48. Українське питання в міжнародній політиці напередодні і на початку Другої світової війни. Возз'єднання українських земель. Сталінська політика на заході України.

Нацистське керівництво вело розмови про створення Великої України, яка стала б житницею Німеччини. Для цього всіляко імітувалась підтримка вимог ОУН щодо соборності України, а центром руху за об’єднання її земель мало стати Закарпаття. Вже у жовтні щойно створена там Руська національна рада, сподіваючись на підтримку ззовні, висунула вимогу реальної автономії краю. Засновувався уряд автономії на чолі з відомим прихиль­ником угорської орієнтації А.Бродієм.

Останнє слово в розв’язанні проблеми Підкарпатської Русі належало Німеччині. В березні 1939 р. Берлін, не бажаючи поси­лювати Будапешт приєднанням Словаччини, взамін погодився на включення до Угорщини решти Закарпаття.

Напередодні Другої світової війни ОУН налічувала у своїх лавах до 40 тис. осіб. Після загибелі у 1938 р. від руки агента НКВС Є.Коновальця в наступні 2 роки в організації відбувся розкол на фракції: ОУН–М і ОУН–Б. Старше покоління підтримало А.Мельника (1890–1964), молодше – С.Бандеру (1909–1959).

Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то радикальні національні сили, очолювані С.Бандерою, вважали за необхідне створити підпільну армію і вести боротьбу за незалежність України, орієнтуючись на західні країни. У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною.

З осені 1938 р. Гітлер взяв курс на зближення з Радянським Союзом, щоб убезпечити Німеччину від війни на два фронти (проти західноєвропейських країн та СРСР). 23 серпня 1939 р. сторонами було укладено Договір про ненапад і нейтралітет (терміном на 10 років). Цей документ, як його ще називають пакт Ріббентропа–Молотова, мав таємний протокол про поділ Європи на сфери впливу і окупації.

Возз’єднання українських земель. Друга світова війна розпочалася нападом Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р.

У таємному протоколі до договору 23 серпня 1939 р. йшла мова також про інтереси СРСР стосовно Південного Сходу Європи. В кінці червня 1940 р. СРСР, скориставшись тиском Німеччини на румунський уряд, зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ Герца.

Шість центральних повітів Бессарабії після возз’єднання з частиною території Молдавської АРСР з переважно молдавським населенням утворили нову союзну республіку – Молдавську РСР. Північна Буковина і Хотинський повіт Бессарабії, де переважали українці, були об’єднані в Чернівецьку область у складі УРСР. Два південні повіти Бессарабії злилися в Ізмаїльську область і також увійшли до УРСР.

Так майже всі українські землі були зібрані докупи в межах СРСР. Возз’єднання західноукраїнських земель об’єктивно відповідало одвічному прагненню народу до єдності, соборності. Але не можна забувати і того, що, ведучи політичний торг із Гітлером, Сталін насамперед дбав про подальше розширення своєї імперії, про створення «зони безпеки» на західних кордонах, а також прагнув якомога скоріше покласти край визвольному рухові населення Західної України.

Українізувалася освітньо-культурна мережа, помітно поліпшилося медичне обслуговування. Сенсацією стало повсюдне запровадження національної мови, різке збільшення кількості українських шкіл з одночасним скороченням польських. Трудящі з симпатією сприймали націоналізацію промислових, торгівельних підприємств та банків. Авторитет нової влади зріс і внаслідок конфіскації поміщицьких господарств. Землі польських панів перерозподілялися серед селян. Заходи радянізації включали в себе розподіл серед міської голоти житла, націоналізованого після втечі польських чиновників та підприємців. Ці акції знаходили підтримку, нерідко досить активну, місцевого населення, що настраждалося від польської та румунської колонізації.

Разом з тим, більшовицький режим невдовзі розгорнув широким фронтом наступ на демократичні традиції галичан, щоб у мінімальний строк упровадити в Західній Україні ту систему, яка вже діяла в Наддніпрянщині. Головний удар спрямовувався проти політичної і культурної інфраструктури, створеної місцевою інтелігенцією за багато десятиріч у несприятливих умовах польського панування. Були заборонені всі українські партії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька церква, заклади «Просвіти», понад 80 різноманітних видань. Згортався дуже до того популярний кооперативний рух.

Керівництво СРСР смертельно лякала сама можливість впливу національне налаштованої Галичини на Радянську Україну. Ось чому влада з такою наполегливістю насаджувала тут відпрацьовану тоталітарно-комуністичну систему. Західноукраїнські області заполонило радянське чиновництво, яке привнесло з собою хвилю русифікації, ігнорування місцевих традицій і зневагу до національної культури. Особливо тяжким ударом по населенню стала насильницька колективізація, яка звелася до відбору тільки-но поділеної землі. Категорично негативно сприймалися наступ радянської влади на церкву і релігію.

Репресії проти населення ставали дедалі більш жорстокими та масовими. Довгождане возз’єднання українських земель виявилося кривавим.