Лекція 4. Легітимація та припинення суб'єктів господарювання.

1. Порядок і особливості державної реєстрації фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності та юридичних осіб.

2. Ліцензування та патентування певних видів господарської діяльності за видами.

3. Підстави та наслідки скасування державної реєстрації суб'єктів господарювання.

4. Особливості припинення господарської діяльності фізичних осіб.

5. Реорганізація юридичної особи - суб'єкта господарської діяльності, її форми.

6. Підстави та порядок ліквідації платоспроможних юридичних осіб.

7. Банкрутство суб'єктів господарювання.

Державна реєстрація є загальною і необхідною для всіх суб'єктів господарювання умовою здійснення господарської (підприємниць­кої) діяльності, незалежно від виду діяльності, організаційно правової форми і форми власності (ст. 58 ГК, ст.ст. 50,87 ЦК).

Державна реєстрація суб'єктів господарювання регулюється Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 15.05.2003 р. (далі — Закон «Про державну реєстрацію...»), що набув чинності з 01.07.2004 р., ГК України та іншими законами. Слід ураховувати, що закони та інші правові акти, прийняті до набуття чинності Закону «Про державну реєстрацію...», діють у частині, що не суперечить йому (п. З завер­шальних положень цього Закону).

Державна реєстрація суб'єктів господарювання має наступні ознаки: це здійснення реєстраційних дій, передбачених Законом; вона має правовстановлююче або правоприпиняюче значення, оскільки вона засвідчує факт створення (припинення) юридичної особи або факт набуття (позбавлення) фізичної особи статусу під­приємця; має публічний характер, оскільки здійснюється шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Чинним законодавством України передбачена єдина система державної реєстрації суб'єктів господарювання шляхом:

1. внесення до Єдиного державного реєстру відповідних записів (державного засвідчення відомостей про правовий статус юридичної особи або статус громадянина як підприємця);

2. видачі свідоцтва про державну реєстрацію;

3. здійснення відмітки на установчих документах про державну реєстрацію (тільки для юридичних осіб).

Державна реєстрація суб'єктів господарювання проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті місь­кої, районної в місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем прожи­вання фізичної особи — підприємця (ст.5 Закону «Про державну реєстрацію...»). Державний реєстратор призначається на посаду і звільняється з посади міським головою міста обласного значен­ня або головою районної, районної в містах Києві і Севастополі державної адміністрації за узгодженням із спеціальним органом з питань державної реєстрації. Державний реєстратор має відповід­не посвідчення і власну печатку (ч. 2 і ч. 4 ст. 6 вказаного Закону).

О.О. Квасніцька виділяє декілька основних принципів, які відо­бражають характерні риси реєстраційних процедур:

2. принцип законності, який означає додержання закону всіма учасниками реєстраційного процесу;

3. принцип достовірності, згідно з яким відомості, які містяться в Єдиному державному реєстрі, мають відповідати дійсності;

4. принцип єдності, що втілюється в єдиному порядку (процедурі) державної реєстрації; єдиній системі органів, які здійснюють державну реєстрацію; єдиному державному реєстрі юридич­них осіб і фізичних осіб — підприємців;

5. принцип гласності (відкритості), що означає право будь-якої особи отримати інформацію про відомості, які містяться в Єдиному державному реєстрі;

6. принцип публічності, згідно з яким відомості про створення і припинення юридичної особи і фізичної особи — підприємця повинні бути внесені до реєстру, і з цим фактом пов'язується момент, з якого юридична особа вважається створеною або припиненою, а фізичної особи набуває чи втрачає статус під­приємця.

Для державної реєстрації суб'єкта господарювання — юридичної особи подаються наступні обов'язкові документи:

а) установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб;

б) реєстраційна картка встановленого зразка;

в) документ про сплату збору за державну реєстрацію;

г) документ, що підтверджує повноваження представника, у разі не особистого звернення засновника юридичної особи.

При реєстрації окремих організаційно-правових форм суб'єктів господарювання законом вимагаються додаткові документи.

Зокрема, у випадках, встановлених законом, необхідним є рі­шення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи. Такі рішення органи ре­єстрації можуть вимагати при створенні дочірніх і колективних підприємств, виробничих кооперативів і споживчих товариств.

Для реєстрації суб'єктів господарювання — юридичних осіб, стосовно яких законом встановлені вимоги щодо формування ста­тутного капіталу до реєстрації юридичної особи (акціонерне това­риство, товариство з обмеженою і додатковою відповідальністю), необхідно додатково надати документ, який підтверджує внесення засновниками внесків у певному розмірі.

Рішення АМКУ про згоду на створення або реорганізацію суб'єктів господарювання потрібне у випадках, коли кількісні ха­рактеристики виникаючої концентрації вимагають дозволу згідно з Законом «Про захист економічної конкуренції».

При реєстрації юридичної особи, засновником якої є іноземна юридична особа, надається легалізована виписка з відповідного торгового, банківського або судового реєстру іноземної держави про реєстрацію такого засновника за кордоном.

Для реєстрації фермерського господарства додатково надається копія документа про право на земельну ділянку сільськогосподар­ського призначення.

Новелою Закону «Про державну реєстрацію...» є інститут попе­реднього резервування найменування юридичної особи. Відтепер засновники майбутньої юридичної особи мають право за плату зареєструвати на строк до двох місяців (а для публічних AT — до дев'яти місяців) майбутнє найменування юридичної особи. Попе­реднє резервування найменування не є обов'язковим, але дозволяє засновникам юридичної особи уникнути несприятливих наслідків можливої відмови в державній реєстрації юридичної особи внаслі­док наявності в Єдиному реєстрі тотожного найменування іншої юридичної особи. Для резервування найменування не вимагається громіздких і дорогих процедур (оформлення установчих документів тощо), передбачених для реєстрації юридичної особи. Достатньо за­яви і документа, які підтверджують внесення встановленого збору.

Реєстраційні процедури стосовно фізичних осіб, що мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, піддані спеціальному регулюванню. Такі особи подають (осо­бисто або поштою) реєстраційну картку встановленого зразка, яка одночасно є заявою про державну реєстрацію, копію довідки про ідентифікаційний номер платника податків і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

На відміну від раніше діючого законодавства, Закон «Про державну реєстрацію...» не передбачає надання фотографій при державній реєстрації фізичної особи — підприємця. Тим самим підтверджено, що ідентифікація громадянина повинна відбуватися на підставі виданого йому свідоцтва і паспорта.

Державному реєстратору заборонено вимагати документи для реєстрації юридичної особи або громадянина — підприємця, які не передбачені прямо законодавчими актами України. Документи, які подаються державному реєстраторові, повинні бути викладені державною мовою. Установчі документи (статут, засновницький до­говір, положення тощо) юридичної особи повинні містити відомості, передбачені законом. Ці документи, а так само зміни до них, повин­ні бути викладені письмово, прошиті, пронумеровані і підписані засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший

порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) повинні бути нотаріально засвідчені (ч.ч. 1-3 і 5 ст.8 наведеного Закону).

За проведення державної реєстрації стягується реєстраційний збір у розмірі 170 грн — для юридичних осіб і 34 грн — для громадян (ч.І ст.10 Закону «Про державну реєстрацію...»).

Державна реєстрація суб'єктів господарювання — юридичних осіб здійснюється в строк не більш 3-х робочих днів, а фізичних осіб — підприємців — не більш 2-х робочих днів з дня подачі необ­хідних документів. Після державної реєстрації відповідний орган зобов'язаний протягом наступного робочого дня видати суб'єкту господарювання свідоцтво про його державну реєстрацію (ст.ст. 25 і 43 Закону « Про державну реєстрацію...»).

На печатці і штампах суб'єкта господарювання повинен указува­тися ідентифікаційний код (номер), за яким цей суб'єкт включений у державний реєстр.

Звертає на себе увагу, що Закон «Про державну реєстрацію» передбачає існування Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців, в якому обліковуються відомості про відповідних осіб. Відомості ці формуються шляхом внесення різного роду записів: 1) про проведення реєстрації; 2) про реєстрацію припинення юридичної особи; 3) про припинення підприємницької діяльності громадянина; 4) про внесення змін до засновницьких документів юридичної особи; 5) про відокремлені підрозділи юри­дичної особи; 6) про відсутність юридичної особи за її місцезнахо­дженням тощо.

Водночас цей реєстр не скасовує Єдиний державний реєстр під­приємств і організацій України (ЕДРПОУ) і Єдиний державний реєстр фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів. Два останні реєстри є підставою для внесення до свідоцтва про державну реєстрацію кодів юридичних осіб і номерів громадян — підприємців. Ця взаємодія реєстрів є громіздкою і, найімовірніше, найближчого часу постане питання про їх уніфікацію.

Для одержання дозволу на виготовлення печаток і штампів суб'єкт господарювання надає відповідному органу внутрішніх справ свідоцтво про державну реєстрацію, затверджені власником (засновниками) зразки таких печаток і штампів (2 екземпляри) і документ про внесення плати за видачу дозволу.

Свідоцтво про державну реєстрацію необхідне суб'єкту господа­рювання для відкриття банківських рахунків, а також у багатьох інших, по суті, незчисленних випадках, починаючи від процедур ліцензування господарської діяльності і закінчуючи оформленням картки обліку суб'єкта ЗЕД в митних органах.

Відповідно до ч. 2 ст. З Закону «Про державну реєстрацію...» за­коном можуть бути встановлені особливості державної реєстрації об'єднань громадян (зокрема професійних союзів), благодійних організацій, партій, органів державної влади і місцевого само­врядування, банків, торговельно-промислових палат, фінансових установ (зокрема, кредитних союзів), бірж, а також інших установ і організацій. Наприклад, державна реєстрація банків здійснюється Національним банком України відповідно до вимог Закону Укра­їни «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. Окрім вищезгаданих установ і організацій спеціальні правила державної реєстрації встановлюються для засобів масової інформації, установ вищої освіти, охорони здоров'я, страхової діяльності тощо.

Підставами для відмови в проведенні державної реєстрації суб'єкта господарювання згідно зі ст.ст. 27, 44 Закони «Про дер­жавну реєстрацію» є;

а) для юридичної особи:

- невідповідність відомостей, які вказані в реєстраційній картці, відомостям, які містяться в інших документах, представлених для державної реєстрації;

- відсутність в установчих документах відомостей, які перед­бачені законом (наприклад, ст. 57 ГК та ст. 88 ЦК), а також недодер­жання вимог ч. З ст. 8 Закону України«Про державну реєстрацію...» (наприклад, установчі документи господарського товариства не містять відомостей про склад його органів управління);

- порушення встановленого законом порядку створення юридич­ної особи (наприклад, наявність обмежень на заняття посад з боку осіб, які вказані як посадові особи органу управління юридичної особи);

- невідповідність відомостей про засновників (учасників) юридичної особи відомостям щодо них, які містяться в Єдиному державному реєстрі;

- наявність обмежень щодо здійснення засновниками (учасни­ками) юридичної особи або уповноваженими ними особами окремих юридично значущих дій (зокрема, якщо юридична особа — засновник знаходиться в стадії ліквідації);

- наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, тотож­ного найменуванню юридичної особи, яка має намір зареєструватися;

- використання у найменуванні юридичної особи повного чи ско­роченого найменування органу державної влади або органу місцевого самоврядування, чи похідних від цих найменувань, або історичного державного найменування, перелік яких встановлюється КМУ);

б) для фізичних осіб:

—- невідповідність відомостей, які вказані в реєстраційній картці, відомостям, які містяться в інших документах, поданих для про­ведення державної реєстрації;

• наявність встановлених законом обмежень на заняття підпри­ємницькою діяльністю щодо фізичної особи, яка має намір стати підприємцем;

• наявність в Єдиному державному реєстрі запису про те, що заявник вже є підприємцем.

Відмова в проведенні державної реєстрації суб'єкта господа­рювання (юридичних осіб і фізичних осіб —- підприємців) з інших підстав не допускається (ч. 1 ст. 27 і ч. 1 ст. 44 вказаного Закону).

Відмова в державній реєстрації суб'єкта господарювання може бути активною, тобто супроводжуватися прямим повідомленням заявника, або пасивною, яке підтверджується фактом відсутності державної реєстрації у встановлений строк.

Інститут відмови в державній реєстрації суб'єкта господарюван­ня слід відрізняти від інституту залишення документів заявника без розгляду, передбаченого ч. 11 ст. 24, ч. 5 ст. 42 та іншими нормами Закону «Про державну реєстрацію...». Залишення документів без розгляду здійснюється за зовнішніми ознаками дефектності поданих документів (документи подані в неналежне місце реєстрації, не в повному обсязі, викладені не державною мовою, не прошиті тощо). Проте відмова в державній реєстрації передбачає перевірку змісту поданих документів на предмет відповідності закону.

Право на оскарження неправомірної відмови у державній ре­єстрації або неправомірного залишення документів заявника без розгляду випливає з ч. 2 ст. 53 Закону «Про державну реєстрацію...» як оскарження дій чи бездіяльності державного реєстратора.

Зміни реєстраційних даних про суб'єкта господарювання також вимагає державної реєстрації.

У процесі діяльності зареєстрованого суб'єкта господарювання нерідко потрібно змінити його реєстраційних дані. При цьому слід розрізняти: 1) внесення змін до відомостей про юридичну особу (ст. 19 Закону), 2) державну реєстрацію змін в установчі до­кументи юридичної особи (ст.ст. 29-31 Закону) і 3) внесення змін у відомості про фізичну особу — підприємця (ст.ст. 45 Закону).

Внесення змін до відомостей про юридичну особу відрізняєть­ся від процедури реєстрації тим, що для її здійснення не потрібні які-небудь інші документи, окрім нової реєстраційної картки. Такими відомостями може бути, наприклад, зміна ПІБ керівника юридичної особи.

Державна реєстрація змін в установчих документах юридич­ної особи здійснюється з наданням підтверджуючих документів. Необхідність такої реєстрації виникає тоді, коли зміна відомостей про юридичну особу потребує внесення змін до його установчих документів. Наприклад, це відбувається при зміні організаційно- правової форми, форми власності або найменування юридичної особи, при зміні розміру статутного капіталу (фонду), складу засновників юридичної особи.

Закон «Про державну реєстрацію...» не робить різниці між пере­реєстрацією і державною реєстрацією змін в установчих документах юридичної особи. Органи юридичної особи для проведення таких змін повинні надати державному реєстратору нову реєстраційну картку, документи, які підтверджують внесення змін до установчих документів юридичної особи, оригінали установчих документів і документа, що підтверджує сплату реєстраційного збору.

В окремих випадках Закон «Про державну реєстрацію...» вимагає надання додаткових документів. Наприклад, при внесенні змін в

установчі документи у зв'язку із зміною найменування юридич­ної особи повинен бути наданий оригінал свідоцтва про державну реєстрацію. Замість цього свідоцтва після процедури реєстрації видається нове свідоцтво, у якому відображаються уточнені дані про юридичну особу.

Державна реєстрація змін у відомості про фізичну особу — підприємця необхідна в декількох випадках — при зміні його імені (прізвища, по батькові), при зміні його місця проживання, при зміні його ідентифікаційного коду або паспортних даних для осіб, які че­рез релігійні переконання відмовилися від одержання відповідного коду. Така реєстрація схожа з процедурами державної реєстрації підприємця і вимагає надання заявником нової реєстраційної картки, «старого» свідоцтва і документа про сплату реєстраційно­го збору. Законом не передбачається внесення змін до відомостей про громадянина — підприємця у спрощеному порядку (шляхом надання однієї лише нової реєстраційної картки).

Відкриття суб'єктами господарювання — юридичними особами відокремлених підрозділів — філій (відділень), представництв — не вимагає їх реєстрації. Суб'єкт господарювання лише повідомляє про їх відкриття орган реєстрації шляхом внесення додаткової ін­формації до своєї реєстраційної картки (ч. 2 ст. 58 ГК і ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію...»).

Юридична особа повинна внести до реєстраційної картки точні дані про створений відокремлений підрозділ, зокрема: інформацію про рішення створити відокремлений підрозділ, ідентифікаційний код відокремленого підрозділу (відповідну довідку видають органи статистики); його повне найменування і місцезнаходження, інші дані згідно зі ст. 28 вищезгаданого Закону.

На відміну від структурних підрозділів вітчизняних суб'єктів господарювання представництва і філії іноземних компаній підля­гають акредитації на території України (ст. 4 Закону «Про державну реєстрацію...» ). Сьогодні відповідні процедури знаходяться у веденні Міністерства економіки України. Ліцензування і патентування певних видів господарської (під­приємницькою) діяльності є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної дер­жавної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних ін­тересів держави, суспільства та окремих споживачів (ч. 1 ст. 14 ГК).

Одержання суб'єктом господарювання свідоцтва про державну реєстрацію ще не означає, що він одночасно наділяється правом на зайняття всіма видами господарської (підприємницькою) діяль­ності. Деякі види господарської діяльності вимагають отримання ліцензії і/або патентів і/або інших дозволів (наприклад, дозвіл на виконання будівельних робіт згідно зі ст. 29 Закону України «Про планування і забудову територій» від 20.04.2000 p.).

Відповідно до ч. 2 ст. 14 ГК України — правові основи ліцензуван­ня і патентування певних видів діяльності визначаються, виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом (ст. 42 Конституції України), а також принципів господарювання, встановлених у статті 6 ГК.

Слід розрізняти два види ліцензування господарської діяль­ності. Перший — у межах господарського обороту України згідно з Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. Другий — в зовнішньоекономічній діяльності згідно з законодавством про ЗЕД. Останній з вказаних, видів розглянутий у розділі 14 цієї книги.

Відповідно до ст. 1 вказаного Закону України від 01.06.2000 р. ліцензування — це видача, переоформлення і анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ і ліцензій­них реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами (суб'єктами господарювання, що отримали ліцензію) ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері лі­цензування.

Основні напрями державної політики у сфері ліцензування і її законодавчі основи визначає Верховна Рада України, Реалізацію державної політики в цій сфері здійснює Кабінет Міністрів Укра­їни, спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, а також органи виконавчої влади, уповноважені Кабінетом Міністрів України, виконавчі органи місцевих рад, спеціально уповноважені проводити ліцензування певних видів господарської діяльності. Перелік органів ліцензування затверджений постановою КМУ від 14.11.2000 p. № 1698. Наприклад, Міністерство праці та соціаль­ної політики України ліцензує посередницьку діяльність з праце­влаштування за кордоном, МВС України — виробництво, ремонт і торгівлю вогнепальною зброєю і боєприпасами і т. д.

Повноваження органів ліцензування визначені в ст. 6 вищена­званого Закону від 01.06.2000 р. Зокрема, такий орган:

• забезпечує виконання законодавства у сфері ліцензування;

• видає та переоформляє ліцензії, видає дублікати ліцензій, приймає рішення про визнання ліцензій недійсними;

• здійснює в межах своєї компетенції контроль за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов;

• анулює ліцензії на певний вид діяльності;

• формує і веде ліцензійний реєстр.

Таким чином, ліцензування — це діяльність повноважних органів державної влади чи місцевого самоврядування з видачі, обліку, переоформлення і анулювання ліцензій (визнання їх недійсними), а також з контролю за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов і законодавства про ліцензування.

Ліцензія — це документ державного зразка, що засвідчує право суб'єкта господарювання — ліцензіата на здійснення вказаного в ньо­му виду господарської діяльності протягом певного терміну за умови виконання ліцензійних умов (ч. З ст. 14 ГК України). Ліцензії вида­ються на строк не менше 5 років, якщо інше не передбачено законом.

Ліцензійні умови — це встановлений з урахуванням вимог за­конів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, які є обов'язковими для виконання при прове­

денні (здійсненні) видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню. Дані ліцензійні умови встановлюються органами ліцензування за узгодженням з Держкомпідприємництвом України.

Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензу­ванню, наведений у ч. 2 ст.2 і ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». До таких видів, зокрема, належать:

• пошук (розвідка) корисних копалин;

• виробництво, ремонт і торгівля вогнепальною зброєю, боєпри­пасами до нього, холодною зброєю;

- виготовлення вибухових речовин і матеріалів (за переліком, який встановлюється Кабінетом Міністрів України);

- видобуток дорогоцінних металів;

- медична практика;

- діяльність арбітражних керуючих;

- посередницька діяльність митного брокера;

- послуги, пов'язані з охороною державної та комунальної влас­ності, інші певні види господарської діяльності.

Повний перелік ліцензованих видів господарської діяльності складає понад 60 пунктів на момент видання цієї книги. Ліцензуван­ня банківської діяльності, професійної діяльності на ринку цінних паперів та фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, діяльності в галузі телебачення і радіомовлення, у сфері електро­енергетики та використання ядерної енергії, освіти та інтелек­туальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, телекомунікацій, будівництві здійснюється згідно з окремими законами.

У літературі виділяються різні критерії для ліцензування: не­безпека конкретної діяльності для необмеженого кола осіб, що не беруть участь в її здійсненні; висока прибутковість такої діяльності; ступінь зачіпання конкретним виглядом діяльності суспільного ін­тересу (інтересів здоров'я і безпеки населення) та інтересів держави (державної безпеки). Згідно зі ст. З вказаного Закону ліцензування не може використовуватися для обмеження конкуренції.

Звертає на себе увагу, що ліцензування притаманне не тільки підприємницькій, але й будь-якій господарській діяльності. Раніше, до прийняття Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» положення про ліцензування передбачалися в Законі «Про підприємництво». Проте багато суб'єктів, що не були підпри­ємцями (наприклад, установи освіти), здійснювали діяльність, до якої пред'являлися підвищені вимоги до їх якості і безпеки. Тому ліцензування було поширене загалом на господарську діяльність, що в черговий раз підтверджує цінність єдиного регулювання в рамках галузі господарського, а не підприємницького права.

Для одержання ліцензії суб'єкт господарювання повинен зверну­тися до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка і додати документи, які підтверджують свою державну ре­єстрацію і наявність організаційно-майнової бази для виконання ліцензійних умов. Вичерпний перелік документів, що додаються до відповідної заяви, встановлений постановою КМУ від 04.07.2001 р.

Орган ліцензування повинен ухвалити рішення про видачу ліцен­зії або про відмову в її видачі в строк не більше 10-ти робочих днів. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржене в суді. За видачу ліцензії стягується плата, розмір і порядок зарахування якої до Державного бюджету України визначається Кабінетом Мі­ністрів України (ст.ст. 10,11 і 15 Закону).

Патентування є спеціальною процедурою у сфері легалізації господарської діяльності.

Відповідно до ч. 4 ст. 14 ГК України у сфері торгівлі за грошові кошти (готівка, чеки, а також із використанням інших форм розра­хунків і платіжних карток на території України), обміну готівкових валютних цінностей (зокрема, операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, з платіжними картка­ми) і побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб'єктів господарювання. Спеціальним актом тут виступає Заков України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23.03.96 p., особливим документом — торговий патент.

Торговий патент — це державне свідоцтво, що засвідчує право суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємниць­кої діяльності протягом встановленого терміну.

На відміну від ліцензування, патентування не вимагає дотри­мання ліцензійних умов. Іншими словами, фактично торговий патент — це державне свідоцтво, яке підтверджує внесення суб'єктом господарювання плати за право займатися певними видами діяльності у сфері роздрібної торгівлі, грального бізнесу і побутових послуг упродовж встановленого терміну.

Слід ураховувати, що не будь-яка торгова діяльність підлягає патентуванню, а тільки така роздрібна і оптова торгівля (сфера гро­мадського харчування), яка передбачає продаж товарів за готівкові кошти, інші платіжні засоби (наприклад, дорожні чеки) і з вико­ристанням кредитних карток. Тому торгова діяльність виключно через банки (у безготівковому порядку) не вимагає патентування.

Крім того, не вимагають патентування окремі види торгової ді­яльності за готівкові кошти, передбачені Законом. До таких видів діяльності належить продаж продукції власного виробництва на­йманим робітникам суб'єкта підприємництва, торгівля товарами першої необхідності вітчизняного виробництва згідно з переліком, передбаченим Законом (хліб, продукти дитячого харчування, м'ясо риба і т. п.) і деякі інші.

Нерідко для одного і того ж виду діяльності необхідно отримати і торговий патент, і ліцензію. Прикладом є роздрібна торгівля ал­когольними напоями.

Торгові патенти можуть бути звичайними, пільговими, коротко­строковими і спеціальними. В дрний час Законом від 22.05.2003 р. виключена можливість застосування спеціального торгового патен­ту, суттю якого було підтвердження права підприємця на особливий порядок оподаткування, зокрема, на звільнення від сплати податку на додану вартість, податку на доходи фізичних осіб тощо. Застосу­вання спеціальних торгових патентів розповсюджувалося раніше на території, визначені в порядку експерименту Кабінетом Міністрів України на термін не більше 1 року. Наприклад, в Одеській області спеціальний торговий патент застосовувався в м. Іллічівську.

Звичайний торговий патент видається на строк до 12 місяців, короткостроковий — на строк від 1 до 15 днів. Пільговий торговий патент оплачується в зниженому розмірі і видається на здійснення торгівлі товарами соціальної спрямованості — готові лікарські пре­парати, мило, зошити і деякі інші.

Торговий патент видається суб'єктам підприємництва держав­ними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів або за місцем знаходження їх структурних підрозділів. Суб'єктам підприємництва, які здійснюють торгову діяльність або надають по­бутові послуги (окрім пересувної торгової мережі), торговий патент видається за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пунк­ту за надання побутових послуг, а підприємцям, які здійснюють торгівлю через пересувну торгову мережу, — за місцем реєстрації цих суб'єктів (ч. З ст. 2 Закону від 23.03.96 p.).

Вартість торгового патенту встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від виду діяльності, місцезнаходження пункту продажу товарів тощо, але не вище певних розмірів. Зокрема, вартість торгового патенту для здійснення торгівлі на території м. Києва і обласних центрів складає від 60 до 320 гривень на місяць. Для короткострокового патенту вартість відповідної плати фіксується на рівні 10 грн на день.

За порушення законодавства про патентування суб'єкти під­приємництва несуть господарсько-правову відповідальність згідно зі ст. 8 Закону «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», зокрема:

• за порушення строків оплати торгового патенту — у вигляді нарахування пені на суму боргу у розмірі 120% річних облікової ставки НВУ;

• за порушення порядку використання (розміщення) звичайно­го торгового патенту — у вигляді штрафу, що стягається у розмірі вартості патенту за один місяць;

• за здійснення операцій, щодо яких передбачається патенту­вання, без одержання торгового патенту — у вигляді штрафу, що стягається в розмірі від двократної до п'ятикратної вартості патенту залежно від його вигляду і сфери діяльності.

Порядок застосування вказаних санкцій підпадає під положення розділу V ГК про адміністративно-господарські санкції.

Торговий патент не можна плутати з патентом, який видається на підтвердження права власності юридичної особи або громадянина на такі об'єкти інтелектуальної власності, як винахід, промисло­вий зразок, корисну модель, нові сорти рослин тощо. Ці об'єкти € нематеріальними активами суб'єкта господарювання, складовими права промислової власності, що іменується ще патентним правом (див. розділ 5 цього підручника).

Право користування об'єктами інтелектуальної власності, під­тверджене відповідним патентом, може бути внесено до статутного фонду (капіталу) господарської організації, передане іншій особі на підставі договору з його власником. Прикладом такого договору служить договір комерційної концесії або ліцензійний договір згідно з главами 75 і 76 ЦК, ст. 156 і главою 36 ГК України.

Торговий патент є індивідуальним дозвільним документом і право на здійснення діяльності, вказаної в ньому, не може бути передано іншій особі.

Державна реєстрація припинення юридичної особи або при­пинення підприємницької діяльності фізичної особи здійснюється за його (чи його органів) рішенням (добровільне припинення), або на підставі рішення суду, чи в результаті смерті громадянина (при­мусове припинення).

Звертає на себе увагу те, що законодавець у низці законодавчих актів (наприклад, ст. 247 ГК України, ст. 32 Закону «Про віднов­лення платоспроможності боржника або визнання його банкротом») застосовує поняття «Скасування (припинення) державнії реєстрації», виключення з державного реєстру» тощо. У зв'язку з пріоритетом Закону «Про державну реєстрацію...» слід говорити про те, що всі названі процедури здійснюються шляхом державної реєстрації припинення юридичної особи або припинення підприємницької діяльності громадянина.

Державну реєстрацію припинення (діяльності) суб'єкта госпо­дарювання слід відрізняти від його ліквідації. По-перше, ліквідація може бути застосована лише до суб'єктів господарювання — юридич­них осіб. Громадяни-підприємці для припинення своєї підприєм­ницької діяльності здійснюють «підготовчі заходи», що вимагають­ся законом для позбавлення їх статусу підприємця (в основному вони полягають у процедурі зняття громадян з обліку як підприємців у податкових та інших органах). По-друге, ліквідація є організаційно - майновою процедурою, спрямованою на фактичне припинення суб'єкта господарювання — юридичної особи, необхідною умовою якої є розрахунки з кредиторами і дебіторами, складання ліквіда­ційного балансу, передача документів в архів, знищення печаток, закриття рахунків, зняття такого суб'єкта з обліку в контролюючих органах тощо. Тоді як державна реєстрація такого припинення — формальна процедура, що є записом про виключення відповідного суб'єкта з державного реєстру. По-третє, ліквідація здійснюється органом, призначеним самим суб'єктом господарювання (при до­бровільному припиненні) або органом, призначеним судом (при примусовому припиненні), а державна реєстрація припинення юридичної особи — державним реєстратором. (Закон не називає виділення як підставу припинення юридичної осо­би. Пов'язано це з тим, що на відміну від інших способів реорганізації, де припиняється «старий» суб'єкт і виникає новий (нові), у результаті виді­лення «стара» юридична особа на припиняється. Тому виділення знахо­дить відображення лише в порядку реєстрації (ст. 32 Закону «Про держав­ну реєстрацію...»), а не в порядку припинення юридичної особи.

Процедура припинення (діяльності) суб'єкта господарювання різна для фізичних і юридичних осіб.

Державна реєстрація припинення юридичних осіб — суб'єктів господарювання охоплює два формальних і один фактичний (другий з нижченаведених) етапи:

• державна реєстрація рішення засновників юридичної особи або судового рішення про припинення юридичної особи;

• проведення ліквідаційної процедури або заходів щодо реорга­нізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення);

• внесення запису до реєстру про державну реєстрацію припи­нення юридичної особи.

При банкрутстві процедура державної реєстрації припинення юридичної особи має свої особливості, які пов'язані з тим, що лік­відаційна процедура може не призводити до припинення суб'єкта господарювання (наприклад, коли після розрахунків із кредиторами у банкрута залишаються майнові активи для продовження діяльнос­ті). Тому першою стадією в цьому випадку виступає реєстрація судо­вого рішення про порушення провадження у справі про банкрутство. Остаточна — третя стадія — може наставати лише в тому випадку, якщо господарський суд за наслідками ліквідаційної процедури винесе ухвалу про припинення юридичної особи — банкрута. Проте можлива ситуація, коли задоволення боржником вимог кредиторів призведе до припинення процедури банкрутства. В цьому випадку не тільки не проводиться державна реєстрація припинення юридичної особи, але й вноситься запис в Єдиний державний реєстр про при­пинення процедури банкрутства.

Закон «Про державну реєстрацію...» виділяє перелік підстав для постановления рішення суду про припинення юридичної особи:

• визнання недійсним запису про проведення державної реєстра­ції за порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути;

• здійснення нею діяльності, що суперечить установчим доку­ментам, або заборонена законом;

• невідповідність мінімального розміру статутного фонду юри­дичної особи вимогам закону;

• неподання протягом року в податкові органи податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;

• наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсут­ність юридичної особи за вказаним нею місцезнаходженням (ст. 38 Закону);

• банкрутство суб'єкта господарювання — юридичної особи, що означає необхідність його ліквідації (ст. 39 Закону).

Проте цей перелік не є вичерпним. Додаткові підстави примусо­вої ліквідації юридичних осіб передбачаються в законах України, зокрема, в ЦК України:

• якщо в повному товаристві залишається тільки один учасник (ст. 132 ЦК);

• у разі вибуття з командитного товариства всіх вкладників (ст. 139 ЦК);

• якщо вартість чистих активів товариства з обмеженою відпо­відальністю, товариства з додатковою відповідальністю або акціонерного товариства стає менше встановленого законом мінімального розміру статутного капіталу (ст.ст. 144, 151, 155, ч. З ст. 157 ЦК) тощо.

Звертає на себе увагу той факт, що державний реєстратор, ви­явивши порушення закону, що мали місце при реєстрації суб'єкта господарювання — юридичної особи, не може самостійно скасу­вати запис про державну реєстрацію або провести запис про при­пинення зареєстрованого суб'єкта. Тільки судове рішення може служити підставою для примусового припинення юридичної особи.

У змісті даних підстав можна відзначити низку законодавчих новел в порівнянні з раніше діючим Законом «Про підприємництво».

По-перше, усунена така підстава скасування державної реєстрації (зараз — державної реєстрації припинення юридичної особи), як невчасне (протягом 30-денного терміну) повідомлення суб'єктом підприємництва про зміну його назви, організаційної форми або форми власності. Єдиним наслідком такої поведінки виступає відсутність юридичної сили змін до установчих документів до їх державної реєстрації.

По-друге, законодавець відмовився від процедури скасування державної реєстрації за відсутності повідомлення суб'єкта підпри­ємництва про зміну свого місцезнаходження понад 7 днів. Така санкція була надмірно репресивною. Зараз аналогічний захід можна застосувати лише у разі, коли юридична особа після закінчення кожних наступних 13 місяців після надання відомостей про себе не направить державному реєстраторові чергову реєстраційну картку про підтвердження відомостей про юридичну особу, або державному реєстраторові поступить повідомлення податкового органу про змі­ну місцезнаходження юридичної особи, а потрібне в цих випадках додаткове повідомлення (запит) державного реєстратора на адресу юридичної особи залишиться без уваги (ч.ч. 7,8 ст. 19 Закону «Про державну реєстрацію...»).

По-третє, порушення закону, допущені при створенні суб'єкта господарювання — юридичної особи, тепер можуть служити під­ставою для постановлення судового рішення про припинення юридичної особи лише у тому випадку, коли їх не можна усунути.

Державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи регулюється розділом VI Закону «Про державну реє­страцію... », який передбачає підстави припинення підприємницької діяльності фізичної особи, що відрізняються від підстав припинення юридичної особи. Зрозуміло, що при такому припиненні фізична особа позбавляється правового статусу підприємця, але не позбавляється прав людини і громадянина. Наприклад, у результаті такого припинення громадянин втрачає право укладати договори оренди державного майна згідно зі ст. 6 Закону «Про оренду державного та комунального майна» в редакції від 14.03.95 р., оскільки таке право надане тільки громадянам-підприємцям і юридичним особам.

Добровільне припинення підприємницької діяльності громадянина може здійснюватися у будь-який час за його рішенням.

Примусове припинення підприємницької діяльності громадя­нина здійснюється у разі його смерті або ухвали судового рішення. Вказані судові рішення можуть бути трьох видів:

1. судове рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнанні безвісно відсутньою;

2. судове рішення про визнання фізичної особи недієздатною або про обмеження її дієздатності;

3) судове рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи як господарська санкція при:

- визнанні фізичної особи банкротом;

- здійсненні ним підприємницької діяльності, забороненої за­коном;

- ненаданні протягом року податковим органам податкових декларацій, документів фінансової звітності, визначених законом.

Процедура державної реєстрації припинення підприємницької діяльності громадянина ґрунтується на тих само принципах, що і реєстрація припинення юридичної особи: 1) спочатку реєстру­ється рішення підприємця або суду про припинення відповідної діяльності, 2) потім оформляються документи, які підтверджують зняття підприємця з обліку в контролюючих органах, і 3) на за­вершення, за наслідками одержання цих документів і заповненої реєстраційної картки державний реєстратор вносить до Єдиного державного реєстру запис про припинення підприємницької ді­яльності фізичної особи. Надання відповідних документів держав­ному реєстраторові здійснюється самим підприємцем або органом, уповноваженим судом.

Спрощений порядок державної реєстрації припинення підпри­ємницької діяльності громадянина застосовується при його смерті або винесенні судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнанні її безвісно відсутньою. У цих випадках дер­жавний реєстратор на підставі свідоцтва про смерть громадянина або судового рішення самостійно заповнює відповідну реєстраційну картку і вносить запис до Єдиного державного реєстру про припи­нення підприємницької діяльності фізичної особи.

У разі нездатності суб'єкта підприємництва після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов'язання перед іншими особами, територіальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності цей суб'єкт (боржник) відповідно до частини четвертої статті 205 ГК визнається неспро­можним.

Нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визна­ні судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідацій­ної процедури вважається банкрутством.

Боржник - це суб'єкт підприємницької діяльності, не­спроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати стра­хових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого стро­ку їх сплати.

Боржником відповідний суб'єкт вважається на всіх ста­діях провадження у справі про банкрутство, банкрутом - після того, як господарський суд прийме постанову про визнання боржника банкрутом.

З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кредитори. Це можуть бути юридичні або фізичні особи, які мають у встановленому порядку підтверджені докумен­тами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за пра­вильністю та своєчасністю справляння страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів). До інших дер­жавних органів Закон, зокрема, відносить: органи місце­вого самоврядування або центральні органи виконавчої вла ди (п. 2 ст. 42; п. 2 ст. 43); державні органи з питань над­звичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, з питань охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки з питань геології та використання надр (п. 2 ст. 43); державний орган у справах нагляду за страховою діяльністю (п. 1 ст. 45); державний орган з питань регулювання ринку цінних паперів (п. 1 ст. 46).

Відповідно до Закону кредитори поділяються на два види - конкурсні і поточні. Конкурсні кредитори - це кре­дитори за вимогами до боржника, що виникли до порушен­ня провадження у справі про банкрутство або що визнані як конкурсні згідно з законом і зобов'язання яких не за­безпечені заставою майна боржника. Поточні кредитори -це кредитори за вимогами до боржника, що виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.

Суб'єктом банкрутства (далі - банкрутом) може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності. Не можуть бути визнані банкрутом казенні підприємства, а також відокрем­лені структурні підрозділи господарської організації.

Щодо банкрутства державних комерційних підприємств законом передбачаються додаткові вимоги та гарантії права власності Українського народу.

До легальних складових поняття неспроможності відносить:

- нездатність суб'єкта підприємництва виконати грошові зобов'язання перед своїми кредиторами;

- невиконання зазначених грошових зобов'язань протягом визначеного часу - трьох міся­ців після встановленого для їх погашення строку;

- неможливість відновлення платоспроможності боржника.

У ч. 4 статті 205 ГК вказується, що у разі неспроможності боржника через недостатність його майна задовольнити вимоги креди­торів він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом.

Засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, власник майна, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, у межах своїх повноважень зобов'язані вживати своєчасних заходів щодо запобігання його банкрутству.

Власники майна державного (комунального) або приватного підприємства, заснов­ники (учасники) суб'єкта підприємництва, що виявився неплатоспроможним боржни­ком, кредитори та інші особи в межах заходів щодо запобігання банкрутству вказаного суб'єкта можуть подати йому фінансову допомогу в розмірі, достатньому для погашен­ня його зобов'язань перед кредиторами, включаючи зобов'язання щодо сплати подат­ків, зборів (обов'язкових платежів), та відновлення платоспроможності цього суб'єкта (досудова санація).

Подання фінансової допомоги боржнику передбачає його обов'язок взяти на себе відповідні зобов'язання перед особами, які подали допомогу, в порядку, встановлено­му законом.

Досудова санація державних підприємств здійснюється за рахунок бюджетних коштів, обсяг яких встановлюється законом про Державний бюджет України. Умови проведення досудової санації державних підприємств за рахунок інших джерел фінан­сування погоджуються з органом, наділеним господарською компетенцією щодо борж­ника, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У випадках, передбачених законом, щодо неплатоспроможного боржника засто­совуються такі процедури:

розпорядження майном боржника;

мирова угода;

санація (відновлення платоспроможності) боржника;

ліквідація банкрута.

Провадження у справах про банкрутство можна поділи­ти на кілька стадій:

• порушення провадження у справі;

• підготовче засідання господарського суду;

• виявлення кредиторів та інвесторів;

• попереднє засідання господарського суду;

• проведення зборів кредиторів і утворення комітету кредиторів;

• винесення ухвали про санацію;

• визнання боржника банкрутом і відкриття ліквіда­ційної процедури;

- припинення провадження у справі про банкрутство.

Санація боржника або ліквідація банкрута здійснюється з дотриманням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства. Здійснення санації боржника організовує керуючий санацією, правовий статус якого визначено положеннями ст. 17 Закону.

Зокрема, керуючий санацією має право:

- розпоряджатися майном боржника з урахуванням об­межень, передбачених Законом;

- укладати від імені боржника мирову угоду, цивільно-правові, трудові та інші угоди;

- подавати заяви про визнання угод, укладених боржни­ком, недійсними.

З дня винесення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство ре­організація юридичної особи - боржника власником (уповноваженим ним органом), а також передача майна боржника в статутний фонд допускаються лише у випадках та порядку, передбачених законом.

Мирова угода, як судова процедура банкрутства, може бути застосована як до боржни­ка, так і до банкрута на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство і являє собою особливий спосіб припинення провадження у справі про банкрутство (ч. 2 ст. 35, ч. 1 ст. 37 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Відповідно до статті 1 та частини 1 статті 35 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мирова угода розуміється як письмова домовле­ність між боржником та кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку платежів та прощення боргів.

Ліквідаційна процедура застосовується тільки у випадках визнання боржника банкру­том і є припиненням діяльності суб'єкта господарської діяльності з метою здійснення за­ходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів у порядку, визначеному Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ст. 1).

Фактичною підставою для застосування цієї процедури є визнана господарським судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів (ч. 5, 6 ст. 21 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

Ліквідація як судова процедура банкрутства проводиться у межах встановленого законом строку ліквідатором або спеціальним органом - ліквідаційною комісією (ч. 2 ст. 22, ст. 24,25 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

Продаж майна банкрута оформляється договорами купівлі-продажу, які укладаються між ліквідатором і по­купцем відповідно до законів України.

Черговість спрямування коштів, одержаних від прода­жу майна банкрута, на задоволення вимог кредиторів, вста­новлена ст. 31 Закону, згідно з якою:

- у першу чергу задовольняються:

а) вимоги, забезпечені заставою;

б) вимоги щодо виплати заборгованості із заробітної пла­ти за три місяці роботи, що передують порушенню справи про банкрутство чи припиненню трудових відносин у разі звільнення працівника до порушення зазначеної справи, грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки та додаткової відпустки працівникам, які ма­ють дітей, право на які виникло протягом двох років, відпрацьованих до порушення справи про банкрутство чи припинення трудових відносин, інших коштів, належних працівникам у зв'язку з оплачуваною відсутністю на ро­боті (оплата часу простою не з вини працівника, гарантії на час виконання державних або громадських обов'язків, гарантії і компенсації при службових відрядженнях, га­рантії для працівників, що направляються для підвищен­ня кваліфікації, гарантії для донорів, гарантії для праців­ників, що направляються на обстеження до медичного зак­ладу, соціальні виплати у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності за рахунок коштів підприємства тощо), право на які виникло протягом трьох останніх місяців до порушення справи про банкрутство чи припинення трудо­вих відносин, а також вихідної допомоги, належної працівникам у зв'язку з припиненням трудових відносин, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі;

в) витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов'язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку, - у розмірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб;

г) витрати, пов'язані з провадженням у справі про банк­рутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії, у тому числі:

- витрати на оплату державного мита;

- витрати заявника на публікацію оголошення про пору­шення справи про банкрутство;

- витрати на публікацію в офіційних друкованих органах інформації про порядок продажу майна банкрута;

- витрати на публікацію в засобах масової інформації про поновлення провадження у справі про банкрутство у зв'яз­ку з визнанням мирової угоди недійсною;

- витрати арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), пов'язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута;

- витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит проводився за рішенням господарського суду за рахунок їх коштів;

- витрати на оплату праці арбітражних керуючих (розпо­рядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).

Перелічені витрати відшкодовуються ліквідаційною комісією після реалізації нею частини ліквідаційної маси, якщо інше не передбачено Законом;

- у другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із зобов'язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудо­вого колективу до статутного фонду підприємства), крім вимог, задоволених у першу чергу, зобов'язань, що виник­ли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю грома­дян, шляхом капіталізації відповідних платежів у поряд­ку, встановленому Кабінетом Міністрів України, зобов'я­зань зі сплати страхових внесків на загальнообов'язкове дер­жавне пенсійне страхування, а також вимоги громадян-довірителів (вкладників) довірчих товариств або інших суб'єктів підприємницької діяльності, які залучали май­но (кошти) довірителів (вкладників);

- у третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також вимоги Центрального органу виконавчої влади, що здійснює уп­равління державним резервом;

- у четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі і вимоги кредиторів, Що виникли із зобов'язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника;

у п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства;

- у шосту чергу задовольняються інші вимоги.

Питання для самоконтролю:

1. Який існує порядок державної реєстрації фізичних осіб як субєктів підприємницької діяльності?

2. Який існує порядок державної реєстрації юридичних осіб як субєктів підприємницької діяльності?

3. Які існують види патентів?

4. Які існують види підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню?

5. Який існує порядок ліквідації субєктів підприємництва?

6. Який існує порядок реорганізації субєктів підприємництва?

7. Хто може бути визнаний банкрутом?

8. Які види позасудових процедур можуть провадитися з метою запобігання банкрутству?

9. З яких стадій складається провадження у справах про банкрутство?

10. У яких випадках господарський суд припиняє провадження у справах про банкрутство?

Література: [2]; [4] С. 123-323; [7] С. 209-324; [10] С. 205-280; [13] С. 209-272; [16] С. 10-163; [19] С. 100-163.