3. Практичні аспекти прогнозування по аналогії конфлікту в придністров’ї, та конфлікту на донбасі

Порівняння суттєвих аспектів конфліктів

Україна

Придністров’я

Політичні аспекти

1. розширення протестного руху всіх верств українського суспільства. У 2013-2014 рр. відбулася різка радикалізація таких протестів. Цьому сприяло дія таких чинників:

- нездатність парламентської опозиції домогтися поставлених цілей (відставки уряду, оголошення дострокових виборів Президента України та Верховної Ради України) і протидіяти згортанню політичних свобод;

- небажання парламентської більшості йти на поступки щодо жорсткої позиції колишнього Президента України (В.Януковича) і його оточення;

- втрати надій значної частини громадян на можливість справедливої зміни керівництва країни в результаті виборів.

2. криза в політичній системі в Україні;

21 лютого 2014 року на тлі тиску країн Заходу і посиленням втечі колишніх прихильників з партії влади Віктор Янукович підписав з опозицією угоду про врегулювання кризи, що передбачає, зокрема, негайне повернення до Конституції в редакції 2004 року, тобто до парламентсько-президентської форми правління, формування «уряду національної довіри», конституційну реформу і проведення дострокових президентських виборів не пізніше грудня 2014 року. У той же день Янукович покинув Київ. Втеча президента України до Росії в подальшому в перший час призвело до нераціонального та неефективного керуванням державними справами, що в свою чергу призвело до анексії Криму та військового конфлікту на Донбасі.

3. при відсутності чіткого геостратегічного вибору України виявилася в ролі об’єкта широкомасштабної глобальної конкуренції трьох геополітичних сил (РФ, ЄС і США), кожна з яких має своє геостратегічне бачення подальшого розвитку країни. Слід зазначити, в Україні є як прихильники, так і противники даних геополітичних сил, між якими проводилась безкомпромісна боротьба, яка в кінцевому підсумку привела до військового конфлікту.

Придністровська та молдавська політичні еліти по-різному бачили процес майбутнього розвитку свого краю. Якщо молдавська еліта в процесі розвалу СРСР нарешті отримала шанс реалізувати об’єднання з Румунією, то Придністров’я, яке населяють українці, молдавани та росіяни приблизно в однаковій пропорції, такий розвиток подій аж ніяк не влаштовував. Фактично Придністров’я стало майданчиком боротьби проти об’єднання Молдови з Румунією.

Наприкінці 80-х років XX ст. процес етнополітизації молдовського суспільства і партійної номенклатури відбувався дуже швидко, причому під гаслами румунізації молдовського суспільства.

У Молдові активізувався Народний фронт, а в Придністров’ї місцева номенклатура збагнула, що її вектор розвитку не збігається з вектором розвитку Молдови, яка зближується з Румунією. Популяризується ідея про відокремлення, тобто збереження лівобережжя поза «великою Румунією». Спочатку це були проекти створення економічної зони, автономії у складі федеративної Молдови.

У травні 1990 p. на річці Прут була проведена широкомасштабна акція «Міст квітів», яка символізувала встановлення «особливих братерських» відносин між Молдовою і Румунією. Суттєвою ознакою курсу на зближення Молдови з Румунією стало прийняття 27 квітня 1990 p. Верховною Радою Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки державного прапору республіки, який був подібний до триколору Румунії. Можливо, республіканська номенклатура розглядала зближення з Румунією як більш легкий шлях виходу Молдови із складу CPCP, але такий швидкий процес румунізації молдовського суспільства призвів до того, що навесні 1990 p. в результаті демократичних виборів ця номенклатура повністю втратила владу в республіці. До влади прийшли представники Народного фронту, який об’єднав як націонал-демократів, так і ультра-націоналістів. Уряд Республіки Молдова очолив M. Друк, який підтримував націоналістичні ідеї.

Придністровська номенклатура втратила будь-яку перспективу представництва як в республіканських структурах, так і в молдовському суспільстві в цілому. З іншого боку, прийнята вищим законодавчим органом республіки Декларація про державний суверенітет Молдови відокремлювала її від Союзного Центру, без підтримки якого вона ризикувала повністю втратити владу і авторитет не тільки в Молдові, а й у своєму регіоні.

Економічні аспекти

1. Економічні особливості розвитку міст Донецької області.

Міста Донецької області були промислово розвиненими центрами України. Донецька область займала друге місце за внеском у внутрішній валовий продукт країни (9,7%).

Для міст Донецької області був характерний незначний приріст інвестицій і інновацій. На частку Донецької області припадає 7,3% всіх інвестицій в загальний капітал України. В абсолютному вираженні в 2010 році в загальний капітал Донецької області залучено 11072,4 млн грн. (1386 млн дол. США).

2. У Донецькій області також спостерігається значна диференціація в рівнях накопичення капіталу і інвестицій по території, економічного розвитку та інфраструктурного забезпечення, була суттєва різниця між чисельністю населення і рівнем валового регіонального продукту на душу населення.

3. До негативних особливостей регіону також слід віднести розвиток депопуляційних тенденцій (скорочення чисельності населення, низька тривалість життя населення, високий рівень смертності та виробничого травматизму, зниження рівня життя і т. Д.).

4. Хоча Україна веде з Росією війну, українські енергетичні компанії продовжують закуповувати вугілля з так званих ДНР та ЛНР.

За даними Міненерго, в 2015 році з непідконтрольних територій Донбасу в Україну було поставлено близько 8,5 млн тонн вугілля. Посередники у цих схемах скуповують товар за безцінь, щоб продати українській владі набагато дорожче.

Спочатку кабмін на чолі з Арсенієм Яценюком не зважав на проблему зменшення кількості вугілля, а вже 31 липня 2015 року зрозумів, що єдиний вихід — закуповувати вугілля у невизнаних республік на сході.

5. На окупований бойовиками Донбас активно провозять контрабандні продукти. На даний момент близько 10 пунктів пропуску замішані в цьому. Про це заявив громадський діяч, екс-координатор мобільних груп по боротьбі з контрабандою в зоні АТО Родіон Шовкошитний. На даний момент дуже цінується на окупованих територіях українська молочна продукція і м’ясо. На цьому наживаються лідери терористів невизнаних республік на Донбасі, а також місцеві польові командири.

Придністровський регіон є найбільш індустріально розвиненою частиною аграрно-індустріальної Республіки Молдова. Ha цій території знаходяться такі промислові центри регіону, як Тирасполь, Рибниця, Дубосари і Бендери.

Придністров’я в кінці 80-х років було типовим достатньо урбанізованим, високоіндустріальним регіоном. Розвинені промисловість і сільське господарство були основою його господарського комплексу. B Придністров’ї, населення якого становило 0,25 % загальносоюзного і 17 % республіканського, вироблялося близько 1 % валового внутрішнього продукту CPCP (в тому числі 2 % сільськогосподарської продукції). B MPCP Придністров’я було важливим промисловим регіоном і при 11,2 % території і 17 % населення виробляло близько 35 % валового національного продукту MPCP (в тому числі 90 % електроенергії, 56 % товарів народного споживання, третину сільськогосподарської продукції).

Слід відзначити і найвищу в CPCP щільність населення в цьому регіоні, яка сягала 200 осіб на 1 км². Цей показник близький за значенням до показників багатьох густонаселених країн світу. Система розселення Придністров’я включала 141 населений пункт: 4 міста, 8 селищ міського типу і 129 сіл. Домінувало населення середніх і малих міст. Висока щільність населення зумовила забезпеченість трудовими ресурсами

B економічному плані Придністров’я - найбільш розвинений регіон Республіки Молдова. Ha території Придністров’я сконцентровано 40 % економічного потенціалу Республіки Молдова, тоді як територія становить лише 11,2 % загальної території країни. Більшість великих промислових підприємств була союзного підпорядкування, зорієнтована на загальносоюзні потреби. Таким чином, промисловість Придністров’я мала більш тісні зв’язки з промисловими центрами України та Росії, ніж із самою Молдовою.

Попри те, що політика Придністров’я цілком і повністю зорієнтована на Росію, її економіка має абсолютно інші орієнтири: 70% її зорієнтовані саме на ринок ЄС.

Сьогодні «Придністров’я є радше частиною європейського економічного ринку», — говорить Габріелян. Молдова має зону вільної торгівлі з ЄС, і Придністров’я користується також преференціями на деякі товари. У такий спосіб у Брюсселі намагаються чинити економічний вплив на невизнану республіку, спонукаючи її до входження в європейську орбіту. Крім того, аби торгувати, придністровські компанії змушені реєструватися в Кишиневі, і таким чином інтегруються і з молдовською економічною системою, і з європейським ринком.

Впливи Росії поки що переважують: це військовий контингент, пенсії пенсіонерам, частина зарплат чиновникам і газ за пільговими цінами, що дозволяє «республіці» продавати електрику в ту саму Молдову.

Процвітання контрабанди. для мешканців Придністров’я контрабанда є «суттєвою частиною їхнього заробітку», — відзначає Андрій Веселовський. Часом вони не мають жодної іншої економіки, і жодних інших засобів для існування. Наприклад, сигарети, які виробляються в Росії, опиняються у країнах Західної Європи – і саме Придністров’я є важливим вікном їхнього нелегального транспортування.

Етнічні аспекти

1. Питома вага населення в зоні конфлікту

За етнічною складом людності Донецька та Луганська області відзначаються найбільшою серед усіх областей питомою вагою етнічних росіян (більша лише у Севастополі та АРК). Найбільший міграційний приплив етнічних росіян відбувався в умовах СРСР; головні його хвилі: здійснення колгоспизації й індустріалізації та повоєнні роки під час відновлення зруйнованої евакуацією і воєнними діями промисловості.

Порівняння даних переписів 1959 і 1989 р. показує збільшення кількості етнічних росіян і зменшення кількості українців і греків. У Донецькій області мешкало 4 млн. 262,8 тис. осіб. З них етнічні українці становили 55,7 %, росіяни – 37,5 %, греки – 2,2 %.

У Луганській області мешкало 2 млн. 452,2 тис. осіб, з яких етнічні українці становили 57,5 %, росіяни – 38,9 %.

За переписом 1989 р. у Донецькій області мешкало 5 млн. 311,8 тис. осіб. З них етнічні українці становили 50,7 %, росіяни – 43,6 %, греки – 1,6 %.

У Луганській області мешкало 2 млн. 857,0 тис. осіб, з яких етнічні українці становили 52,1 %, росіяни – 44,5 %.

2. Мовний аспект

На противагу даним, що охоплюють усю Україну, і які свідчать про те, що між переписами 1989 та 2001 р. відбулося певне збільшення питомої ваги осіб, які вважають своєю рідною мовою українську мову, в Донецькій та Луганській областях проявилася тенденція зростання питомої ваги «російськомовних» та спадання частки «українськомовних» і частки «іншомовних». Частка громадян, що вважають українську мову своєю рідною в цьому районі зменшилася. Особливо яскраво зменшення частки осіб, що вважають державну мову своєю рідною мовою, проявилося в Донецькій області. Зокрема в Луганській області до 30,01 %, у Донецькій області до 24,10 %.

Існуюча там мережа закладів культури є створеною за українські кошти інфраструктурою пропаганди й поширення російської професійної культури. Функцію російщення виконують також заклади дошкільної, загальної середньої, середньої спеціальної та вищої освіти. Питома вага дошкільнят, школярів та студентів, які виховуються та навчаються державною мовою замала навіть для збереження існуючого принизливого для українців співвідношення між українською та російською мовами.

Отже певні етнічні відмінності між людністю Донецької й Луганської областей та людністю основної частини країни поглиблювалися. Мовно- культурна регіоналізація України, яка відбувалася за участю українських високопосадовців, і найяскравіше є вельми небезпечним явищем.

Етнічний чинник відіграв у цьому конфлікті ледь не останню роль у мотивації дій сторони, яка відокремилася від материнської держави. Придністровці намагалися зберегти швидше свою політичну, мовну ідентичність, чинячи опір спробам Молдови інтегруватися до складу Румунії.

1. Питома вага населення в зоні конфлікту

На території Придністров’я, кількість молдован не перевищує 40 % населення регіону, українці становлять 28,3 %, росіяни - 25 % від населення регіону. Цей фактор дозволив придністровській номенклатурі об’єднати навколо себе населення регіону.

2. Мовний аспект

Наприкінці 1980-х років в Молдавській РСР активізувався націоналістичний рух. Тамтешня інтелігенція опублікувала програму в журналі “Ністру”, згідно з якою вимагалося визнати ідентичність молдовської і румунської мов та перевести молдовську мову на латинську графіку. Активізувалися румуністи, які під гаслом “Одна мова – один народ!” закликали відмовитися від молдовської ідентичності та приєднатися до Румунії. Влітку 1989 року Верховна Рада республіки ухвалила закон “Про функціонування мов”, а через рік - закон “Про мови”, за яким державною мовою в Молдавській РСР фактично ставала румунська (з переходом на латинську графіку). У відповідь у Придністров’ї розпочалася лінгвістична мобілізація, яка мала стихійний характер. Його населення не бажало опинитися в чужому для себе мовному середовищі. Стихійні страйки відбулися в Тирасполі, Бендерах, Рибниці та інших містах регіону. Тираспольська міська рада звернулася до Президії парламенту МРСР із закликом ухвалити закон про функціонування в республіці двох державних мов – молдовської і російської.

У Молдові активізувався Народний фронт, а в Придністров’ї місцева номенклатура збагнула, що її вектор розвитку не збігається з вектором розвитку Молдови, яка зближується з Румунією. Популяризується ідея про відокремлення, тобто збереження лівобережжя поза “великою Румунією”. Спочатку це були проекти створення економічної зони, автономії у складі федеративної Молдови.

Ідеологічні аспекти

Останніми роками проросійськи налаштовані політики на Донбасі, використовуючи адміністративний ресурс та підтримуючи впливи російських ЗМІ, насаджували серед населення імперські міфи та ідеологію. Відкидання ж національних символів, цінностей та історичних орієнтирів поглиблює суперечності всередині суспільства й спричиняє розмивання його соціокультурного простору та його асиміляцію іншими спільнотами.

На суперечливості заяв російської пропаганди наголошує у своїх виступах й статтях Т. Снайдер. «Ми чули від них, що української держави не існує і водночас – що українська держава чинить репресії. Що української нації немає, і що всі українці – націоналісти. Що української мови немає – і що російськомовних на Донбасі примушують розмовляти українською…»

Яскравим прикладом російської пропаганди є Інтернет-сайт народного культурно-просвітницького та суспільно-політичного журналу «Отечество» (journal-otechestvo.ru). На сайті зазначено, що журнал створено з метою «укрепления и возрождения в гражданах России патриотизма и любви к многонациональному Отечеству …». Про засоби цього «укрепления и возрождения в гражданах России патриотизма и любви к многонациональному Отечеству» можна дізнатися з тематичного наповнення рубрики «История России», але переважна більшість інформації у ній стосується України. Тенденційність підбору видно неозброєгним оком уже із заголовків, а саме: «Европа и Украина», «История украинского языка. Как переписывают Историю», «Бисмарк придумал Украину» та інші.

Відомий історик К. Галушко слушно зазначив, що метою інформаційної війни є підрив історичних засад української самосвідомості.

«Україна подається російською пропагандистською машиною як штучний витвір, історична випадковість, країна і держава, яка ніколи не існувала до 1991 р. і яка ніколи не доводила свою життєспроможність, – наголошує він. – Через таку подачу проводиться думка про неминучість розпаду України або її зникнення з політичної карти, приреченість будь-яких спроб оперти сучасний патріотизм на історичне підґрунтя традицій, досвіду і здобутків українців протягом попередніх століть». Серед низки міфів, які поширює російська пропаганда, К. Галушко виділив твердження про випадковість сучасних територіальних меж України, які є «лише подарунком Леніна, Сталіна і Хрущова», а половина України є не Україною, а «Новоросія».

Постійна присутність ідеології «Русского мира» досить відчутна в ЗМІ сепаратистів на сході України. Наприклад, інформаційна агенція «Новоросії» (http://novorus.info) на сьогоднішній день докладає чимало зусиль, аби «просвітити» і заразом переконати пересічного мешканця в тому, що лише спільнота, яка зветься «Русским миром», має перспективу на майбутнє.

Для цієї ідеології властиве спрощене і часто спотворене протиставлення слов’янської цивілізації з її цінностями («соборності суспільства і держави», «соборності особистості», «держави-Родини», «священства держави», «верховенства моральних цінностей») цивілізації західній, де начебто панують протилежні цим цінностям суспільні орієнтири.

«Навязывание западных цивилизационных рекомендаций несут страдания, хаос и разрушение в наш Русский мир» (стаття «Мы – Русь православная», 6.12.2014). Проекція цього світогляду на воєнний конфлікт сформульована так: «Существование Украины возможно только в рамках наших ценностей, в рамках цивилизации славян – Православной Руси». Зрештою, після акцентів на інакшості слов’ян порівняно із Заходом, ствердно подається ідентифікація усього слов’янського з «Русским миром»: «Мы – Русский Мир».

Відповідно до цього формуються й моральні імперативи: «те, що на користь Російському світу – все допустимо, морально, добре. Все, що на шкоду – не допустимо, і аморально, і погано».

Іншим ідеологічним рупором «Русского мира» виступає сайт «Фронт Новороссии / Русский мир», з характерним підзаголовком «Россия и русские всего мира с Новороссией» (сайт: https://vk.com/uv_paxrussia).

Цей сайт є відверто і агресивно антиукраїнський, постійно експлуатує риторику спільного російськомовного простору, його інформація – це поточні перекручені новини сепаратистів.

Для ментальної моделі Придністров’я характерна потужна радянська ідентичність. Яка з часом не зникає, а тільки посилюється. Те саме відбувається на Донбасі – і, можливо, в найближчі роки ця тенденція буде тільки збільшуватися.

Радянські символи дуже важливі для ідентичності Придністров’я – від пам’ятників Леніну до радянських елементів у державній символіці невизнаної республіки.

Отже, населення Придністров’я, яке більше часу жило в СРСР виявилося «радянізованішим».

Звичайно, що російськомовне населення не було зацікавлене у поширенні молдовської мови. Лякала ідея уніонізму – об’єднання Молдови з Румунією, яку пропагували лідери Народного фронту. Не можна сказати, що така перспектива була зовсім нереальною, адже протягом 1988-1989 рр. відбувалися акції відомі як “мости квітів» між Румунією та Молдовою, під час яких йшлося про необхідність об’єднання “двох румунських держав”. Ну, і, звісно, пам’ять про “велику перемогу” теж давалася взнаки: під час війни Румунія була союзником Гітлера і, вихованим на ідеалах “великої перемоги” радянським людям будь-яке румунсько-молдовське відродження здавалося фашистським реваншем.

Найпопулярнішим каналом у Молдові залишається Перший канал Росії. Він покриває всю територію Молдови.

Центральне радянське телебачення у той час мовило про події у Придністров’ї саме як про заколот “червоних директорів” проти перебудови або проти законної влади союзної республіки. Кремль довго визначався з тим, кого підтримувати. Тим більше, що проти радянського керівництва з вимогами розширення власного суверенітету тоді виступала і Росія в особі Бориса Єльцина та його оточення. Отже, керівники радянських республік, які були налаштовані за обмеження влади Кремля, були союзниками. Як і автономні утворення в самій, тоді ще РРФСР, яким голова її Верховної Ради Єльцин у серпні 1990 року пропонував брати суверенітету “стільки, скільки зможете проковтнути”. Природно, що “ініціатива знизу” (хоча і від місцевих номенклатурних товаришів) із створення спочатку просто нової союзної республіки на берегах Дністра, викликала настороженість як у Кремлі, бо йшла проти генерального курсу на перебудову, так і у “демократичного” Єльцина, який тоді не був зацікавлений у русі на збереження СРСР.

За 22 роки у Придністров’ї виросло покоління, яке вважає своєю батьківщиною ПМР, і яке з дитинства чуло про Молдову з телебачення як про ворога. Деякі молоді люди можуть скільки завгодно проводити час у кишинівському молі MallDova, але все одно розповідатимуть, що вони придністровський народ

За 25 років у Придністров’ї виросло покоління молодих людей, які ненавидять Молдову, хоча нічого не знають про неї. Пропаганда й фальшива інформація перетворили їх на ненависників Кишинева. Вони воліли би радше жити в Росії, а ще краще — в незалежній ПМР. І хоча такої країни немає на жодній карті, нове покоління каже: «Я родился в Приднестровье».

За статистикою, телебачення — головне джерело інформування громадян Молдови. Йому довіряють 56,6 % молдован; вітчизняним ЗМІ — 49 %, ще 40 % довіряють російським телеканалам. Звісно, це негативна статистика, оскільки телебачення посідає перше місце щодо поширення внутрішньої та зовнішньої пропаганди та неправдивої інформації.

Усі молдовські ЗМІ не мають покриття у Придністров’ї. Переважна більшість населення отримує інформацію з місцевих (російськомовних) або російських каналів. За даними соціологічного опитування IMAS від квітня 2016 року, 70 % телеканалів Молдови здійснюють мовлення російською мовою. Загалом це російські телеканали, місцеві ж поєднують мовлення російською й молдовською (випуски новин подають двома мовами).

Геополітичний аспект

Росія позиціонує конфлікт у Донбасі як відверту війну проти США.

Російська дезінформаційна машина пояснює свої дії в Україні саме відповідною реакцією на дії США у світ.

Це пояснення знаходить належний фідбек не тільки у Росії, але й у багатьох європейських країнах.

У випадку з Придністров’ям найбільш одіозною зовнішньою силою була Румунія.

На війну з Румунією у Придністров’ї навряд чи когось мобілізуєш, а на війну з Америкою у Донбасі можна мобілізувати хороший шматок світу, навіть якщо США в Україні не воюють.

Історичні аспекти

16 листопада 1994 Україна, яка володіла третім у світі ядерним арсеналом, ратифікувала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). України, яка добровільно віддала свій ядерний потенціал, після чого стала жертвою агресії.

Менше ніж через 3 тижні у Будапешті на саміті ОБСЄ Україна, всупереч рішенню парламенту, раптом приєдналася як «неядерна держава». Тоді ж ядерні США, Росія та Велика Британія «гарантували» Україні безпеку відомим Будапештським меморандумом.

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та РФ було підписано 31 травня 1997 року.

Він складався з 41 статті та охоплював усі аспекти економічного й політичного розвитку двох держав.

Сторони зобов’язувалися будувати свої відносини на основі територіальної цілісності й непорушності кордонів, без застосування сили або загрозою сили, без економічних та інших способів тиску.

28 травня 1997 р. Підписано три угоди щодо Чорноморського флоту, який становив 10% потужності флоту колишнього СРСР.

Київ надавав згоду поділити з Росією Чорноморський флот та ще й залишити російську його частину в Криму на 20 років в обмін на списання українського боргу за споживчий російський газ. Перетворення Севастополя на головну базу Чорноморського флоту, присутність його в Криму створювали не тільки військово-стратегічний плацдарм для ймовірного наступу на Україну (що й сталося у 2014 р.), а й передумови для активної ідеологічної пропаганди населення Криму і всієї україни. У вересні 1993 року Україна погодилася обміняти частину своїх кораблів Чорноморського флоту на списання 800 мільйонів доларів першого газового боргу перед Росією.

У вересні 2003 р. Москва намагалась силоміць захопити стратегічно важливий острів Тузла в Керченській протоці, розпочавши будівництво перешийку між ним та Краснодарським краєм.

У кінці лютого — початку березня 2014 перекинуті з Росії і кримських баз Чорноморського флоту РФ війська без розпізнавальних знаків окуповували Кримський півострів. Також було створено збройне формування з російських «козаків», яке називало себе «самооборона Криму». 16 березня 2014 на території Криму і міста Севастополя пройшов псевдореферендум про статус півострова, за сфальсифікованими результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський Союз, ні США не визнали це голосування і вважають, що Крим Росія анексувала.

Торгові війни в тому числі газові війни, що відбувалися між Україною та Росією можна вважати одним з каталізатором вибору Україною європейського напряму розвитку держави, що в свою чергу посилювало пропагандистскі та ідеологічні атаки Росії відносно України, найбільшого вираження яких спостерігалося в східних регіонах України.

Історично Придністров’я ніколи не входило до складу Молдовського князівства. Історично лівий берег Дністра – частина території українського Поділля, яка після занепаду державності Київської Ру-сі і Галицько-Волинського князівства в різні часи входила до складу Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Османської і Російської імперій. Наприкінці ХVІІІ століття територія Придністров’я остаточно увійшла до складу Російської імперії і перебувала у складі окремих повітів Кам’янець-Подільської і Херсонської губерній. В результаті громадянської війни ріка Дністер розмежувала новостворений Радянський Союз і Румунію. Правобережжя Дністра, так звана Бессарабія, увійшла до складу Румунії. На лівобережжі радянська влада 1924 року утворила Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку (МАССР) з центром у Тирасполі. На те, що молдовани в ній становили лише третину населення, радянське керівництво не зважало. Молдавська АРСР перебувала у складі УРСР до 1940 року. Саме тоді було створено нову республіку – Молдавську РСР, до якої Москва приєднала частину придністровського лівобережжя.

МРСР як союзна держава проіснувала більше ніж півстоліття. У червні 1990 р. парламент Молдови відмінив Закон від 2 серпня 1940 р. по якому ця республіка була утворена. Крім того керівництво Молдови різко змінило геополітичну орієнтацію із слов’янського напрямку в бік Румунії. Вихід Молдови із складу СРСР і оголошення нею акту 2 серпня 1940 р. незаконним, поставили народ Придністров’я перед вибором: відновити свою автономію у складі України, увійти до складу незалежної Молдови, що прагне до об’єднання з Румунією, або створити свою незалежну державу. В такій ситуації 2 вересня 1990 р. на Другому надзвичайному з’їзді рад Придністров’я було прийнято декларацію про державний суверенітет. Так виникла самопроголошена та ніким офіційно не визнана Придністровська Молдавська Республіка.

Суб’єкти/учасники конфлікту

1. Україна;

2. Росія;

3. Квазі республіки Л-ДНР;

4. США;

5. ЕС;

6. НАТО;

7. ООН;

8.ОБСЕ;

9. Білорусь;

10. Рада Європи;

11. Нормандська четвірка (Німеччини, Росії, України і Франції);

1. Молдова;

2. Придністров’я;

3. Румунія;

4. Росія;

5. ЕС;

6. США;

7. Україна;

8. ОБСЕ;

9. СССР

10. ООН

Висновки

Росія відігравала і відіграє ключову роль у конфліктах, що розгорталися у 1992-му у Придністров’ї та у 2014-му в Україні. Росія: агресор у масці «миротворця» Полягає вона не лише у прямій чи непрямій військовій присутності, але й у прихованні участі Росії під маскою «нейтральної» сили та «миротворця».

Політичний аспект:

І у Придністров’ї і на Донбасі місцеві лідери спочатку протистояли центральній владі, а потім ставили за мету створення окремої незалежної республіки.

Каталізатором конфлікту у Придністров’ї і Донбасі стали зовнішньо-політичний курс центральної влади та мовне питання. 22 роки тому молдавська влада оголосила про наміри об’єднатися із Румунією, нова влада України у 2014-му - зближуватися із Євросоюзом.

Влада Молдови та України зверталися за зовнішньою підтримкою.

В Молдові та Україні підписувалися угоди про принципи врегулювання конфлікту, припинення вогню, створення ліній розмежування за посередництва ЄС і Росії. Ці угоди належно не дотримувалися.

Молдова і Україна пропонували широкі права самопроголошеним територіям у складі держав.

Десятки і сотні тисяч біженців із території самопроголошених республік.

Невизнання їх міжнародним співтовариством. Вважаючи себе державними утвореннями, “республіки” не можуть існувати самостійно, без підтримки Росії.

Економічний аспект:

Придністров’я як і Донбас були промислово та індустріально розвиненими регіонами країна, а також переважав робочий прошарок населення. Також досить подібним можна вважати густонаселеність регіонів та частки ВВП на душу населення.

Заморожені конфлікти завжди створюють великі економічні діри, через які здійснюється контрабанда і в яких процвітає незаконна економічна діяльність.

Адже де-юре ці території не мають офіційно визнаних кордонів, а відтак – митної, податкової чи законодавчої юрисдикції.

Досвід Придністров’я свідчить про те, що контрабандний регіон може продовжувати існувати навіть тоді, коли він оточений двома ворожими сторонами. На окупованих територіях Донецької та Луганської областях також процвітає контрабанда.

Етнічний аспект:

Етнічний аспект зіграв в конфліктах велике значення, як в Придністров’ї так і на Донбасі була різка диференціація населення регіонів, велику частку населення в Придністров’ї та на Донбасі становили Росіяни, але ще однією особливістю Донбасу є те, що крім того, що доволі суттєвий відсоток становили Росіяни велика кількість населення цих регіонів, що мали громадянство України ідентифікували себе саме як Росіяни.

Важливе місце в цих конфліктах зіграв мовний аспект але він дещо різниться між Конфліктами в Придністров’ї та на Донбасі. В Молдові був прийнятий закон “Про мови”, за яким державною мовою в Молдавській РСР фактично ставала румунська (з переходом на латинську графіку). Відповідно населення Придністров’я не бажало опинитися в чужому для себе мовному середовищі. Що стосується Донбасу, то тут дещо інша ситуація, наприкінці 1980-х та в часи незалежності саме тут здіймався найбільший галас про утиски російської мови, про занадто швидкі темпи українізації тощо. Міфічна насильницька українізація, чи вигадана дискримінація «російськомовного населення» мали агітаційне, пропагандійне й диверсійне походження й призначення. Прикметно, що вони широко використовувалися в передвиборній аґітації правлячою партією “Партія Регіонів”.

Привабливість російської мови та непрестижність української мови, як і взагалі – зверхність Росії над Україною тримаються переважно на світоглядних і комунікативних звичках (стереотипах) політично провідних суспільних верств, сформованих в умовах СРСР.

Ідеологічний аспект:

І у Придністров’ї, і у “ДНР/ЛНР” ментальність більш радянська і пролетарська, ніж в інших частинах і Молдови, і України. Тут певні аналогії можуть бути. Але щодо передумов – і це принципово – то тут немає нічого спільного”, - каже Наталія Беліцер в інтерв’ю ВВС Україна. Передусім, наголошує вона, “донбаський сепаратизм” не був настільки значним до 2014 року, як у Придністров’ї, які заявляли про наміри отримати незалежність під час розпаду СРСР.

Для ментальної моделі Придністров’я характерна потужна радянська ідентичність. Яка з часом не зникає, а тільки посилюється. Те саме відбувається на Донбасі – і, можливо, в найближчі роки ця тенденція буде тільки збільшуватися.

Радянські символи дуже важливі для ідентичності Придністров’я – від пам’ятників Леніну до радянських елементів у державній символіці невизнаної республіки.

Відмінність у тому, що якщо на Донбасі можна говорити про певну «рекомунізацію» (на відміну від «декомунізації» на території решти України), то в Придністров’ї «комунізм» нікуди не зникав.

Геополітичний аспект:

Геополітичний аспект в конфлікті на Донбасі займає досить важливе місце ніж в Придністров’ї, адже по-перше в Росії це позиціонується як війна з заходом та США, а Україна межує з РФ, а отже і загроза відносно цих країн та альянсів зростає в рази. А по-друге це інтеграція України до ЄС.

На прикладі Придністров’я Росія переконалася, що заморожений конфлікт створює перепони для європейської чи євроатлантичної інтеграції сусідніх країн, але не блокує європейський напрямок остаточно.

Незважаючи на заморожені конфлікти у Молдові та Грузії, з ними були підписані угоди про асоціацію. Щоб заблокувати повністю будь-яку інтеграцію у ЄС чи НАТО, потрібно тримати конфлікт принаймні у тліючому стані.

Заморожування конфлікту також призводить до того, що у списку пріоритетів держави та суспільства рано чи пізно він починає посідати далеко не перші місця.

У Молдові у певний момент конфлікт у Придністров’ї сягнув такого ступеня заморожування, що дозволив Кишиневу підкоригувати пріоритети: спочатку євроінтеграція країни, а потім її реінтеграція.

Є підстави вважати, що в України навряд чи вийде так зробити: євроінтеграція відбуватиметься або не відбуватиметься паралельно з реінтеграцією. Путіну потрібно, щоб Донбас був пріоритетом і постійно відтягував ресурси Києва.

Історичний аспект:

Історичні передумови між Донбасом та Придністров’ям доволі відрізняються, по-перше це належність територій до материкових країн, по-друге це те, що відносно України в цілому зі сторони Росії виникали конфліктні ситуації такі як: газова війни, конфлікт на острові Тузла, торгові війни.

Субєкти/учасники конфліктів:

Суб’єктами та учасниками конфліктів як в Придністров’ї так і на Донбасі досить подібні, але в силу передумов та зацікавлених сторін дещо різняться.