РОЗДІЛ V

ЕЛЕМЕНТИ ТЕОРІЇ ІМЕН

1. Ім’я, смисл, значення

Семантичний аналіз природної мови дав змогу здійсни- ти типологію мовних виразів відповідно до того, носіями яких видів мисленнєвих структур їх властивостей і відно- шень вони є. Але вирази природної мови можна розгляда- ти як знаки, що є носіями імен. З огляду на це, всі осмис- лені (значущі) мовні вирази у сучасній логіці розгляда- ються як імена. У процесі пізнавальної і практичної дія- льності предметом людської думки стають реально існуючі або умовні речі. Без позначення цих предметів людина не може обійтися.

Іншими словами, між предметами (реальними чи уяв- ними) та способом їх вживання у процесі обміну думка- ми має місце відношення іменування. Відношення іме- нування передбачає два об’єкти: позначуване та позначаюче.

Позначаюче є продуктом розумової діяльності люди- ни і має суб’єктивний характер.

Позначуване ж може бути залежним від суб’єкта пі- знання (коли йдеться про уявні предмети) і незалеж- ним (коли йдеться про об’єктивно існуючі предмети).

Позначаючим можуть бути слова, речення, комбінації ре- чень.

Отже, мовні вирази, які мають властивість бути по- значаючими, називають і м е н а м и. До імен належать окремі слова («Шевченко», «Дніпро», «річка») і словоспо-

лучення («автор поеми “Сон”», «річка, на берегах якої розташована столиця України»). Кожне з імен позначає або індивідуальний предмет, або сукупність предметів.

Те, на що вказує ім’я, називають д е н о т а т о м (десігнатом, номінатом) або значенням імені.

Один і той же денотат може мати різні імена. Так,

імена «Т.Шевченко» і «автор поеми «Сон» » вказують на одну і ту саму особу. Ця обставина зумовлює необхідність пояснити, що дає змогу пов’язувати (співвідносити) в кож- ному конкретному випадку певне ім’я з відповідним пред- метом (денотатом). Виявляється, що в процесі іменування бере участь деякий посередник, без якого неможливо ні користуватися іменами, ні знаходити і відрізняти одні предмети від інших. Посередником є інформація, знання про позначуваний предмет. Цю інформацію називають с м и - с л о м (концептом) імені1.

Смисл (концепт) і значення (денотат) складають зміст імені. Носіями імені можуть бути не тільки слова і словосполучення, а й деякі речення.

Смислом (концептом) речення-імені є інформація, яку містить у собі речення (щось про щось стверджу- ється або заперечується), а значенням – абстрактний предмет, логічна валентність («істинно» або «хибно»).

Значення мають лише дійсні імена («Франція», «ви-

нахідник радіо», «Київ»). Уявні ж імена лише символічно щось позначають, оскільки в дійсності позначуваних ними предметів не існує (такими є імена «Пегас», «абсолютно тверде тіло», «√ -1» тощо).

Смисл же мають усі імена. Виявлення смислу імені дуже важливе, бо саме смисл – та ланка, яка пов’язує ім’я з предметом. Логіку ж у теорії імен цікавить саме по- яснення того, яким чином здійснюється зв’язок імен з предметами позамовної дійсності.

Розглянемо необхідність аналізу теорії імен для логіки.

Логіка робить об’єктом аналізу ім’я з метою розв’язання, насамперед, таких питань:

1) як співвідносяться ім’я і поняття, а саме: смисл імені і зміст поняття;

2) як залежить логічне значення висловлювання від значень імен, що до нього входять;

3) які саме логічні засоби можуть забезпечити інва- ріантність висловлювань при їх взаємодії у процесі умовиводу.

1 Про поняття смислу вже йшлося, коли розглядалися рівні семіотичного аналізу знакових систем. Але зараз ми акцентуємо увагу на одному із видів знаків – на іменах.

2. Види імен

Залежно від того, вказує ім’я на окремий предмет чи вирізняє якийсь предмет із множини предметів, усі імена поділяють на:

власні і

загальні.

Власні імена позначають (індивідуальні) предмети.

Наприклад, «Платон», «Автор «Енеїди», «Варшава».

Загальні імена виділяють один предмет із множини предметів. Наприклад, «держава», «місто», «книга», «при- родний супутник».

Порівнюючи власні імена з загальними іменами, які по- значають множини, звернемо увагу на те, що загальні іме- на вказують на невизначеного представника із множини предметів – якусь державу, якесь місто і т.д. По суті, за- гальні імена на відміну від власних, не мають смислу і значення.

Наприклад, якщо слово «місто» є іменем для «Києва», «Варшави», то виявляється, що воно є іменем над імена- ми, оскільки кожний об’єкт, який воно називає, має влас- не ім’я.

Змістом загального імені є те загальне, яке притаманне кожному окремому предмету з даної множини.

Досить переконливо пояснив ситуацію з правильним ро- зумінням загального імені Б. Рассел. Він вказував, що слово «людина» позначає не багатьох людей, а невизначену людину.

Тому є сенс говорити, що загальне ім’я не позначає, а

представляє певний (довільний) предмет із множини, так як змінна х у математиці представляє якесь дові- льне число. У цьому розумінні можна трактувати за- гальні імена як своєрідні предметні змінні, це, по-перше, а по-друге, наслідком цього факту є те, що загальні імена не являються іменами у власному розумінні цього слова, бо не є іменами і предметні змінні.

Усе це дає змогу зробити висновок, що клас імен не охоплює всю множину мовних виразів, а збігається лише з категорією постійних термів. Це свідчить про різноманіт- ність відношень між словесними знаками та об’єктами. Відношення іменування (позначення) є лише одним із цих відношень.

Тому, коли йдеться про смисл, значення, принципи іме- нування, то мається на увазі характер зв’язку власних імен (постійних термів) з предметами, які вони представляють. Процедури встановлення смислу імені за характером бувають різні. В одних випадках ім’я безпосередньо вказує на свій смисл, в інших – для виявлення смислу потрібні додаткові дії (спеціальні пояснення, посилання на контекст тощо).

Власні імена у природній мові виражаються не тільки словом або словосполученням («Шекспір», «Батьківщина В.Шекспіра»), а й цілими реченнями за допомогою опера- тора означеної дескрипції, який називають йота-опера- тором і у природній мові записують у вигляді виразу «той,

хто ...». Наприклад, «той, хто написав поему «Енеїда», «Той, хто першим відкрив Америку». Форма виразу «той,

хто ...» не явно передає власне ім’я в природній мові. Візьмемо для прикладу ім’я, яке звучить так: «Той, хто

є автором «Кобзаря». Денотат цього імені – реальна лю- дина на прізвище Шевченко, народився він 1814 р. в селі Моринцях на Черкащині; був кріпаком у Енгельгарда; один з видів Шевченкової творчої діяльності була поезія, що й спричинило появу на світ «Кобзаря».

Аналізуючи це ім’я, легко можна переконатися, що тут внутрішньо закладено той нюанс (аспект, наголос, відті- нок), за допомогою якого можна відрізнити одне ім’я від іншого при однакових денотатах. Саме цей нюанс, виділе- ний з усього масиву інформації про предмет (яким ми во- лодіємо на даний час), і становить смисл імені.

Або візьмемо речення: «Той, хто є автором картини

«Катерина», яке є також ім’ям з цим же денотатом, але в цьому випадку смислом буде вже інший відтінок інформа- ції, а саме: Т.Шевченко мав талант художника, був другом Сошенка, який звернув увагу на здібності молодого Тараса, закінчив Петербурзьку академію художеств.

Очевидно, що є імена, смисл яких встановити досить просто. Але ситуація ускладнюється, коли ім’я розгляда- ється поза контекстом, скажімо, слово «Київ». Денотатом може бути і місто, і військовий корабель, і готель. Щоб однозначно встановити смисл імені, потрібний додатковий аналіз і пояснення.

Якщо смисл імені визначається конкретною ситуаці- єю або контекстом, воно називається п р о с т и м або неописовим.