kniga_2

самоврядування права скасовувати свої попередні рішення, на підставі яких набула права власності Особа-1.

Разом з тим предметом доказування у даній справі є законність прийняття рішення про передачу у власність земельних ділянок, а не неправомірність скасування рішення ради, на підставі якого видані оспорювані правовстановлюючі документи.

Відповідно до положень ч. 6 ст. 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Водночас згідно із проектом встановлення меж сільських населених пунктів Тернавської сільської ради Герцаївського району передані у власність відповідачки спірні земельні ділянки, розташовані за межами населеного пункту.

Отже, згідно з вимогами п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України правом на розпорядження такими землями наділена лише Герцаївська районна державна адміністрація, а не Тернавська сільська рада.

Таким чином, суди, встановивши, що Тернавська сільська рада не мала повноважень для надання у власність Особі-1 земельної ділянки, дійшли до безпідставного висновку про законність оспорюваних актів.

При цьому судами залишено поза увагою ту обставину, що рішення сільської ради від 30.06.2011 про скасування рішення від 25.11.2005 є чинним.

Відповідно до ст. 116 Земельного кодексу України підставою набуття права на землю є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

Ураховуючи викладене та неправомірність набуття земельних ділянок у власність, а також беручи до уваги чинність рішення про скасування рішення, на підставі якого Особі-1 видано оспорювані державні акти, підстави для перебування земельної ділянки у приватній власності відповідачки відсутні.

Необхідно зазначити також і про безпідставність висновку суду касаційної інстанції щодо неможливості оскарження державних актів на право приватної власності на землю в судовому порядку.

Так, згідно з ч. 1 ст. 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом. Відповідно до приписів ст. 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори щодо володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб.

Отже, оспорювані державні акти – це офіційні письмові документи, які породжують певні правові наслідки, спрямовані на регулювання тих чи інших

281

суспільних відносин і мають обов’язковий характер для суб’єктів цих відносин. Підставами для визнання такого акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який його видав.

З огляду на те, що Те рнавська сільська рада не була наділена повноваженнями щодо прийняття рішення про надання у власність Особі-1 земельних ділянок, державні акти про право власності на землю, видані на підставі даного рішення, підлягають визнанню недійсними, що згідно зі ст. 16 ЦК України та відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16.04.2004 № 7 є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом.

Незважаючи на наведені порушення норм матеріального права, на яких наголошувалось у касаційній скарзі прокуратури Чернівецької області, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився із позицією судів попередніх інстанцій та відхилив касаційну скаргу.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ саме в оскаржуваній ухвалі від 16.03.2012 неправильно застосував вимоги законодавства, що регулює порядок надання у власність земельних ділянок.

Таким чином, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.03.2012 у даній справі є незаконною, а тому відповідно до вимог ст. 360-4 ЦПК України підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про задоволення позову прокурора у повному обсязі.

Ураховуючи наведене, керуючись ст. 121 Конституції України, ст.ст. 36- 1, 37 Закону України «Про прокуратуру», ст.ст. 45, 354, 355, 356, 360, 360-3, 360-4 ЦПК України, –

ПР О Ш У:

1.Допустити до провадження Верховним Судом України заяву Генеральної прокуратури України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.03.2012 у справі № 6-6083 св 12.

2.Скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.03.2012 у справі № 6-6083 св 12 за позовом прокурора Герцаївського району Чернівецької області в інтересах держави в особі Герцаївської районної державної адміністрації до Особи-1 про визнання недійсними державних актів від 14.11.2006 серії ЯГ № 436354 про

право власності на земельну ділянку площею 0,12500 га та серії ЯГ № 436355 про право власності на земельну ділянку площею 0,2776 га і повернення даних земельних ділянок загальною площею 0,5276 га у державну власність.

3. Постановити нове рішення про задоволення позову прокурора в інтересах держави в особі Герцаївської районної державної адміністрації до

282

Особи-1 про визнання недійсними державних актів від 14.11.2006 серії ЯГ № 436354 про право власності на земельну ділянку площею 0,2500 га та серії ЯГ № 436355 про право власності на земельну ділянку площею 0,2776 га і повернення даних земельних ділянок загальною площею 0,5276 га у державну власність.

4. Про час розгляду справи інформувати Генеральну прокуратуру України.

Додатки копії касаційної скарги сторонам у справі на ___ арк.;

копія ухвали ВССУ у справі № 6-6083св12 на ___ арк.; копія рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 28.11.2011 на

___ арк.; копія ухвали апеляційного суду Чернівецької області від 28.12.2011 на ___ арк.;

копії судових рішень у справах №№ 6-33727 св 11, 6-26553 св 11, №6-7967 св 12 на

___ арк.

Заступник Генерального прокурора України ____________________

(ініціал імені, прізвище)

283

284

Різні за змістом судові рішення, в яких має місце неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах:

1.Рішення Верховного Суду України від 30.09.2009 у справі № 3634св08 за позовом фізичної особи до фізичної особи про визнання права користування жилим приміщенням, усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням.

2.Рішення Верховного Суду України від 04.08.2010 у справі № 6-734ІСВІ0 за позовом фізичної особи до Львівської міської ради та Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради про визнання права користування жилим приміщенням, зобов’язання укласти договір житлового найму, зустрічним позовом Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради до фізичної особи про визнання такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

3.Ухвала Верховного Суду України від 08.12.2010 у справі № 6-986ІСВІ0 за позовом фізичної особи до Пролетарської районної у м. Донецьку ради про визнання права користування жилим приміщенням та зміну умов договору найму жилого приміщення.

4.Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25.01.2012 у справі № 6- 894св12 за позовом Подільської районної в м. Києві ради до фізичної особи про виселення, зобов’язання вчинити певні дії.

ЗАЯВА про перегляд Верховним Судом України

ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.11.2011 у справі № 6-35975св11

Рішенням Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим від 25.07.2011 відмовлено у задоволенні позову Карадазького природного заповідника Національної академії наук України та частково задоволено зустрічний позов ОСОБИ-1 і ОСОБИ-2 Визнано за ОСОБОЮ-2 право користування жилим приміщенням у квартирі АДРЕСА-1.

Рішенням апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 06.09.2011 зазначене рішення скасовано та прийнято нове, яким позов Карадазького природного заповідника Національної академії наук України задоволено, у зустрічному позові ОСОБИ-1 і ОСОБИ-2 відмовлено.

285

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.11.2011 зазначене рішення суду апеляційної інстанції скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції.

Приймаючи вказане рішення, суд касаційної інстанції виходив з того, що 18.05.2006 між власником будинку – НАН України в особі керівника Карадазького природного заповідника і ОСОБОЮ-3 укладено договір найму житла – квартири АДРЕСА-1, відповідно до якого останньому та члену його сім’ї ОСОБИ-2 надано вказане житло у безстрокове користування.

У зв’язку з цим суд касаційної інстанції, посилаючись на ст.ст. 816, 824 ЦК України, зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про вселення ОСОБИ-2 у квартиру наймача ОСОБИ-3 на умовах піднайму та відсутність підстав для визнання ОСОБИ-2 членом сім’ї наймача.

Зазначена ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ прийнята за неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, що відповідно до ст. 355 ЦПК України є підставою для подання заяви про перегляд ухвали суду касаційної інстанції у вказаній справі.

Як роз’яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 6 постанови від 30.09.2011 № 11 «Про судову практику застосування статей 353–360 Цивільного процесуального кодексу України», неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема:

−у різному тлумаченні судами змісту і сутності правових норм, що призвело до різних висновків про наявність чи відсутність суб’єктивних прав та обов’язків учасників відповідних правовідносин;

−у різному застосуванні правил конкуренції правових норм при вирішенні колізій між ними з урахуванням юридичної сили цих правових норм,

атакож їх дії у часі, просторі та за колом осіб, тобто різне незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Так, Верховний Суд України, керуючись ст.ст. 64, 65 Житлового кодексу Української РСР, п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1985 № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», рішенням від 30.09.2009 у справі № 6- 3634св08 відмовив у задоволенні позову фізичної особи про визнання права користування жилим приміщенням, усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, оскільки судами попередніх інстанцій не встановлено, що позивачка будь-коли була членом сім’ї квартиронаймача і на цій підставі вселилася до спірної квартири та що сторони вели спільне господарство.

Розглянувши справу № 6-7341св10, Верховний Суд України у рішенні від 04.08.2010 також зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 99 Житлового кодексу Української РСР піднаймачі самостійного права на займане жиле приміщення не набувають незалежно від тривалості проживання. Ураховуючи вказану норму законодавства і зважаючи на те, що обумовлений при вселенні позивачки в спірну квартиру угодою між нею та наймачем квартири порядок

286

користування квартирою на умовах піднайму унеможливлює набуття позивачкою самостійного права на квартиру, суд касаційної інстанції відмовив у задоволенні позову про визнання права користування жилим приміщенням та зобов’язання укласти договір житлового найму.

Ухвалою Верховного Суду України від 08.12.2010 у справі № 6-9861св10 на підставі зазначених вище приписів законодавства залишено без змін судові рішення, якими фізичній особі відмовлено у задоволенні позову до Пролетарської районної у м. Донецьку ради про визнання права користування жилим приміщенням та зміну умов договору його найму у зв’язку з тим, що позивачка не була членом сім’ї наймача житла, постійно з ним не проживала та спільне господарство не вела.

Аналогічних висновків щодо застосовування до відносин, пов’язаних з правом на користування житлом та виселенням, вимог ст.ст. 64, 99 Житлового кодексу Української РСР дійшов і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який ухвалою від 25.01.2012 у справі № 6-894св12 залишив у силі рішення судів попередніх інстанцій, якими задоволено позов Подільської районної в м. Києві ради до фізичної особи про виселення.

Водночас, розглядаючи дану справу, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ безпідставно не застосував до спірних правовідносин вимоги ст.ст. 64, 65, 99 Житлового кодексу Української РСР, унаслідок чого дійшов необґрунтованого висновку про наявність у особи, яка не є членом сім’ї померлого наймача та не вселялася в житло як член його сім’ї, права на користування житлом.

Таким чином, має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах, що відповідно до ст. 355 ЦПК України є підставою для перегляду Верховним Судом України ухвали суду касаційної інстанції.

При цьому слід зазначити, що неправильне застосування норм матеріального права було допущено Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ саме у справі за позовом Карадазького природного заповідника.

Так, вирішуючи дану справу, суд касаційної інстанції керувався ст.ст. 816, 824 глави 59 «Найм (оренда) житла» Цивільного кодексу України.

Разом з тим суд касаційної інстанції не врахував, що відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 810 цієї ж глави Цивільного кодексу України підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об’єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом. Положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом, застосовуються до договору

власності, норми Цивільного кодексу України не застосовуються, оскільки порядок найму такого житла регулюється чинним Житловим кодексом Української РСР.

287

Це випливає і з постанови Верховного Суду України від 21.11.2011 у справі № 6-53цс11, в якій суд зазначив, що у ч. 1 ст. 810 глави 59 «Найм (оренда) житла» Цивільного кодексу України розкривається зміст договору найму (оренди) житла, що є об’єктом приватної форми власності, а ч. 3 цієї статті визначає, що до цього договору застосовуються положення Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено законом.

В силу ч. 1 ст. 360 -7 ЦПК України зазначена постанова є обов’язковою для всіх судів України.

Оскільки судами встановлено, що квартира АДРЕСА-1 належить до державної власності, суду касаційної інстанції до спірних правовідносин слід було застосовувати відповідні положення Житлового кодексу України РСР, що ним зроблено не було.

Згідно з ч. 1 ст. 64 ЖК УРСР члени сім’ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов’язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Частиною 2 ст. 65 цього Кодексу також передбачено, що особи, які вселилися в жиле приміщення як члени сім’ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім’ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім’ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Водночас ч. 2 ст. 64 ЖК УРСР встановлено, що до членів сім’ї наймача належать дружина наймача, їхні діти і батьки. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

На необхідність урахування зазначених норм права звертав увагу і Пленум Верховного Суду України у п. 9 постанови від 12.04.1985 № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», в якій зазначив, що, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з’ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім’ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

ОСОБА-1 (пасинок ОСОБИ-3) і ОСОБА-2 (син ОСОБИ-1) не належать до членів сім’ї ОСОБИ-3 у розумінні ч. 2 ст. 64 ЖК УРСР, оскільки не входять до кола осіб, передбачених цією нормою.

При цьому судами встановлено, що ОСОБА-1 вселився до житла наймача ОСОБИ-3 як піднаймач жилого приміщення відповідно до договору піднайму від 15.11.1993 № 8, тобто не як член сім’ї наймача.

Стосовно сина ОСОБИ-1 – ОСОБИ-2 судами встановлено, що він у спірній квартирі прописався у 2003 році, однак будь-яких доказів реєстрації у квартирі як члена сім’ї ОСОБИ-3 ним не надано. Водночас сама лише прописка у житлі не є підставою для визнання права користування жилим приміщенням, на що звертав увагу Верховний Суд України у п. 15 постанови Пленуму від

288

01.11.1996 № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» та у п. 9 постанови Пленуму від 12.04.1985 № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України».

Крім того, судами встановлено, що ОСОБА-2 не має родинних стосунків з ОСОБОЮ-3, постійно з ним не проживав та спільного господарства не вів, що підтверджується відповідними доказами, а натомість є членом сім’ї піднаймача – ОСОБИ-1.

З огляду на вказані обставини суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА-2 не вселявся у квартиру як член сім’ї наймача ОСОБИ-3 і не може бути визнаний членом його сім ’ї на підставі ст. 64 ЖК УРСР.

При цьому суд апеляційної інстанції обґрунтовано не взяв до уваги договір найму від 18.05.2006, в якому ОСОБА-1 та ОСОБА-2 зазначені як члени сім’ї наймача ОСОБИ-3, оскільки оригінал вказаного договору суду надано не було, а з наданої ОСОБОЮ-1 світлокопії даного договору, яка ніким не завірена, суд установив, що відомості про ОСОБУ-1 та ОСОБУ-2 внесено до документа не в час його підписання та іншою ручкою.

Ураховуючи вказане, суд апеляційної інстанції обґрунтовано встановив, що вказаний документ не є належним і допустимим доказом у розумінні ст.ст. 58, 59 ЦПК України.

Зважаючи на наведені обставини та враховуючи, що згідно зі ст. 99 ЖК УРСР піднаймачі і тимчасові жильці самостійного права на займане жиле приміщення не набувають незалежно від тривалості проживання, дія договору піднайму припиняється одночасно з договором найму, та в такому разі піднаймач і члени його сім’ї, а також тимчасові жильці, зобов’язані негайно звільнити займане жиле приміщення, суд апеляційної інстанції обґрунтовано задовольнив позов Карадазького природного заповідника та відмовив у зустрічному позові ОСОБИ-1 і ОСОБИ-2.

Разом з тим суд касаційної інстанції зазначені вище норми права до спірних правовідносин не застосував, унаслідок чого дійшов помилкового висновку про необхідність скасування законного рішення апеляційного суду Автономної Республіки Крим.

Крім того, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ усупереч приписам ст.ст. 58, 59 ЦПК України безпідставно послався на договір найму від 18.05.2006 як доказ, порушивши при цьому вимоги ч. 1 ст. 335 ЦПК України, згідно з якою під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Зважаючи на зазначені вище обставини, суд касаційної інстанції також неправильно застосував до спірних правовідносин ч. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на повагу до свого житла, оскільки піднаймачі та тимчасові жильці не мають

289

самостійного права на займане жиле приміщення, а отже, займане піднаймачами і тимчасовими жильцями жиле приміщення не є їх житлом у розумінні ч. 1 ст. 8 Конвенції та зазначене положення до них не застосовується.

Отже, ухвала суду касаційної інстанції у даній справі є незаконною, а тому відповідно до вимог ст. 360-4 ЦПК України підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про залишення в силі рішення апеляційного суду Автономної Республіки Крим.

Карадазький природний заповідник, який перебуває у віданні Національної академії наук України, створено з метою збереження унікального мінералогічного комплексу, охорони рідкісної фауни та флори урочища Карадаг і комплексу морських прибережних біогеоценозів, вивчення в них природної течії природничих процесів і явищ, розроблення наукових основ охорони природи.

На території заповідника розташовані будинки, які належать на праві власності державі і перебувають в оперативному управлінні заповідника для забезпечення житлом його працівників.

Зважаючи на вказане, ухвалення судами першої та касаційної інстанцій рішень у даній справі, згідно з якими право користування на жиле приміщення, що належить державі та перебуває в оперативному управлінні Карадазького природного заповідника, визнано за особою, яка не є працівником заповідника, порушує інтереси держави у сфері забезпечення належної діяльності заповідника з метою виконання ним покладених на нього законодавством завдань. Відповідно до ст.ст. 36-1, 37 Закону України «Про прокуратуру», ст. 45 ЦПК України зазначені обставини є підставою для захисту державних інтересів шляхом внесення цієї заяви.

Генеральна прокуратура України не брала участі у розгляді Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ даної справи, а про постановлену судом касаційної інстанції ухвалу дізналася з подання прокурати Автономної Республіки Крим від 15.03.2012 та звернення Національної академії наук України від 21.03.2012 про внесення заяви до Верховного Суду України щодо перегляду цієї ухвали. У зв’язку з цим передбачений ч. 1 ст. 356 ЦПК України строк подання заяви про перегляд судових рішень пропущено з поважних причин та підлягає поновленню.

Ураховуючи наведене, керуючись ст. 121 Конституції України, ст.ст. 36-1, 37 Закону України «Про прокуратуру», ст.ст. 45, 354, 355, 356, 360, 360-3, 360-4 Цивільного процесуального кодексу України, –

ПР О Ш У:

1.Поновити строк подання заяви про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.11.2011 у справі № 6-35975св11 та допустити цю заяву до провадження Верховного Суду України.

290