5. Принципи педагогічної етики

Педагог є носієм не лише знань, умінь, навичок, а й моральної культури, духовності, краси. На нього покладається соціальна відповідальність за виховання молоді. Найбільш узагальнені моральні вимоги до особистості педагога та його діяльності містяться в моральних принципах.

Моральні принципи (лат. рrincipsum - начало, основа) - форма моральної свідомості, в якій моральні вимоги виражені найбільш узагальнено.

Якщо моральна норма приписує, які конкретно вчинки людина має здійснювати, то принципи узагальнено розкривають зміст моралі, виражають сформовані в моральній свідомості суспільства вимоги, які стосуються моральної сутності людини, її призначення, сенсу життя і характеру взаємин між людьми, спрямовують людську діяльність і є підґрунтям для часткових норм поведінки. Крім принципів, які розкривають зміст моралі, існують також формальні принципи, котрі висвітлюють особливості способу виконання моральних вимог (наприклад, "свідоме - несвідоме"; "гуманне - антигуманне").

В історії етичної думки загальним принципом моралі є категоричний імператив. Його сутність визначив німецький філософ Іммануїл Кант (1724-1804): "Існує лише один категоричний імператив, а саме: чини лише відповідно до такої максими, керуючись якою одночасно можеш побажати, щоб вона стала загальним законом". Отже, він підносить моральний принцип до поняття "моральний закон", який ніколи не дасть ставитися до людини як до засобу досягнення мети, а тільки як до вищої цінності. Керуючись ним на практиці, зазначав І. Кант, люди змогли б "хаотичний агрегат своїх вчинків" довести до певної системи і належним чином регулювати стосунки не лише на рівні "особистість - особистість", "особистість - суспільство", а й на рівні міжнаціональних зв'язків, зв'язків планетарного характеру.

Іншого погляду на цю проблему дотримуються сучасні представники комунікативної теорії етики - трансцендентальної прагматики (К. Аппель, Ю. Хабермас, В. Кульман, X. Ебелінг та ін.). Вони пропонують зміну парадигми морального закону шляхом переходу від "філософії свідомості" до "філософії комунікації" і від соціології, що ґрунтується на цілераціональності, до теорії комунікативної дії.

Заперечуючи методологію індивідуалізму, зокрема позицію І. Канта, комунікативна теорія спрямована на пошук більш фундаментальних основ для визначення достовірності, загальності та очевидності знань, правильності та універсальності етичних норм, принципів і цінностей, ніж ті, які можна виокремити з людської суб'єктивності. Цей підхід дає змогу оригінально досліджувати можливості регуманізації суспільства та особистості, стверджувати, що процес руйнації етичних норм піддав сумніву існування гуманістичних цінностей взагалі.

Так, сучасні німецькі філософи Ганс-Георг Гадамер, Карл-Отто Аппель наголошують на тому, що дегуманізація людських відносин, аморалізм стають можливими в силу вияву людського егоїзму. Люди перестають розуміти один одного, оскільки не вміють і не бажають здійснювати комунікацію. Причиною цього є не стільки економічні явища, скільки духовні. Брак справжньої освіченості, культури, моралі не дає змоги людям співвідносити власні цілі й інтереси з загальними.

Водночас загальні інтереси збереження гуманності, моралі, культури, екології землі є колективними і вимагають взаєморозуміння, вияву доброчесностей на загальнолюдському рівні. Першооснова для взаєморозуміння - життєвий світ (Е. Гуссерль), що заданий та існує інтерсуб'єктивно. Цієї позиції дотримується К. Аппель, який, виходячи з принципу загальних взаємин і полемізуючи з І. Кантом, формулює імператив моралі сучасності, який полягає в тому, що завжди слід зберігати існування людства як комунікативну спільноту, що забезпечить у реальному житті комунікативну спільність.

Розв'язуючи проблеми, пов'язані з моральним вихованням молоді, трансцендентальна прагматика протистоїть позиціонуванню спільного життя людей як боротьби за матеріальні блага, конкуренції в задоволенні предметних, а не духовних потреб. Усталені традиції гуманного ставлення до інших існують у кожного народу. Педагогам слід послуговуватися ними в навчальному процесі з метою морального виховання підростаючих поколінь, етносу загалом. Водночас у педагогічній діяльності слід ураховувати те, що кожний етнос має вийти за власні межі для самозбереження і збереження всього людства. Кожна нація відповідає перед іншою за поширення освіченості, духовне зростання і збереження миру на землі. Отже, моральний закон представники комунікативної теорії формулюють так: усі разом з усіма.

Християнська етика також критично розглядає сформульований І. Кантом категоричний імператив і висуває принцип реалізму. Теоретик та ідеолог християнської етики папа Іоанн-Павло II, зазначаючи про недосконалість імперативу Канта, пропонував поведінку, яка б стала основою загальних законів" оскільки ґрунтувалася б на взаємозв'язку вчинків із дійсністю, відданістю цій дійсності. Він вважав розум здатним пізнати суб'єктивну і предметну реальність, оцінити її, визначити блага та встановити їх ієрархію", на чому потім основуватимуться нормативні судження.

Різні підходи щодо визначення сутності морального принципу І. Кантом об'єднує ідея гуманізму, яка є основною для педагогічної моралі.

Золоте правило моралі

Перші розмови про золоте правило з’явились в VI –V ст. до нашої ери. В індійській пам’ятці культури можна прочитати повчання, яке дав перед смертю легендарний носій мудрості Бхигими: «Ті вчинки інших, яких людина для себе не бажає, що їй неприємно, нехай не робить іншим людям». Великий філософ Конфуцій правило сформулював так: «Це поблажливе ставлення. Чого сам не бажаєш, того не роби іншим». В історії філософії існує легенда. У ній розповідається про нетерплячого й допитливого юнака, який нібито відвідував мудреців з єдиною ціллю: отримати консультацію, як навчитися стисло передавати зміст священних книжок, щоб виявити в них наймудріше. Нарешті з такою просьбою він прийшов до знаменитого вчителя Хилему. Той посміхнувся й промовив: зміст усіх священних книг втілено в одній думці: не роби нікому того, чого ти не хочеш, щоб було вдіяно проти тебе.

Це правило також приписують двом із семи грецьких філософів – Питаку і Фелесу. На питання: «Як прожити життя найкраще і найсправедливіше? – Фелес відповів: «Якщо ми самі не будемо робити того, що осуджуємо в інших».

Про «золоте правило» є спогади в «Одіссеї» Гомера. Воно тричі згадується в Біблії.

Виникнувши, воно отримало широке розповсюдження, міцно ввійшло в людську свідомість у вигляді прислів’їв і приказок, вимог житейської мудрості.

Згадаймо зразки народної мудрості: «Чого в іншому не поважаєш і сам не роби», «Як аукнеться, так і відгукнеться», «Не рий яму іншому, сам до неї попадеш», «Не знайшов у собі – не шукай в інших» і т. ін.

Аналіз «золотого правила» є однією з тем етики. У античній етиці можна зустріти роздуми з проблем, які за своїм змістом близькі до «золотого правила». Наприклад, Демокрит, Сократ, Платон неодноразово переконували людей у тому, що краще пережити несправедливість, ніж здійснити її. Один з батьків церкви Августін стверджував, що у відношеннях з людьми слід дотримуватися прислів’я, що багатьом відоме: нікому не роби того, чого не бажаєш собі. Августін «золоте правило» називає основним принципом моралі. Англійський мислитель Д. Локк дає позитивне визначення «золотого правила»: будь-хто повинен ставитися до іншого так, як він бажав би, щоб до нього ставились. На цих позиціях стояв і російський ідеолог П. Кропоткін.

Таким чином, ми можемо зробити таке узагальнення: «золоте правило» має такі моральні вимоги, які, починаючи з ранньокласового суспільства в тій чи іншій формі присутні в моральній свідомості, що постійно впродовж історії змінюється.

Які ж корені і моральна основа цього правила? Чи має воно загальнолюдський статус?

Спробуємо дати відповідь на запитання. Отже, правило вперше згадується в античному світі. Як воно могло там виникнути? Адже устої, саме життя ранньокласового суспільства не відповідали його змістові, що відтворює гуманістичні погляди. Тому й виникає думка, що воно виникло тоді, коли ще не могло виникнути. Як же це розуміти? Філософи говорять, що людство підійшло до цього правила у стані якогось просвітління.

Духовний розвиток людства не можна сприймати як процес без змін. У складній лінії його розвитку бувають періоди підйому і падіння. Так, наприклад, щоб навчитися писати, ми розпочинаємо з якихось символічних знаків, а навчившись, ніколи до них не повертаємося. Тобто, у всьому є початок, який, як перший крок, входить у безсмертя вічною життєдайною основою. Так, струмок, з якого починається велика річка, постійно живить цю річку. Є перше речення повісті чи оповідання, це і є його епіграф. Саме таким високим початком стало «золоте правило» моралі.

Минали роки, змінювалися цінності, започатковувалися ідеї гуманізму, людяності. Одним із конкретних втілень цих ідей було золоте правило. Воно само по собі не має загальнолюдського статусу. Кожна епоха вкладала в нього свій зміст. Однак втілена в нього ідея гуманної рівності зберігається, переходить з однієї моральної системи в іншу, набуваючи нового виду.

Сьогодні, говорячи про золоте правило, ми розуміємо, що воно є основою нової демократичної моралі. Такої моралі, де велику значущість мають такі чесноти, як людяність і справедливість, пристойність, доброзичливість і делікатність, гідність і благородство, скромність і привітність.