Мила та детергенти.
Мила – лужні та лужноземельні солі вищих жирних кислот (ВЖК).
Мила класифікують за:
1) консистенцією на: рідкі, мазоподібні, тверді.
2) розчинністю на: розчинні та нерозчинні.
3) призначенням: туалетні, медичні, технічні, господарські.
Тверді мила – це натрієві солі ВЖК (переважно насичених, пер за все стеаринової та пальмітинової), рідкі мила – калієві солі ВЖК (переважно ненасичених, перш за все олеїнової, лінолевої, ліноленової).
Розрізняють кілька видів рідкого мила, головними з яких є господарське, туалетне та зелене мило. Зелене мило використовують у медицині та ветеринарії як зовнішній дезінфекційний засіб. Добувають його омиленням рослинних олій. Воно має добрі мийні та очищувальні властивості, пом’якшує епідерміс, подразнює нервові закінчення, викликає активну гіперемію. Використовують для лікування багатьох захворювань шкіри, зокрема корости, для миття рук і підготовки операційного поля, дезінфекції халатів, білизни, посуду. Зелене мило – складова частина дьогтьового мила.
Розчинність мила при 0°С низька, при підвищенні температури – зростає. У воді мила утворюють колоїдні та справжні розчини.
Мила одержують взаємодією лугів і солей з жирами і продуктами їх гідролізу – ВЖК, останні одержують гідролізом жирів та олій:
Кальцієві та Магнієві солі карбонових кислот не розчиняються у воді, тому у твердій воді мило втрачає свої властивості.
Миюча дія мила – це складний фізико-хімічний процес. Розпочинається він з адсорбції мила поверхнею, яка має бути очищена від бруду. Молекули мил як і поверхнево активних речовин (ПАР) знижують поверхневий натяг грязьової плівки і сприяють змочуванню її частинок миючою рідиною. Між гідрованими частинками бруду виникає розклинюючий тиск, під впливом якого вони відриваються від забрудненої поверхні.
У мильному середовищі виникають суспензії та емульсії, що стабілізуються колоїдними міцелами мила або іншого засобу. Утворена при цьому піна виносить частинки бруду з забрудненої поверхні. Цей процес прискорюється тертям.
З метою економії цінної харчової сировини – рослинних та тваринних жирів розроблені способи виготовлення миючих засобів з нехарчових речовин. Карбонові кислоти, необхідні для синтезу мила добувають способом, що базується на окисненні парафінів.
Синтетичні мийні засоби або детергенти – композиції різного складу, основою яких є одержані методами органічного синтезу з нехарчової сировини різноманітні ПАР, відбілювачі, парфумерні віддушки, фосфати, силікати, борати, що мають миючі властивості.
СМЗ за рядом властивостей кращі за звичайні мила, оскільки здатні розчинятися в соляних та кислих розчинах, при частому пранні не пошкоджують текстильних виробів. Миюча дія СМЗ не зменшується у твердій воді. Головний недолік СМЗ – здатність викликати алергію.
Використання ПАР у побуті та промисловості сильно забруднює навколишнє середовище, особливо водойми. Надходження СМЗ у водне середовище спричиняє утворення піни. Піна вкриваючи поверхню водойми порушує в ній газообмін і призводить до загибелі флори та фауни. Піни можна позбутися шляхом піногасіння, при цьому використовують амілові, октилові спирти, алкіламіни та ін. речовини.