2.2. Суб’єкт злочину та суб’єктивна сторона злочину

Суб’єкт злочину. До числа обов’язкових елементів злочину й ознак складу злочину входить суб’єкт злочину, тобто особа, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності.

Суб’єкт злочину - це елемент складу злочину, сукупність ознак, за наявності яких певна особа може бути кримінально відповідальною за свої дії, за вчинене нею [78, с.445]

У більш вузькому, спеціальному розумінні суб’єкт злочину - це особа, здатна нести кримінальну відповідальність у випадку вчинення нею умисного або необережного суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Кримінальний закон (ст.18 КК України) наділяє суб’єкта злочину такими ознаками:

1) вид особи - фізична;

2) осудність;

3) досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Поняття «суб’єкт злочину» і «особистість злочинця» не є тотожними, адже перше застосовується для вирішення питання про кримінальну відповідальність особи, тим часом коли друге має кримінологічне значення. Особистість злочинця характеризують такі ознаки, як соціальний статус; соціальні функції (ролі), які вона виконує в суспільстві; морально-психологічна характеристика, що відображає її ставлення до соціальних цінностей, тощо.

Суб’єктом терористичного акту, як і будь-якого іншого злочину, може бути тільки фізична особа (ст.ст.6, 7 і 8 КК України). Тому не можуть бути визнані суб’єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації і т.ін. [85, с.101]. Слід зазначити, що часом в науковій літературі зазначається, що, наприклад, «конкретними суб’єктами тероризму є терористичні організації, групи, а також окремі особи» [91, с.131]. Втім, таке формулювання неможна вважати коректним, адже суб’єктом терористичного акту можуть визначатися тільки конкретні фізичні особи, які вчиняють такий акт або створюють терористичну організацію, беруть участь в ній, керують нею для здійснення конкретних терористичних цілей.

В країнах англо-саксонської системи права та деяких інших державах (наприклад, Франція) кримінальна відповідальність юридичних осіб допускається. А враховуючи, що такі держави аж ніяк неможна віднести до країн третього світу, і принцип верховенства права в них в дійсності дотримується, а не лише декларується, на цьому питанні було б доцільно зупинитися більш докладно. Російські правники майже одностайно вважають, що така практика є безглуздою. Так, Б.С.Никифоров та Ф.М.Решетніков висловлюють сумніви щодо реальності тих заходів, яким піддаються корпорації, коли порушені проти них кримінальні справи закінчуються судовим процесом і винесенням обвинувального вироку. Збитки від штрафу, накладеного на корпорацію, зазвичай перекладаються нею або на пересічних утримувачів акцій, які не мають ніякого відношення до зловживань ради директорів чи вищих службовців корпорації, або взагалі компенсуються тим, що «послуги», які надаються корпорацією, або товари, що постачаються нею, після сплати штрафу сплачуються споживачами за більш високою ціною [128, с.38]. Автори російського підручника «Кримінальне право зарубіжних країн» також зазначають, що у Франції було декілька випадків притягнення юридичних осіб до кримінальної відповідальності, в усіх випадках на юридичних осіб був накладений штраф, хоча «з рішень не видно, чи встановлював суд тих осіб, які в реальності вчинили злочинне діяння» [81, с.130-131].

Наука українського кримінального права (так само, як і російського) однозначно визнає суб’єктом кримінального правопорушення виключно фізичну особу. Такий стан речей є звичним для нашого розуміння, і автор не пропонує його змінювати. Однак, і подібне зневажливе ставлення до інших правових систем, тим більш, якщо це стосується найбільш розвинених світових держав із сталою системою демократичних цінностей, на нашу думку, також є неприпустимим. По суті, будь-які фінансові санкції, що накладаються на юридичну особу, в кінцевому рахунку відбиваються на гаманці власників (акціонерів) такої особи або споживачів її послуг, адже юридична особа, по суті, є поняттям віртуальним, і її інтереси – це лише опосередковані інтереси тих чи інших фізичних осіб. Але ця обставина не виключає існуючої в будь-яких державах практики притягнення юридичних осіб до відповідальності, наприклад, за вчинення фінансових порушень. Тому, на думку автора, і кримінальна відповідальність для юридичних осіб, в тому числі, за участь у терористичній діяльності, має право на існування, якщо це передбачено системою кримінального законодавства відповідної держави.

Втім, в Україні кримінальна відповідальність має виключно особистий характер, тож для визначення юридичної особи суб’єктом злочину за будь-яких обставин наразі немає підстав.

Однак, суб’єктом відповідальності за вчинене суб’єктом злочину суспільно небезпечне діяння, в тому числі, терористичного характеру, можуть виступати не лише фізичні, але й юридичні особи і навіть держава. Йдеться про цивільно-правову (матеріальну, моральну) або адміністративнy відповідальність. Наприклад, згідно зі ст.24 3акону України «Про боротьбу з терроризмом» організація, відповідальна за вчинення терористичного акту і визнана за рішенням суду терористичною, підлягає ліквідації, а належне їй майно конфіскується. Тобто, не будучи суб’єктом злочину, юридична особа, тим не менш, відповідає за терористичну діяльність самим фактом свого існування, а також всім належним їй майном.

Дещо складнішою є ситуація, коли сприяння терористам та їх організаціям надають представники державної влади або навіть цілі держави. В науковій літературі ця обставина породжує полемику про суб’єктів такого роду тероризму і про можливість визнання держави суб’єктом злочину. Так, В.Ф.Антипенко стверджує, що суб’єктами міжнародних злочинів як юридичної патології є, передусім, держави, а також фізичні особи, які виступають вїд їх імені і конкретно вчиняють ці злочини [4, с.15].

З такою думкою важко не погодитися, хоча більшість науковців оспорює можливість визнання держави суб’ктом злочинів, зокрема, терористичної спрямованості, а поняття «державного теторизму» іменують термінологічною маніпуляцією, що не має ані правової підстави, ані сутнісного наповнення [43, с.277].

Між тим, незважаючи на подібну позицію державний тероризм як такий реально існує в світі і небажання визнавати цей факт, на жаль, аж ніяк не змінює стану речей. Державний тероризм - це насилля з боку держави, яке не має законодавчого або судового забезпечення та може практикуватись державними силовими структурами як всередині держави (проти її внутрішніх ворогів) та за її кордонами — аж до проведення спеціальних операцій проти інших держав.

На відміну від терористичних актів (при застосуванні всередині держави) або війни (при застосуванні проти інших держав), участь державних силових структур в акціях державного тероризму старанно приховується. До прикладу можна навести бомбування території Ічкерії (Чечні) в 1994 році літаками «невідомої держави», штурм Грозного «невідомими танковими підрозділами».

Проявами державного тероризму є незаконні затримання, вбивства, викрадення, тортури і страта громадян без суду і слідства, які виконуються співробітниками силових структур (поліцією та іншими органами охорони правопорядку). Саме такими діями є вбивство українськими правоохоронцямси Георгія Гонгадзе, вбивство російськими спецслужбами Олександра Литвиненка та Ганни Політковської, викрадення та вбивстваа кримсько-татарських активістів в окупованому Росією Криму (2014-2015).

Як державний тероризм кваліфікуються також дії, направлені проти громадян, організацій або інших держав, які відкрито проводяться державою або її представниками, але справжня мета цих дій старанно приховується (в тому числі так звані «недружні дії»). До подібних дій здебільшого вдаються нестабільні режими з низьким рівнем легітимності влади, що не можуть підтримувати стійкість системи економічними і політичними методами, або стабільні режими — в випадках, коли їх політичні системи ізольовані від усього світу. Зокрема, під перше визначення підпадають заходи з встановлення новорічної ялинки в Києві під час Євромайдану як привід до звільнення Майдану Незалежності в Києві від учасників Євромайдану, яке завершилось жорстоким побиттям студентів.

Відрізняють також тероризм, що підтримується державою — коли держава прямо не бере участі в тероризмі, але фінансує і підтримує терористичні угруповання, як то відбувається наразі на сході України та відбувалося в Криму в 2014 р., де захопленню влади сприяли військовослужбовці Росії без розпізнавальних знаків, переодягнені під «місцеву самооборону».

Така ситуація в світі і, зокрема, в Україні потребує негайного перегляду ставлення до суб’єкту терористичного акту. Беззаперечно, вносити до ст.258 КК України зміни, відповідно до яких суб’єктом злочину може виступати держава, автор не пропонує. Однак визначення кваліфікуючого або, скоріше, окремого складу терористичного акту, вчиненого за наказом особи, яка займає центральні посади в державі, має повноваження давати обов’язкові для виконання накази, в тому числі, на застосування збройних сил або зброї, однозначно є вимогою часу. Саме за такою статтею мали б кваліфікуватися дії біглого Президента України В.Януковича, генерального прокурора В.Пшонки та міністра внутрішніх справ О.Захарченка стосовно масових вбивств в Київі в лютому 2014 року, а також дії російських високопосадовців на Сході України (якщо, звісно, Україна з часом отримає можливість притягнути їх до суду). Адже цілком зрозуміло, що організація терористичного угрупування, учасники якого свідомо йдуть всупереч встановленому в державі правопорядку і розуміють, що вчиняють особливо небезпечний злочин, та використання влади і службового становища з метою надання злочинних наказів особам, які знаходяться на державній службі, отримують офіційну заробітню платню і звикли виконувати накази «легітимного» керівництва, - це абсолютно різні склади злочинів за рівнем суспільної небезпеки.

Наступна ознака суб’єкта злочину - це осудність. Відповідно до ст.19 КК України, осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Осудність характеризується двома критеріями: юридичним і психологічним.

Юридичний критерій осудності – це здатність особи повною мірою усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку свого діяння та керувати своїми діями під час вчинення злочину. Психологічний критерій характеризує стан психіки особи під час вчинення нею злочину.

З визнанням особи осудною пов’язана і реалізація мети кримінального покарання. Тільки осудні особи здатні правильно усвідомлювати не тільки сутність вчиненого злочину, але й характер покарання, його вид, соціальне призначення.

Сукупність таких ознак, як вік кримінальної відповідальності й осудність, є підставою для визнання особи суб’єктом злочину.

Вік, з якого настає відповідальність за терористичний акт, вбачається вельми серйозною проблемою кримінального права. Так, за загальним правилом (ч.1 ст.22 КК України), кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. У ч.2 ст.22 КК України перелічені злочини, за вчинення яких настає кримінальна відповідальність з чотирнадцяти років. У цей перелік включено і такий злочин як терористичний акт.

Деякі науковці вважають невиправданим встановлення з 14-річного віку кримінальної відповідальності за терористичний акт, оскільки в цьому віці особа далеко не завжди здатна усвідомлювати це діяння в усій його складності, багатооб’єктності та цільовій ієрархічності [141].

Автор не погоджується з такою думкою і вважає, що, якщо Кримінальний кодекс України допускає певні особливо небезпечні випадки, в яких до кримінальної відповідальності можуть притягатися особи з 14-річного віку, то терористичний акт включено до них цілком правомірно. Суспільна небезпека складу злочину, що розглядається, є достатньо високою, аби її могла усвідомити дитина, яка, на думку законодавця, здатна відповідати за вбивство, тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, захоплення заручників, посягання на життя представника правоохоронного органу тощо (ст.22 КК України). Слід зазначити, що більшість розвинених країн світу припускає кримінальну відповідальність у 14-річному віці (іноді навіть раніше), щоправда, з певними обмеженнями та пом’якшеннями.

Суб’єктивна сторона злочину – це психічне ставлення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків [79, с.85].

Суб’єктивна сторона складу злочину, як відомо, може складатися з чотирьох елементів: вини, мотиву, мети та емоцій, з яких лише один – вина - є обов’язковим при кваліфікації будь-якого злочину, тим часом коли решта можуть або включатися до обов’язкових ознак складу злочину, або ні. Щодо терористичного акту законодавцем встановлено дві обов’язкові ознаки суб’єктивної сторони, що є необхідними для кваліфікації вчиненого суспільно небезпечного діяння саме за ст.258 КК України: це вина та мета.

Виною є психічне відношення особи до скоєного нею суспільно небезпечного та кримінально-неправомірного діяння, виражене у визначених законом формах, що розкривають зв’язок інтелектуальних, вольових та чуттєвих процесів психіки особи з діянням та виступають основою для кваліфікації скоєного і визначення меж кримінальної відповідальності [151, с.122]. Людина несе кримінальну відповідальність за свої вчинки лише в тоді, коли вона здійснює їх з власної волі і усвідомлює наслідки своїх дій. Адже саме той факт, що особа адекватно сприймає прямий зв’язок між своїми діями чи бездіяльністю та суспільно небезпечними наслідками і є головною характеристикою вини суб’єкта злочину. Крім того, про винуватість особи можна говорити лише тоді, коли вина виражається у будь-якій формі у скоєному суспільно небезпечному діянні. Щодо терористичного акту, то його вчинення може характеризуватися лише умисною формою вини, а саме – прямим умислом: винний усвідомлює, що застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу та інших дій створюють загрозу життю чи здоров’ю людини, настанню інших тяжких наслідків і бажає настання таких наслідків.

Особливість терористичних діянь, як вже зазначалося, полягає в спрямованості дій на залякування населення заради досягнення мети надання впливу на прийняття вигідного для терористів рішення.

Таким чином, застосовуючи зброю, вчинюючи вибух, підпал чи інші дії, небезпечні для життя чи здоров’я людини, створюючи терористичну групу або організацію, особа цілком усвідомлює суспільну небезпечність самого існування такого злочинного формування чи злочинних дій, а також ту кінцеву мету, заради якої створюється це формування чи вчиняється дія, характер і ступінь суспільної небезпечності тих подальших дій, котрі здійснюватимуться для досягнення цієї мети. Особа розуміє і допоміжний характер дій, спрямованих на залякування населення, усвідомлює майбутню наявність невинних жертв і значних руйнувань, що не мають прямого відношення до суті основного конфлікту але у такий спосіб може бути досягнуто мету спонукання адресатів впливу до прийняття потрібного рішення. Звичайно, при цьому особа передбачає і настання єдиного полінаслідку від багатооб’єктних злочинів терористичної спрямованості. Передбачається реальна можливість настання шкідливих наслідків у різних сферах життєдіяльності людей від терористичної діяльності, тим більше, якщо були розроблені плани конкретних дій, здійснена закупівля зброї, вибухових матеріалів тощо, проведено відповідне фінансування, а також мало місце попереднє висунення вимог адресатам впливу. В цьому полягає інтелектуальна ознака прямого умислу при здійсненні терористичного акту.

Вольова ознака суб’єктивної сторони терористичного акту полягає саме у бажанні вчинення передбачених у ст.258 КК України дій задля створення реальної небезпеки для суспільства загалом і окремих його членів та досягнення кінцевої мети терористичної діяльності.

Отже, спеціальна мета є другою, після вини, обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони терористичного акту. Йдеться про ідеальний прообраз бажаного результату, до якого прагне злочинець при скоєнні суспільно небезпечного діяння. Зокрема, метою терористичного акту можуть бути:

а) порушення громадської безпеки, залякування населення;

б) провокація воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення;

в) вплив на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднаннями громадян, юридичними особами;

г) привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста) [125, с.642]

Проте цілі, які притаманні терористичному акту, насправді мають свою особливу ієрархічність та можуть бути поділені на проміжні та кінцеві.

Проміжними цілями при вчиненні терористичного акту є виникнення або створення небезпеки виникнення стану страху, напруженості в результаті інформаційного впливу на невизначену кількість людей. Тоді як кінцевими цілями виступають здійснення впливу на держави, міжнародні організації, фізичні чи юридичні особи для вчинення ними певних дій або відмови від їх вчинення в інтересах терористів [43, с.211]. Зважаючи на це, складно погодитися з думкою законодавця про те, що залякування населення при вчиненні злочину, передбаченого ст. 258 КК України є однією з альтернативних цілей терориста, а не проміжною метою та, по суті, засобом досягнення кінцевої мети.

Аналіз поглядів вчених щодо визначення мети терористичного акту дає змогу виокремити дві основні групи дослідників. Перші вважають, що мета терористичного акту повинна мати соціально-політичне забарвлення, і саме це дозволяє відмежовувати терористичний акт від інших злочинів. Інші дослідники заперечуть проти введення у визначення терористичного акту елементів політичного чи спеціального наміру, адже подібний підхід звужує такий багатогранний та невичерпний феномен, яким є терористичний акт, надає безпідставну можливість правозастосовчим органам суб’єктивно підходити до кваліфікації тих чи інших діянь і на власний розсуд відносити їх до терористичних. Крім того, з огляду на можливість екстрадиції злочинців за звичайні злочини, приписування злочинам даної категорії «політичної чи соціальної тенденції» може призвести до «тріумфального виправдання винних» у процесі їх кримінального переслідування. Саме тому, вважають вчені, терористичні акти, якими б не були обставини їх вчинення і спонукаючі мотиви їх виконавців, повинні розглядатися як акти, що надають підставу для ефективного їх переслідування, аналогічного переслідуванню за загальним правом [69, с.4].

Хоча й мотив та емоції не є обов’язковими ознаками складу злочину, передбаченого в ст. 258 КК України, проте варто дещо про них сказати, адже вони теж, як і мета, відзначаються певними характерними, притаманними тільки цьому злочинові, особливостями.

Головним критерієм, за яким відмежовують терористичний акт від інших споріднених, суміжних злочинів, є мотив.

У теорії кримінального права панує думка, яка підтримується більшістю вчених, що мотив є внутрішньою усвідомленою спонукою до вчинення злочину [85, с.115]

У цьому контексті, цікавою є думка В.С.Канцір, яка зазначає, що «найчастіше терористичними діями володіє почуття безвихідності ситуації (у яку потрапила певна меншість), психологічного дискомфорту, що підштовхує її оцінювати свій стан як драматичний. Це може бути національна меншість (як, скажімо, баски, корсиканці, бретонці, ірландці) або меншість, що поєднана за ідеологічними переконаннями або релігійними мотивами. В усіх випадках мотивація подібна: наш народ/культура/мова/віра знаходяться на межі зникнення, а оскільки ці аргументи ніхто не бере до уваги, нам залишається лише насильство» [63, с. 167].

Така позиція є точкою зору психолога, а не юриста, тому в ній відсутнє чітке розмежування емоцій та мотиву, мотиву та мотивації, як кримінально-правових категорій. Проте оскільки ці поняття мають первинно психологічне значення (адже будь-яка людська діяльність виходить із певних мотивів [12, с.108], характеризується певними емоціями), безперечно заслуговує на увагу.

Слід зазначити, що і деякі правники ототожнюють мотив і мотивацію. Наприклад, В.Ф.Антипенко визначає мотивацію як внутрішнє спонукання, що викликає в особи рішучість вчинити злочин та керує ним під час вчинення [4], тобто фактично називає мотивацією мотив, що є не зовсім вірно. Скажімо, у разі вбивства політичного лідера з метою залякати своїх супротивників під час проведення передвиборчої кампанії, дії особи, що керувалася саме такими мотивами, повинні бути кваліфіковані як терористичний акт. Проте, якщо вчинення відповідного злочину (вбивство політичного лідера) замовлено особі, яка діє за винагороду, то відповідний виконавець керується виключно корисливим мотивом, інші наслідки його не цікавлять. За таких обставин говорити про спрямованість умислу винного на вчинення терористичного акту неможливо, тому і кваліфікація його дій буде відбуватись за відповідними статтями КК України, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти життя та здоров’я.

Що ж до замовника, то він заздалегідь планує певну модель поведінки за умови настання того стану, на який він сподівається внаслідок вчинення дій, що замовляються виконавцю. Тому дії замовника повинні кваліфікуватися за статтею, що передбачає відповідальність за терористичний акт. Таким чином, мотив визначає внутрішнє спонукання особи до вчинення злочину, а мотивация - її зовнішнє пояснення.

Отже, саме мотив є тим елементом складу злочину, за якого і відмежовують звичайне вбивство на замовлення від вбивства представника державного управління або представника іноземної держави; відрізняють політичне вбивство від тероризму, дії виконавця від дій організатора або замовника тероризму тощо. Цієї ж думки дотримується й український дослідник В.Ф.Антипенко, який зазначає, що мотиви і цілі у терористичному акті і є тією граничною лінією, яка вказує на відмінність теракту від інших насильницьких злочинів, навіть схожих на нього, як організована злочинність, диверсія, захоплення заручників та ін. [5, с.30]. З цієї точки зору неможна погодитися з С.М.Мохончуком, який заявляє, що мотив тероризму не є обов’язковою ознакою цього складу злочину і не впливає на його кваліфікацію [123, с.3].

Мотиви при вчиненні тероризму можуть бути різні: політичні, кримінальні, ідеологічні, релігійні тощо. При цьому, останнім часом у більшості випадків переважає саме політична мотивація. Однак, слід мати на увазі, що, навіть у випадках суто політичної спрямованості (ускладнення міжнародних відносин, вплив на внутрішню і зовнішню політику держав) внутрішня мотивація учасників може бути найрізноманітнішою: від фундаменталістського, сектантського, націоналістичного фанатизму до прагнення самоствердитись, прославитись, помститись [92, с. 258].

Особливе місце в суб’єктивній стороні посідають емоції, тобто хвилювання особи, що супроводжують підготовку злочину і процес його вчинення. В деяких випадках ця обставина прямо вказується у складі, однак особливий емоційний фон може бути притаманний багатьом злочинам, в тому числі і злочинам терористичної спрямованості, які нерідко вчиняються в тих випадках, коли емоції панують над розумом і призводять до суспільно небезпечних проявів нетерпимості, екстремізму, політичного, національного або релігійного фанатизму [125, с.645].

Встановлення суб’єктивної сторони - це завершальний етап процесу констатації складу злочину. Глибоке вивчення суб’єктивної сторони складу злочину полягає в правильному розумінні (тлумаченні) диспозиції кримінально-правової норми і в об’єктивному та всебічному аналізі умов і обставин злочинного діяння. Повне і всебічне встановлення ознак, що характеризують суб’єктивну сторону складу злочину, є необхідною умовою правильної кваліфікації злочину, визначає ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила, впливає на застосування покарання

Висновки до розділу 2:

1. Необхідною умовою протидії терористичним загрозам на національному рівні є формування ефективної державної політики, що вимагає вироблення чіткої концепції та стратегії, базових принципів, концептуальних засад і законодавчих норм та визначення шляхів їхньої практичної реалізації. Ця проблематика потребує внесення кардинальних змін до антитерористичного законодавства України загалом і Кримінального кодексу України, зокрема. Так, ст.258 КК України наразі абсолютно не відповідає рівню загрози, яку несе в собі терористичний акт, причому це стосується всіх без виключення елементів складу відповідного злочину.

2. Віднесення терористичного акту до злочинів проти громадської безпеки нівелює рівень суспільної небезпеки даного виду злочину. Так, безпосереднім об’єктом терористичних актів на сучасному етапі є національна безпека України як на зовнішньому, так і на внутрішньому рівні, адже терористи посягають саме на політичний режим, державний устрій, територіальну цілісність держави. Визнання родовим об'єктом терористичного акту основ національної безпеки дозволить говорити про значно вищий ступень суспільної небезпеки цього злочину. А враховуючи, що громадська безпека є складовою національної безпеки, перенесення терористичного акту до іншого розділу КК України в даному випадку не змінить, а лише розширить і поглибить визначення об’єкту відповідного злочину, адже, посягаючи на національну безпеку, терористи завдають шкоди і громадській безпеці також. Враховуючи виняткову суспільну небезпеку тероризму, доцільно також розглянути виокремлення в Кримінальному кодексі спеціального розділу, цілком присвяченого тероризму, до якого доречно було б додатково включити такі діяння, які, безумовно, належать до терористичних, але на даний час випадають з поля зору кримінального переслідування з причин відсутності відповідних статей у кримінальному законодавстві (міжнародний тероризм, державний тероризм, пропаганда і поширення ідеології тероризму тощо).

3. У формулюванні об’єктивної сторони терористичного акту законавцю слід відійти від конкретизації переліку дій, за допомогою яких вчиняються відповідні злочини (вибух, підпал тощо), адже такі способи постійно змінюються та вдосконалюються, і намагатися наздогнати цей процес є помилкою.

4. До спеціальних суб’єктів тероризму слід віднести осіб, які займають вищі посади в державі (як у власній, так і в іноземній), адже державний тероризм – це окреме явище, яке характеризується більш високою суспільною небезпекою.

5. Цілі терористичного акту, визначені в ст.258 КК України також потребують істотного узагальнення.

6. З огляду на наведене, можна запропонувати таке визначення терористичного акту як злочину проти національної безпеки: «застосування чи погроза застосування насильства або інших загальнонебезпечних дій, які створюють загрозу національній чи міжнародній безпеці, життю чи здоров’ю невизначеного кола осіб, спричинення майнової шкоди або настання інших суспільно небезпечних наслідків, якщо такі дії спрямовані на підрив атмосфери спокою, дестабілізацію, залякування чи пригнічення суспільства, з метою досягнення політичних, націоналістичних, ідеологічних або релігійних цілей».