Розділ 1. Період відродження в італії

Італія – країна, яка подарувала світу величезну кількість геніальних художників, мислителів, композиторів і поетів. Культура Італії вважається невід’ємною частиною загальносвітової культури, оскільки багато досягнення італійців в музиці, архітектурі, театрі та живопису мали значний вплив на формування культурних особливостей сусідніх країн.

Найбільш повно й послідовно Відродження змогло реалізуватися в Італії. Італія — країна класичного і, можливо, єдиного Ренесансу. Усі інші Ренесанси в Європі вторинні щодо італійського і є більшою чи меншою сукупністю культурних особливостей, визнаних ренесансними. Феномен Ренесансу в Німеччині, Франції, Іспанії розбавлений іншими культурними віяннями, аморфний і розпливчастий і скоріше символізується обмеженим колом видатних особистостей. У згаданих країнах Ренесанс скоріше тенденція, ніж епоха. Їх історію можна написати і без уживання цього терміна, у той час як в італійській історії без поняття Відродження період від Данте до Мікеланджело залишається нез’ясованим у своїй суті.

В Італії раніше, ніж в інших європейських країнах, почався процес розкладання феодальних і зародження нових, буржуазних відносин. Для Італії характерний ранній і дуже швидкий розвиток міст. Тут зіграло свою роль вигідне географічне положення, що зробило її головною торговою посередницею між Сходом і Європою.

1. Поняття «Відродження»

Відродження (з французької мови – ренесанс)— цей термін вперше був запроваджений Джорджо Вазарі, архітектором, живописцем і істориком мистецтва XV ст. для визначення історичної епохи, перехідної від середньовічної культури до культури Нового часу (в Італії 14-16 ст., в інших країнах Європи кінець 15-16 ст.). Він характеризував цей час як період відродження античності.

Від XIX ст. діячів європейського Відродження найчастіше називають гуманістами, маючи на увазі, що Ренесанс був періодом поширення і панування ідей гуманізму. Між тим, самий термін "гуманізм" є винаходом XIX ст. Слово "гуманізм"вперше було використано у Німеччині 1808 р. стосовно акцентовано гуманітарної форми освіти. Майже одночасно (з 1812 p.), після робіт С.К.Тейлора, терміном "гуманізм" почали позначати погляд на Ісуса Христа тільки як людину, а не боголюдину. Відтепер Відродження стало означати емансипацію науки і мистецтва від богослов'я, охолодження до християнської етики, зародження національних літератур, прагнення людини до свободи від обмежень католицької церкви. Тобто Відродження, по суті, стало означати гуманізм.

Під цим значенням термін і набув поширення в освічених колах. Сучасне поняття "гуманізм" має вже цілком інше значення, відповідаючи давнім поняттям милосердя і великодушності, поваги до кожної людини. У цілому доба Відродження активно вплинула на формування сучасного розуміння гуманізму як світоглядної позиції, що базується на пріоритеті загальнолюдських цінностей.

Батьківщина Відродження, безсумнівно, Флоренція («Афіни Італії»). І це не дивно. Саме у Флоренції в 1293 р., тобто на зорі Відродження, була прийнята перша в християнській Європі, фактично республіканська конституція, причому конституція дуже демократична.

Саме у Флоренції, а трохи пізніше в Сієні, Феррарі, Пізі складаються кружки освічених людей, яких називали гуманістами. Але не в сучасному—моральному—значенні цього слова, що вказує на повагу до людської гідності, а в більш вузькому — освітньому змісті. Адже термін походить від назви того кола наук, якими займалися поетично й художньо обдаровані флорентійці.

«Відродження» є терміном, який, як історіографічноїкатегорії увійшов до вживання в XIX столітті, у великій мірі завдякироботі Якоба Буркгардта «Культура Ренесансу в Італії».

Отже, епоха Відродження тому так названа, що в особах своїх творців самоусвідомлювала себе періодом певного повернення до первісних джерел духовної культури: звернення не тільки до античної культурної спадщини, але культурної спадщини взагалі в пошуках подальшого формування нового світогляду, в якому моральна порядність і художня вишуканість поєднувалися б з оптимістичним світобаченням та індивідуальним підходом до кожної людини, утвердженням принципів реалізму, раціоналістичного бачення природи, формування 'нової системи цінностей.При всьому цьому Відродження було прямим продовженням західного Середньовіччя.Але ідея Відродження стає більш конкретною і зримою, порівняно з Середньовіччям, християнський антропоцентризм, з позицій якого людина є центром Всесвіту, вищою частиною природи, найдосконалішим її творінням, а весь навколишній світ - творінням рук не тільки Божих, але і людських. На місце схематизму діячі Відродження ставлять емоційно насичене особисте переживання.