Завдання 9.

• Культура як суттєва ознака етносу - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених певним етносом впродовж його історії на його власній території засобами етнічного самовираження (рідна мова, рідна релігія) і не включає імпортних зразків (наприклад, світові релігії).

По-справжньому високій етнокультурі нема потреби виходити за межі свого етносу і нав'язувати свої етнокультурні зразки іншим народам. Водночас, бажання народів знайомитись із етнічними культурами інших народів є природним, що аж ніяк не означає запозичення чужих культурних надбань, а тим більше знищення своїх власних на догоду чужим культурам. Різниця між національними культурами різних етносів полягає, насамперед, у процесі вибору-добору тих, чи інших компонентів. Запозичується від інших лише те, що зрозуміле, близьке ідейно, естетично й етично.

• Основні етапи формування українського етносу і української традиційної культури. Територію України впродовж кількох тисячоліть заселяли послідовно одні за одними різні племена. Витіснені з обжитих місць під дією різних обставин (для пошуку нових багатих на поживу місць, у результаті збройного нападу тощо), племена залишали після себе деякі наслідки своєї діяльності, здебільшого побуту, господарських занять: знаряддя праці, житло, вироби з кераміки тощо. За пізнаними пам'ятками матеріальної культури, їх сукупністю і характерними рисами визначають археологічну культуру. Племена давніх археологічних культур опосередковано причетні до генезису українського народу — як такі, що постійно підтримували життєдіяльність на наших теренах, і від яких успадковувались наступними племенами господарські та культурні досягнення. У таких випадках, коли у спадок наступним племенам-поселенцям залишаються культурні набутки господарської діяльності, побуту тощо, маємо підставу говорити про культурогенез. Культурогенез доповнює етногенез, коли йдеться про походження окремих явищ народної культури, властивих певному етносу. Найвідомішою і добре вивченою культурою IV—III тис. до н. є. була трипільська культура:

• Трипільська культура (за назвою розкопаного поселення поблизу с. Трипілля на Київщині) проіснувала два тисячоліття (IV–III тис. до н. е.) і була поширена від Верхньої Наддніпрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор’я. Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу рік, мали чітке планування. Житла були наземні, мазались глиною. Всередині були піч, лежанка і вівтар-жертовник. Основним заняттям трипільців було землеробство (вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові). Трипільські племена розводили худобу, свиней, овець, кіз, коней. Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і ткацтво. Високого художнього та технічного рівня у трипільців досягло керамічне виробництво. Лад трипільського суспільства був близький до військової демократії (виникли військові загони). Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, і в основі суспільного устрою лежали матріархальні, а згодом патріархальні відносини.

Таким чином, трипільська культура – багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство, тваринництво; у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань та елементів приватної власності; у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення протоміст з населенням майже 15–20 тис. жителів; у духовній сфері – домінування символів родючості, матеріалізації їх у символи добробуту (жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води та ін.)

Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в Трипілля. З приводу цього є кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства, і певне похолодання, і внутрішні протиріччя, і наслідок експансії агресивних племен, які прийшли з північного заходу і сходу, та інші причини привели до зникнення трипільської культури.

Сучасні археологічні дослідження підтверджують, що окремі елементи трипільської культури (система господарства, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту і кераміки та інше) стали невід’ємною частиною сучасної української культури.

• Скіфська доба. У першій половині VII ст. до н. е. зі степів Прикубання й Північного Кавказу на території України з'явилися скіфи. Перші спроби об'єднання скіфських племен датуються VI ст. до н. е. Вперше вони об'єдналися під час вторгнення величезного перського війська на чолі з царем Дарієм. Перси змушені були відступити. Скіфи були кочовиками. Основним заняттям скіфів було кочове тваринництво. Поголів'я худоби визначало майнове становище скіфів. У скіфів існували майстерні: збройові, ковальські, деревообробні. Окремим видом ремесла стала найважливіша його галузь - обробка заліза.

Другим основним заняттям скіфів були військові походи. Основу скіфського війська становила легкоозброєна піхота. Але головною ударною силою були загони важко озброєних вершників, захищених панцирами, шоломами та щитами. Скіфи були чудовими лучниками, майстерно володіли коротким мечем.

Побут скіфів визначався кочовим способом життя. Своєрідними житлами на колесах були кибитки на 4-х або 6-ти колесах, у яких переїжджали жінки та діти, зберігалося майно скіфів. Життя чоловіків із дитинства було пов'язано з конем. Одяг, оздоблений вишивкою, був зручно пристосований до верхової їзди.

В античних містах-державах Північного Причорномор'я існували ювелірні майстерні, що виконували замовлення багатих скіфів. Чудові твори ювелірного мистецтва накопичувалися в усипальницях знаті, що за своїми розмірами та багатством не мали рівних серед інших представників знаті Східної Європи. Серед найвідоміших скіфських курганів - Товста Могила на Дніпропетровщині (тут знайдено відому золоту пектораль),Солоха біля с. Велика Знаменка на території Запорізької області (тут знайдено золотий гребінь), Чортомлик - недалеко від м. Нікополя Дніпропетровської області (тут знайдено зброю).

Розвинута матеріальна культура скіфів увібрала в себе досягнення місцевих племен, передових цивілізацій Сходу, Греції та пізніше Риму. У і свою чергу Скіфія істотно вплинула на економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру населення лісостепової України.

• Грецькі міста-поліси. Грецькі міста і поселення виникли в Північному Причорномор'ї на останньому етапі так званої Великої грецької колонізації - у VIII-VII ст. до н .е. Величезне за своїми масштабами переселення греків відбувалося в умовах інтенсивного зростання міст-полісів, розвитку сільського господарства, різних ремесел та торгівлі і було обумовлене різними причинами економічного і соціально-політичного характеру. Найбільше колоній у Північному Причорномор'ї заснувало іонійське місто Мілет з Малої Азії (Ольвія, міста на Боспорі та ін.). Дорійська Гераклея заснувала Херсонес. Мистецтво являло собою складне переплетіння еллінської традиції та культурних надбань місцевих племен. В суспільному та культурному житті важливе місце посідав театр. Театр в Херсонесі, наприклад, вміщав близько 3 тисяч глядачів. Знайдено зразки музичних інструментів: кіфара, ліра, флейта, труба. Релігія в античних містах Північного Причорномор'я була політеїстичною - давні греки поклонялись багатьом божествам, що уособлювали різноманітні явища природи. З часом виділяються культи окремих божеств, які відігравали значну роль у житті античних полісів.

• Доба козацтва. На початку XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Незникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психологічну установку. Ці роки Україна жила як самостійна держава: обраний гетьман правив із радою старшини й військовою радою всім краєм. Україна поділялася па полки (їх було по вісім на правому і лівому берегах Дніпра, пізніше, коли правобережна Україна відійшла під Польщу і спустіла, на лівобережній стало десять). Кожний полк поділявся на сотні, до яких належали міста, містечка, села. У кожній сотні козаки, що жили в тій сотні, обирали сотника. Сотники з іншою полковою старшиною та козаками того полку обирали полковника. Старшина й козаки з усіх полків на військовій раді обирали гетьмана. Сотник у своїй сотні, а полковник у полку мали владу не тільки над самими козаками, але й над усіма людьми, що жили на відповідній території. При цьому міста мали власний суд і управу (магістрат чи ратушу), хоча з певними справами могли звертатися до полковника або й до гетьмана. Важливі справи полковник мав вирішувати па нараді з полковою старшиною, а гетьман із генеральною. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковників і старшину, а й військову раду — тобто простих козаків з полків. Військова рада могла й сама зібратись у нагальних ситуаціях, могла скинути й гетьмана. У цих умовах — боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури — змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. З огляду па історію і культуру XVII—XVIII ст. є всі підстави говорити, що саме з козацькою ідеологією свободи, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнювалися з ворожими) силам пов'язаний весь процес перегляду духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна, за масштабом зробленого, діяльність видатних людей і, врешті-решт, всього українського народу.

• Розвиток Української культури. Культура другої половини XIX ст. продовжувала розвиватися в умовах колонізаторських режимів, які панували в Україні. Вони намагалися тримати український народ у неуцтві, докладали всіх зусиль, щоб позбавити його національних особливостей та уподібнити своїм народам.

Проте плекаючи такий імперський ідеал, російські та австрійські власті не могли не задовольняти культурно-освітніх потреб українського суспільства, яке протягом другої половини XIX ст. зазнавало все глибших модернізаційних змін. Перетворення в сільському господарстві та промисловості й торгівлі збільшили потребу професійно підготовлених робітників, службовців, чиновників. Завершення промислового перевороту зміцнило матеріальну базу культури, стимулювало розвиток науки та освіти.

За нових умов господарювання та життєвих можливостей в народу формувався все міцніший потяг до грамоти. «Селяни один за одним самі посилали дітей „у науку", — писав у 1862 р. журнал «Основа». Нові верстви інтелігенції, кваліфікованих робітників, фабрикантів і заводчиків прагнули дати освіту своїм дітям. Усе ширшим ставав їхній духовний світ, і вони все більше потребували мистецьких творів для задоволення своїх духовно-культурних запитів. Небувало пожвавився інтерес широкої громадськості до своєї історії, мови, культури.

За таких умов українська інтелігенція поступово перетворювалася на впливову інтелектуальну й духовну силу, здатну спрямовувати культурний розвиток української нації, вести її за собою. Вона стала творцем нової української культури й використовувала всі можливості, найменші послаблення колоніальних режимів для утвердження нових позицій української культури. Такі можливості створювали буржуазні реформи. Завдяки їм інтелігенція у своїй культурно-просвітницькій діяльності могла опертися на земське самоврядування, на правовий захист прав людини, гласність, на університети, що ставали осередками вільнодумства.

Новою визначною особливістю тогочасної культури було виникнення громадсько-культурних об'єднань. За відсутності державних національних установ, вони перебирали на себе функції розвитку культури, наукових знань, ліквідації масової неписьменності, піднесення національної самосвідомості, згуртування українства.

• Етнокультурне раойнування України. Етнокультурні регіони стають складовою ідентичності населення України-Русі починаючи з 11 століття. Про перші з них згадується в давньоукраїнських літописах, виокремлюючи із загальної спільності Рустію, Галицьку землю, Надбужжя, Холмщину (Забужжя), Підляшшя (Підлісся), Перемишлянщину, Надросся, Переяславщину, Київщину, Надпоріжжя, Підкарпатську Русь. Згодом, у 12-13 століттях історичні документи фіксують і такі утворення: Червону Русь, Покуття, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полісся, а у пізніші часи, з 14 до 16 ст. — Запорожжя, Бессарабія, Північне Причорномор'я, Берестейщину, а відтак, у 17-18 ст. — Донщину, Гетьманщину, Задунайську Січ, Слобожанщину, Новоросію, Таврію, Кубанщину.

• Структура населення України. Україна - друга за чисельністю населення (після Росії) в Східній Європі. Її населення складає близько 42 млн. Окрім українців, яких майже 73 % населення, на території України живе значна частина східнослов' янських народів (росіяни, білоруси), євреї, західні та південні слов' яни (поляки, чехи, словаки, болгари). З інших етнічних груп найбільш численні романомовні народи (молдавани, румуни), греки, представники угро-фінської (угорці, естонці) та алтайської (татари, гагаузи) мовних сімей. внутрішньоетнічне протистояння, зокрема, протиставлення західних українців східним. Ідеологами націоналізму протистояння західних і східних українців подається в одіозній формулі: західні українці - етнічний еталон українства, а тому західні українці повинні підтягувати до свого рівня українців інших регіонів України. Виходить, що галичани та буковинці більше українці, ніж подоляни, запорожці або слободяни. Твердити так означає не знати етнічної історії.

• Колонізація українських земель з боку європейських народів. Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслилася на третьому етапі формування історико-етнографічних районів (ХІУ-ХУІІІ ст.) у зв’язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами. Протягом названого періоду ті чи інші українські землі, на той чи інший час опинилися у складі Угорщини, Великого князівства литовського, Польщі (Речі Посполитої), Молдавії, Туреччини, Австро-Угорщини, Румунії, Росії. етнічна історія українців, на відміну від багатьох інших народів, формувалася в умовах тривалого поділу на окремі землі та регіони, кожний з яких мав свою етнокультурну специфіку. Таким поділом (членуванням) пройнята вся історія українців, сягаючи самих її витоків. Висновки: – усталеного погляду на історико-етнографічне районування немає. Одні автори в його основу кладуть етнокультурні критерії, інші – природно-географічні. Одні обмежуються територіями, які залишилися в сучасних державно-політичних кордонах України, інші включають і регіони, які з різних причин залишилися поза етнічними межами сучасної України; – історико-етнографічні особливості окремих регіонів неправомірно трактувати перебільшено й ізольовано від загальноукраїнської етнокультурної цілісності, штучно розривати український народ на основі гіпертрофії регіональних етнографічних рис тієї чи іншої етнічної групи українського етносу; – етнокультурна регіоналізація не стала перешкодою на магістральному шляху українського етногенезу, консолідації українства в етнічну націю, яка на даному етапі все більше набирає рис державно-політичної нації.

• Основні осередки традиційної культури. Народні промисли в Україні є невід’ємною складовою української культури і однією з традиційних базових галузей народного мистецтва українців. Народна творчість входить до єдиної національної культурної спадщини через збереження духовних здобутків українського народу, його кращих традиційних цінностей. У ряді населених пунктів (Опішня, Решетилівка, Косів, Богуслав, Гавареччина, Петриківка, Діхтярі, Глиняни, Клембівка та інші) існують школи традиційного народного мистецтва. Під впливом кліматичних, природних умов, особливостей побуту українців, властивостей місцевої сировини та історичних чинників у кожному етнографічному регіоні України виробляли локальні предмети художньої образності, орнаментики, формотворення. Осередки народних промислів як складова духовної культури українського народу є одним з основних засобів збереження народних традицій, пізнання власної країни, формування гордості за її культурні надбання.

Протягом останніх двох десятиріч ця галузь культурних індустрій зазнала кардинальних організаційних змін і часткової руйнації, держава лише починає формувати свою політику щодо збереження, відродження й розвитку цього сегменту традиційної народної культури українців.

Відсутній єдиний державний координаційний центр, який би проводив постійний моніторинг й аналіз стану галузі, надавав би науково-методичну підтримку осередкам народних промислів.

З метою вирішення проблем розвитку осередків народних промислів держава активно співпрацює з громадською організацією Національна спілка майстрів народного мистецтва України. Через відсутність фінансування нереалізованими залишилися законодавчі ініціативи щодо розвитку осередків народних промислів.

Суб’єкти народних промислів в основній масі є недержавними організаціями, які не можуть розраховувати на державну фінансову підтримку, мають наявну потребу в інформаційно-правовій та рекламній підтримці з боку держави.

Не створені дієві механізми залучення позабюджетних ресурсів на розвиток народних промислів, активізації спонсорства і меценатства.

Актуальним залишається розвиток інтерактивного потенціалу осередків народних промислів для створення нових туристичних маршрутів, формування естетичних смаків молоді, творення неповторного іміджу регіону.

Завдання 10.

Розвиток сфери гостинності:

• Історія формування сфери гостинності в Україні. Перші заклади гостинності на території України виникають у ХІІ-ХШ ст., у період економічного та політичного розвитку Київської Русі. Вигідне географічне положення Київської Русі на перехресті торгових шляхів, культурні та релігійні зв'язки з країнами Середземномор'я, Балтики, Західної Європи зумовлюють розбудову міст та появу спеціалізованих закладів розміщення. Серед перших закладів гостинності у Київській Русі були постоялі двори, які тут називались "ямами". З розвитком поштового сполучення у XV ст. постоялі двори створюються біля поштових станцій, підпорядкованих Ямському наказу. У великих містах виникають гостинні двори. Їхніми послугами користувались головним чином купці, державні службовці, для яких були створені умови для проведення комерційних операцій - у структурі виділялись крамниці, торгові ряди, складські приміщення. Суспільні процеси Середньовіччя, характерні для Європи, не могли не позначитись на території України, що характеризувалась подібними релігійними тенденціями. Паломництво до відомих релігійних центрів Близького Сходу, а також сформовані в Середні віки центри паломництва в Україні, насамперед Києво-Печерська та Почаївська лаври, вплинули на розвиток сфери гостинності. Паломникам в Україні приділялась особлива увага - вони користувались значною повагою, було за честь прийняти прочан на ночівлю та нагодувати. В період XVIII ст., після остаточного приєднання України до Російської імперії, починається будівництво поштового тракту від Москви до Києва з поштовими дворами та станціями, що одночасно виконували функції закладів розміщення. Помітний розвиток готельної сфери в Україні починається лише в другій половині XIX ст. і пов'язується насамперед з Києвом та іншими великими містами.

Поштовхом розбудови готелів було відкриття у 1889 р. регулярного залізничного сполучення, що зумовлює збільшення кількості подорожуючих, які прибували у Київ.

До 1880 р. у Києві нараховувалось 15 готелів. Більшість закладів розміщення окрім харчування надавала послуги з доставки пасажирів та багажу кінними екіпажами і готельними омнібусами. Окрім Києва активно розвивалась інфраструктура гостинності в інших великих містах України - Одесі, Харкові, Ялті. В період між Першою і Другою світовими війнами у розвитку готельної сфери відбулися суттєві зміни. В межах Радянської України здійснюється націоналізація готельних підприємств і створюється єдина державна система управління готельним господарством. Відсутність досвіду управління зумовлює стихійний характер її розвитку, постійну зміну організаційних центрів управління. Лише у другій половині 30-х років XX ст. ситуація змінюється. У великих містах будуються нові і передаються у використання за призначенням окремі готелі. В період після Другої світової війни, особливо "хрущовської відлиги" спостерігалось пожвавлення туризму, міжнародних зв'язків СРСР. У 70-х роках стрімкий розвиток міжнародного туризму зумовлює розширення його матеріально-технічної бази. Для потреб внутрішнього туризму інфраструктура розміщення особливо швидко зростає у 70-х - першій половині 80-х років. За рахунок державного фінансування станом на 1983 р. в Україні було відкрито 25 готелів, 75 турбаз, 4 туристських комплекси, 11 притулків, 6 кемпінгів, 36 стоянок і наметових притулків.

• Основні характеристики сучасного стану сфери гостинності в Україні. Готельне господарство є однією з головних складових туристичної індустрії України. Проте, сьогодні можна констатувати про відсутність висококонкурентних позицій у цьому секторі національної економіки. Інфраструктура закладів розміщення в Україні не відповідає міжнародним нормам проживання та відпочинку: недостатня кількість готельних підприємств, у структурі готельних підприємств низька частка закладів високої категорії, матеріально-технічна база застаріла та потребує модернізації, відсутні сучасні засоби зв'язку та інформаційних комунікацій, ефективні та надійні системи захисту, які є передумовою високого рівня якості послуг. Насамперед, відсутнє чітке законодавче визначення місця готельного бізнесу у туристичній сфері, його відомче підпорядкування. На законодавчому рівні необхідно визначити правові, економічні та організаційні аспекти створення і розвитку конкурентного середовища на ринку сфери гостинності. Законодавча основа повинна сприяти формуванню та входженню у ринковий простір нових готельних підприємств, зокрема створенню умов правового захисту та виживання малих форм у сфері гостинності. Не вирішеною залишається проблема зміни форми власності, акціонування підприємств готельного господарства. Великі та значна частка середніх готельних підприємств в Україні перебувають у державній та комунальній формі власності (39,8 %); в окремих регіонах приватні готелі зовсім відсутні. Сучасні готельні підприємства в Україні характеризуються типовою структурою послуг, низькою спеціалізацією. Результати дослідження сучасного стану готельної сфери в Україні свідчать, саме від підвищення її розвитку, інвестування, в значній мірі залежить реальний стан туристичної інфраструктури в державі. Для ефективного функціонування готельної сфери сьогодні необхідна гнучка система державного стимулювання цієї галузі відображена у розробленій нормативно-законодавчій базі.

• Санаторно-курортне господарство. У зв’язку з погіршенням екологічних умов проживання частими стресовими ситуаціями та й просто старінням організму все більше людей потребує лікування (часто профілактичного) в санаторно-курортних закладах. Проте, як показує досвід, в більшості низька платоспроможність вітчизняних громадян та часто завищені ціни на комплексний продукт (процедури оздоровлення, проживання, харчування) в санаторно-курортних закладах не сприяють потужному розвитку ані самих закладів, ані залученню відпочиваючих. Платоспроможні вітчизняні громадяни надають перевагу відпочинку й оздоровленню в курортних закладах закордонних країн, які по забезпеченню бальнеологічними ресурсами не поступаються вітчизняним ресурсам, проте вітчизняні заклади поступаються закордонним аналогам в плані комфортабельності перебування, рівню обслуговування та іншими чинникам, що впливають на якість послуг. На сьогоднішній день деякі вітчизняні курорти комерціалізувалися, однак якість послуг таких закладів сильно відстає від європейських, при цьому ціни є завищеними. Вагомим внеском у дослідження концептуальних засад розвитку санаторно-курортної справи є праці таких відомих науковців: В.С.Кравців, М.І.Крупки, Ф.Ф.Мазур, С.В.Онишко, В.Г.Поплавського, І.В.Свиди, В.І.Стафійчук, Т.І.Ткаченко, Л.М.Шульгіної. Оскільки активізація й збільшення обсягів кількості внутрішніх відпочиваючих та експорту послуг курортного господарства є важливим фактором розвитку туризму та фактором сприяння фінансових надходжень, відомості на ринку туристичних послуг, то необхідні ґрунтовні наукові розробки в даній сфері. Санаторно-курортна справа в Україні є одним з найдавніших видів рекреації. Вітчизняні кліматичні курорти добре відомі й користувалися попитом, починаючи з ХIХ ст., однак найбільшого розвитку зазнали в ХХ ст. В сучасних умовах ринкового господарювання в санаторно-курортній справі України відбуваються структурні зміни, пов’язані, в першу чергу, з організаційно-управлінськими аспектами, а саме: зростає комерціалізація послуг даної сфери, збільшується кількість приватних (або колективної форми власності) закладів, збільшується кількість пропозицій санаторно-курортного відпочинку. Сприятливі кліматичні умови для сезонних видів відпочинку зберігаються в Україні протягом 10-11 місяців, що дозволяє говорити про можливості практично цілорічного функціонування закладів. Найбільш сприятливі кліматичні умови в гірських районах України: Карпатах та Кримських горах. При чому в Карпатах найбільш доцільно розвивати зимовий відпочинок, в горах Криму – літній, в Закарпатській області – круглорічний. Послуги санаторно-курортних закладів в 2010 р. становили 45% від загального обсягу діяльності туристичної галузі України. На сьогодні в Україні існує розвинена мережа санаторно-курортних та оздоровчих закладів, яка нараховує більше 3 тис. суб’єктів, однак за даними Держслужби статистики, в країні зменшується кількість санаторно-курортних та оздоровчих закладів. Україна має потужні бальнеологічні запаси, одні з найбільших в Європі, серед яких найбільш цінними є мінеральні води й лікувальні грязі різних типів. Проте земля з такими цінними ресурсами належним чином не оберігається, в результаті чого часто спостерігається приватизація рекреаційних територій, їх нецільове використання. З метою запобігання таких негативних тенденцій має бути розроблена комплексна державна програма розвитку санаторно-курортної справи та рекреаційних територій. Формування державної стратегії розвитку курортно-рекреаційного господарства України є актуальною проблемою в зв’язку з наступними чинниками: 1) необхідністю масового оздоровлення населення країни; 2) забезпечення конструктивної взаємодії органів державної влади України та її суб’єктів щодо комплексного раціонального використання природно-рекреаційних ресурсів та його збереження; 3) курортно-рекреаційні комплекси України мають велике національне та міжнародне значення: сприяння соціально-економічному прогресу та пришвидшення інтеграції України у світову економічну систему. Заходи щодо покращення діяльності санаторно-курортних закладів повинні передбачати: - удосконалення фінансово-економічних механізмів підтримки; - відтворення та раціональне використання природно-рекреаційних ресурсів; - можливе проведення роздержавлення та приватизації санаторно-курортних закладів; - сприяння залученню інвестицій в розвиток відповідної інфраструктури; - вихід на міжнародні ринки. Україна володіє найрізноманітнішими природно-рекреаційними ресурсами, на базі яких функціонують санаторно-курортні заклади. Проте функціонування даних закладів не можна назвати ефективним через низку причин, що роблять галузь не конкурентоспроможною. Тому на сьогодні існує об’єктивна необхідність у зміні пріоритетів управління та приведення галузі до європейських стандартів, що не може обійтися без участі держави.