Тема 5. Техніка підготовки до публічного виступу. Майстерність усного виступу

1. Поради оратору для підготовки публічного виступу.

Підготовлений текст виступу потрібно запам'ятати шляхом кількаразового повторення.

Необхідно також повправлятися у читанні тексту перед дзеркалом. При цьому голову слід тримати прямо й дивитися на уявних слухачів. Коли треба подивитися у рукопис, опускаються лише очі, а голова не нахиляється.

Читаючи текст, зосереджуйте увагу на змісті, поступово виробляючи уміння формулювати думки без опори на рукопис; після висловлення кожної думки робіть коротку паузу, щоб слухачі краще її усвідомили; після кожного абзацу витримуйте довшу паузу. Ретельна підготовка забезпечить упевненість у своїх силах.

Перед публічним виступом може з'являтися хвилювання. Тому дуже важливо також навчитися тримати себе в руках, переборюючи хвилювання. Для цього слід усвідомлювати, що слухачі такі самі люди, як і мовець. Віра у власні сили – невід'ємна складова гарного виступу. Необхідно вчитися обертати схвильованість у натхнення.

2. Важливим засобом подолання, схвильованості є контроль за диханням і м'язами тіла. Зазвичай під час хвилювання м'язи усього тіла скорочуються, стискаються кулаки, рухи стають скутими, а дихання – неглибоким. Треба вдихути і видихути (повним йогівським диханням) кілька разів на повні груди і контролювати, щоб дихання було глибоким. Можна розслабити м'язи рук, ніг, тулуба, голови (для цього позіхніть двічі або тричі) – і хвилювання почне спадати. Неквапливо пройдтися до трибуни, зберігаючи стан розслаблення і спокійного глибокого дихання, розкласти рукопис виступу і, витримавши паузу, доки не настане тиша, почати промову.

3. Основний зміст виступу доносить до слухачів голос промовця, який має бути досить сильним, щоб його чули усі в залі, чітким, виразним, приємним для слухачів.

Щодо чіткості, то вона залежить передусім від правильної артикуляції, яка передбачає ретельну вимову всіх звуків відповідно до орфоепічних норм. Недбала вимова є неприпустимою вадою, від якої слід позбуватися за допомогою відповідних вправ.

Виразність голосу зумовлюється врахуванням змісту виголошуваної промови, яка передається силою голосу і його тоном. Так, важливіші думки виділяються з-поміж інших посиленням голосу або навпаки.

Необхідно міняти під час виступу і темп мовлення, а також дотримуватися пауз: коротких між окремими реченнями, довших – між абзацами, ще довших, що називають драматичними, – для збудження уваги слухачів.

4. Дикція – чітке вимовляння звуків відповідно до фонетичної норми певної мови. Чітка артикуляція звуків залежить від ступеня натренованості активних органів мовлення – губ, язика. Тому відпрацювання чіткої дикції завжди починається з м'язових тренувань – артикуляційної гімнастики.

5. Інтонація – це поєднання звукових засобів мови, які фонетично організовують мову, встановлюють смислові відношення між частинами фрази, надають їй розповідного, питального чи спонукального значення, виражають почуття. Подібно до тональності в музиці, інтонація створює мелодійний ряд мови, надає словам звукового забарвлення, підкреслює смислові й емоційні відтінки фрази.

Інтонація включає в себе такі компоненти: тон голосу, інтенсивність чи силу звучання, його довготу і тембр.

6. Рухи. Поза. Жести. Міміка. Звукова мова доповнюється мовою тіла: мімікою обличчя, рухами інших частин тіла. Особливо тоді, коли мовець переживає під час своєї розповіді якісь відчуття, він, цілком природно, супроводжує свою усну мову мовою тіла.

Промовець, який під час свого виступу залишається нерухомим, справляє на слухачів враження неприродності. Чим інтенсивніші його відчуття, тим жвавіша мова його тіла.

Варто запам'ятати, що будь-які рухи, поза, міміка, жести мають бути природними, інакше вони привертатимуть надмірну увагу й відволікатимуть слухачів від змісту виступу. На них слід звертати увагу, уже йдучи до трибуни. Хода має бути ані надто квапливою, ані вайлуватою, недбалою, оскільки це справить неприємне враження на слухачів.

Почавши промову, доречно оглянути всю аудиторію, щоб слухачі впевнились, що промовець звертається до кожного з них. При цьому треба стояти спокійно, не роблячи різких рухів і час від часу природно міняти позу.

Жестикуляція, рухи тіла завжди загострюють увагу слухачів. Якщо ж промовець не робить ніяких рухів, то увага слухачів послаблюється. Іноді промовці роблять такі жести й рухи тіла, які своєю неприродністю і незвичністю впадають у вічі й привертають увагу слухачів.

Жести мають супроводжувати й доповнювати усне слово. Але вони не повинні привертати до себе більшої уваги, ніж сама промова. Однак уміння управляти собою, своїм емоційним станом не означає, що треба взагалі уникати жестикуляції. Адже брак жестів у промовця справляє враження неприродної нерухомості. Йдеться про те, що треба лише контролювати свої жести, уникаючи сторонніх і неприродних жестів.

Механічні жести – це жести, що супроводжують промову без зв'язку з її змістом, тобто робляться автоматично.

Ілюстративні жести – це жести, які зображують те, про що йдеться. Такі жести тільки відволікають від промови, а іноді навіть створюють комічне враження.

Емоційні жести – це жести, що підсилюють виразність промови, прикрашають її, допомагають у виділенні основних думок.

Психологи класифікують жести за трьома рівнями: 1) нижній (від попереку вниз); 2) середній (від попереку до плечей включно); 3) високий (від плечей вгору). Жести нижнього рівня виражають ненависть, опір. Жести на верхньому рівні супроводжують висловлювання про величне, святе, прекрасне в житті й мистецтві. Найбільше значень виражають жести середнього рівня: вказівним пальцем ми вказуємо на певний напрямок, предмет, особу; стиснутим кулаком підкріплюємо наголос на чомусь важливому; долонею, обернутою догори, пропонуємо щось обміркувати, зважити, оцінити; а долонею, оберненою донизу, виражаємо незгоду, заперечення, презирство; знизуванням плечей, розведенням рук даємо знати про свою невпевненість чи необізнаність у чомусь тощо.