2. Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людським в людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманняй спосіб життєдіяльності.

Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозвязку і взаємодії природного, соціального і духовного існування.

Тому доцільними є виокремлення не якогось одного,  а кількох невід'ємних ознак людського, зокрема:

• наявність розуму (ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від Арістотеля до І. Канта, від Г. Гегеля і К. Поппера вона майже не зазнала суттєвих змін);

• соціальність (людина є істотою, буття якої через необхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне людських якостей) пов'язане з соціальною організацією);

• цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй структурі інстинктів, а людина реалізує себе через цілеспрямовану діяльність із створення необхідних умов для задоволення її біологічних, соціальних і духовних потреб передусім створенням знарядь праці);

• здатність творити символи, насамперед слово (завдяки слову людина спілкується, полегшує і поліпшує процес суспільної діяльності — трудової, соціальної, політичної, духовної);

• духовність як міра якісності особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).

Наведені ознаки взаємопов'язані й характеризують людину як складну діяльну цілісність, що своєрідно поєднує свої складові в руслі концепції некласичної парадигми «все в усьому» (принцип Маха) Принцип Маха — гіпотеза, висловлена Ернстом Махом^[1], про те, що інерційні властивості фізичного тіла зумовлені всіма іншими тілами у Всесвіті. В загальному формулюванні гіпотетичний принцип Маха означає, що існує зв'язок між локальними фізичними законами та будовою всього Всесвіту. Аналізувати таку цілісність можна тільки через осмислення всієї повноти її сутнісних форм та умов існування в синергічному аспекті.

Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв’язання проблеми сутності і походження. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості обумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціал-дарвінізм, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо.

Щодо походження людини то з 19 ст. теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот. Однак біологічними чинниками не можна пояснити духовність людини, вона не є похідною від певного наборів генів. Такі прояви духовності як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.

На відміну від біологізаторських теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродній характер людського буття, принципову не віднесенність людини лише до природної істоти. Вони проголошують первинність духу.

Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (Чижевський, Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в сучасній космології і фізиці існує так званий “антропний принцип”, згідно з яким в підгрунті нашої Метагалактики закладені тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, що з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосередньо біологічного, а містить в собі нескінченність космосу. Людина постає як природно-космічна істота.

Марксизмові належить трудова теорія походження людини. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності – соціальна практика. Поряд з працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальність (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілуквання, поява свідомості (усвідомленого і доцільного характеру діяльності).

Всі суто людські якості, втому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марксизм обгрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, “незапрограмованість” її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя.

У деяких марксистських трактуваннях роль суспільних відносин в детермінації людини абсолютизуються. Такі крайнощі в поясненні людського існування набули назви соціологізаторства, тобто зведення людини до функції її соціального способу життя. Таким чином, в людині не помічається її “надсоціальність”, духовна сутність. Звідси бере свій початок відома теза про формування “нової людини”, згідно з якою за певних соціальних обставин з людини можна “виліпити” все, що завгодно, а вдосконалення людини залежить лише від вдосконалення суспільства (людина – це гвинтик в машині суспільства).

Отже, крайнощі щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге – соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра – індивідуального Я, духовної незалежної особистості обумовлені зовні – природними і соціальними чинниками. За винятком природного і соціального змісту на місці людини в таких теоріях залишається порожнеча.

Соціальна обумовленість людини – факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. В даному розумінні кожна людина є соціально-обмеженою спільнотою, вона виступає своєрідною “іграшкою” соціальних сил і соціального середовища. Її поведінка, свідомість та інші прояви власного існування обумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними стереотипами, інтересами та цінностями конкретного суспільства. Проте з другого боку, людина є своєрідним відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична (надсоціальна) істота людина поєднує в собі якості універсальності, стає здатною до вільної і творчої діяльності, іншими словами отримує вимір – духовності.

Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає в тому, що не лише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує можливість самовизначитися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.

Духовне в людині - (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості). Саме як духовна істота особисть виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.