю у народному господарстві, сприяло його руйнації, розбазарюванню фондів і виробленої продукції, на чому "гріли руки" і чиновники всіх рангів, і авторитети злочинного світу.

"Успіхи" тіньової економіки вже з самого початку привернули увагу професійних злочинців. До речі, вони існували в СРСР завжди. Досить сказати, що з 1953 по 1991 р. у місцях позбавлення волі в СРСР перебувало більше 30 млн. осіб, багато з яких — неодноразово.

А з 2-ї половини 70-х років професійні злочинці отримали нове дихання, спрямувавши свій погляд на "тіньовиків". Спочатку вони їх досить рішуче "шарпали", однак незабаром обидві сторони дійшли висновку, що потребують одне одного. Тіньовикам були потрібні "професіонали" для захисту, силового вирішення проблем, що виникали, професійні ж злочинці від цього теж мали великий зиск.

Таким чином у 80-ті роки склалася тріада: тіньова економіка + професійна злочинність + корумповані державні чиновники. Саме ця тріада заклала основи організованої злочинності, як її нового найнебезпечнішого виду, що охоплює практично всі сфери, які можуть давати прибуток.

Різке зростання злочинності в Україні на початку 90-х років було зумовлено суперечностями перехідного періоду від адміністративно-командної системи господарювання до ринкової економіки. Багато діячів колишньої партноменклатури використовували цю ситуацію у корисливих цілях, накопичуючи злочинним шляхом "первинний капітал" і дискредитуючи ідею цивілізованого ринку масовим зубожінням народу. Лобіювалися і приймались законодавчі акти, які фактично давали простір кримінальному бізнесу, "дикій" приватизації, відпливу капіталу за кордон. Одночасно виникло засилля іноземних товарів широкого вжитку, які витіснили вітчизняного товаровиробника.

Надзвичайно сильним ударом по благополуччю громадян стало знецінення їхніх грошових заощаджень в Ощадбанку СРСР.

У різні форми кримінальної діяльності потягнулася частина людей, які за нормальних умов цього б не зробили. Цьому значною мірою сприяли безробіття, різке падіння життєвого рівня, наркотизація і алкоголізація населення. Особливо небезпечні процеси відбуваються у молодіжному середовищі, яке найбільше вражене безробіттям. Багато молодих людей поповнило криміналітет, створюючи базу організованих злочинних угруповань. На перший план вийшли такі види організованої злочинності, як наркобізнес, сексбізнес, торгівля людьми, зброєю, фальсифікованими спиртними напоями. При загальному спаді виробництва дедалі більше громадян втягувалися у незаконну торговельну діяльність.