Змістовний модуль 3. Суб'єкти господарської діяльності. Лекція 3. Загальна характеристика суб'єктів господарювання. Поняття суб'єкта господарювання, його ознаки та види.

1. Правове положення суб'єктів господарської діяльності без створення юридичної особи (фізичних осіб-підприємців).

2. Правовий статус кооперативів.

3. Інші організаційно-правові форми суб'єктів підприємницької діяльності, правовий статус за законодавством України.

4. Правове становище господарських товариств.

5. Правове становище підприємств.

6. Філії та представництва підприємств.

7. Дочірні підприємства, їх правовий статус.

8. Об'єднання підприємств, їх види та правовий статус.

Поняття суб'єкта господарського права важливо обґрунтувати не тільки для теоретичного розуміння самостійності галузі госпо­дарського права, але й для практичного сприйняття предмета ГК України.

На сьогоднішній день спостерігається гостра криза концепції поділу суб'єктів майнових відносин на юридичні та фізичні особи. Багато учасників господарських відносин, безсумнівно, виходять за рамки зазначених понять: промислово-фінансові групи, відокремле­ні підрозділи підприємств, інвестиційні фонди та інше. Крім того, господарська практика знає не тільки філії і представництва (як це передбачено в ЦК), але, наприклад, відділення, цехи, відділи й т.п. Дані суб'єкти де факто беруть участь в економічних відносинах. За­тискання тут економічного різноманіття у тверді рамки традиційних цивілістичних конструкцій (юридична або фізична особа, філія або представництво) означало б регрес і перешкоди в розвитку бізнесу.

Ось чому ГК України зберіг досягнуту на початку 2003 року різноманітність організаційно-правових форм суб'єктів господа­рювання. У тому числі ГК не обмежив організаційні форми юри­дичних осіб рамками товариств і установ, як це пропонувалося зробити в первісному проекті ЦК України 1996 року. Під тиском господарсько-правової необхідності в процесі доробки проекту ЦК України в ч. 1 ст. 83 (спочатку — ст. 65) було внесене доповнення проте, що юридичні особи можуть створюватися «в інших формах, встановлених законом».

Законодавство України, у тому числі Конституція України (наприклад, ст, 13) використовують кілька понять, які можуть належати до категорії суб'єкта господарського права: «суб'єкт гос­подарювання», «суб'єкт господарської діяльності», «учасник госпо­дарських відносин». Очевидно, що перші два поняття — синоніми. А от співвідношення понять «суб'єкт господарювання» і «учасник господарських відносин» варто розрізняти.

У відповідності зі ст. 2 ГК України учасниками відносин у сфері господарювання визнаються не лише суб'єкти господарювання, але і споживачі, органи державної влади та органи місцевого самовря­дування, наділені господарською компетенцією, а також громадя­ни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно- господарські повноваження на основі відносин власності. На підставі зазначеної норми, виходячи зі специфіки участі в господарській діяльності та господарській компетенції варто виділити 4 групи учасників господарських відносин.

Першу групу становлять суб'єкти господарювання, поняття яких розкрите в ч. 1 ст. 55 ГК України.

Суб'єктами господарювання визнаються учасники господар­ських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, перед­бачених законодавством.

Приклад співвідношення поняття «учасник господарських від­носин» і «суб'єкт господарювання» можна побачити в змісті ч. 2 ст. 23 ГК: відносини органів місцевого самоврядування з суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здій­снюватися на договірних засадах. У цьому випадку органи місцевого самоврядування, вступаючи в договірні відносини з суб'єктами господарювання, наприклад, при передачі комунального майна в оренду, стають учасниками господарських відносин.

У ч. 2 ст. 55 ХК України суб'єктами господарювання визнаються:

• господарські організації — юридичні особи, створені відпо­відно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

• громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Другу групу учасників відносин у сфері господарювання станов­лять споживачі (ст. 20, ст. 39 ГК).

У ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у редак­ції від 01.12.2005 р. приводиться поняття споживача — фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір при­дбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.

Як буде показано нижче, участь громадян-споживачів у госпо­дарських відносинах обмежується їхнім намаганням на дотриман­ня суб'єктами господарювання правил здійснення господарської діяльності.

У третю групу учасників господарських відносин включаються органи державної влади і органи місцевого самоврядування, наді­лені господарською компетенцією. Названі органи не є суб'єктами господарювання за ГК України, однак від цього їх роль у сфері господарювання не зменшується. Конституція й закони України відносять до органів державної влади Кабінет Міністрів України, міністерства й інші центральні органи виконавчої влади, органи влади Автономної Республіки Крим, інші державні органи, місцеві органи влади. Але не всякий орган і не в повному обсязі повноважень реалізує господарську компетенцію.

У загальному вигляді компетенція — це покладений законно на уповноважений орган управління обсяг публічних справ.

У господарському праві компетенція охоплює права і обов'язки органів з управління і здійснення господарської діяльності, тобто всі їх права і обов'язки, що належать до галузі господарського права.

Варто враховувати, що компетенція органу управління окреслю­ється шляхом вказівки на його управлінські функції. Зокрема, до учасників господарських відносин можна віднести лише ті органи державної влади і органи місцевого самоврядування, які здійснюють наступні функції:

а) вступають у виробничо-торговельні та інші майнові відносини із суб'єктами господарювання в порядку ст.ст. 8, 13, 23 ГК Укра­їни й ст.ст. 167-176 ЦК України, Закону України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» від 22.12.95 р. тощо. Не випадково, у відповідності зі ст. 1 Закону «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001р. органи державної влади і органи місцевого самоврядування в частині їхньої діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності прирівнюються за статусом до суб'єктів господарювання;

б) здійснюють контроль і нагляд за господарською діяльністю (ст. 19 ГК України), у тому числі при захисті економічної конку­ренції (ст. 18 ГК України);

в) здійснюють управління об'єктами державної і комунальної власності, публічними підприємствами, установами і організаціями (ст.ст. 22, 24 ГК України);

г) легалізують господарську діяльність (ст.ст. 58,59 ГК України);

д) здійснюють державну підтримку суб'єктів господарювання (ст.ст. 47, 48 ГК України);

е) користуються іншими, передбаченими в законі, правами і обов'язками в сфері господарювання.

При визначенні складу господарської компетенції державних органів і органів місцевого самоврядування важливо враховувати, що повноваження таких органів обмежені принципом «дозволено тільки те, що визначено законом». Даний висновок випливає зі змісту ч. З ст. 8 ГК України: «Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господар­ській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України».

До четвертої групи належать громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господа­рювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Повноваження таких учасників відносин у сфері господарювання засновані на загальних положеннях права власності, закріплених у ст.ст. 319-320 ЦК України, згідно з якими власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Він (власник) може використати майно для здійснення підприєм­ницької та іншої діяльності, крім випадків, установлених законом.

Дані положення для сфери господарювання уточнюються в ст. 135 ГК України, відповідно до якої власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта госпо­дарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення гос­подарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства.

Власник має право здійснювати організаційно-установчі повно­важення також на основі належних йому корпоративних прав (прав засновника/учасника господарського товариства).

Таким чином, права власника щодо створення (заснування) суб'єкта господарювання — юридичної особи знаходяться у тісному взаємозв'язку із правами щодо управління таким суб'єктом господа­рювання, становлячи основу організаційно-господарських відносин. При цьому власник (засновник) може здійснювати свої управлінські функції безпосередньо, наприклад, у приватному, дочірньому або державному підприємстві, у фермерському господарстві, або опо­середковано — через органи управління господарських товариств та інших корпоративних (колективних) суб'єктів господарювання.

З вищесказаного можна дійти висновку, що регульовані госпо­дарським правом відносини існують не тільки між суб'єктами господарювання, але й за участю інших осіб. При цьому господарське право активно впливає на поведінку останніх з метою за­безпечення єдиного господарського порядку, а не просто пасивно згадує про них. Зокрема, у ст. 75 ГК України наводиться перелік угод державного комерційного підприємства, на здійснення яких необхідна згода органу, наділеного господарською компетенцією. У ст. 20 ГК наводяться способи захисту прав і законних інтересів споживачів у сфері господарювання. У ст. 69 ГК України запропо­новано, що власник (яким може бути і громадянин) зобов'язаний забезпечити для всіх працівників підприємства належні і безпечні умови праці й т.д.

Виникаючі в такий спосіб у рамках господарсько-правового регу­лювання права і обов'язки осіб, що не є суб'єктами господарювання, робить їх суб'єктами господарського права.

Крім того, варто враховувати існування вищевказаних «не­типових» суб'єктів господарювання. У буквальному значенні слова їх не можна віднести ні до суб'єктів господарювання, ні до учасників господарських відносин, тому що закон кожного разу ототожнює учасників господарських відносин з фізичною або юридичною особою. Але такі суб'єкти, як промислово-фінансові групи, відокремлені підрозділи підприємств, просте товариство, інвестиційні фонди, фонди фінансування будівництва і фонди операцій з нерухомістю, — не мають статусу юридичної особи. Дані суб'єкти можуть мати власний баланс, банківські рахунки (відокремлені підрозділи — навіть ідентифікаційні коди і печатки), самостійну податкову звітність, але і їх статус підлягає спеціаль­ному нормативно-правовому регулюванню.

Як підтвердження таких висновків можна привести положення ст. З Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», які відносять до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності:

1. представництва і філії іноземних юридичних осіб, що здійсню­ють на території України господарську діяльність;

2. об'єднання громадян й/або юридичних осіб, які не є юридич­ними особами за законом України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність.

Таким чином, будучи пойменованими в законі і наділеними певними правами і обов'язками, ідентифікаційними даними, зайнявши місце в системі особливих форм оподатковування і об­ліку — дані суб'єкти певним чином суб'єктивуються, стаючи не стільки законодавчою, скільки правовою фігурою — суб'єктами господарського права.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що суб'єктами господарського права є підприємства, установи, організації, їхні об'єднання, органи, громадяни (учасники господарських відносин), а також інші організаційно-правові форми господа­рювання, які здійснюють господарську діяльність, спожива­ють їі результати або реалізують управлінську компетенцію чи організаційно-установчі повноваження, наділені правами і обов'язками в сфері господарювання.

Юридичною ознакою суб'єкта господарського права є його госпо­дарська правосуб'єктність, тобто сукупність загальних юридичних можливостей з безпосередньої або опосередкованої участі в госпо­дарській діяльності шляхом набуття відповідних прав і обов'язків.

Повнота правосуб'єктності в різних суб'єктів господарського права не однорідна. Для суб'єктів господарювання, наприклад, вона реалізується в більшості інститутів господарського права. Однак вже в органів державної влади і місцевого самоврядування вона обмеже­на напрямками ведення публічних справ у сфері господарювання.

Не випадково в господарсько-правовій літературі відзначається, що для здійснення різних господарських функцій і видів діяльності суб'єктам господарського права потрібен неоднаковий обсяг правомочностей — різна сукупність юридичних прав й обов'язків¹.

У господарсько-правовій літературі серед суб'єктів господар­ського права традиційно не називаються споживачі і громадяни - засновники. Тут проявляється свого роду «слабка ланка» господар­сько-правової теорії: якщо громадянина, що не є підприємцем, визнати суб'єктом господарського права, то, на перший погляд, втрачається своєрідність суб'єктного складу господарських право­відносин у порівнянні з іншими галузевими правовідносинами, у т.ч. цивільними. Однак при більш уважному вивченні виявляється, що подібні сумніви є безпідставними. Сфера господарювання по­збавлена твердих меж, вона існує у взаємодії з іншими суспільними відносинами. Тому господарське право, маючи на меті побудувати цілісну господарську систему країни, а не тільки врегулювати по­ведінку суб'єктів господарювання, змушене впливати на поведінку тих осіб, чиї інтереси так чи інакше перетинаються зі сферою госпо­дарювання. От чому органи управління в сфері реалізації господар­ської компетенції розглядаються суб'єктами господарського права, хоча традиційно такі органи є суб'єктами адміністративного права. Те ж саме можна сказати про споживачів, громадян-засновників й інших негосподарюючих суб'єктів. У тих випадках, коли вони на­діляються господарськими правами або обов'язками, вони стають суб'єктами господарського права.

Але не всі такі суб'єкти мають повну господарську правосуб'єктність. У рамках господарського права громадяни-споживачі, наприклад, наділяються лише правами із захисту від неправомірної поведінки суб'єктів господарювання (ст. 20 ГК України). Такий захист має загальногосподарський характер, ґрунтується на праві споживачів вимагати від суб'єктів господарювання дотримання правил здійснення господарської діяльності (дотримання правил побутового обслуговування населення, правил оформлення роз­рахункових операцій, правил реклами й т.п.). А от безпосередні майнові (у т.ч. договірні) зобов'язання між суб'єктами господа­рювання і громадянами-споживачами не є господарськими згідно з ч. З ст. 175 ГК України. Тому в таких відносинах споживачі є суб'єктами не господарського, а, насамперед, цивільного права.

Нетиповими колективними суб'єктами господарювання можуть бути названі відокремлені підрозділи (структурні одиниці) госпо­дарських організацій, що діють на території України, зокрема філії і представництва, особливо іноземних юридичних осіб. Юридична форма закріплення їх статусу знаходить прояв у тому, що структурні підрозділи суб'єктів господарювання включаються до державного реєстру підприємств і організацій України із самостійним кодом, діють вони на підставі положень, затверджених господарською ор­ганізацією, а їх керівники — на підставі доручення господарської організації. Такі підрозділи можуть мати самостійні банківські рахунки, печатку, власний баланс, самостійну податкову звітність, господарські спори за позовами до таких структурних підрозділів розглядаються за їх місцезнаходженням.

Загальні положення щодо філій і представництв наводяться в ст. 95 ЦК України. Філія — відокремлений підрозділ господар­ської організації, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Представництво — це також відокремлений підрозділ господарської організації, що розташова­ний поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. На відміну від філій, представництва не виконують фактичних дій, а їх компетенція обмежена виконанням юридичних дій від імені юридичної особи. Таким чином, філії від­різняються від представництв функціями, які покладають на них юридичною особою.

Класифікація суб'єктів господарювання може бути проведена за декількома критеріями.

На підставі глав 4 «Господарська комерційна діяльність (підпри­ємництво)» і 5 «Некомерційна господарська діяльність» (у тому чис­лі положення статей 42 і 52) ГК України, можна дійти висновку, що за критерієм наявності мети одержання прибутку можна суб'єктів господарювання розділити на два види: комерційний суб'єкт госпо­дарювання (підприємець) і некомерційний суб'єкт господарювання.

Суб'єкти господарювання поділяються також на колективні та індивідуальні. Колективні утворення — це організації та їхні струк­турні підрозділи, а індивідуальні це громадяни — підприємці (або, як їх часто називають, приватні підприємці).

Слід зазначити, що ГК України застосовує поняття громадяни­на, а не фізичної особи, на відміну від ЦК України. Дана обставина деякими авторами відзначається як перевага ГК України, тому що вказує на зв'язок особи з державою і не зрівнює права громадян України із правами іноземців та осіб без громадянства навіть там, де вони різні (наприклад, відносно прав на землекористування, на оподатковування, на вільне місцезнаходження тощо) за законодав­ством України. Позиція ГК у цьому питанні відповідає традиціям вітчизняного і зарубіжного права. Зокрема, правило ст. 129 ГК України говорить, що іноземці та особи без громадянства при здій­сненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов'язки, як і громадяни Укра­їни, якщо інше не передбачено законом». Це відповідає терміноло­гії Конституції України (ст. 26) і цілком може бути розглянуте як достатнє, щоб не замінювати в господарському законодавстві по­няття «громадянин» на поняття «фізична особа». Водночас, існує і протилежна точка зору, яка виходить із того, що в праві на зайняття підприємництвом реторсії щодо іноземців, осіб без громадянства і біженців, які легально перебувають на території України, у ст. 42 Конституції України, не передбачено. А тому немає підстав звужу­вати поняття фізичної особи до поняття громадянина. Незважаючи на теоретичну дискусійність даного питання, не можна не помітити практичну зручність застосування поняття «громадянин — під­приємець» замість поняття «фізична особа — підприємець», що використано в цьому курсі. Таким чином, основним суб'єктом господарського права є суб'єкти господарювання: громадяни — підприємці і юридичні особи. їхні ознаки можна узагальнити:

А. Безпосереднє здійснення господарської діяльності, тобто ви­робництво продукції, виконання робіт або надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ст. З ГК).

Б. Організаційно-правова форма, у якій здійснюється госпо­дарська діяльність, тобто передбачене чинним законодавством України зовнішнє вираження організаційної структури суб'єкта господарювання, що реалізується в конкретному виді підприємства, господарського об'єднання, неприбуткової або іншої організації, що володіють правами юридичної особи, або певному виді відособленого підрозділу, здійсненні господарської діяльності громадянином без утворення юридичної особи.

Перелік організаційно-правових форм юридичних осіб не ви­значається яким-небудь одним законодавчим актом. Водночас, органами статистики узагальнено використання тієї або іншої організаційно-правової форми юридичної особи. У юридичних осіб — суб'єктів господарювання організаційна форма відображаєть­ся на внутрішній структурі керування господарською діяльністю, а також у розподілі на внутрішньогосподарські підрозділи й органи управління (колегіальні або одноособові).

Для громадянина — підприємця наявність внутрішньої орга­нізаційної структури законодавством не передбачається, однак у ГК говориться про здійснення ним господарської діяльності в організаційно-правовій формі без створення юридичної особи. Така організаційно-правова форма підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію такого суб'єкта. Крім того, не можна ви­ключати ситуацію, у якій залучені громадянином — підприємцем наймані робітники, які організовані у відділи або іншим способом структуровані, що знаходить відображення в локальних актах та­кого підприємця.

В. Володіння відокремленим майном означає, що самостійна господарська діяльність для досягнення економічних, соціальних й інших результатів вимагає наявності у суб'єкта господарювання необхідного для цього майна. Таке майно повинне бути закріпле­не за ним рішенням засновників і відображено в самостійному балансі у вигляді основних фондів, оборотних коштів та інших цінностей.

Форми майна, закріпленого за юридичними особами, можуть бути різними. На праві власності — для господарчих товариств, приватних підприємців і кооперативів. На праві господарського відання — для приватних, комунальних і державних підприємств. На праві оперативного управління — для установ і казенних підпри­ємств. На праві оренди — для орендних підприємств. Незалежно від того, на якій правовій підставі закріплене майно за суб'єктом госпо­дарювання, досягається мета майнової відособленості, як необхідна передумова самостійної участі кожного суб'єкта господарювання в безпосередній господарській діяльності й управління нею.

Реалізація господарської компетенції як ознака суб'єкта господарювання означає засновану на законі можливість цього суб'єкта від свого імені здійснювати господарські права й обов'язки. Без сукупності господарських прав та обов'язків суб'єкт господа­рювання не зможе виконувати покладені на нього функції й вирі­шувати поставлені завдання. Суб'єкт господарювання самостійно виступає в господарських правовідносинах через свої органи й представників. Повноваження органів юридичної особи (керівни­ка) закріплюється в установчих документах (ст.92 ЦК України й ст. 65 ГК України). Цими повноваженнями може бути наділена інша особа, чиє право діяти в інтересах суб'єкта господарювання оформлено відповідною довіреністю.

При цьому господарські права й обов'язки розподіляються на два види: а) якими суб'єкт господарювання володіє в силу закону, і б) які прямо законом не передбачені. До перших належить, напри­клад, право на відшкодування збитків, заподіяних господарським правопорушенням (ст. 224 ГК України). До других, наприклад, оперативно-господарські санкції, не передбачені в законі, але за­кріплені в господарському договорі (ч. 2 ст. 236 ГК України).

Д. Самостійна відповідальність за своїми зобов'язаннями. З самого початку діяльність суб'єкта господарювання повинна бути відповідальною, починаючи з наймання працівників і забез­печення соціальних гарантій з використання їх праці, укладення господарських договорів, управління закріпленим за ним майном, • надання своєчасної й достовірної звітності, та закінчуючи рента­бельністю діяльності.

При порушенні господарських договорів, правил здійснення господарської діяльності, організаційних та інших обов'язків до суб'єктів господарювання застосовуються заходи господарсько- правової відповідальності.

За загальним правилом суб'єкти господарювання несуть само­стійну відповідальність за господарські правопорушення. Але мож­ливі й винятки. Наприклад, казенні підприємства несуть відпові­дальність у межах належних їм коштів. Борги, що їх перевищують, покладаються на державу в особі органів, до сфери управління яких належить підприємство (ст. 77 ГК України).

У господарсько-правовій літературі й ст. 55 ГК України вказу­ється на наявність ще однієї ознаки суб'єкта господарювання — легальності (легітимності) його діяльності, тобто його реєстрації у встановленому законом порядку. Водночас така ознака цілком може бути визнана необхідним елементом наділення суб'єкта господарю­вання організаційно-правовою формою й відокремленим майном.

Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти госпо­дарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених цим Кодексом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника.

Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, ін­ші учасники господарських відносин, зазначені у статті 2 цього Кодексу, а також грома­дяни, які не є суб'єктами господарювання. Обмеження щодо заснування та участі в гос­подарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлюються цим Кодексом, іншими законами.

Господарські товариства є юридичними особами.

Суб'єкти господарювання - юридичні особи, які стали засновниками або учасника­ми господарського товариства, зберігають статус юридичної особи.

Господарські товариства можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяль­ність, якщо інше не передбачено законом.

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з об­меженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товари­ства, командитні товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, по­ділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відпо­відальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими доку­ментами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учас­ники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статут­ний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідаль­ність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені това­риства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за за­коном може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяль­ності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.

Установчим документом повного товариства і командитного товариства є заснов­ницький договір. Установчим документом акціонерного товариства, товариства з обме­женою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю є статут.

Установчі документи господарського товариства повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи пере­лік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, інші відомості, передбачені статтею 57 цього Кодексу.

Статут акціонерного товариства, крім зазначених у частині другій цієї статті відо­мостей, повинен містити також відомості про види акцій, що випускаються, їх номі­нальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються за­сновниками, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій.

Статут товариства з обмеженою відповідальністю, крім відомостей, зазначених у частині другій цієї статті, повинен містити відомості про розмір часток кожного з учас­ників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

Статутом може бути встановлено порядок визначення розміру часток учасників за­лежно від зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткових внесків учасників.

Засновницький договір повного товариства і командитного товариства, крім відо­мостей, зазначених у частині другій цієї статті, повинні визначати розмір частки кожно­го з учасників, форму їх участі у справах товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. Стосовно вкладників командитного товариства в засновницькому дого­ворі вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства та розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

Найменування господарського товариства повинно містити зазначення виду това­риства, для повних товариств і командитних товариств - прізвища (найменування) учасників товариства, які несуть додаткову відповідальність за зобов'язаннями това­риства усім своїм майном, а також інші необхідні відомості. Найменування господар­ського товариства не може вказувати на належність товариства до органів державної влади чи органів місцевого самоврядування.

До установчих документів можуть бути включені також відомості щодо інших умов діяльності господарського товариства, які не суперечать закону. Якщо в установчих документах не вказано строк діяльності господарського товариства, воно вважається створеним на невизначений строк.

Установчі документи господарського товариства у передбачених законом випад­ках погоджуються з Антимонопольним комітетом України.

Порушення встановлених цією статтею вимог щодо змісту установчих документів господарського товариства є підставою для відмови у його державній реєстрації.

Підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним ор­ганом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти під­приємства таких видів:

- приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

- підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

- комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

- державне підприємство, що діє на основі державної власності;

- підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різ­них форм власності).

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.

У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підпри­ємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднан­ня громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше заснов­никами за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або під­приємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створю­ються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на при­ватній власності двох або більше осіб.

Особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств встанов­люються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від ре­алізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або ве­ликих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ят­десяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей пе­ріод не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чи­сельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг вало­вого доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

. У випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених стат­тею 126 цього Кодексу, підприємство визнається дочірнім.

Для підприємств певного виду та організаційних форм законами можуть встанов­люватися особливості господарювання.

Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою госпо­дарську діяльність (виробничу, комерційну та інші види діяльності) на умовах і в по­рядку, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

За рішенням Кабінету Міністрів України або органів, до повноважень яких нале­жить управління державними або комунальними підприємствами, можуть утворювати­ся об'єднання підприємств на умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом та інши­ми законами.

Види об'єднань підприємств, їх загальний статус, а також основні вимоги щодо здійснення ними господарської діяльності визначаються цим Кодексом, інші питання їх діяльності регулюються законодавством України.

Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Об'єднання підприємств утворюється підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до цього Кодексу та інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити під­приємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав.

Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові об'єднання.

Об'єднання підприємств є юридичною особою.

Державна реєстрація об'єднання підприємств здійснюється відповідно до стат­ті 58 цього Кодексу.

Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об'єднання або як державні чи комунальні господарські об'єднання.

Господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене за ініціативою під­приємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою госпо­дарську діяльність.

Господарські об'єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.

Державне (комунальне) господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утво­рене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішен­ням компетентних органів місцевого самоврядування.

Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворен­ня об'єднання.

Положення цієї глави застосовуються також до об'єднань інших суб'єктів господа­рювання - юридичних осіб або об'єднань підприємств за участі таких осіб, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами.

Питання для самоконтролю:

1. Хто належить до суб'єктів господарювання?

2. Якими способами можуть утворюватися суб'єкти господарювання?

3. Який правовий статус мають фізичні особи-підприємці?

4. Який правовий статус мають кооперативи?

5. Які ознаки суб'єкта господарювання Вам відомі?

6. Чим характеризується правове становище малого підприємства?

7. Чим характеризується правове становище середнього підприємства?

8. Чим характеризується правове становище великого підприємства?

9. Які існують види обєднань підприємств?

10. Які підприємства називаються господарськими товариствами?

Література: [2]; [3] С. 35-115; [10] С. 85-167; [20] С. 174-245.