1.3 Загальні принципи методів корекції межових функціональних станів

Корекція - це виправлення порушення, коли воно ще не дійшло до діагнозу. Це найкраще лікування, тому що це - надзвичайно ефективна профілактика.

Під профілактикою несприятливих функціональних станів розуміється комплекс заходів, спрямованих на попередження розвитку або на ліквідацію (повну або часткову) станів, що вже виникли.

У виробничій ситуації будь-яка оптимізаційна робота, що має метою полегшення праці людини, може розглядатися як профілактика несприятливих функціональних станів.

Очевидно, що вирішення поставлених діагностичних завдань виступає як необхідний початковий етап будь-якої прикладної роботи з оптимізації ФС. На цій основі психолог приймає рішення про необхідність проведення профілактичних і (або) корекційних заходів, а також формулює цілі та конкретні завдання оптимізаційної роботи.

В сучасних організаційних умовах робота по запобіганню виникнення неприпустимих ФС і корекції ведеться на основі застосування комплексних технологій, орієнтованих на підвищення працездатності та оптимізацію стану співробітників.

Очевидно, що оптимізаційна робота передбачає або усунення основних причин розвитку несприятливих ФС, або проведення заходів щодо прямого впливу на ФС з метою мінімізації явних ознак неблагополуччя і відновлення працездатності. Організація даної роботи обов'язково повинна бути побудована на основі таких принципів [6; 26].

1. Повноцінне і ефективне вирішення завдань оптимізації ФС передбачає надання спрямованого впливу на складний комплекс факторів. В реальних організаційних умовах це можливо лише у рамках спільної роботи фахівців різного профілю; при цьому психологу важливо виділити ті аспекти проблеми, які відповідають його професійній компетенції.

2. Формулювання конкретних цілей оптимізаційної роботи повинно бути зроблено на основі точних знань про специфіку ситуації, в якій планується здійснювати профілактичні та корекційні впливи. Тому в процесі постановки цілей прикладної роботи має бути вироблене чітке уявлення про об'єкт (вид професійної діяльності) і предмет (тип стану) надання спрямованого впливу.

3. Підбір та компонування діагностичних і оптимізаційних методів повинні вестися тільки на основі ретельно обґрунтованої цільової спрямованості оптимізаційного впливу. Відповідно до заданої мети роботи приймається рішення про пріоритети передбачуваного впливу: або усунення об'єктивних джерел розвитку несприятливих ФС, або використання необхідних компенсаторних засобів.

4. Вкрай важливо обґрунтувати не тільки доцільність, але і ефективність передбачуваних робіт. Крім того, принесена користь від впровадження програм психологічної підтримки ФС повинна бути очевидна і для тих людей, яким призначені ці програми (для співробітників організації), і для тих, хто санкціонував їх проведення (для керівництва та відповідальних осіб).

В останні роки до напрямків оптимізаційної роботи в області впливу на ФС, що найбільш динамічно розвиваються належить розробка психологічних тренінгових технологій і прикладних програм для активного навчання професіоналів новим прийомам психологічної саморегуляції (ПСР). Інтерес до цього напрямку багато в чому обумовлений специфікою сучасних видів праці, де ступінь свободи співробітників в організації часу роботи і послідовності виконання робочих завдань досить високий і успішна діяльність потребує розвинених умінь в самоорганізації і саморегуляції [8].

Найбільш розробленими і часто використовуваними в професійно-прикладній практиці для навчання окремим прийомам і цілісним навичкам саморегуляції є наступні методи ПСР: нервово-м'язова (прогресивна) релаксація, аутогенне тренування, ідеомоторне тренування та сенсорна репродукція образів (або метод образних уявлень). Детально ознайомитися з кожним із цих методів можна в монографії А. Б. Леонової і А. С. Кузнєцової "Психологічні технології управління станом людини", а також у розділах "Практикуму з інженерної психології та ергономіки" під редакцією К. Ю. Стрєлкова, де дана детальна характеристика методів [6; 9].

Особливостями всіх методів ПСР є:

1) виділення функціонального стану людини в якості предмета впливу;

2) спрямованість на формування адекватних внутрішніх засобів, що дозволяють людині здійснити спеціальну діяльність по зміні свого стану; всі методи ПСР базуються на вивченні психологічних прийомів внутрішньої "самозміни" стану, здійснюваного суб'єктом по мірі необхідності, і застосовуються для формування нових навичок саморегуляції стану;

3) домінування активної установки суб'єкта на зміну (регулювання) стану; прийняття людиною активної позиції щодо можливостей управління станом є необхідною умовою для ефективного навчання навичкам ПСР, і успішність оптимізаційної роботи при використанні будь-якого методу ПСР безпосередньо залежить від цієї обставини;

4) навчання навичкам ПСР організовано як послідовність сеансів ПСР, що складають цикл навчання ПСР;

5) зміна ФС в процесі сеансу ПСР проходить ряд етапів: спочатку вихідний фоновий стан трансформується за допомогою прийомів ПСР у специфічний стан зниженого неспання, часто званий станом релаксації; потім відбувається перехід від стану релаксації до підсумкового (цільового) ФС, який може бути різним в залежності від умов конкретної задачі застосування ПСР (стан оптимального неспання, стан мобілізації тощо).

Багаторічний досвід застосування даних методів навчання саморегуляції ФС показав їх високу ефективність і доцільність для оптимізації ФС спеціалістів різних видів професійної праці [1; 6; 7; 26]. В якості прикладу успішної системи навчання ПСР можна рекомендувати програму психологічної релаксації, розроблену колективом співробітників факультету психології МДУ під керівництвом А. Б. Леонової [5; 6; 9; 26].

Дана програма побудована як цикл навчання прийомам ПСР і включає шість послідовних етапів; загальна тривалість всього циклу становить від двох з половиною до трьох місяців в залежності від конкретного режиму занять. Освоєння прийомів (розслаблення, свідомого контролю за виходом зі стану релаксації і формування цільового стану) і вироблення навичок саморегуляції здійснюються на перших п'яти етапах – протягом півтора-двох місяців. На останньому (шостому) етапі занять протягом місяця відбувається закріплення вироблених навичок.

Програма психологічної саморегуляції побудована таким чином, щоб полегшити малоподготовленному контингенту що займаються перехід від простих фізичних вправ до більш складних психологічних прийомів. Освоєння навичок саморегуляції починається з навчання за методом нервово-м'язової релаксації. Після того, як ті, хто займаються освоїли навички ПСР на базі реальних вправ на напруження та розслаблення основних м'язових груп, здійснюється перехід до навчання ідеомоторного тренування, де вправи на напруження та розслаблення м'язів виконуються подумки. Таким чином, відбувається перехід від зовнішньо виражених рухових прийомів до прийомів внутрішнім, психологічним, і для отримання потрібних ефектів використовується не реальний рух, а його образ.

Потім пропонується перехід від методу ідеомоторного тренування до методу сенсорної репродукції образів. На даному етапі займаються цілеспрямовано вчать відтворювати цілі сюжети мисленого відпочинку, і використовувати в якості засобів ПСР не тільки образи окремих рухів, але і цілісні образи-картини ситуацій відпочинку та активізації. Завершальним методом є метод аутогенного тренування, де вже добре знайомі ефекти релаксації і відновлення закріплюються в коротких і точних формулах самонавіяння; формули самонавіяння підкріплюються розгорнутою системою індивідуально підібраних образних уявлень. Важливо, що аутогенне тренування надає широкі можливості для точної побудови цільового (необхідного) ФС порівняно з іншими методами ПСР. При цьому релаксаційна частину сеансу може бути значно редукована, і більшу частину сеансу можна присвятити вже не стільки розслабленню і відпочинку, скільки інтенсивному формуванню характеристик цільового ФС.

Як було сказано вище, заключний етап тренінгу призначений для закріплення набутих навичок. У цей період можуть більш інтенсивно використовуватися додаткові відновлювальні процедури, які застосовувалися на попередніх етапах тренінгу, головним чином для полегшення формування стану релаксації і виходу з нього. Заключний етап можна розглядати як вихідний рівень для проведення подальшої стабільної і більш глибокої профілактичної роботи.

Корекція функціональних станів. Виділяються наступні напрямки такої роботи:

– удосконалення засобів праці;

– раціоналізація робочих місць;

– оптимізація режиму праці та відпочинку;

– використання чергування операцій з навантаженням на різні функціональні системи;

– нормалізація факторів виробничого середовища;

– створення сприятливого соціально-психологічного клімату.

Коротко зупинимося на проблемі оптимізації режиму праці та відпочинку, яка може спиратися на аналіз кривої працездатності у тієї чи іншої категорії працівників. Такий аналіз дозволяє виділити критичні моменти, що характеризуються значним зниженням продуктивності і зростанням стомлення. Час призначення перерви має припадати на початкові періоди зміни стану, тобто передувати появі вираженого зсуву кривої працездатності.

Нерідко висловлюється думка, що сприятливий ефект коротких і частих пауз значніше, ніж у випадку більш тривалих і рідкісних. Дійсно, для багатьох видів праці, особливо монотонних, наявність частих коротких перерв для відпочинку вельми бажана.

Слід зауважити, що не існує загального визначення терміну "перерва" для різних видів виконуваної людиною діяльності. Перерву можна інтерпретувати як час бездіяльності, і як особливу фазу у виконанні завдання, і як розрив у роботі, нарешті, як особливий період спокою. Деякі автори включають до перерви і періоди бездіяльності, які виникають на основі самої організації завдання, наприклад, час очікування при роботі за комп'ютером. Інші ж зараховують таку бездіяльність до умов, що не полегшує, а ускладнює діяльність. У більшості професій таке очікування надає організму певний період спокою, проте не зменшує загальне навантаження, до якого схильний користувач. Це відноситься в першу чергу до тих періодів очікування, які тягнуть за собою психічну напруженість, так як їх тривалість важко передбачувана, і вони виникають у критичні моменти функціонування системи "користувач – комп'ютер".

Щодо роботи за екраном комп'ютера має сенс вживати поняття "перерва" тільки у разі паузи відпочинку, що завершує період напруженості, що виник на попередніх ділянках роботи. Характеристики цієї напруженості і відносна величина фізіологічного і психічного стомлення змінюються в залежності від особливостей попереднього завдання. Таким чином, час, протягом якого людина діє, але не може відмовитися від попереднього завдання, не може називатися перервою. Це лише пауза, чиє значення для відпочинку не визначається тривалістю удаваного бездіяльності.

Крім перерахованих вище заходів використовують підхід, званий психопрофілактикою несприятливих функціональних станів. В якості методів психопрофілактики застосовуються:

1) психотерапія;

2) оптимізація харчування;

3) фармакотерапія;

4) функціональна музика;

5) аутогенне тренування і гіпноз;

6) масаж і самомасаж;

7) виробнича гімнастика;

8) кольорове оформлення приміщень;

9) створення кабінетів психічної розвантаження.

Для кожної конкретної виробничої ситуації комплекс психопрофілактичних заходів розробляється в результаті значної аналітичної роботи, що передбачає діагностику специфіки конкретних несприятливих станів та вибір найбільш ефективних діючих на них методів.

Висновок до 1 Розділу

Функціональний стан - інтегральний комплекс різних характеристик, процесів, властивостей і якостей людини, які прямо або побічно обумовлюють виконання діяльності. Функціональний стан служиь основним критерієм для характеристики можливостей людини і її поведінки, діяльності в певних умовах. Стан людини можна описати за допомогою різноманітних проявів: змін у функціонуванні фізіологічних систем (центральної нервової, серцево-судинної, дихальної, рухової, ендокринної тощо), зрушення в протіканні психічних процесів (відчуття, сприйняття, пам'яті, мислення, уяви, уваги), суб'єктивні переживання. В загальному всі стани поділяються на ті, що є нормальними для життєдіяльності, патологічні, та ті, що не є хворобою, та й здоров’ям вже не є – межові. Віднести до того чи іншого классу стан можна при використанні критеріїв оцінки, а саме – надійності та валідності, де перший з них характеризує здатність людини працювати з заданим рівнем точності, безвідмовності і своєчасності, а показник ціни діяльності служить для характеристики функціонального стану з точки зору виснаження життєвих сил організму, що в кінцевому підсумку має безпосередній вплив на рівень його здоров'я. На підставі даних критеріїв проводиться розмежування функціонального стану на припустимий і неприпустимий. Всі межові стани є прикладами категорії неприпустимих.

Люди, що пережили насилля психологічно схильні мати такий стан, особливо в поєднанні з особливостями особистості, що виражаються важкою реакцією на стреси або високою тривожністю - ризик розвитку межового розладу сильно підвищується. Від психозу цей стан відрізняється тим, що хворий усвідомлює реальність. Хворі, що мають такий стан є нестабільними, це стосується і стосунків з оточуючими, і відношення до себе; схильні діяти під впливом миттєвого імпульсу. В екстремальних умовах на людину впливають наступні основні психогенні фактори, що можуть викликати межовий стан: монотонність (змінена афферентація), десинхроноз, змінена просторова структура, обмеженість інформації, самотність, групова ізоляція і загроза для життя. Психічні стани, що знаходяться між нормою і патологією (слабкі форми психічних розладів), називаються прикордонними станами. До таких станів відносяться: реактивні стани; неврози; психопатоподібні стани; затримки психічного розвитку (розумова відсталість).

Задля оцінки і прогнозування функціональних станів, необхідна діагностика, шо спрямована на визначення рівнів розвитку психофізіологічних функцій, процесів, станів і властивостей особистості, на встановлення структурних особливостей кожного з них і їх констеляцій, що утворюють складні синдроми поведінки, на розпізнавання станів людини при дії різних стимуляторів, стресорів, фрустраторов і складних ситуацій, нарешті, на визначення потенціалів людського розвитку (працездатності, обдарованості, спеціальних здібностей і т. д.). Диференційно-психологічна спрямованість ставить задачу знаходження стабільних властивостей, що дозволяють чітко диференціювати синдром, що діагностується. Діагностика відбуваєть на трьох рівнях: фізіологічному, психологічному та поведінковому.

Виявлений межовий функціональний стан потребує корекції, тобто виправлення порушення поки воно не дійшло до діагнозу. Організація даної роботи обов'язково повинна бути побудована на основі таких принципів: надання спрямованого впливу, використання спільної роботи роботи фахівців різного профілю; в процесі постановки цілей колекційної роботи має бути чітке уявлення про об’єкт (вид професійної діяльності) і предмет (тип стану) надання спрямованого впливу; підбір і компонування методів має бути на основі цільової спрямованості впливу (усунення джерел розвитку стану чи використання компенсаторних засобів); важливо обґрунтувати доцільність та ефективність програми.

В кожній конкретній виробничій ситуації розробляється комплекс заходів після аналітичної роботи, що передбачає діагностику специфіку конкретних несприятливих станів та вибір найбільш ефективних діючих на них методів.

Розділ II Організація роботи та обґрунтування методик дослідження межових функціональних станів у студентів 2.1 Особливості студентського віку Вікові особливості — комплекс фізичних, пізнавальних, інтелектуальних, мотиваційних, емоційних властивостей, притаманних більшості людей одного віку.

Другий період юності (від 17 до 25 років) пов'язаний з початком навчання у вищому навчальному закладі та початком роботи на виробництві.

Для 17—18 років характерною є певна зрілість у розумовому, моральному та соціально-суспільному плані: підсилюються свідомі мотиви поведінки. Студентський вік поділяється на стандартний (17—22 роки) та нестандартний (23—27 років).

Останній період пізньої юності, або початок зрілості, вважається сенситивним, тобто найсприятливішим для завершення формування як психофізичних, так і особистісних якостей.

Період з 18 до 25 років (пізня юність, або рання зрілість) характеризується найбільшими змінами, що визначаються високими показниками розвитку інтелектуальних функцій.

Оптимальні точку розвитку інтелекту припадають на 19, 22 та 25 років. У подальшому спостерігається відносна стабілізація, що супроводжується підвищенням рівня вербального інтелекту.

Студентський вік — період пізньої юності. Термін «студент» латинського походження, у перекладі українською мовою означає той, хто ретельно працює, тобто той, хто опановує знання.

Як правило, саме в студентському віці досягають максимуму свого розвитку не тільки фізичні, а й психічні властивості та процеси: сприймання, увага, пам’ять, мислення, мовлення, емоції та почуття. Б.Г.Анан’єв вважав, що цей період найсприятливіший для навчання та професійної підготовки.

Студентський вік (у середньому — 18—23 роки) — це період завершення формування морально-етичної сфери, становлення і стабілізації характеру й, що конче важливо, прийняття статусу та відповідальності дорослої людини відповідно до своєї статі. Із цим періодом пов’язаний початок «економічної активності», під якою демографи розуміють включення людини в самостійну виробничу діяльність, початок трудової біографії, а також формування близьких інтимних стосунків. Ієрархія мотивації, всієї системи ціннісних орієнтацій, інтенсивне формування спеціальних здібностей у зв’язку з професіоналізацією — важливі моменти цього періоду.

Творчі можливості, що безупинно зростають, розвиток інтелектуальних і фізичних сил, котрі супроводжуються розвитком зовнішньої привабливості, приховують у собі ілюзії, що це зростання сил триватиме «вічно», що все краще життя попереду, що всього задуманого можна легко досягти. Підвищується інтерес до моральних проблем (мети, способу життя, обов’язку, любові, вірності тощо).

Назагал розвиток особистості студента здійснюється в таких напрямах: формування «Я-концепції», «Я-ідентичності»; зміцнення мотиваційної сфери, переконань, професійної спрямованості; розвиток здібностей; удосконалення, «професіоналізація» психічних процесів; підвищення відчуття обов’язку, розвиток відповідальності за власне життя; стабілізація самооцінки, рівня домагання особистості студента; на основі формування досвіду, стабілізації певних якостей особистості, розвитку самосвідомості зростають загальна зрілість та стійкість особистості; підвищення ролі самоуправління в процесі діяльності та поведінки; зміцнення професійної самостійності та готовності до майбутньої практичної роботи.

Емоційна сфера в студентському віці набуває певного врівноваженого стану, «заспокоюючись» після бурхливого прояву в підлітковому віці. 

Не в усіх юнаків і дівчат здатність до свідомої регуляції власної поведінки та діяльності розвинена повною мірою. Нерідкими є немотивований ризик, невміння передбачити наслідки своїх учинків, бажання відкласти виконання завдань на останній момент, невміння планувати свій час. Такі студенти потребують чіткого управління навчальною діяльністю.

Нові умови діяльності у навчальному закладі — це якісно нова система відносин відповідальної залежності, де на перший план виходить необхідність самостійної регуляції власної поведінки, наявність тих ступенів свободи в організації власних занять і побуту, які донедавна були недоступними.

Дослідження показують , що першокурсники не завжди успішно опановують знання аж ніяк не тому, що здобули слабку підготовку в середній школі, а тому, що в них не сформовані такі риси особистості, як готовність до навчання, здатність навчатися самостійно, контролювати й оцінювати себе, розуміння своїх індивідуальних особливостей пізнавальної діяльності, уміння правильно розподіляти свій робочий час для самостійної підготовки тощо.

Перший курс вирішує завдання прилучення недавнього абітурієнта до студентських форм життя. У цей період можуть виникати такі труднощі: негативні переживання, пов’язані з відходом учорашніх учнів від шкільного колективу з його взаємною допомогою й моральною підтримкою, невизначеність мотивації вибору професії, недостатня психологічна підготовка до неї, відсутність щоденного контролю педагогів, невміння здійснювати самоуправління поведінкою й діяльністю; правильно планувати життєдіяльність (працю й відпочинок) в нових умовах; невміння налагоджувати побут і самообслуговування, особливо за переходу з домашніх умов у гуртожиток; нарешті, відсутність навичок самостійної роботи, невміння конспектувати, працювати з першоджерелами, словниками, довідниками, покажчиками. Другий курс — період напруженої навчальної діяльності студентів. Процес адаптації до даного середовища в основному завершений. У житті студентів інтенсивно включені всі форми навчання й виховання. Студенти здобувають загальну підготовку, формуються їхні широкі культурні запити й потреби.

Третій курс — початок спеціалізації, зміцнення інтересу до наукової праці як відображення подальшого розвитку й поглиблення професійних інтересів студентів. Відбувається перехід до самоуправління власною поведінкою та діяльністю, прийняття відповідальності за власне життя, успіхи та невдачі. Нагальна потреба в спеціалізації найчастіше призводить до звуження сфери різнобічних інтересів особистості. Відтепер форми становлення особистості у вищому навчальному закладі в основних рисах визначаються чинниками спеціалізації.

Старші курси — перше реальне ознайомлення зі спеціальністю в період проходження навчальної практики, виконання дипломної роботи. Для поведінки студентів характерний інтенсивний пошук більш раціональних шляхів і форм спеціальної підготовки, відбувається переоцінювання студентами багатьох цінностей життя, приймається рішення щодо подальшого навчання в магістратурі, з’являється перспектива швидкого закінчення ВНЗ, що сприяє формуванню чітких практичних настанов на майбутній вид діяльності. Проявляються нові актуальні цінності, пов’язані з матеріальним і родинним станом, місцем роботи тощо. Студенти поступово відходять від колективних форм життя ВНЗ.

На останніх курсах навчання неабияку роль відіграє інтерес до протилежної статі, бажання знайти собі пару. Однак сьогодні спостерігається тенденція зменшення кількості одружень у студентські роки, зростання питомої ваги цивільних шлюбів порівняно з офіційним шлюбом. Молоді люди прагнуть спочатку знайти майбутнє місце роботи, можливість отримати гідний заробіток, якось влаштуватися в житті, а вже потім створювати сім’ю. Це значною мірою пов’язане з незадовільними соціальними чинниками (відсутність достатньої державної підтримки молодих сімей, ускладнене працевлаштування молодих фахівців, побутова невлаштованість, матеріальні проблеми тощо) [43]. Період юності - це період самовизначення. Самовизначення - соціальне, особистісне, професійне, духовно-практичне - складає основне завдання студентського віку. Юнацьке самовизначення - виключно важливий етап формування особистості. У цьому віці людина є дорослою і в біологічному, і в соціальному відношенні. Суспільство бачить у ній вже не стільки об'єкт соціалізації, скільки відповідальний суб'єкт суспільно - виробничої діяльності, оцінюючи її результати по «дорослим» стандартам. В якості головного результату самовизначення психологи (І. Кон, В. І. Слободчиков, Е. Еріксон та інші) виділяють потребу студента зайняти внутрішню позицію дорослого, усвідомити себе як члена суспільства, визначити себе у світі, тобто зрозуміти себе і свої можливості поряд з розумінням свого місця й призначення в житті. Юність виступає як період прийняття відповідальних рішень, що визначають все подальше життя студента: вибір професії і свого місця в житті, життєвої позиції, вибір супутника життя, створення своєї сім'ї. Вступ до вузу укріплює віру студента у власні сили і здібності, породжує надію на цікаве життя. У зв'язку з цим на другому і третьому курсах часто виникають питання про правильність вибору вузу, спеціальності, професії. До кінця третього курсу остаточно вирішується питання про професійне самовизначення. Соціальне самовизначення і пошук себе нерозривно пов'язані з формуванням світогляду. Юність - вирішальний етап становлення світогляду. У цей період життя студенти намагаються звести все різноманіття фактів до небагатьох принципів, побудувати струнку систему поглядів на світ, визначити своє місце в ньому. У цьому віці помітно зміцнюються ті якості, яких не вистачало в старших класах - цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, самостійність, ініціатива, вміння володіти собою. Навчання у вузі зміцнює віру молодої людини у власні сили і здібності, породжує надію на повноцінну, цікаву в професійно-творчому відношенні життя діяльність. Провідною сферою діяльності стає тепер праця з витікаючою звідси диференціацією професійних ролей. Для студента провідними видами діяльності стають професійно-навчальна і науково-дослідна.

К. Левін у своїй концепції розглядає юність як соціально - психологічне явище, зв'язуючи психічний розвиток особистості студента зі зміною його соціального стану.

У концепції Е. Еріксона юність характеризується появою почуття своєї неповторності, несхожості на інших. Е. Еріксон у своїй теорії ставив перед юнаком завдання цілісного усвідомлення себе і свого місця в світі; негативний полюс у вирішенні цього завдання - невпевненість в розумінні свого «я». Юнак у цьому віці повинен вирішити всі старі завдання свідомо і з внутрішньою переконаністю, що саме такий вибір значущий для нього і для суспільства. Соціальна довіру до світу, самостійність, ініціативність, освоєння умінь створюють нову цілісність особистості.

У юнацькому віці проявляється криза ідентичності, що складається з серії соціальних та індивідуально - особистісних виборів, ідентифікацій і самовизначень. У цьому віці студент переходить до вирішення власних дорослих завдань на базі сформованої ідентичності, бажання тісної співпраці з іншими. Студент, що невпевнений у своїй ідентичності, уникає міжособистісної інтимності, приховує свої думки і почуття, на основі цього його відносини з іншими стають вельми стереотипними, а сам він приходить до самотності. Найчастіше спостерігаються зрушення у настрої студентів - від захопленого в перші місяці навчання у вузі, до скептичного при оцінці вузівського режиму, системи викладання, окремих викладачів.

Студентський вік характеризується великою диференцийністю емоційних реакцій і способів вираження емоційних станів, а так само підвищенням самоконтролю і саморегуляції. Слід нагадати, що в якості загальних особливостей цього віку відзначається мінливість настроїв з переходами від нестримного стану веселощів до смутку і поєднання низки полярних якостей, які виступають поперемінно. До них відноситься особлива сенситивність - чутливість до оцінки іншими своєї зовнішності, здібностей, умінь, і поряд з цим, надмірна самовпевненість і надмірна критичність по відношенню до оточуючих. Студентам, як і підліткам, властива підвищена увага до уявлень про норму щодо зростання тіла, його розміру, ваги, поведінки, і руху. Вони схильні знаходити у себе фізичні відхилення навіть у тих випадках, коли всі показники відповідають нормі. Ця підвищена чутливість може викликати конфліктні реакції або навіть хронічні психічні порушення невротичного характеру, які сприяють зниженню самооцінки.

Тонка чутливість часом уживається з вражаючою черствістю, хвороблива соромливість - з розбещеністю, бажанням бути визнаним, оціненим іншими, з підкресленою незалежністю, боротьба з авторитетами - з обожнюванням випадкових кумирів, чуттєве фантазування - з сухим мудруванням, вважає А.Є. Личко.

Цьому віку властивий раціоналізм, небажання приймати що-небудь на віру, емоції і почуття стають різноманітнішими. Саме в цьому віці ставлення до дійсності, переконання і погляди на світ перевіряються на практиці, переосмислюються і складаються в єдину систему соціальних орієнтацій і установок. У юнацькому віці людина починає сприймати свої емоції не як похідні від зовнішніх обставин, подій, а як стан свого «я», з'являється почуття своєї особливості, несхожості на інших, деколи виявляється і почуття самотності (інші мене не розуміють, я самотній). Однак загальне емоційне самопочуття юнаків і дівчат стає більш рівним [45].

Для студентського віку залишається важливим спілкування з однолітками. Свідомість групової приналежності, солідарності, дружньої взаємодопомоги створює надзвичайне почуття емоційного благополуччя і стійкості. Юнацька товариськість часто буває егоцентричною, а потреба в самовиявленні, розкритті своїх переживань - вище інтересу до почуттів і переживань іншого. Звідси виникає емоційна напруженість у відносинах, незадоволеність ними. Юнацькі групи задовольняють у першу чергу потребу у вільному, паритетному, емоційно насиченому спілкуванні. Вільне спілкування не просто спосіб проведення дозвілля, а й засіб самовираження, встановлення нових контактів, пошук себе. Належність до них підвищує впевненість студента в собі і дає додаткові можливості самоствердження, сприяє підвищенню самооцінки[10].

У студентському віці з'являється усвідомлення своєї незворотності, розуміння кінцівки свого існування. Саме розуміння неминучості смерті змушує людину серйозно замислитися про сенс життя, про свої перспективи, про своє майбутнє, про свої цілі. Життєвий план починає охоплювати всю сферу особистого самовизначення: моральний вигляд, стиль життя, рівень домагань; відбувається усвідомлення своїх цілей, життєвих прагнень, вироблення життєвого плану.

Так само формується цілісне уявлення про самого себе, ставлення до себе, причому спочатку усвідомлюються й оцінюються студентом особливості його тіла, зовнішності, привабливості, а потім уже морально-психологічні, інтелектуальні, вольові якості.

Юнацькі самооцінки часто бувають суперечливі. Самооцінка студента - є регулятором його поведінки і навчальної діяльності. Під впливом студентської самооцінки в залежності від спрямованості, характеру, здібностей складається або правильне, або неправильне ставлення до себе, внаслідок чого самооцінка може стати або стимулом, або гальмувати розвиток особистості. Студентська самооцінка тісно пов'язана з рівнем його домагань. Розбіжність між домаганнями і реальними можливостями студента веде до того, що він починає неправильно себе оцінювати, внаслідок чого його поведінка і навчальна діяльність стають неадекватними. Самооцінка студента отримує об'єктивне вираження в тому, як він оцінює і порівнює здібності, можливості, результати діяльності інших студентів [15].

Розвиток організму і особистість студента характеризуються низкою суперечностей: наступ фізичної, цивільної, розумової, трудової зрілості не збігається в часі.

Характерною особливістю студентського віку є потреба в досягненнях. Якщо вона не знаходить свого задоволення в основних сферах діяльності студента, то зміщується на інші сфери. Людина повинна знайти для себе область успішного самоствердження. В іншому випадку можливі: невротизація, відхід у хворобу [5].

Для студента в цьому віці найважливіше, щоб його розуміли, приймали і рахувалися з його думкою, дали йому можливість проявити себе, рахувалися з його емоціями та почуттями. Найголовніше для студента щоб він міг відчувати себе значущим, спілкуватися з людьми і ці відносини були продуктивні, якісні.

Високий рівень тривожності може перешкодити успішно пройти цей етап в житті людини. Адже замкнутий, нетовариський, що постійно чекає невдачу у всьому студент не може відчувати себе досить комфортно і організовувати продуктивні і якісні стосунки.

Певний рівень тривожності - природна й обов'язкова особливість активної діяльності особистості. У кожної людини існує свій оптимальний або бажаний рівень тривожності - це так звана корисна тривожність. Оцінка людиною свого стану в цьому відношенні є для неї істотним компонентом самоконтролю й самовиховання. Проте підвищений рівень тривожності є суб'єктивним проявом неблагополуччя особистості.

Високотривожні студенти схильні сприймати загрозу своїй самооцінці і життєдіяльності у великому діапазоні ситуацій і реагувати дуже напружено- вираженим станом тривожності.

Поведінка тривожних людей у ​​діяльності спрямованій на досягнення успіхів, має такі особливості: гострота емоційного реагування на повідомлення про невдачі; гірше працюють у стресових ситуаціях або умовах дефіциту часу, відведеного на рішення задачі.

Боязнь невдачі домінує над прагненням до досягнення успіху. Зазвичай тривожні студенти це дуже невпевнені в собі люди, з нестійкою самооцінкою. Постійно випробовуване ними почуття страху перед невідомим приводить до того, що вони вкрай рідко проявляють ініціативу. Вважають за краще не звертати на себе увагу оточуючих, намагаються точно виконувати вимогу - не порушують дисципліну. Таких людей називають скромними, соромливими. Тривожність багато в чому обумовлює поведінку студента. Рівень тривожності показує внутрішнє ставлення студента до певного типу ситуації і дає непряму інформацію про характер взаємин з однолітками і дорослими [24]. Коли ж цей рівень перевищує оптимальний, можна говорити про прояв підвищеної тривожності. Підвищений рівень може свідчити про недостатню емоційну пристосованість до тих чи інших соціальних ситуацій. У студентів з даним рівнем проявляється ставлення до себе як до слабких та невмілих. Тривожність забарвлює в похмурі тони ставлення до себе, інших людей і дійсності. Тривожні студенти, як правило, не користуються загальним визнанням у групі, але й не виявляються в ізоляції, вони частіше входять до числа найменш популярних, тому що дуже часто невпевнені в собі, замкнуті, нетовариські, або, ж навпаки, зверхговірливі, настирливі, або озлоблені. Також причиною непопулярності є їх безініціативність через свою невпевність в собі, отже, ці студенти не завжди можуть бути лідерами в міжособистісних взаєминах. Результатом безініціативності тривожних студентів є те, що в однолітків з'являється прагнення домінувати над ним, що веде до зниження емоційного фону, до тенденції уникати спілкування, виникають внутрішні конфлікти, пов'язані зі сферою спілкування, посилюється невпевненість у собі [49]. Невпевнена, тривожна людина завжди недовірлива. Вона побоюється інших, чекає нападу, глузування, образи. Це сприяє утворенню реакції психологічного захисту у вигляді агресії, спрямованої на інших. Це виражається у відмові від спілкування і уникнення осіб, від яких йде «загроза». Такі студенти, як правило, самотні, замкнуті, малоактивні. Це, як правило, позначається на успішності навчальної діяльності та налагодженні контактів з оточенням [25]. Ми бачимо, що тривожним студентам властиві занижена самооцінка і самоповага, вони не вірять в себе і свої сили і відчувають себе самотніми у цьому світі, закриваються у собі. А це сприяє неповноцінному розвитку особистості студента і відображається на його статусному положення в групі. Ситуаційна тривожність у одного і того ж першокурсника буває різною в різні моменти часу. Оскільки вимір реактивної тривожності - це своєрідна одномоментна «фотографія» емоційного стану індивідуума, рівень реактивної тривожності змінюється з часом, залежно від того, наскільки юнак розцінює своє оточення як небезпечне або загрозливе. Другий вид тривожності виступає як особистісна властивість (синоніми: особистісна тривожність, характерологічна тривожність). Перша характеризує відносно стійку для особистості «схильність тривожитися», тобто схильність сприймати стресогенні ситуації як небезпечні або загрозливі і реагувати на них станом тривоги (тобто підвищенням реактивної тривожності). Іншими словами, чим вище рівень особистісної тривожності, тим вище ймовірність, що людина в загрозливій (чи ситуації,що здається їй загрозливою) ситуації буде відчувати тривогу, і що ця тривога буде відносно сильніше [2; 107]. Як зазначає І. В. Дубровіна, дуже висока особистісна тривожність може свідчити про наявність невротичного конфлікту і викликати емоційні і невротичні зриви, а також психосоматичні захворювання. При цьому, тривога і тривожність тісно пов'язані зі стресом, завдяки чому тести, що оцінюють вираженість тривожності, можуть бути успішно використані також і для діагностики рівня стресу. У практиці роботи психологів достатньо випадків, коли погіршення психічного і фізичного здоров'я першокурсника пов'язано тільки з тим, що змінився спосіб життя і зростають навантаження, це говорить про те, що поріг стрессогенності обставин вище вікової норми. Найчастіше педагоги пригнічують першокурсника зайвою кількістю інформації, непосильними для нього емоційними навантаженнями. Все це не проходить безслідно, і у першокурсників з'являються «дорослі» хвороби, як безсоння, виразка, коліт, мігрень, в основі яких лежить розвиток стійких станів тривожного ряду. У юнацькому віці відбувається корінна перебудова емоційної сфери, що зумовлено внутрішньою логікою психічного розвитку і пов'язана зі становленням мислення. Вона зачіпає практично всі сфери взаємовідносин першокурсника з оточуючими і веде до формування якісно нових переживань, з новими адаптивними можливостями. Поряд з позитивними, є й негативні моменти такої перебудови. Трансформація переживання веде до емоційної нестабільності першокурсника. Емоційна нестійкість посилюється, відбуваються зміни в соціальній ситуації його розвитку та біологічні зміни, пов'язаними з процесами статевого дозрівання. Ці фактори збільшують навантаження на емоційну сферу і можуть провокувати дезадаптаційні зриви і кризи в юнацькому віці. Таким чином, юнацький вік як кризовий період у розвитку особистості першокурсника є більш сензитивним до підвищення рівня тривожності. Важливе місце в сучасній психології займає вивчення гендерних аспектів тривожної поведінки. Юнацький вік - важливий період становлення світогляду, коли формуються і когнітивні, і особистісні передумови. Світоглядний пошук включає в себе соціальну орієнтацію людини і вибір її майбутнього соціального стану. У центрі світоглядних пошуків стоїть проблема сенсу життя, визначення формули щастя, любові. Загальні світоглядні пошуки конкретизуються у життєвих планах - це явище одночасно соціального та етичного порядку. У наявності в цьому віці виражена статеворольова диференціація, тобто розвиненість форм чоловічої та жіночої поведінки. Вони вже усвідомлюють, як себе вести в тих чи інших ситуаціях, їх рольова поведінка тільки починає ставати досить гнучкою. Поряд з цим іноді спостерігається своєрідна інфантильно-рольова ригідність, негнучкість поведінки в ситуації спілкування з різними людьми і з різних приводів. Юнацтво - це самий важкий і складний з усіх періодів, що представляє завершальний період становлення особистості. Разом з тим це найвідповідальніший період, оскільки тут складаються основи моральності, формуються соціальні установки, ставлення до себе, до людей, до суспільства. Крім того, в цьому віці стабілізуються риси характеру та основні форми міжособистісної поведінки [41]. Головні мотиваційні лінії цього вікового періоду, пов'язані з активним прагненням до особистісного самовдосконалення, - це самопізнання, самовираження і самоствердження. На початку юнацького віку у дитини з'являється і посилюється прагнення бути схожим на однолітків і дорослих, причому таке бажання стає настільки сильним, що, форсуючи події, юнаки та дівчата іноді передчасно починають вважати себе вже дорослими, вимагаючи відповідного поводження з собою як з дорослою людиною. У той же час вони ще далеко не в усьому відповідають вимогам дорослості. Набути якостей дорослості прагнуть усі без винятку юнаки та дівчата. Бачачи прояви цих якостей у старших людей, вони часто некритично наслідують ім. Власне, прагнення юнаків і дівчат до дорослості посилюється за рахунок того, що й самі дорослі починають ставитися до них вже не як до дітей, а більш серйозно і вимогливо. З юнака запитують більше, ніж з підлітка, але йому багато чого і дозволяється з того, що не дозволяється старшокласникам. Швидко дорослішати юнаків та дівчат змушують також обставини життя, пов'язані з фізичними змінами їх організму. Швидке змужніння, фізична крепкість породжують додаткові обов'язки. У юнацькому віці змінюються зміст і роль наслідування у розвитку особистості. Якщо на ранніх ступенях онтогенезу воно носить стихійний характер, мало контролюється свідомістю і волею, то з настанням юнацтва наслідування стає керованим, починає обслуговувати численні потреби інтелектуального і особистісного самовдосконалення. Новий етап у розвитку цієї форми навчання у юнаків та дівчат починається з наслідування зовнішнім атрибутам дорослих. Прояви тривоги в юнацькому віці пов'язані із завершальним етапом прийняття гендерної соціальної ролі. Тому істотне значення мають позасімейні джерела гендерно-рольової соціалізації, до яких відносяться: література, телебачення, ігри, розмовна мова [16; 81]. Кілька слів про особливий період прийняття гендерної ролі - періоді юнацькому, коли найлегший спосіб досягти мети «бути як дорослий» полягає в наслідуванні зовнішнім формам спостережуваної поведінки. Починаючи з 12 - 13 років (дівчатка дещо раніше, хлопчики пізніше) юнаки та дівчата копіюють поведінку дорослих, які користуються авторитетом в їхньому колі. Сюди входить мода в одязі, зачіски, прикраси, косметика, особливий лексикон, манера поведінки, способи відпочинку, захоплення. Крім дорослих зразками для наслідування з боку юнаків та дівчат можуть стати і більш старші однолітки. Тенденція бути схожим на них, а не на дорослих у юнацькому середовищі з віком збільшується. Для юнаків об'єктом для наслідування часто стає та людина, яка поводиться «як справжній чоловік» і володіє силою волі, витримкою, сміливістю, мужністю, витривалістю, вірністю дружбі. У дівчат розвивається тенденція наслідувати тим, хто виглядає «як справжня жінка»: старшим подругам, привабливим, популярним дорослим жінкам. До свого фізичному розвитку багато юнаків ставляться дуже уважно, і, починаючи зі старших класів школи багато з них приступають до виконання спеціальних фізичних вправ, спрямованих на розвиток сили і витривалості. У дівчаток же більше спостерігається наслідування зовнішньої атрибутики дорослості: в одязі, косметиці, прийомам кокетства [53; 183]. Тривога в юнацькому віці часто є результатом формування та розвитку вольових якостей, яке також має свої специфічні риси. Загальна логіка розвитку вольових якостей може бути виражена таким чином: від уміння управляти собою, концентрувати зусилля, витримувати і виносити великі навантаження до здатності керувати діяльністю, домагатися в ній високих результатів. Відповідно цій логіці змінюють один одного і вдосконалюються прийоми розвитку вольових якостей. Описані статеворольові відмінності між юнаками і дівчатами сприяють тому, що у них виробляються певні гендерні стереотипи, яким їм доведеться слідувати, ставши дорослими. Гендерна роль і прийнятий гендерний стереотип являють собою важливе джерело статевих відмінностей у досягненні індивідами подальших життєвих і професійних цілей. Треба відзначити, що дослідження показують: хлопчики менш тривожні, але більш стереотипизировані по відношенню до статевих ролей, ніж дівчатка. Надалі це впливає на те, що жінкам, які працюють в областях, що традиційно вважалися чоловічими, доводиться приймати чоловічі орієнтації і цінності, щоб домогтися успіху [11; 126].

Випускник вищої школи повинен володіти не тільки професійними знаннями та вміннями, необхідними для подальшої роботи, але і бути здатним протистояти життєвим труднощам, успішно долати різного роду перешкоди і досягати поставлених цілей. У зв'язку з цим стає актуальним виявлення різного роду фрустраторів (перешкод, бар'єрів, труднощів, які можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми), що призводять до фрустрації - психічного стану, що виникає внаслідок невдачі, незадоволення якоїсь значущої потреби. Надаючи дезорганізуючий вплив на поведінку і діяльність людини, фрустрація, у своїх деструктивних проявах, негативно впливає на якість життя і успішність діяльності, у тому числі і навчальної.

Вміння долати перешкоди, знаходити вихід із важкої ситуації, використовуючи конструктивні форми поведінки, - це не тільки один з факторів успішного навчання у вузі, але й необхідна умова досягнення поставлених цілей в майбутній професійній діяльності фахівця.