Ролі на тб між глядачем та журналістом

У розважальних телепрограмах, таких – концерт, змагання – ведучий стає активною діючою особою. У сприйнятті глядача він перетворюється на органі-затора-розпорядника видовища, іноді імпровізує свої дії (Л. Якубович “Поле чудес”).

Роль ведучого, тобто його функціонування на полі екрану, робить ведучого персонажем, репрезентатором образу автора телетвору, морфологія якого – в іконічному зображенні діючої особи, а сутність – у вмінні активізувати комуні­кацію в екранному дійстві та у спонуканні глядача, не відриваючи очей від ек­рану, слідкувати за дійством, яке там відбувається.

Образ автора в телепередачі, заснований на діях ведучого – комунікатора, є, власне, телевізійним феноменом. Людина, яка з’являється на екрані, яка ди­виться прямо на нас, яка говорть до конкретної людини і одночасно до всіх, – це принципово нове явище у сфері комунікації, принесене нам ТБ. Комунікатори широко відомі й популярні, багато хто з них стає авторитетами, лідерами думок у різних галузях, формують громадську думку. Їх високий авторитет по­єднується з найбільшою відповідальністю: фактично коммуникатор – соціаль­ний посередник між органами влади і громадянами. Телекомунікатор працює у мовленні, включеному в ту або іншу соціальну систему, і характер його діяль­ності залежить від установок, мети та цінностей цієї системи. В нашій країні телекомунікатори – виразники громадської думки, які прагнуть до діалогу, кон­такту, розвитку особистісного початку в телеглядачах (того, що тепер назива­ють “людським фактором”).

Професіоналів, причому, в першу чергу тих, хто з’являється в кадрі, і тих, хто знаходиться поза екраном. Як бачимо, саме поняття – “багатоємне” і може роз­глядатись на різних рівнях – від рівня соціального інституту до рівня конкрет­ної індивідуальності. Комунікатор “ущільнює” час та простір, він ніби вбирає весь світ у телеекран і випускає його, доносячи образ світу до всіх і кожного. Люди, які постійно з’являються перед нами на телеекрані, залежно від свого професійного амплуа мають однакові (неоднакові) можливості особистісного самовиявлення

Диктори ТБ створюють свій телевізійний образ в основному за рахунок зовнішнього вигляду і манери триматися. В образі диктора втілюються культу­рні коди, національні типи зовнішності. Їх одяг несе знак сучасної моди й сприймається певною мірою як еталон. В інтонаціях мови дикторів власна дум­ка приглушена, оскільки її акцентування суперечило б їх професійній задачі – бути посередниками між студією і глядачами під час читання інформації. Нейт­ральний стиль з легким загальним емоційним забарвленням (мажорним або мі­норними) вважається оптимальним для дикторського читання.

Коментатор тільки виграє, якщо він постане на екрані не тільки як офі­ційна особа – “людина ТБ” і “людина знання”, але й як “просто людина”. Якщо ж він намагається приховати свої особисті прояви, це породжує сухість поведі­нки, стерильність екранного образу. У будь-якому випадку глядач “читає” об­личчя коментатора – його міміку, поставу, вираз очей, і це іноді говорить йому більше (а деколи і зовсім інше), ніж промовлений текст.

Прямий ефір. Командою репортерів заздалегідь готуються сюжети з підпри­ємств, рекреаційних зон України про цікаві факти їх буденної роботи, а ведучі у прямому ефірі в студії ставлять запитання, які автор сюжетів заздалегідь підго­тував до зйомок. Створюється враження реальної телемандрівки Україною у прямому ефірі.

Джерело відеоряду на просторі телеекрану, його сприйняття глядачем зу­мовлені трансцендентальним суб’єктом – авторським началом. Автор продукує телевізійний дискурс, здійснює вибір теми і сюжету, є джерелом їх інтерпретації, констатуючи художній світ твору.

Міфологічні персонажі на українському телебаченні.

Реальність, яку створює телебачення, стає для глядачів правдивішою, ніж життєва дійсніть, яку вони вже й не відрізняють від екранної. Так народжуються міфи, що стають основою нового сприйняття світу. Предметом міркувань даного дослідження є складні взаємо- відносини тріади постмодернізм – телебачення – сучасна міфологія. Телебачення сьогодні – це, з одного боку, феномен постмодернізму, а з другого, – фабрика продукування й розповсюдження сучасних міфів.

Починаючи з Р. Барта, міф інтерпретують як семіотичний феномен сучасної культури, як комунікативну систему. Завдяки бурхливому розвитку комунікативних засобів, особливо екранних медіа, поступово формується тотальна чи колективна міфологія. З’являються думки про існування «панміфологізму» нашого часу: «присутність міфу (вірніше, міфічного) відчувається всюди» 1 . В інформаційному просторі у величезних кількостях і з небаченою швидкістю продукуються соціальні, політичні, художні, релігійні та інші міфи. Це т. зв. технологічні міфи, які вирізняються тим, що не спираються на архетипи, а «вписуються» в якийсь уже давно існуючий «вічний» міф 2

Чому так відбувається, чому міфи досі продовжують існувати в наш раціональний час? За Бартом, це можливо тоді, коли «створений образ дійсності відповідає ціннісним очікуванням носіїв міфосвідомості» 4 . Це по- яснює появу численних соціально-політичних міфів, штучно змодельованих на потребу масової свідомості, коли реальні соціальні чи етичні проблеми замінюють спрощені уявлення про вічну боротьбу двох міфологізованих концептів («проросійські політики – прозахідні політики», «комуністи – націоналісти», «галичани – донецькі», «за Нато – проти Нато»). Міфотворчість ґрунтується на психологічному прагненні людини осягнути невідоме й отримати просте його тлумачення. Апофеозом міфологічного мислення в Україні є вибори депутатів і Президента: висуваються зрозумілі пафосні слогани, які легко засвоюються масовою аудиторією. Політичну міфологію, яка використовується лише для боротьби за владу, пропонуть називати «прикладною міфологією». Особливістю політичного міфу є те, що він завжди прагне стати реальністю. І телебаченню в процесі «реалізації» міфу та в його тиражуванні рівних немає.

Українське державне телебачення мало б відігравати найважливішу роль у формуванні державної ідеології, однак це не відбувається через відсутність такої ідеології. Крім того, незважаючи на максимальне ефірне покриття території країни, Перший Національний телеканал має низький рейтинг глядацького інтересу, тож більший вплив у процесі міфологізації суспільної свідомості мають телемовники з приватною формою власності, які потурають перш за все інтересам олігар- хічних груп своїх акціонерів (яскравим прикладом цього є загальнонаціональний телеканал «Інтер»). Саме в програми цих каналів прагнуть потрапити політичні діячі різного штибу, щоби знову і знову, немов мантри, повторювати мільйонам глядачів свої ідеологічні міфологеми. Політичні лідери задля створення персональних міфологічних образів також використову- ють як прообрази відомі історичні постаті, іноді декілька – у різні періоди своєї діяльності і залежно від обставин. Ю. Тимошенко – «Жанна Д’Арк» («воїн світла», тема зради) або «Марко Вов- чок» (характерна зачіска, «слабка жінка в суворому і несправедливому чоловічому світі»). «Міф є цілою конструкцією, і в цьому його принципова вигідність, оскільки велика кількість необхідних характеристик спливатимуть автоматично. У випадку підключення міфу вже немає потреби створювати тексти, достатньо тільки натякнути, підказуючи суттєві характеристики, які підведуть масову свідомість до того чи іншого міфу» . Слід відзначити важливу роботу системи телемедіа в процесі передачі, збереження та рекон- струкції соціальної пам’яті, коли телебачення виступає формою соціального знання (анімаційні серіали «Історія українських земель», «Історія Великої Вітчизняної війни», історична документалістика). Завдяки таким телепродуктам міфологізовані уявлення про історію держави стають загальними й можуть слугували тлом для реконструкції сімейної історії, родоводу. На думку Г. Почепцова, «всі яскраві з погляду нації події наскрізь міфологічні»

Подія стає лише приводом, зачіпкою для формування телевізійного міфу. Телебачення створює певний образ, який глядач сприймає за реальність. Ця здатність телебачення є могутнім інструментом створення і руйнування міфів.

Ще одним прикладом міфічно-казкового сценарію є численні програми про ремонт квартир: «Квартирне питання» (СТБ, ICTV), «Квадратний метр» (Інтер), «Корисна площа» (Новий канал), «Школа ремонту» (Тоніс). Усе відбувається на очах у глядача, «тут і зараз», ніби в режимі «on-line». Спочатку зникає старий інтер’єр: браві хлопці (як у пушкінській казці «всі як на підбір!») з усмішкою на вустах за 2–3 хвилини виносять усі меблі і знімають усі нашарування на стінах. І ось один помах чарівної палички – і все відремонтовано, другий помах – нове вмеблювання. А як мешканці раді- ють: вони навіть не очікували такого дива отримати. Не програма, а чудо наяву. Близькими за казковістю є програми «Галопом по Європах» і «Таксі», де на звичайних людей прямо на вулиці чекають дивовижні пригоди, сюрпризи, подарунки: в одній програмі – подорож до Європи ( і знову «тут і зараз»), а в іншій ви потрапляєте в чарівне таксі, де вас перевіряють на кмітливість як типового героя сотень казок, поки ви прямуєте до місця призначення. Пройшли всі випробу- вання чи відповіли на запитання – тримайте винагороду. У таких програмах зазвичай рясний product placement, а рекламодавці (торгові марки та компанії) виступають у ролі щедрих чарівників. Ми їх не бачимо, вони за кадром, але всесильні й можуть виконати будь-яке бажання. Численні телевізійні програми, як-от «Фабрика зірок», «Фабрика краси», різноманітні «кон- курси краси» подібні до голівудської «фабрики мрій», є необмеженим ресурсом для творення но- вих міфологізованих «ідолів».