51. Розвиток українського живопису в другій половині хіх -на початку хх ст.

Друга половина XIX — початок XX ст. — один з яскравих періодів розвитку живопису

України, адже саме в ці роки відбулося становлення критичного реалізму та зародження

найновіших мистецьких течій. Побутовий жанр, що посідав в ієрархії класицизму досить

скромне місце, поступово висувається на перший план, значно розширюючи коло сюжетів

і свої можливості. Художники прагнули осягнути людину незалежно від соціального

становища, але в усій її психологічній глибині та неповторній індивідуальності. У

середині 50-х років, після розгрому Кирило-Мефодієвського товариства розвиток

живопису в Україні на деякий час завмирає. У ці роки все, що заслуговує на увагу, було

створено у важких умовах заслання, незважаючи на заборону, Т. Шевченко(Написав

низку портретів — М. Щепкіна, М. Лазаревського, Ф. Толстого, П. Клодта та ін.), а також

в українських селах, де збирали матеріал для своїх творів вірні послідовники Кобзаря —

Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський.

З середини XIX ст. в Україні поступово формуються центри розвитку живопису —

Київ, Харків,.Одеса. В них зосереджуються виставочна діяльність, формуються місцеві

художні кадри, створюються вогнища мистецької освіти. Активізація художнього життя

безпосередньо пов'язана з діяльністю Товариства пересувних виставок (1870). Ряди

передвижників постійно поповнювалися українськими майстрами живопису, графіки,

скульптури. Серед них — М. Кузнецов, І. Похито-нов, К. Костанді, О. Мурашко та ін.

Вже в 1872 р. була перша виставка цього товариства у Києві та Харкові. Наступного року

до маршруту було включено Одесу, Полтаву, Катеринослав, Миколаїв та інші міста.

У другій половині XIX ст. відбувається процес формування української

національної школи пейзажного живопису (В. Орловський, К. Крижицький, І.

Похитонов, С. Васильківський та ін.).

Початок XX ст. — складний, сповнений гострих соціальних суперечностей і

художніх пошуків період в історії українського мистецтва. Бурхливий розвиток таких

промислових і культурних центрів, як Київ, Одеса, Харків, супроводжувався створенням

місцевих творчих об'єднань, значним поширенням виставочної діяльності. Чітко

окреслюються особливості місцевих художніх шкіл: у 1890—1893 pp. створюється

Товариство південноросійських художників, у 1893 р. — Київське товариство

художніх виставок, у 1906 р. — аналогічне харківське об'єднання, у 1896 р. —

«Товариство для розвою руської штуки» у Львові. Згодом, з розвитком нових художніх

тенденцій з'являються виставки-салони, де пропагуються найновіші течії у мистецтві.

Наприкінці першого десятиріччя XX ст. лише в Києві щороку влаштовувалось 10—15

художніх виставок. На кожній виставці шанувальники мистецтва купували від 10 до 20

творів, що свідчило про зростання духовних потреб міського населення.

В першому десятиріччі XX ст. дедалі більшого значення набуває портретний живопис. Він вбирає

в себе досвід парадного портрета XVII—XVIII ст., досягнення імпресіоністів у живописному засвоєнні пейзажу та інтер'єру, запроваджує у своїй декоративній системі барвистий світ народного мистецтва. Цей новий художній принцип багато в чому перегукується з народною українською картиною. Серед представників цього напряму одне з провідних місць посідав Олександр Мурашко (1875—1919). «Портрет дівчини у червоному капелюсі» (1902—1903), «Паризьке кафе» (1903) та ін.

Саме в ці роки стильові прикмети модерну втрачають свою привабливість і новизну. Здобутком

цього напряму було звернення до традицій народного мистецтва, яке вперше посіло місце рівноправного партнера у професійній творчості. Твори народних майстрів з об'єкта зовнішнього етнографічного обсервування стали джерелом натхнення для митців нової доби. Це забезпечило більшу сталість національним варіантам модерну. В українському мистецтві його прикмети найяскравіше проявилися у творчості В. Кричевського і Ф. Кричев-ського, Г. Нарбута, О. Новаківського, М. Бойчука та ін. Джерелом багатьох течій першої половини XX cт. — експресіонізму, кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму — було заглиблення в спокусливі, але й небезпечні глибини внутрішньої сутності буття, його суперечливого характеру. Здебільшого це досягається за рахунок ускладнення образотворчих метафор.