4.5. Націоналізм і його форми

Ідеологія націоналізму виникла в епоху становлення ліберальних національних держав і в певному розумінні є продовженням лібералізму, перенесенням його ідеалів на сферу національного життя.

Ідеологія націоналізму:

• обґрунтовує пріоритетність національних інтересів;

• формулює цілі і цінності нації як суб'єкта політичного процесу, дійової особи історії.

В сучасній ідеології націоналізму виділяють три течії: демократичний націоналізм, національний екстремізм та шовінізм. Спільною рисою усіх течій націоналізму є акцентування національної ідеї – ідеї про утворення націями своїх національних держав. А відмінності у трактування її змісту та співвідношення з іншими ідеями і іншими завданнями.

Демократичний, а точніше ліберально-демократичний націоналізм – це конструктивна течія, закладена у фундамент більшості демократичних держав. Демократичний націоналізм не заперечує прав людини, а захищає їх разом із правом національної ідентичності, культурного розвитку. Він розглядає націю та її політико-державне самовизначення не як самодостатність, а в контексті демократизації суспільного життя, реалізації гуманістичних ідеалів. За своєю природою такий націоналізм апелює до розуму, до загальнолюдської моралі. Стверджуючи необхідність (а в певні періоди – пріоритетність) вирішення національного питання для даної нації (у тих аспектах, в яких воно існує), демократичний націоналізм не нехтує розв'язанням інших невідкладних питань політичного, соціального і економічного розвитку. Націоналізм у цьому випадку обумовлений історичною стадією розвитку тієї нації, яку представляють національні демократи, а їхній демократизм випливає з прагнення включити свою націю у загально цивілізаційний процес, прилучити її до ринку, демократії та інших надбань сучасної цивілізації.

Демократичний націоналізм притаманний усім державним націям із ліберальним конституційним ладом. В той же час він має певні відмінності у двох типах країн: там де національна державність існує тривалий час і їй уже ніщо не загрожує, і там, де така державність щойно утверджується і до певної міри ще перебуває під загрозою. У другому випадку демократичний націоналізм, сповідуючи ті ж самі принципи, що й у першому, за формою менш толерантний, він більше наголошує на правах нації (особливо в царині мовно-культурного розвитку), на проблемах її безпеки, частіше апелює до емоцій.

Національний екстремізм і шовінізм – це два протилежні за завданням, але однакові за методами боротьби різновиди право-радикального націоналізму.

Національний екстремізм виступає з позицій захисту інтересів "своєї" нації, її культури, мови, відкидаючи при цьому аналогічні права для інших національних та етнічних груп.

Шовінізм – агресивна форма націоналізму, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації, схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті.

Національний екстремізм притаманний націям, що самостверджуються, а шовінізм – панівним націям або таким, що прагнуть домогтися панування над іншими народами. Якщо в шовінізмі присутній момент біологічного обґрунтування переваг власної нації та її політичних цілей, то він перетворюється у расизм.

Названі течії право-радикального націоналізму є різновидом політичного екстремізму, що використовує національні, імперські (або расові) гасла для досягнення своїх політичних цілей. Часто його корені – загально соціальні або загальнополітичні. Тому і пояснення причин домінування цього націоналізму треба шукати не в природі національних рухів, як таких, а в тих суспільних умовах , за яких вони розгортаються.

Таким чином, існує націоналізм як прагнення націй до збереження своєї ідентичності, створення умов для розвитку своєї самобутності, як пошуки шляхів політичного самоствердження, передусім через створення власної держави. А є націоналізм як гіпертрофія цих прагнень, як ексклюзивна ідея нації, якій підпорядковуються всі інші ідеї і прагнення. Наближеною до цієї форми націоналізму є ідеологія фашизму.