5.3 Соціологія етнічних спільностей. Організація як об'єкт вивчення соціології. Суть, структура і типологія соціальних організацій

У науковій літературі під етнічною спільністю прийнято розуміти стійку сукупність людей, що мешкають, як правило, на одній території, що мають свою самобутню культуру, включаючи мову, що має самосвідомість, що зазвичай виражається в назві етносу, – Україна, Польща, Росія, Франція, Індія і т. д.

Інтеграційним показником спільності, що склалася, виступає етнічна самосвідомість – почуття приналежності до певного етносу, усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших етнічних груп.

Важливу роль в розвитку етнічної самосвідомості грають уявлення про спільність походження, території, традиції, звичаї і т. п., тобто такі елементи культури, які передаються з покоління в покоління і утворюють специфічну етнічну культуру.

Питання дослідження етносів дуже важливе для соціології, оскільки саме етноси є найстабільнішою соціальною спільністю.

Найбільш розробленою на сьогодні концепцією етносів є концепція етногенезу Л. Н. Гумільова. У своїй книзі «Етногенез і біосфера землі» дослідник розробив теорію «пасіонарності».

Природно-біологічний характер етносу Гумільов бачить в тому, що він є складовою частиною біоорганічного світу планети, виникає в певних географічних і кліматичних умовах.

Будь-який етнос є результат процесу адаптації людини до природно-географічних умов мешкання. Етнос – це феномен біосфери, а не культури, виникнення якої носить вторинний характер.

Гумільов у своїй теорії намагався розкрити причини загибелі одних етносів і зародження інших, які, на його думку, культурологічна концепція етносу не пояснює.

Головною причиною зародження і розвитку етнічних спільностей є присутність в них «пасіонаріїв» – найбільш енергійних, обдарованих і розвинених людей і «субпасіонаріїв», що мають протилежні якості.

З цієї категорії людей формуються бродяги, злочинці, для яких характерні «безвідповідальність і імпульсивність».

Поява пасіонаріїв і субпасіонаріїв є процес генетичних мутацій в популяції. Мутанти в середньому живуть близько 1200 років, такий же і термін життя етносу, розквіт його матеріальної і духовної культури, що створюється завдяки діяльності енергійних пасіонаріїв. Зменшення числа пасіонаріїв і збільшення числа субпасіонаріїв веде до загибелі етносу.

Природно-кліматичні умови грають дуже важливу роль, оскільки саме під їх дією виробляється певний стереотип поведінки, характерний для цього етнічного співтовариства. В якості загальноприйнятої класифікації етносів в соціології виступає виділення трьох їх видів : племені, народності і нації, що розрізняються по рівню розвитку.

Плем'я – це тип етнічної спільноти, властивий переважно первіснообщинному устрою і заснований на кровноспорідненій єдності.

Плем'я формується на основі декількох родів і кланів, що ведуть загальне походження від одного предка. Людей в цій спільності об'єднують загальні примітивні релігійні вірування (фетишизм, тотемізм), зачатки політичної влади (рада старійшин, вожді), наявність загального розмовного діалекту. В ході розвитку племена об'єднуються і створюють союзи, які спільно здійснюють переселення і завоювання, що веде до утворення народностей.

Народність – це тип етнічної спільноти, що виникає в період розкладання родоплемінної організації і заснований вже не на крові, а на територіальній єдності.

Народність відрізняється від племінної організації більш високим рівнем розвитку економіки, наявністю культури у вигляді міфів, казок, засад. Народність має мову, що сформувалася, особливий спосіб життя, релігійну свідомість, інститути влади, самосвідомість.

Нація – це історично вищий тип етнічної спільноти, для якої характерні єдність території, економічного життя, культури і національної самосвідомості.

Процес створенні нації як найбільш розвиненої форми етносу відбувається в період остаточного складання державності, широкого розвитку економічних зв'язків, загальної психології, особливої культури, мови і т. д.

Яскраво вираженою особливістю сучасної епохи є тенденція до національно-етнічного відродження багатьох народів, їх прагнення самостійно вирішувати проблеми власного існування.

Серед головних причин національного відродження народів і їх політичної активності слід зазначити наступні:

- прагнення народів зміцнити усі елементи соціальної справедливості, що ведуть до обмежень їх прав і можливостей розвитку у рамках колишніх колоніальних імперій і деяких сучасних федеративних держав;

- реакція багатьох етносів на процеси, пов'язані з поширенням сучасної технологічної цивілізації, урбанізації і так званої культури, життя усіх народів, що нівелюють умови, і що ведуть до втрати їх національної самобутності;

- бажання народів самостійне використати природні ресурси, що знаходяться на їх території і грають роль в задоволенні їх життєвих потреб.

Для досягнення завдання етнічного відродження потрібна готовність нації зрозуміти свої справжні інтереси, а також інтереси інших націй і знайти точки зіткнення.

Організація як об'єкт вивчення соціології. Суть, структура і типологія соціальних організацій

Поняття «організація» вживається в декількох значеннях:

1) як впорядкованість якого-небудь об'єкту; тоді під організацією розуміються певні структури, будова і тип зв'язків як спосіб єднання частин в ціле;

2) як вид діяльності; організація – це процес, що включає розподіл функцій, налагодження стійких зв'язків, координацію;

3) як штучне об'єднання людей для вирішення яких-небудь завдань.

У західній соціологічній думці організація представляється як довільну угоду людей, які об'єдналися в процесі роботи, розподіливши і закріпивши за кожним членом організації певну функцію для найбільш ефективної діяльності усієї організації в цілому.

У усіх людей, що об'єдналися, передбачається наявність загальних інтересів, а в ідеальному типі організації – збіг цілей організації з цілями кожного її члена.

Відмітними характеристиками соціальної організації є певна структура соціальних стосунків індивідів і система розподілюваних ними вірувань і мотивуючих орієнтацій.

Можна виділити чотири підходи до визначення організації :

1) організація – це співтовариство взаємодіючих людських істот, що є найпоширенішим в суспільстві і таким, що містить центральну координаційну систему, що робить організацію схожою на складний біологічний організм (Д. Марч і Г. Саймон);

2) організація – це такий вид кооперації людей, який відрізняється від інших соціальних груп свідомістю, передбачуваністю і цілеспрямованістю (К. Барнард);

3) організація для досягнення специфічних соціальних цілей має бути формалізована, мати формальну структуру (П. Блау, У. Скотт);

4) організація – це соціальне об'єднання (людські групи), що свідомо конструюється і реконструюється для специфічних цілей (А. Этционі).

У західній соціології можна виділити декілька основних підходів до аналізу організацій.

Раціональний підхід. У рамках цього підходу організація мислиться як «інструмент» раціонального засобу досягнення чітко поставлених цілей.

Організація в даному випадку розглядається як сукупність окремих самостійних частин, здатних змінюватися і замінювати один одного, не порушуючи при цьому цілісності системи. Прибічники цього підходу, представником яких є М. Вебер, не надають значення неформальним стосункам між членами організації.

Природна модель. Організація – деякий організм, якому властиве органічне зростання, прагнення до продовження свого існування і збереження рівноваги системи. Згідно цієї моделі організація може продовжувати своє функціонування навіть після успішного досягнення своїх цілей. Для представників цього напряму головним завданням є підтримка рівноваги організації.

Велика увага приділяється неформальним стосункам в організації.

Концепція «організації-машини», розроблена французьким інженером і дослідником А. Файолем, відмічає безособовість організації і формально-раціональні стосунки між робітниками і чітку ієрархію управління. При цьому завдання організації полягає в тому, щоб здійснювати контроль, координацію і планування роботи різних ланок організації. Таким чином, людина розглядається як елементарна клітинка в системі управління.

Интеракционістська модель розглядає соціальну взаємодію і коммунікцію як фундаментальні процеси будь-якої організації.

Позитивною стороною цієї моделі є твердження про неможливість строго раціональної і формальної побудови організації, в якій працюють живі людські особистості зі своїми інтересами, потребами, цінностями, які не можуть не впливати на процес виконання ними їх функцій. Тому необхідно прийняти обмеженість раціональної моделі і неможливість повної формалізації поведінки людей. Отже, існує безліч визначень організації, з яких зазвичай виділяється концепція організації як раціональної системи, спрямованої на досягнення цілей. При цьому соціальна взаємодія в організації є складовою частиною загального процесу соціальної взаємодії в суспільстві в цілому і тому не можна ізолювати члена організації від суспільства, необхідно бачити в нім людську особистість зі своїми інтересами і потребами.

На дослідження організацій в громадській соціології наклала відбиток пануюча ідеологія. Довгий час вітчизняні соціологи переважно вивчали соціологію праці, малих груп, соціальне планування, не проводячи досліджень в області управління організацій. Тільки з початком проведення соціально-економічних і політичних перетворень в 80-90-і рр. XX ст. з'явилася потреба в дослідженні управлінського характеру організацій.

Суть, структура і типологія соціальних організацій

Соціальна суть організації проявляється в реалізації своїх цілей через досягнення особових.

Без цього союзу між цілим і елементами немає організації як системи.

Люди об'єднуватимуться і працюватимуть в організації тільки тоді, коли отримуватимуть те, що треба кожному з них, тобто прибуток, освіту, реалізацію своїх здібностей, професійне просування.

Таким чином, можна говорити про організацію як про соціальну систему, елементами якої є люди, групи, колективи.

В той же час будь-яка організація сама є елементом громадської системи. Суспільство може розглядатися як сукупність взаємодіючих організацій. Вони є найпоширенішими формами людської спільності, первинними осередками соціуму.

Організація виконує роль посередника між людиною і суспільством, а соціальне життя організації – це постійне вирішення протиріч між інтересами особи, організації і суспільства.

З соціологічної точки зору структура соціальної організації визначається її ціннісно-нормативними стандартами, що регулюють розміщення і взаємозв'язок соціальних позицій (посад) з властивими їм ролевими приписами.

Характерною особливістю соціальної структури організації є обов'язкова ієрархічна впорядкованість соціальних позицій, що дозволяють координувати соціальні позиції різних рівнів властивими їм довкола прав і обов'язків.

На базі цієї ієрархії виникають своєрідні сходи посадових залежностей, що припускають обов'язкову підлеглість нижчих ланок персоналу вищим.

Крім того, соціальні позиції і ролі, з яких складається соціальна структура організації, відрізняються дуже строгою і однозначною нормативною регуляцією, яка пропонує кожному членові організації строго обкреслене коло посадових обов'язків і відповідний рівень відповідальності.

Однією з обов'язкових умов для успішного функціонування організації є можливість службової кар'єри для її членів, так звана «вертикальна мобільність» або успішне просування по ієрархічних сходах службових посад.

Слід зазначити, що сучасний працівник повинен постійно підвищувати свою кваліфікацію.

По-перше, це дає можливість персоналу постійно оновлювати свої знання і професійні навички відповідно до умов виробництва, що міняються, а по-друге, підвищення кваліфікації виступає неодмінною умовою службової кар'єри або просто «відповідності посади».

Іншою важливою умовою функціонування формальної організації є система налагодженої комунікації, тобто взаємозв'язок потоків інформації, циркулюючої між різними ланками організації.

Комунікація потрібна для ухвалення управлінських рішень і раціональної координації діяльності людей.

Взаємний обмін інформацією між різними ланками організації є найважливішою умовою, засобом ділового спілкування і соціальної взаємодії членів організації.

У соціологічній літературі існує безліч підходів до типології організацій.

У першому підході, який називається традиційним, виділяють три види:

- підприємства і фірми (виробничі, торгові, обслуговуючі);

- установи (фінансові, культурні, наукові, управлінські, освітні, медичні);

- громадські організації (релігійні, професійні, добровільні).

Другий підхід заснований на діленні організацій на основі громадських відносин: економічні, соціальні, культурні, управлінські.

У кожному з цих типів є істотна схожість, що визначає цілі і функції організацій.

Американський соціолог А. Этционі підрозділяє усі організації на три основні групи:

1) добровільні, члени яких об'єднуються на добровільній основі (політичні партії, профспілки, клуби, релігійні об'єднання);

2) примусові, членами яких стають примусовим шляхом (армія, в'язниця, психіатрична лікарня);

3) утилітарні, члени яких об'єднуються для досягнення спільних і індивідуальних цілей (підприємства, фірми, фінансові структури).

У рамках іншої класифікації виділяються два основні типи організацій адміністративні і громадські.

Адміністративні підрозділяються на:

- промислово-господарські, а також фінансові;

- адміністративно управлінські (органи державного управління різного рівня);

- наукові і дослідницькі організації;

- установи культури і дозвілляного обслуговування населення.

До громадських організацій відносяться політичні партії і добровільні громадські організації, творчі союзи і інші.

Широко поширена у вітчизняній соціологічній літературі типологія організацій за галузевою ознакою: промислово-господарські, фінансові, адміністративно-управлінські, науково-дослідні, освітні, лікувальні, соціокультурні та ін.