5. Основні теоретико-методологічні підходи трактування сутності суспільства.

Є різні теоретико-методологічні підходи, методологічні стратегії трактування сутності суспільства та визначення складових соціальної системи як головного системоутворюючого елемента. Так, соціолог І.М. Попова виокремлює три пари методологічних опозиційних стратегій, тобто стратегій, які в кожній парі побудовано на протилежних засадах:

1) поведінкова та інституаційна (залежно від того, який рівень аналізу постає як засадний – рівень поведінки людей чи суспільства в цілому); 2)об’єктивно предметна та суб’єктивно ціннісна (залежно від уявлення про значущість об’єктивного та суб’єктивного у суспільному житті), 3)функціоналістська та конфліктна (залежно від того, чому надано визначального значення – урівноваженому стану суспільства чи його мінливості й розвитку).

Згідно з першою стратегією сучасні західні соціологи досліджують суспільство на мікро- та макрорівні (мікросоціологія й макросоціологія). Якщо порівнювати мікро- і макросоціологічні підходи, то в першому випадку зосереджується увага на людській поведінці і те, що і відбувається у суспільстві, пояснюється індивідуальними чи колективними особливостями людей, а у другому головна увага звертається на саму соціальну систему та її складові, зокрема на соці інституції суспільства (економіка, політика, релігія, сім’я та ін.).Вітчизняні соціологи макро- і мікрорівні доповнюють середньою ланкою мезорівнем,  репрезентованим соц спільнотами й соц інститутами.

Іншу пару опозиційних стратегій, представлено об’єктивно предметними та суб’єктивно ціннісними стратегіями. До перших належать натуралістичні теорії, які суспільні явища уподібнюють природничим, а все, що відбувається у суспільстві, пояснюють з погляду біологічних законів. До таких теорій належать теоріїКонта і Спенсера.

Дещо осторонь перебуває теорія Маркса, котра має переважно екополітичний характер. У Маркса суспільство – це сукупність не індивідів, а тих відносин, що складаються у процесі їхньої соціальної діяльності. Характер цих відносин визначає специфіку самого суспільства.

За інших підходів як складові суспільства розглядаються соціальні процеси та явища, а також дії та взаємодії, зв’язки та соціальні відносини, соціальні цінності та норми тощо. Так, Е. Дюркгейм за головний системоутворюючий елемент бере «соціальний факт», тобто будь-який спосіб дій, що здатний справляти на індивіда зовнішній тиск

У суб’ективно-ціннісній стратегії пріоритет віддається мотивам дії, суспільним цінностям. Такий підхід наприкінці XIX  переважав у західній соціології. Особлива роль надавалася людській свідомості. Суб’єктивно-ціннісний підхід, протиставлений натуралізму й позитивізму, утворив окремий напрямок у соціології, який отримав назву«соціології, що здатна зрозуміти», через свою «інтерпретуючу» методологію. Такий підхід позначився на поглядахСорокіна, Вебера, Зіммеля.

Функціоналістський та конфліктологічний підходи характеризують суспільство за такими критеріями: чи переважають у суспільстві сили, які сприяють підтримуванню рівноваги, усталеного порядку, чи воно постійно змінюється, а суспільні системи руйнуються під впливом суперечностей і конфліктів. Суть функціоналістської теорії зводиться до того, що суспільні явища розглядаються з погляду тієї ролі, яку вони (функції) відіграють у підтримуванні цілісності суспільства як соціальної системи. Дюркгейм досліджував роль поділу праці у житті суспільства, у збереженні його єдності.багатьма різновидами. На зміну функціоналізму Дюркгейма, Конта, Спенсера прийшов структурно-функціональний аналіз Парсонса, функціональний структуралізм Мертона. Спільним для них є те, що головна увага приділялась чинникам, які підтримують наявний стан суспільства.Парсонс, аналізуючи соц систему, виокремлював, насамперед, не елементи, а функції, точніше функціональні вимоги, що без них суспільство як система функціонувати не може.  Визначивши ці функції, Т. Парсонс виділив підсистеми — економіку, політику, культуру і сім’ю як реальних виконавців, відповідальних за здійснення кожної з названих функцій.

Не було згоди серед учених і щодо визначення провідної функціональної підсистеми, тієї, котра визначає сутність суспільства. Функціоналістський підхід завжди зазнавав критики за те, що його представники недооцінювали чинники, які згубно впливають на суспільство як цілісну систему, а тому не могли пояснити ті зміни, що відбуваються у суспільстві. На це спрямували свої зусилля представники конфліктологічного підходу — віддіалектичної теорії конфлікту Маркса та Дарендорфа, яка вивчає протиборчі сили, наголошує на їх непримиренності та руйнівній дії на соціальні системи, і доконфліктологічного функціоналізму Зіммеля і Козера, де конфліктні сили розглядаються як цілком здатні подолати суперечності й відновити суспільну рівновагу.

Попова:

1. поведінкова і інституаційна;

2. об’єктивно предметна та суб’єктивно ціннісна

3. функціоналістська та конфліктна

Мікросоціологія – вивчає спілкування та поведінку людей, їхні вчинки, мотиви, значення, якого надають вони своїм взаємодіям, вплив, котрий все це справляє на стабільність або на зміни, що в ньому відбуваються.  (Хоманс, Гаффман).

Етнометодологія– вивчає людей у процесі спілкування, визначається історично детермінованими правилами й поняттями.

Символічний інтеракціоналізм– взаємодія людей, їхнє спілкування зумовлюється тим значенням, якого вони надають матеріальним речам і різним зовн виявленням поведінки (різні предмети, вчинки, жести)

Макросоціологія– значущість людської взаємодії для розуміння суспільства, але цю взаємодію зумовлено загальною природою суспільства як цілісну соц систему як соціальний організм. (Конт, Спенсер, Дюркгейм, Вебер, Маркс)

Функціоналістський та конфліктологічний підходи характеризують суспільство за такими критеріями: чи переважають у суспільстві сили, які сприяють підтримуванню рівноваги, усталеного порядку, чи воно постійно змінюється.

У суб’ективно-ціннісній стратегії пріоритет віддається мотивам дії, суспільним цінностям.

Натуралістичні теорії, які суспільні явища уподібнюють природничим, а все, що відбувається у суспільстві, пояснюють з погляду біологічних законів.

У Маркса суспільство – це сукупність не індивідів, а тих відносин, що складаються у процесі їхньої соціальної діяльності. Характер цих відносин визначає специфіку самого суспільства.

діалектичної теорії конфлікту Маркса та Дарендорфа, яка вивчає протиборчі сили, наголошує на їх непримиренності та руйнівній дії на соціальні системи.

конфліктологічного функціоналізму Зіммеля і Козера, де конфліктні сили розглядаються як цілком здатні подолати суперечності й відновити суспільну рівновагу.