15. Державний режим в Україні: специфічні риси

Статтею І Конституції України Україна визначається як демократична держава. Народ визнається носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Лише він має право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Це право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

На підставі аналізу статей Конституції України робимо висновок, що:

- права і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави, держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав людини є головним обов'язком держави (ст. 3);

- в нашій державі закріплені принципи розподілу влад (ст. 6) та верховенства права (ст. 8);

- багатоманітність, а також наявні широкі гарантії прав і свобод людини і громадянина (розділ II Конституції України).

- Нажаль, вищезазначені положення Основного закону нашої держави не в Україні заборонено цензуру, гарантовано політичну та ідеологічну не завжди належним чином втілюються у життя. Тому можемо визначити державний режим України як демократичний у стадії становлення.

Політичний режим України в цілому вже сформувався. Консолідація влади відбулася, за марксистським законом заперечення заперечення, на основі повернення до звичної політичної практики недавнього минулого з прищепленням ряду демократичних інститутів (партії, вибори, місцеве самоврядування, вільна преса тощо). Сутність їх вихолощено, і вони відіграють суто інструментальну роль, фактом свого віртуального існування дозволяючи Україні претендувати на місце серед цивілізованих країн. Такий політичний режим є завершеним типом, його характеристики не випадкові і він може існувати без серйозних змін як завгодно довго. Таким чином, постає питання його адекватного розміщення в типологічному ряді політичних режимів. Судячи з низки важливих характеристик, це авторитаризм з елементами тоталітаризму, або "посткомуністичний неототалітаризм". Цей термін введено в науковий обіг В.Полохалом та ОДергачовим". На сьогоднішній день концепція посткомуністичного неототалітаризму, що починалась у 1995-1996 роках з низки систематизованих спостережень і здогадок, набула завершеності, системності і навіть певної інтелектуальної вишуканості.

Стисло вона полягає в такому: класична концепція тоталітаризму (З.Бжезинський, Ф.Хайєк, Х.Арендт, Р.Арон та ін.) акцентувала увагу на формах тотального контролю над суспільством. Концепція посткомуністичного неототалітаризму пропонує звернути увагу не на форми, а на ефективність контролю і доходить висновку, що хоча форми контролю змінились (немає однопартійності, обов’язкової ідеології, масових убивств державою своїх громадян), його ефективність не зменшилась. Вона досягається через комплекс більш витончених засобів: організоване правове, психологічне, економічне насильство над громадянами, нехтування їхньою волею; відсутність реальної системи захисту декларованих прав і свобод; залежність судової влади; загальне безправ'я; використання демократії як технічного прийому. Як наслідок, людина в Україні залишається тим же "гвинтиком", безправним об'єктом державного маніпулювання. Ця концепція поступово завойовує прихильників серед дослідників.

2. Політичний режим України ще не сформувався остаточно. Де-факто в Україні існують дві конкуруючі системи політичних інститутів, цінностей, культури, поведінки: авторитарна (та демократична (система безперечно демократичних надбань, як-от: вільні вибори, багатопартійність, відносний економічний та політичний плюралізм, відповідна законодавча база). Незважаючи на неоднозначність, кризовість такої ситуації, майбутнє (щоправда, не найближче) виглядає оптимістично. Апріорі зрозуміло, що яким би важким і повільним не був шлях до демократії, більш загальна тенденція врешті-решт остаточно переможе. Щодо адекватної дефініції нинішнього моменту, то, як правило, використовується "перехідна" термінологія: "перехідний період", "перехідне суспільство", "демократичний транзит" тощо. Подібні дефініції, з одного боку, фактом свого існування підкреслюють окремішність і значущість описуваного ними явища; з іншого боку - наголошують на його історично несамостійному, проміжному характері.

На думку представників цього підходу, стара тоталітарна система продовжує латентно існувати. Водночас, з нею співіснує конституйована демократична система, яка поширюється на правові норми, певний ареал ідеології і представлена окремими новоствореними інститутами та процесами. При цьому тоталітарна система дуже повільно, але розмивається, йде безперервний однонаправлений процес демократизації. На думку В.Журавського, Україна як "перехідне суспільство" здійснює еволюційну трансформацію від одного якісного стану до іншого. Як підсумовують автори поважної колективної монографії, "становлення політичних структур і проведення економічних реформ - процес надзвичайно складний, але альтернативи йому немає'45. До цього підходу схиляється офіційна наука, і, виходячи з нього, планується державна стратегія.

3. У 1991 році в Україні відбулася така ж сама мирна демократична революція, як і в усій Східній Європі 1989 року. Політичні процеси в Україні йдуть за тією ж схемою, що і в Польщі чи Угорщині, але з дворічним відставанням. Специфікою можна знехтувати через її незначущість, і ...цілком очевидно, що реалії суспільно-політичного розвитку країн Центрально-Східної Європи слугують своєрідним дзеркалом найближчого майбутнього України"16. Таким чином, тут питання про характеристику політичного режиму не стоїть зовсім. Вважається, що політичний режим західного зразка у своїх основних рисах вже існує в Україні.

Отже, серед українських науковців немає єдності в розумінні сутності політичного режиму нашої держави. Разом з тим, більшість з них вважає, що він має значну специфіку, стоїть осібно серед інших типів політичних режимів. Відтак очевидно, що саме дослідження його специфічних рис і може привести до вироблення адекватної загальноприйнятої концепції.