свідомість молоді. Дороговказом для вчителя у цьому сенсі є розроблена творчим колективом "Концепція громадянського виховання" за редакцією О.В. Сухомлинської.
8.3.3. Традиції Полтавського регіону
Виховуючи повагу до всіх народів, що проживають на теренах України, варто усвідомлювати, що національно-культурні традиції українського народу складають у сучасних умовах основу змісту і комплексні засоби виховання. Тому педагогічні колективи покликані створити сприятливі умови для розвитку особистості учнів на основі багатих національних традицій у дусі єдності всіх поколінь українського народу і всіх етносів, що населяють Україну, подати школярам норми і зразки вірності Вітчизні, високої культури, працелюбності, моральності, забезпечити усвідомлення справжніх національних і загальнолюдських цінностей. Отже, відродження національ- но-культурних, у т. ч. і регіональних традицій, їх вивчення, систематизація й упровадження допоможе молоді визначити національні виховні пріоритети та ідеали.
Вивчаючи механізми прилучення школярів до трудових, мо- рально-побутових та художньо-естетичних традицій старших поколінь, ми керуємося положенням В.О. Сухомлинського про те, що "школа — світ душевних людських дотиків. Нехай, — пише видатний педагог, — це буде першою заповіддю нашої педагогічної етики. Відкидайте примітивні міркування про те, що, мовляв у школі не можна "розводити ніжності" — це призведе до виховання м'якотілості, слабкості. Все це не так. Різкість, грубість, „сильнодіючі", „вольові" прийоми (окрик, погрози) огрубляють людське серце, роблять його байдужим до навколишнього світу й до самого себе. А де байдужість, там не може бути й справжнього людського благородства". В цьому ми вбачаємо вітчизняний гуманний, а відтак і регіональний етнокультурний підхід до виховання дітей на національнокультурних традиціях українського народу. Справжні національні віковічні вартості — це той орієнтир, що здатний забезпечити унікальність дитини, загальне планетарне бачення проблем виховання і розвиток етнічно-національного в них у їх єдності.
При цьому слід враховувати, що в процесі виховання традиції дозволяють досягти європеїзму, а не фольклорно-етнографічного, архаїчного підходу в життєдіяльності народу. О. Вишневський зауважує, що „у виховній традиції варто розрізняти зовнішні, формальні
— 349 —
ознаки, такі як носіння сорочки-вишиванки, "культ шароварів", козацького вуса чи оселедця на голові тощо. Від них не варто відмовлятися, але їх і не слід переоцінювати, вважати головними ознаками окремішності нації. Серцевиною виховної традиції є здобутки духовні, народні ідеали, пов'язані з народним світоглядом, релігією, мораллю. Українська школа і українське виховання повинні бути національними насамперед своїм духом".
У виховному процесі варто також усвідомлювати значущість загальнолюдського, понаднаціонального, планетарного, адже існуємо ми не лише як українці, а й як люди. Нам мусить імпонувати думка, що з послабленням утисків національне починає трансформуватися в понаднаціональне, і це не означає занепад національного. Проте на сучасному етапі національного і духовного державного відродження варто акцентувати увагу на справжніх національно-куль- турних традиціях українського народу.
Полтавщина є унікальним центром національної культури і духовності України, а Полтава — визнана духовна скарбниця України. Полтавський край по праву вважається центром традиційного і локально-своєрідного народного мистецтва, що має неминуще педагогічне значення. Вишивка, килимарство, ткацтво, гончарство, рушникарство полтавського регіону — цілісний, неперевершений художній оригінальний феномен. Полтавщина — один із наймогутніших і найславетніших центрів культурної самобутності українців, загальновизнана столиця українського гончарства і кераміки, а також вишивки. Бо всесвітню славу здобули полтавські осередки народного декоративно-ужиткового мистецтва. Це, передусім, Решетилівський — традиції художньої вишивки та килимарства, Опішнянський — традиції народного гончарства; Миргородський — традиції художньої кераміки; Лохвицький, Лубенський — традиційні вироби з дерева, плетіння з лози.
Народні традиції України не можна уявити без Опішні, цього відомого осередку гончарного мистецтва. "Афінами української кераміки", "столицею гончарства" називають це давнє наше козацьке містечко, котре чи не на весь світ відоме своїми виробами з глини,
— пише Олена Клименко. В Опішні наприкінці 20-х років XX ст. нараховувалося понад 400 гончарів, 70 % населення було причетним до гончарства. Потім почався занепад. Олена Клименко згадує слова з щоденника О. Довженка: "Болить мені... В одному із цехів опішнянського заводу "Художній керамік"... зараз б'ють олію... Так-так
— 350 —
— олію! А позаминулого року тут намагались вирощувати гриби шампіньйони!" В сучасних умовах ще гірше. Молодь зовсім не бажає займатися ремеслом своїх батьків та дідів — це важко і невигідно матеріально. "Кому потрібне оте череп'я?" — чуєш неодноразово... А про духовне, про те, що Опішня — гордість української культури, ні діти, ні підлітки, ні значна частина дорослих не думають.
Велику роботу з виховання на традиціях здійснює Олександр Миколайович Пошивайло, директор державного музею-заповідни- ка українського гончарства, доктор історичних наук, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. І. Нечуя-Левицького. Він походить із сім'ї гончарів. Зацікавлення батьківським ремеслом поступово переросло в ґрунтовне наукове дослідження опішнянського, а далі й усього українського гончарства. Наукову діяльність він поєднує з виховною, про що свідчать його численні публікації, створення в Опішні за його ініціативою і матеріальною підтримкою Дитячої школи народних мистецтв, школи-театру традицій, народної пісні, українського танцю, а також загальноосвітнього колегіуму мистецтв.
Сьогодні традиції гончарства почали відроджуватися. У 1986 році в с. Опішня Зіньківського району було засновано Музей гончарства, на базі якого через три роки було створено Державний музейзаповідник українського гончарства. Велике виховне значення має Меморіальна садиба-музей видатної української гончарівни Олександри Селюченко, а також щорічне свято "День гончара".
Широко відомі в Україні й за її межами імена полтавських народних майстрів та майстринь художньої вишивки та килимарства, таких як: О. Великодна, Н. Бабенко, Л. Товстуха, Н. Гринь з Решетилівки та багатьох інших. Майстрині з фабрики художніх виробів Полтавського виробничо-художнього об'єднання "Полтавчанка", його філії в Опішні, Кременчуці, Нових Санжарах, Лубнах, Великих Сорочинцях несуть в народ кращі трудові, естетичні та моральнопобутові традиції.
Полтавська вишивка, як і інші види справжнього декоратив- но-ужиткового мистецтва, — це один з компонентів матеріальної і духовної культури українського народу, уособлення його менталітету, виразник специфічного образно-символічного й художньо-есте- тичного сприйняття ним оточуючого світу природи і людей. Традиції полтавської вишивки забезпечують можливість переосмислення підростаючим поколінням через національне почуття світової культури, виведення з орбіти провінційності на шлях усвідомлення
— 351 —
справжніх національних цінностей. Отже, вишивка — це один із видів декоративно-ужиткового мистецтва, в якому узори і зображення, гармонія кольорових сполучень відтворюють національний менталітет українського народу. Це — засіб вправляння в національній відданості, людинолюбстві і прилучення до справжньої творчості, краси і мудрості свого народу. Молода людина пізнає світ чистої фантазії, натхненних образів, мистецтво високої естетичної наснаги, простого і водночас мудрого декоративного відчуття і мислення, що сприяє формуванню національної самосвідомості.
Для "першого розуму нашого", — вважає Григорій Сковорода (полтавець за походженням), — найсвятіша справа — відродити народ як духовну спільність. "Усякий повинен пізнати свій народ і в народі себе", — вчив він. Тому в багатстві національно-культурних традицій з гордістю пізнаємо свій народ, його окремішність. Самобутність народного мистецтва Полтавщини обумовлена культурноісторичними обставинами і матеріальними чинниками, особливостями природи, економіки, культури, специфікою національної психології народу, його чуттєвої, вольової, інтелектуальної сфер, темпом і способом мислення. У зв'язку з цим є вишивки сумні, веселі й радісні, а також ніжні й замріяні. Інколи глянеш на рушник у полтавській оселі
— і душа спочиває чи підноситься, радіє чи стискається від суму.
Традиції вишивання дуже давні. Про це свідчать мозаїки і фрески соборів, народний іконопис, де святі зображені в оздобленому вишивкою вбранні. В полтавському регіоні спостерігаються найбільш ранні індивідуальні та колективні форми вишивального промислу.
Вироби з Полтавщини на початку XX ст. представляли продукцію України на міжнародних виставках і відігравали значну роль в експорті колишнього Союзу. Отже, полтавські вишивальниці — активні учасниці міжнародних, республіканських, всесоюзних, а сьогодні Всеукраїнських і Міжнародних виставок і ярмарків, де вони постійно завойовують призові місця, одержуючи золоті та срібні медалі, почесні дипломи. Основними експонатами з Полтавщини є рушники, сорочки, скатертини, блузки, хусточки, серветки, вишиті червоним або білим по білому, в традиційному полтавському стилі.
Полтавська вишивка — це національна, художньо-естетич- на, трудова традиція, своєрідний художньо-естетичний феномен. Вона була вперше представлена в системі української народної вишивки Т.В. Кара-Васильєвою. Особливий інтерес ученої до пол-
— 352 —
тавської вишивки зумовлений тим, що, по-перше, в ній відбилися найбільш типові риси українського народного мистецтва вишивання; по-друге, полтавська вишивка характеризується своєрідністю, різноманітністю, сповнена особливої декоративної краси; по-третє, вона є найбільш повним відтворенням цілісного українського стилю, не втрачаючи власної творчої оригінальності. Отже, в загальній образноемоційній системі української вишивки полтавська виступає як своєрідне художнє явище, що характеризується різноманітністю орнаментальних форм, яскравою стильовою еволюцією, виконує багатофункціональну роль. Характерною ознакою вишивки полтавського регіону є співіснування геометричного, рослинного та рослинно-гео- метричного орнаменту. У вишивці Полтавщини сконцентрувалися найбільш важливі характерні особливості вишивання всієї Лівобережної України. Традиційна полтавська вишивка має не лише функціональне значення, що досить глибоко досліджене, а й виступає засобом морального, трудового й естетичного виховання.
Існує близько 150 зразків рушникової вишивки Полтавщини. Полтавський декоративно оформлений рушник увібрав у собі творчість усіх народів України — він є одним із компонентів матеріальної і духовної культури українського народу, уособленням його менталітету, виразником специфічного образно-символічного й художньо-естетичного сприйняття ним оточуючого світу, природи і людей. Отже, вишиваний рушник входить до системи національних цінностей українського народу, його національно-культурних традицій.
Проте сьогодні вже всі народи в Україні зустрічають дорогих гостей хлібом-сіллю на розшитому рушнику, прикрашають рушниками оселю, використовують рушник у весільному обряді. Отже, національно-культурні традиції українського народу поступово сприймаються й як традиції національних меншин, тобто стають спільними для всіх народів, що населяють Україну. В ст. 1 Закону "Про національні меншини в Україні" вказується, що "Україна гарантує громадянам, незалежно від їх національного походження, рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості і самовиявлення".
Вчителі трудового навчання освітньо-виховних закладів для здібних і обдарованих дітей Полтавського регіону Л. Максименко, Л. Бондар, Т. Шихміна та інші є справжніми педагогами-виховате- лями. Як ентузіасти виховання на національно-культурних традиціях, вони передають своїм вихованцям красу, багатство і різно-
— 353 —
манітність створених упродовж віків справжніх матеріальних і духовних цінностей українського народу, вчать поважати інші народи, які історично доля розселила в Україні. Важливими елементами національної культури є звичаї та традиції у відносинах українців з іншими націями та етносами, тобто міжетнічні відносини. Доцільно також наголосити, що в сучасних умовах, коли часто-густо трапляються випадки захоплення молоді низькопробними зразками вітчизняної та зарубіжної культури, притупляються потреби пізнання, творчості, добросовісної праці, відбувається девальвація загальнолюдських і справжніх національних цінностей, у виховній діяльності особливо великого значення набуває те вічне, прекрасне і високе, переконливе і конкретне, що міститься в національно-культурних регіональних традиціях українського народу. Традиції декоративно-ужиткового мистецтва забезпечують можливість переосмислення підростаючим поколінням світової культури, формують справжні аксіологічні уявлення.
У народній вишивці, гончарстві, килимарстві, як і в рідній мові, історії, народній пісні, хореографії криються таємниці українського народознавства, споконвічне прагнення нашого народу до прекрасного. Отже, як було доведено, національно-культурні традиції — це один із головних складових елементів українознавства і комплексний засіб виховання, що надзвичайно важливо усвідомити для конструювання і моделювання виховного процесу на національно-культурних традиціях народу.
Українознавство ми розглядаємо як систему знань про український етнос, об'єднаний походженням, мовою, історією, культурою, традиціями, спільними психічними рисами, ментальністю, системою цінностей. Отже, як показує дослідження, завдяки доцільному використанню виховних можливостей усіх компонентів українського народознавства, особливо — регіональних традицій як засобу вправляння школярів у національній відданості, людинолюбстві, працелюбності, високій моральності та естетизації життя, а також прилучення до справжньої творчості, краси і мудрості свого народу, учні пізнають світ своїх батьків, чистоту переживань і почувань, реальне дійство і фантазію, вплив натхненних образів, мистецтво високої естетичної наснаги, простого і водночас мудрого декоративного і реалістичного відчуття і мислення. Народне мистецтво вчить поважати і підтримувати всі народи, пристосовуючи свободу та інтереси до потреб інших. Без цього ми б не збе-
— 354 —
регли в Україні миру й злагоди. Живі регіональні зразки народного мистецтва стимулюють в учнів найважливіше — національну віру і національний оптимізм, гордість за національну приналежність до українського народу, виховують добросусідські, толерантні відносини до всіх народів України.
Таким чином, національно-культурні регіональні традиції повинні посісти чільне місце в усьому змісті й процесі шкільної освіти і виховання.
8.3.4. Процес виховання школярів на національнокультурних традиціях українського народу
Майбутній учитель мусить усвідомити, що лише національно орієнтовані освіта і виховання здатні стати, по-перше, важливим фактором становлення громадянина України; по-друге, провідною силою державотворення і з цією метою інтегрувати зусилля всіх етносів, що населяють Україну; по-третє, запорукою зміцнення державного та етнічного компонентів у вихованні, етнокультури і полікультури особистості; по-чет- верте, засобом сприяння гуманітаризації та інтелектуалізації виховання й освіти, всього суспільства, прилучення до світової цивілізації. Отже, передусім, завдяки багатим національно-куль- турним традиціям стане можливим створення якісно відмінного національного соціокультурного виховного простору в українській державі, орієнтованого не на замиканні в собі, а на широко відкриті двері в світ, що особливо важливо в сучасних умовах, коли ми прагнемо увійти до Болонського процесу.
При цьому виховання на регіональних традиціях не допускає душевної байдужості, жорстокості, приниження інших народів, емоційної "товстошкірості". Воно формує, поряд з працелюбством, моральністю, естетичною довершеністю також повагу, милосердя, вміння відгукнутися на чуже горе, толерантність і злагоду.
Наша країна поліетнічна, тому надзвичайно важливо, щоб школярі виховувалися в дусі поваги до всіх народів, які живуть поруч, вивчали їх традиції, пропагували власні, бо "Україна — спільний дім для всіх її громадян". Наприклад, морально-естетичні, трудові традиції, зокрема, український рушник і рушникарство, стали традиційними не лише для росіян і білорусів, що живуть в Україні, а й поляків, євреїв, угорців, гагаузів, молдаван, кримських татар та інших народів.
— 355 —
Ідея рівності людей усіх національностей була і буде наріжним каменем виховання. Тому надзвичайно важливою ланкою національного виховання є почуття взаємоповаги, глибокої толерантності до чужої думки, усвідомлення того, що в України немає синів і пасинків.
Ще М. Грушевський звернув увагу на необхідність установлення в українському домі злагоди й порядку, бо від цього залежить державність України. Злагода розпочинається з сім'ї. Вона грунтується на спільній діяльності сім'ї і навчального закладу. Ю. Римаренко пише: "Сумний досвід змушує нас першочергову увагу приділяти об'єднанню народу. Адже не є таємницею, що Київська держава значною мірою тому стала здобиччю зовнішніх ворогів, що була ослаблена чварами князів, козацька християнська республіка занепала внаслідок внутрішньої боротьби за гетьманську булаву. Українська Народна Республіка була повалена через невміння лідерів різних
угруповань поставити національні інтереси вище соціальних та особистих". З цим не можна не погодитися. Тому процес виховання на традиціях мусить об'єднувати родину і школу, батьків і вчителів.
Обґрунтовуючи процес виховання школярів на національнокультурних традиціях, зважаємо, по-перше, на особливості нашого часу. Трудові, морально-побутові й художньо-естетичні традиції, їх культуротворчі функції особливо інтенсивно розвивалися у зв'язку з надією на самостійність і незалежність України й уповільнювалися в період різних окупацій і роз'єднаності українських земель. В сучасних умовах розбудови української державності народні національнокультурні традиції посідають особливе місце в науковій педагогіці та етнопедагогіці, відіграють головну роль в усвідомленні національної ідеї, відродженні й розвитку національної системи та змісту освіти і виховання. Отже, в сучасних умовах вони є національними і загальнолюдськими цінностями навчання і виховання, одними із національних пріоритетів у формуванні громадянина України.
По-друге, прилучення шкільної молоді до національних надбань, що утвердилися протягом століть, через виховання на націо- нально-культурних традиціях зумовлене психічними властивостями українського народу. Нашому народові завжди було притаманне прагнення до творення прекрасного, відчуття вдячності й радості від витвору рук, почуття оптимізму від краси навколишнього світу, світле бажання його удосконалення. По-третє, передусім на основі традицій українці зберегли протягом віків свою етнічну самобутність і цілісність, що спостерігається не лише в антропологічних рисах, мен-
— 356 —
талітеті, громадянськості, а й у системі трудових, естетичних, націо- нально-культурних звичаїв, ритуалів, матеріальних і моральних цінностей (рис. 8.3.4.1).
Рис. 8.3.4.1. Процес, напрями і джерела виховання на національно-культурних традиціях українського народу
Українцеві з його кордоцентризмом і прагненням до естетизації оточення важливо було не просто мати чисту білу сорочку, скатертину чи шматок полотна для того, щоб прикрасити житло чи витерти руки й обличчя. На Полтавщині, наприклад, кожну річ, якою користувалася родина, намагалися пофарбувати, розшити, вибілити, тобто творчо оздобити, перетворити, якщо дозволяв час, у мистецький витвір, що потім передавався дітям і онукам, залишався як спомин, зразок, засіб виховання, а саме дійство перетворювалося в традицію.
Сьогодні, за даними авторського дослідження, більш ґрунтовні знання й інтерес до традицій зафіксовані в учнів молодшого віку та підлітків. Це пояснюється нинішньою цілеспрямованою виховною роботою, яка здійснюється, починаючи з дошкільного закладу. Всього виявлено п'ять груп мотивів, які визначають діяльність, пов'язану з декоративно-ужитковим мистецтвом, народними ремеслами і промислами. Найголовніші з них — регіонально-традиційні (1), навчально-пізнавальні (2), перспективно-ціннісні (3), соціально-
— 357 —
моральні (4), комунікативно-статусні (5). Цифри вказують їх рейтинг, визначають напрямки діяльності педагогічних колективів.
Науково обґрунтований процес виховання учнів на на- ціонально-культурних традиціях може використовуватися в усіх школах. Він є багатофакторним, ступеневим, концентричним, різнобічним і цілісним, що характеризується єдністю таких головних загальних етапів: І — основний (дитинство); II — доповнювальний (підлітковий); і III — старший шкільний вік, що у свою чергу поділяється на підетапи: а) національно-культурної просвіти (активно-засвоювальний); б) діяльнісно-поведінковий (практично-творчий); в) індивідуально-самовиховний (життєвоорієнтовний); IV — об'єднувальний (рис. 8.3.4.2.).
Рис. 8.3.4.2. Єдиний процес виховання на національно-культурних традиціях українського народу:
основні етапи
Таким чином, педагогічна сутність традицій полягає в тому, що вони через освіту, виховання, самотворення індивідууму забезпечують: 1) наступність соціокультурного досвіду; 2) акумулюють генетичний код нації, служать її культурному самозахисту; 3) є результатом етнопедагогічних зусиль народу протягом багатьох століть, тому складають основний зміст виховання в сучасних умовах; 4) як своєрідний ідейно-педагогічний ключ організації виховного процесу передають велич моральних засад нації, обстоюють свободу і рівноправність старшого і молодшого поколінь; 5) об'єднують усі етноси, що проживають в Україні; 6) захищають національну самобутність українського народу; 7) зберігають і передають досвід порядку і норм життя в певних соціальних умовах і етнографічних обставинах; 8) як комплексний засіб виховання спрямовані на глибо-
— 358 —
ке і всебічне пізнання рідного народу, його минулого, сучасного й майбутнього; 9) сприяють формуванню високоморальних пріоритетів кожного учня, його професійному самовизначенню, високому усвідомленню самого себе як невід'ємної частини свого народу, нації, як самобутньої особистості, розумінню необхідності самоучіння та самовиховання.
Процес виховання на традиціях успішно здійснюється в спільній діяльності сім'ї і школи, позашкільних закладів і творчої активності особистості, на основі єдності урочної, позакласної й позашкільної навчально-виховної роботи, самовиховання, самоучіння і самотворення особистості школяра.
Завдання для самостійної роботи
1.Законспектуйте (на вибір) один із розділів науково-мето- дичного посібника A.M. Бойко і В.П. Титаренко (Український рушник — засіб виховання і витвір декоративноужиткового мистецтва українського народу. — Полтава, 1997.).
2.Оформіть графічно класифікацію національно-культур- них традицій українського народу за працями М.Г. Стельмаховича. Порівняйте її з класифікацією традицій A.M. Бойко й І.В. Охріменка.
3.Виявіть у процесі педагогічної практики найбільш поширені традиції в сучасних навчально-виховних закладах (позитивні й негативні).
4.Охарактеризуйте полтавський рушник як засіб естетичного, трудового та морального виховання.
5.Розкрийте сутність і зміст досвіду народних майстринь Полтавщини.
6.Назвіть етапи процесу виховання на традиціях українського народу, які варто конкретизувати і за якими напрямами.
7.Розкрийте зв'язки і залежності між традиціями і звичаями українського народу.
Питання контролю, самоконтролю знань та дискусії
1. У чому полягає феномен національно-традиційної культури українського народу?
— 359 —
Які інноваційні технології виховання школярів на національно-культурних традиціях українського народу вам відомі?
Якими поняттями варто, на ваш погляд, доповнити "Короткий словник з проблем національного виховання", поданий у монографії A.M. Бойко й І.В. Охріменка (Національно-культурні традиції українського народу у виховній діяльності загальноосвітньої школи. — Полтава, 1999. — 244 с.)?
Які умови ви вважаєте найбільш нагальними у вихованні на національно-культурних традиціях українського народу? Відповідь обгрунтуйте.
Які головні групи недоліків, що гальмують процес виховання молоді на національно-культурних традиціях, вам відомі? У чому полягає специфіка національно-культурних традицій Полтавського регіону?
Які з названих традицій святкування Різдва використовуються у вашій родині: святкова вечеря, зустрічі гостей, колядки, уславлення господаря дому, носіння вечері родичам, напучення молодих, збір родини за столом тощо?
Тематика бакалаврських і магістерських наукових робіт
Педагогічний потенціал національно-культурних традицій українського народу, його характеристика і способи реалізації.
Співробітництво школи і сім'ї з виховання дітей та молоді на національно-культурних традиціях.
Трудові, морально-побутові та художньо естетичні традиції Полтавського регіону, їх виховне значення. Характеристика основних етапів процесу виховання школярів на національно-культурних традиціях українського народу.
Педагогічні основи інноваційних технологій виховання школярів на національно-культурних традиціях народу. Зміст самоосвітньої методичної роботи вчителя з підготовки до виховання учнів на національно-культурних традиціях.
— 360 —
Література
1.22 видатних українських педагоги: Підручник / A.M. Бойко, В.Д. Бардінова, Ж.В. Борщ та ін.; Під заг. ред. A.M. Бойко.
—К.: Професіонал, 2004.
2.Бойко A.M., Охріменко І.В. Національно-культурні традиції українського народу у виховній діяльності загальноосвітньої школи. — Полтава, 1999.
3.Бойко A.M., Шемет П.Г. Виховуємо громадянина і професіонала: теорія, досвід. — Полтава, 2003.
4.Ващенко Г.Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994.
5.Вишневський О. Сучасне українське виховання. — Львів, 1996.
6.Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис.
—К.: Оберіг, 1991.
7.Дем'яненко Н.М. Щоб рідною мовою озивалася до наших дітей наука // Вісник ПДПУ ім. В.Г. Короленка. — Полтава, 1998. — С. 11-27.
8.Жулинський М. Національна культура та її роль у сучасному діалозі цивілізацій // Слово і час. — 1998. — № 1. — С. 64-67.
9.Кузьменко О.Д. Українське народознавство в школі // Постметодика. — 1994. — № 3. — С. 12-14.
10.Культура і побут населення України. — К.: Либідь, 1993.
11.Любар Н. Народна педагогіка про виховання дітей у сім'ї // Початкова школа. — 1998. — № 10. — С. 68-70.
12.Попов Л.А. Воспитательный потенциал религии // Педагогика. — 1992. — № 7-8. — С. 72-77.
13.Скупіна В.І. За традиціями української педагогіки // Початкова школа. — 1992. — № 7. — С. 7-9.
14.Стефаник С.К. Практичне народознавство. — Харків, 2002.
Тема 8.4
Виховна робота в навчальних закладах для здібних і обдарованих дітей
8.4.1.Науково-теоретичні засади організації виховного процесу в навчальних закладах для здібних і обдарованих дітей.
8.4.2.Виховання у процесі навчальної діяльності.
8.4.3.Позакласна та позашкільна виховна робота в школі-комплексі, ліцеї, гімназії та авторській школі.
8.4.4.Специфіка діяльності класного керівника в умовах навчально-виховного закладу нового типу.
8.4.1.Науково-теоретичні засади організації виховного процесу в навчальних закладах для здібних і обдарованих дітей
Інтенсивне становлення й розвиток освітніх закладів для реалізації обдарованості (шкіл-комплексів, ліцеїв, гімназій, авторських шкіл), що останнім часом спостерігаються в Україні, потребують осмислення їх функціонування у сфері виховної діяльності, оскільки, на відміну від навчального процесу, якому приділяється основна увага, визначення концептуальних підходів в обґрунтуванні змісту та організації виховання учнів у них вимагає поглиблення.
Виховна робота в школах-комплексах, ліцеях, гімназіях, авторських школах здійснюється у відповідності до Національної доктрини розвитку освіти України у XXI ст., законів України "Про освіту", "Про загальну середню освіту", Концепції національного виховання, Інструкції про організацію та діяльність гімназії (ліцею) (Наказу Міністерства освіти України № 217 від 20 липня 1995 р.) та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність навчальних закладів І-ІІІ ступенів. Головною метою діяльності навчаль- но-виховних закладів для здібних і обдарованих дітей є створення умов для розвитку талановитої, обдарованої молоді, залучення її до систематичної науково-дослідницької, пошукової, експериментальної роботи. Згідно з названими вище державними освітніми документами пріоритетними напрямами у виховній ро-
— 362 —
боті шкіл-комплексів, ліцеїв, гімназій, авторських шкіл на сучасному етапі є: реалізація особистісного підходу в процесі виховання; прилучення молоді до національної та світової культури; збереження морального, фізичного та психічного здоров'я підростаючого покоління; виховання патріотизму, громадянських якостей особистості; забезпечення педагогічних умов для соціалізації гімназистів (ліцеїстів), виховання в них життєвої компетентності1.
У центрі уваги концепції розвитку навчально-виховних закладів цього типу — індивідуальність, обдарована особистість, яка самостійно визначає свої позиції і приймає рішення, досягає суттєвого рівня розумового розвитку і професійної майстерності порівняно зі своїми ровесниками, готова до науково обґрунтованих і виважених дій у нестандартних ситуаціях, усвідомлює відповідальність перед собою, родом, колективом і суспільством за результати власної діяльності. Адже талант, творчі здібності особистості можуть бути спрямовані як на добрі, так і на злочинні справи. Завдання ж полягає в розвитку кращих рис обдарованої дитини. Все це відповідає новій філософії і парадигмі освіти, зміщенню домінант у бік антропософських і гуманістичних пріоритетів.
Гімназія — середній загальноосвітній навчально-виховний заклад ІІ-ІІІ ступенів, що забезпечує науково-теоретичну, гуманітарну, загальнокультурну підготовку обдарованих і здібних дітей у відповідності до профілю (переважно гуманітарного, але існують гімназії природничого та фізико-математичного спрямування). В Україні досить активно відбувається розвиток мережі гімназій, багато з них уже досягли значних результатів: гімназія східних мов м. Києва, гуманітарна гімназія м. Шостки, академічна гімназія № 45 м. Харкова, школи-гімназії № 9, 31, 32, 33 м. Полтави.
Ліцей — середній загальноосвітній навчально-виховний заклад III ступеню, що забезпечує здобуття освіти понад державний освітній мінімум, здійснює науково-практичну підготовку талановитої учнівської молоді у відповідності до профілю (економічного, технічного, правового, природничо-математичного, спортивного тощо). У наш час плідно працюють Національний ліцей № 1 м. Полтави, Саксаганський природничий ліцей м. Кривого Рога, ліцей при
1 Про затвердження Інструкції про організацію та діяльність гімназії, Інструкції про організацію та діяльність ліцею (Наказ Міністерства освіти України № 217 від 20.07.95) // Інформаційний збірник Міністерства освіти України. — 1996. — № 1-2. — С. 49-63.
— 363 —
Донецькому університеті, ліцей "Грант" м. Києва, Український фізи- ко-математичний ліцей Київського університету, ліцей мистецтв м. Керчі, ліцей-інтернат м. Нововолинська.
Авторська школа — оригінальна загальнопедагогічна, дидактична, методична чи виховна система, опрацьована з урахуванням досягнень педагогіки, психології, вікової фізіології та інших наук, вітчизняного й зарубіжного педагогічного досвіду, яка реалізується під керівництвом чи за участю її автора (авторів) принаймні в одному навчально-виховному закладі. У своїй діяльності авторські школи повинні обов'язково дотримуватися певних умов: 1) наявність оригінальної ідеї; 2) підбір висококваліфікованих, професійно підготовлених учительських кадрів, спроможних творчо розв'язувати різноманітні педагогічні завдання; 3) розробка авторських навчаль- но-виховних планів і програм, що відображають особливості авторської школи, її профіль; 4) підготовка авторських навчальних посібників, підручників, кабінетів, лабораторій; 5) створення авторських традицій, які властиві даному навчально-виховному закладу, що акумулює накопичений досвід у вихованні. У педагогічній практиці відомі технології авторських шкіл: A.M. Тубельського (м. Москва), школи-комплексу М.П. Гузика (м. Одеса), приватної школи М. Чумарної (м. Львів), національної школи № 37 (автор O.A. Писанський, м. Полтава).
Важливою умовою забезпечення ефективності виховного процесу в школах нового типу є організація навчально-виховного закладу як педагогічного комплексу, до складу якого входять дитячий садок, школа, позашкільні заклади, професійно-технічні училища, вищі навчальні заклади, трудові колективи, громадські організації тощо.
Школа-комплекс — навчально-виховний заклад, сутність якого полягає у створенні на основі взаємодії із середовищем найкращих соціальних і психолого-педагогічних, матеріальних, кадрових, режимних та організаційних умов для розвитку особистості школяра, реалізації принципу наступності в процесі виховання, ранньої та поетапної діагностики учнів, формування професійних нахилів та їхньої професійної спрямованості. На відміну від загальноосвітньої школи, школа-комплекс (школа-дитсадок, дитсадок-школа-позашкіль- на установа, школа-ПТУ, школа-ВНЗ) повинна органічно забезпечувати взаємозв'язок освіти, умови для безперервного навчаль- но-виховного процесу, сприяти розширенню зв'язків освітнього закладу з сім'єю, громадськістю, науковими та культурно-освітніми ус-
— 364 —
тановами. Так, наприклад, ліцей № 28 м. Полтави працює у співдружності з дошкільними дитячими закладами №№ 17, 62, кафедрою педагогіки Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка, Полтавським національним технічним університетом ім. Ю.В. Кондратюка та базовими підприємствами (електромеханічним заводом та автоколоною 15354). Навчально-вихов- ний комплекс № 28 м. Дніпропетровська об'єднує декілька дитячих закладів: спеціалізовану школу естетичного профілю (1-2 класи), гімназію (5-11 класи), медико-профілактичний центр позашкільної роботи.
Дослідження досвіду діяльності шкіл-комплексів, ліцеїв, гімназій та авторських шкіл доводить, що необхідною умовою організації виховної роботи в освітніх закладах цього типу є постійне впровадження нових досягнень педагогічної науки, новітніх виховних та дидактичних технологій, а також неперервний творчий пошук шляхів, засобів і методів підвищення ефективності процесу виховання. Зокрема, у педагогічній практиці навчально-виховних закладів для здібних та обдарованих дітей планомірно втілюються у життя сучасні виховні концепції, що розроблені провідними українськими вченими, серед яких: "Концепція виховання особистості" (автор І.Д. Бех), "Школа діалогу культур" (автор B.C. Біблер), "Оновлена парадигма виховання" (автор A.M. Бойко), "Творча обдарованість і її генезис" (автор В.О. Моляко) та інші. Не залишаються поза увагою вчителів різноманітні наукові експерименти та педагогічні інновації. Але, поряд із цим, необхідно зазначити, що у школах нового типу важливо не тільки поширювати творчий досвід виховання молодого покоління, а й організовувати контроль за виконанням необхідного освітнього мінімуму, за збереженням корисних традицій, перенесенням їх у школи-комплекси, ліцеї, гімназії та авторські школи. У процесі дослідницької роботи одним із провідних науковців, що займаються цією проблемою, A.M. Бойко розроблені критерії-ознаки, за якими доцільно здійснювати оцінку й відбір нових виховних систем і технологій для впровадження їх у практику освітніх закладів для здібних і обдарованих дітей. До цих характеристик належать: актуальність; відповідність часу; гуманістичність; спрямованість на особистість; відповідність меті виховання; системність; методична підготовленість до впровадження; наступність; відповідність загальним тенденціям національної системи освіти; цілісність; ефективність у сучасних умовах; реальна перспективність1.
Отже, діяльність педагогічного колективу навчального зак-
1Бойко A.M., Шемет П.Г. Виховуємо громадянина і професіонала: теорія, досвід.
—Полтава: Видавництво "Полтава", 2003. — С. 214.
—365 —
ладу для здібних і обдарованих дітей спрямована на пошуки нетрадиційних підходів до організації виховної роботи в процесі поєднання навчальної, позакласної та позашкільної діяльності (рис. 8.4.1.1).
Рис. 8.4.1.1. Структурно-логічна модель виховної роботи
унавчальних закладах для здібних і обдарованих дітей
8.4.2.Виховання у процесі навчальної діяльності
Основою виховного впливу на особистість у закладах ново-
го типу є навчальна діяльність. Саме під час систематичного викладання навчальних дисциплін учитель має змогу не тільки організовувати засвоєння учнями наукових знань і практичних умінь, а й
— 366 —
цілеспрямовано виявляти могутній виховний потенціал загальнолюдських та національних цінностей.
Прийнято вважати, що основним із виховних аспектів навчальної діяльності є зміст предмета, але в освітніх закладах нового типу такий підхід не можна вважати достатнім і правомірним. Аналіз структури уроку дає підстави стверджувати, що досить значне виховне навантаження несуть й інші фактори: взаємини учасників педагогічного процесу, організація уроку, навчальна праця, психологічна атмосфера, методи навчання, контроль, оцінювання тощо.
Виховання учнів у процесі навчальної діяльності забезпечується гуманістичною спрямованістю педагога, що виявляється у характері взаємин учителів і учнів. Гуманізм учителя передбачає насамперед самовіддану і сумлінну працю, повагу і віру в кожну особистість, увагу, допомогу, співчуття й співпереживання в труднощах людського становлення, винятково вдумливий, самокритичний аналіз усієї своєї діяльності. Внаслідок педагогічно доцільної організації творчої, морально-етичної взаємодії педагога та учнів на уроці між ними виникають суб'єкт-суб'єктні виховуючі відносини, що спрямовані на досягнення мети виховання під час навчальної діяльності. Відомий сучасний дослідник, автор науково-педагогічної концепції формування виховуючих відносин у загальноосвітній школі A.M. Бойко зазначає, що структурними складовими таких взаємовідносин є дії, поведінка й емоції суб'єктів виховного процесу. В зв'язку з цим необхідно підкреслити важливість особистісних рис, манер, учинків учителя навчально-виховного закладу нового типу, адже кожним своїм словом, поглядом, жестом, посмішкою, інтонацією педагог справляє значний виховний уплив на особистість учня. Управління емоційним станом передбачає не придушення й приховування емоцій, а використання їх як ефективного засобу підвищення виховного потенціалу навчальної діяльності.
Сформовані виховуючі відносини у закладах для здібних і обдарованих дітей забезпечують умови для досягнення найвищих рівнів взаємодії — співробітництва та співтворчості. Вчителі таких типів шкіл усвідомили, що співпідпорядкування — це елементарний рівень взаємодії, адже такі відносини побудовані на строгому дотриманні нормативних прав і обов'язків учасників навчально-ви- ховного процесу. Воно є основою і передумовою співробітництва й співтворчості.
Взаємодія при співробітництві в школі-комплексі, ліцеї, гімназії
та авторській школі будується на спільному інтересі до навчальної дисципліни, на взаємній повазі та довір'ї. Великого виховного значення набувають постійне професійне удосконалення вчителя, його доброзичливість, відкритість у спілкуванні, закоханість у свою справу, особистий приклад педагога, організація різноманітної самостійної діяльності учнів, атмосфера змагання тощо. Співробітництво в навчанні забезпечує виховання найкращих рис особистості, свідоме сприйняття навколишньої дійсності, формування критичного відношення до себе та індивідуальної спрямованості школяра на саморозвиток.
Порівняльний аналіз виховної роботи в загальноосвітніх школах і навчальних закладах для здібних і обдарованих дітей доводить, що співробітництво у нових типах шкіл перш за все досягається на уроках, а в традиційних — у позакласній роботі. Спостереження за виховною роботою вчителів у ліцеї № 28, гімназіях №№ 9, 33 м. Полтави дали змогу зробити висновок, що взаємини співробітництва починають складатися вже на етапі підготовки до уроку. Наприклад, у вчителя математики В.А. Земляного (гімназія № 33) математичний актив складають майже всі учні класу. З ними він готує урок, випробовує варіанти пояснення, ступінь складності навчального матеріалу, варіанти його закріплення. Після закінчення уроку вчитель знову збирає найбільш активних учнів, вони аналізують, що було вдалим, висловлюють свої пропозиції. Завдяки такій взаємодії у процесі навчальної діяльності відбувається виховання відповідальності, творчої активності, самостійності у мисленні та діяльності гімназистів, згуртування учнівського колективу.
Успішно реалізуються виховні можливості навчальної діяльності на інноваційних уроках, що набули популярності у школахкомплексах, ліцеях, гімназіях та авторських школах. До них відносяться: урок-конференція, урок-вікторина, урок-інтерв'ю, урокподорож, урок-захист ідеї, урок-"круглий стіл" тощо. На таких заняттях учні працюють із додатковою літературою, ведуть пошуки нової цікавої інформації, самостійно готують і проводять експерименти, влаштовують цікаві наукові обговорення. Така організація навчання сприяє формуванню пізнавальних потреб, власної точки зору дитини та вміння її обґрунтовувати, вихованню в учнів таких якостей особистості, як допитливість, цілеспрямованість, уважність, самостійність, наполегливість, а також стимулюванню механізмів самовиховання та самоосвіти.
Найвищий рівень виховної взаємодії — співтворчість, коли
— 368 —
педагоги і учні об'єднані творчим діалогом-пошуком нового у змісті навчальної дисципліни, досягається в освітніх закладах нового типу шляхом запровадження у педагогічну практику театралізованих занять. Сценічне дійство дозволяє органічно поєднати емоційне виховання особистості дитини зі змістом навчального предмета. На такому уроці знімається напруженість, утверджується атмосфера взаємної довіри, відвертості та відкритості. Дидактичне дійство сприяє самовираженню дитини і, разом із тим, не вимагає професійної майстерності, яка є обов'язковою для мистецьких колективів. Тому театралізований урок передбачає багато ролей, які доступні будь-якій дитині, задовольняють її потреби у рольовій грі; водночас цей урок зберігає привабливість театру в традиційному розумінні: костюми, декорації, музичне оформлення. Отже, дидактичний театр, з одного боку, виконує навчальні завдання, а з іншого — є потужним засобом морального, естетичного та емоційного виховання учнів.
Цікавим є досвід проведення уроків театральної діяльності у навчально-виховному комплексі № 28 м. Дніпропетровська. Вони синтезують у собі різні види мистецтва: музику, літературу, образотворче мистецтво, танці тощо. З виховною метою вчителі на уроці застосовують нестандартні види діяльності, такі як фантазування за картинами, конкурси на кращу імпровізацію за художніми творами, вправи на координацію у просторі, виконання пластичних етюдів, проведення мовної гімнастики. У такий спосіб педагоги розв'язують проблему комплексного підходу до виховання учнів.
Спираючись на думку В.О. Сухомлинського, який був переконаний, що правильно організована навчальна діяльність учнів — їхня праця — може сприйматися школярами не лише як необхідність, а й як джерело радості та натхнення, вчителі освітніх закладів для здібних і обдарованих дітей докладають зусиль, щоб кожний учень під час навчання пережив три етапи: напруження, успіх і радість. Завдяки такій організації роботи гімназисти (ліцеїсти) отримують повноцінне задоволення від праці, усвідомлюють, що вона є основою життя, фізичного й морального існування людини.
8.4.3. Позакласна та позашкільна виховна робота в школі— комплексі, ліцеї, гімназії та авторській школі
Складні завдання виховання не можуть бути вирішені тільки засобами навчальної діяльності. У розв'язанні цього питання важли-
— 369 —
ва роль належить позакласній і позашкільній роботі, що ефективна лише в цілісному навчально-виховному процесі та за умови наявності сформованих виховуючих відносин. Досвід переконує, що у навчальних закладах для здібних і обдарованих дітей особливе значення має зміст виховної роботи. Сучасність змісту та форм забезпечує стійкий інтерес учнів та вчителів, сприяє організації взаємодії на рівні співробітництва і співтворчості.
Позакласна виховна робота в освітніх закладах для реалізації обдарованості передбачає: 1) залучення учнів до педагогічно організованої художньо-творчої колективної діяльності у загальношкільних самодіяльних об'єднаннях і колективах ("Хор", "Оркестр", "Театр" тощо); 2) керівництво груповою та індивідуальною формами роботи у шкільних гуртках і клубах за інтересами ("Етнофольклорні студії", "Українські народні художні промисли", "Хореографічна студія", "Народна іграшка", "Юнкори-мистецтвознавці" і т. д.); 3) проведення масових мистецьких заходів у навчально-виховному закладі або на його базі (концерти, виставки, вернісажі, дитячі театралізовані ранки, літературно-музичні вечори, зустрічі з митцями, календарно-обрядові та інші свята); 4) організацію різноманітних форм розважально-виховної діяльності учнів під час дозвілля ("Вокально-інструментальні ансамблі", "Театр мод", "Дискотека", "Мистецький брейн-ринг" тощо).
Враховуючи сучасні події у соціально-економічному та сус- пільно-політичному житті країни та світу, стрімкий процес відродження української культури, піднесення національної свідомості, вагоме місце у позакласній виховній роботі шкіл нового типу посідає цикл диспутів, бесід, лекцій, що спрямовані на розширення світогляду школярів: "Я — громадянин України", "Глобальні проблеми людства", "Уплив засобів масової інформації на особистість", "Актуальність питання війни та миру в наш час", "Українська культура: історія і сучасність", "Забуті імена" і т. ін.
Позашкільна виховна робота передбачає колективну та групову роботу з учнями за межами навчально-виховного закладу, але під керівництвом або за участі вчителів (екскурсії до музеїв, фольклорні експедиції, відвідування театральних вистав, концертів, художніх майстерень тощо). Науковим осмисленням сучасного стану позашкільної освіти й виховання є "Концепція позашкільної освіти та виховання", затверджена колегією Міністерства освіти України в
— 370 —
1996 році1. Позашкільне виховання у навчально-виховних закладах для здібних і обдарованих дітей реалізується шляхом заснування різноманітних творчих та науково-дослідницьких об'єднань. У відповідності до змісту й мети виділяють два підходи до організації позашкільної виховної роботи, що здійснюється в освітньому закладі — комплексний і профільний. Комплексний підхід передбачає створення об'єднань дітей за інтересами: гуртки, секції, клуби, студії, театри тощо. Профільний підхід забезпечує умови для творчого інтелектуального та духовного розвитку учнівської молоді в процесі реалізації певного напряму діяльності: технічного, економічного, естетичного, спортивного тощо.
Позакласна та позашкільна виховна робота у закладах нового типу відрізняється сучасністю форм організації та структурною різноманітністю. Так, наприклад, у м. Сєвєродонецьку Луганської області виховання ліцеїстів здійснюється у відкритому клубі "Інтелект", що складається з декількох студій: "Гра", "Дзеркало", "Дебати", "Дозвілля", "Будьмо знайомі", "Зустріч із прекрасним", вибір яких визначено такими напрямами виховної роботи як охорона життя та здоров'я учнів; виховання національної свідомості, патріотизму; виховання духовності, формування моральних цінностей; розвиток інтелекту, естетичне виховання, правове виховання, профілактика правопорушень2.
Цікаво організована позакласна та позашкільна виховна робота у ліцеї при Донецькому університеті, спрямована на виховання інтелігентності — комплексної характеристики соціальної поведінки людини, яка свідчить про рівень її інтелекту, моральної та естетичної зрілості. Однією з важливих форм роботи є діяльність ліцейського клубу "Інтелігент", де діти зустрічаються з представниками наукової та творчої інтелігенції, дискутують, обговорюють спектаклі й книги, набуваючи власних позицій, поглядів. Тут старшокласники залучаються до скарбниці досягнень культури українського народу, моральних та естетичних цінностей. Для розв'язання спірних питань у ліцеї існує дискусійний клуб, в якому учні навчаються відстоювати свою точку зору, коректно вести полеміку, аргументувати свої погляди та обстоювати власні ідеї. Тематику дискусій клуб планує у
1 |
Концепція позашкільної освіти та виховання // Інформаційний збірник Міністерства |
|
освіти України. — 1997. — № 7. — С. 22-32. |
2 |
Скурідіна О. Орієнтир — особистість (Особливості виховної роботи в ліцеї) // |
Сільська школа України. — 2002. — № 8. — С. 29-30.
— 371 —
двох аспектах — загальнофілософському та науковому. Загальнофілософська проблематика має великий виховний потенціал, зокрема, включає питання: зв'язку духовного з матеріальним; сутності загальнолюдських моральних цінностей; у чому щастя людини, сенс життя та інші. У ліцеї працює клуб "Сім'я", адже саме родина має унікальні можливості виховного впливу на дітей. У рамках цього клубу в класі організовані батьківські дні, під час яких відбуваються зустрічі ліцеїстів із членами родин однокласників. Ці люди повинні мати дві важливі якості: по-перше, бути чимось цікавими для учнів (своєю професією, життєвим досвідом, талантом); і, по-друге, виявляти бажання стати корисними для дітей1.
Слід зазначити, що в сучасних навчальних закладах для здібних та обдарованих дітей активно відроджується використання виховного потенціалу туристсько-краєзнавчої роботи, яка, при вмілій організації сприяє вихованню у молоді громадянської свідомості, патріотичних почуттів, дбайливого ставлення до духовної спадщини українського народу.
У процесі організації позакласної та позашкільної виховної роботи важливо враховувати особливості родинного життя дитини. Родина, школа і громада — це невід'ємні взаємопов'язані складові єдиного процесу виховання справжніх громадян. На досягнення гармонії родинно-громадсько-шкільного виховання спрямована діяльність осередків української школи-родини. Теоретичною базою навчально-виховного процесу цих освітніх закладів є "Концепція школи нової генерації — української національної школи-роди- ни" (автори П.П. Кононенко та Т.П. Усатенко). Процес виховання в школах-родинах майже повністю усуває дистанцію між сім'єю і школою, дитячим садком і початковою освітою, дитиною та суспільством. Це досягається шляхом створення класів-, груп-, садківродин, що є навчально-виховним мікросередовищем, що охоплює педагогів, учнів і членів сім'ї. Вчителі спільно з батьками мають змогу не тільки зблизити школу із сім'єю, а й забезпечити педагогічну гармонію в їхній виховній взаємодії. Значну виховну роль відіграє і те, що школа-родина відкриває широкий простір для використання у своїй діяльності скарбів народної педагогіки, що збагачує науку досвідом сімейного і шкільного виховання. Етнопедагогічний підхід
1Алфімов В., Вітко Т. Виховання інтелігентності у ліцеїстів // Рідна школа. — 1996.
—№ 1. — С. 11-13.
—372 —
у розбудові школи-родини відображений у провідних педагогічних принципах її виховної діяльності, до яких належать: народність, державотворення, природовідповідність, гуманізація, забезпечення єдності, наступності і спадкоємності поколінь, культуровідповідність, систематичність педагогічного впливу, врахування регіональних особливостей тощо1.
Концепція школи-родини пропонує модель виховання, до якої входить низка параметрів, одним із яких є спілкування, що забезпечує пізнання навколишньої дійсності, світу людських відносин і самого себе на основі визнання особистості найвищою соціальною цінністю, ствердження принципу гуманізації міжособистісних стосунків, надання їм виховуючого характеру. Основою змісту виховної роботи в школах-родинах стали традиції та культурні надбання українського народу. Широко використовуються такі позакласні та позашкільні виховні заходи: фестиваль родинних свят, конкурс на знання історії свого міста, села, збір матеріалів про видатних учених, митців, громадських діячів рідного краю, дні родини, вечір сімейних традицій, свято матері тощо. У школах-родинах усі позакласні та позашкільні заходи відбуваються за активної участі батьків. Так, наприклад, дитячими гуртками та творчими об'єднаннями керують компетентні у цій справі члени сімей учнів. Усе це сприяє створенню сприятливих умов для самовиявлення, самореалізації не тільки дітей,
ай дорослих.
Унавчально-виховних закладах для здібних і обдарованих дітей передбачається якнайширше співробітництво і співтворчість школярів, учителів, батьків, державних органів, меценатів, підприємців
— усіх, хто мешкає і працює в мікрорайоні навчально-виховного закладу. Позитивним фактором в організації виховного процесу є зв'я- зок із громадськістю, що характеризується різноманітним змістом та оригінальними формами: а) власна видавнича діяльність (шкільні газети, альманахи дитячої творчості, літопис діяльності школи, методичні бюлетені тощо); б) активний контакт із засобами масової інформації (підготовка статей до всеукраїнських та місцевих газет, журналів і т. ін.); в) безпосередня взаємодія з іншими навчальними закладами (участь у виставках та ярмарках освітніх закладів, презентація книг, проведення конференцій, семінарів на базі школи тощо).
1Усатенко Т. Українська національна школа-родина — ціннісний орієнтир суспільства // Початкова школа. — 1997. — № 5. — С. 8-9.
—373 —
8.4.4. Специфіка діяльності класного керівника в умовах навчально-виховного закладу нового типу
У виховній системі гімназії, ліцею, школи-комплексу, авторської школи загальна стратегія виховання реалізується класним керівником (педагогом-куратором, класним наставником, тьютором) з урахуванням індивідуальних особливостей школярів, середовища, ситуації, соціуму, особистісних якостей і можливостей. Саме тому виховна модель класу в освітніх закладах нового типу завжди має чітко індивідуалізований характер, що створює широке поле для особистісно орієнтованих стратегій виховання. Класний керівник допомагає учневі цікаво прожити своє шкільне життя, наповнити його подіями, справами, враженнями, творчістю. Завдяки йому на життєвому шляху дитини переплітаються особисте і суспільне, індивідуальне і колективне. Діяльність класного керівника в умовах навчально-виховного закладу нового типу ґрунтується на філософському переконанні, що життя людини — це не лише події, а й ставлення кожної особистості до них. Таким чином, виховний процес розглядається як становлення усвідомленого ставлення особистості до всього, що з нею відбувається. Виходячи з цього, статус класного керівника набуває нового змістового наповнення — він виступає як консультант, помічник, старший товариш. Тобто йдеться про визначальну роль вихователя в забезпеченні педагогічної підтримки й допомоги у життєвому і професійному самовизначенні гімназистів
(ліцеїстів).
Важливою складовою частиною діяльності класного керівника в навчально-виховних закладах для здібних і обдарованих дітей
є всебічне вивчення особистості та складання програми розвитку і саморозвитку учня. Для цього класний керівник застосовує комплекс засобів: діагностика рівня розвитку, навченості і вихованості дитини (метод обстеження), спостереження, бесіди, опитування, анкетування, самоаналіз. Класний керівник очолює дослідницьку групу, яка складається з нього самого, викладачів освітнього закладу, психологічної служби, лікаря, батьків і дитини. На базі даних вивчення особистості класний керівник розробляє програму розвитку і саморозвитку дитини, яка є основою для організації індивідуальної виховної роботи. На годині спілкування учні ознайомлюються з програмою, на батьківських зборах із нею знайомляться батьки, на педагогічних консиліумах — викладачі. Методичні рекомендації щодо виховання та розвитку дитини дають змогу педаго-
— 374 —
гічному колективові працювати індивідуально з кожним учнем, формувати мотиваційний механізм діяльності, моральні та вольові якості особистості. Плануючи групову роботу в класі, класні керівники і викладачі-предметники також використовують діагностичний лист (картку) з метою визначення груп учнів за певними рівнями вихованості. Впродовж перебування дитини в навчально-виховному закладі класний керівник відзначає у програмі її досягнення, що дозволяє об'єктивно аналізувати доцільність організації виховної роботи та накреслити перспективу на майбутнє1.
У цьому зв'язку цікавий досвід Українського гуманітарного ліцею Національного університету ім. Т.Г. Шевченка, де педагогикуратори об'єднані у своїй діяльності й утворюють кафедру національного виховання. Вона розробляє структуру та зміст виховних моделей, тематику батьківських нарад, основні напрями та технології розвитку обдарованості ліцеїстів, проводить порівняльний анал із навчально-виховних досягнень, а також визначає особистісну траєкторію успіху кожної дитини. У структурі керівництва виховною роботою в ліцеї кафедрі національного виховання, що взаємодіє з дорадчими структурами управління (педагогічною радою, учнівським парламентом, батьківською радою та предметними кафедрами), відводиться центральна — синтезуюча, перетворювальна — роль.
Сьогодні найдосвідченішими вчителями шкіл нового типу сформульовані основні принципи діяльності педагогів-кураторів: найвищою цінністю є особистість; усебічне вивчення дитини та педагогічна допомога їй у набутті внутрішньої свободи, здатності до об'єктивної самооцінки й саморегулювання поведінки; постійне професійне самовдосконалення, творчий пошук; виховання дитини любов'ю, красою, терпінням, власним прикладом; здатність педагога визнавати свої прорахунки і помилки.
Структура виховної роботи педагога-куратора відрізняється своєю різноманітністю і здебільшого включає в себе такі провідні напрями: 1) програма "Здоров'я" передбачає співпрацю зі шкільним лікарем, дільничними педіатрами, які на основі даних дослідження пропонують кожній дитині індивідуальну програму загартування, оптимальний режим дня; 2) програма "Спілкування" зобов'язує педа- гога-куратора коригувати стосунки між дітьми; 3) програма "Навчання" дозволяє класному керівникові координувати діяльність учи-
1Черниш Л. Творча особистість: програма розвитку і саморозвитку ліцеїста // Рідна школа. — 1996. — № 1. — С. 7-9.
—375 —
телів-предметників, створювати сприятливі умови для виховання здібної та обдарованої молоді; 4) програма "Дозвілля" допомагає виявити індивідуальні схильності дитини й у відповідності до них оптимально спланувати проведення колективних виховних заходів;
5)програма "Спосіб життя" передбачає роботу педагога-куратора
зорганізації побуту дитини, що відповідає її віковим та індивідуальним особливостям, способу життя1.
Необхідно зазначити, що роль класного керівника особливо зростає під час адаптації учнів на початковому етапі перебування в навчально-виховному закладі. Саме від класного керівника, від його відповідальності та вміння встановити контакт із вихованцями, поступово ознайомити дітей зі специфікою організації школи залежить, наскільки успішно вони адаптуються до нового навчально-виховно- го середовища, що є дуже важливим фактором, адже педагогічний процес у школах нового типу — це не штучне створення виховних ситуацій, а повноцінне життя. У своїй діяльності класний керівник повинен уникати стереотипів виховних тем, фрагментарності й штучності їхнього добору, схильності до зовнішньої ефектності заходів, коли внутрішній зміст байдужий учням. Педагог-куратор має сприяти розвиткові в учнів індивідуального інтелекту й особистісної культури, виховувати етичні та естетичні норми поведінки, орієнтувати на відродження національних і усвідомлення загальнолюдських цінностей, тісний зв'язок із мистецтвом, культурою, природою. Інноваційним знаряддям (підходами, методами, формами, прийомами) щодо організації виховної роботи в умовах навчальних закладів для здібних і обдарованих дітей класні керівники оволодівають на постійно діючих семінарах, творчих звітах педагогів-кураторів, тренінгах, дискусіях з актуальних питань сучасного виховання і т. д.
Отже, ким є класний керівник для дитини в умовах навчально-виховного закладу для здібних і обдарованих дітей? Він є усмішкою, радістю, спокоєм, підтримкою, допомогою, прикладом, джерелом знань, учителем життя. Специфіка роботи класного керівника у школі-комплексі, ліцеї, гімназії та авторській школі полягає в тому, що він має справу з яскравими особистостями, іде за їхніми проблемами, створює в дитячому колективі морально здоровий клімат. Він забезпечує всебічний гармонійний розвиток учнів у навчально-виховному зак-
1Сорока Г.І., Черновол-Ткаченко Р.І. Виховна система класу. — Харків,1999. —
С.25.
—376 —
ладі, коригує зусилля сім'ї та середовища щодо виховання дитини, встановлює взаємозв'язок школи з вищими навчальними закладами, забезпечує медико-психологічну підтримку дитини, вивчає її і включає у різні види творчої діяльності, адаптує до умов навчання у школі нового типу.
Завдання для самостійної роботи
1.Складіть проект плану позакласної виховної роботи педа- гога-куратора для гімназії, ліцею, школи-комплексу, авторської школи, враховуючи особливості організації діяльності учнів у кожному з цих освітніх закладів. Поясніть відмінності у змісті та формах виховної роботи.
2.Розробіть модель авторської школи та обґрунтуйте оригінальність її концептуальної ідеї.
3.Підготуйте план-конспект нестандартного уроку. Розкрийте сутність факторів, які забезпечують виховання гімназистів (ліцеїстів) у процесі навчальної діяльності, на кожному етапі розробленого уроку.
4.Покажіть на прикладах шляхи взаємодії навчально-вихов- ного закладу для здібних і обдарованих дітей із сім'єю, громадськістю, науковими та культурно-освітніми установами.
5.Проведіть психолого-педагогічне дослідження учня, на основі отриманих результатів складіть проект програми особистісного розвитку та саморозвитку дитини.
Питання контролю, самоконтролю знань та дискусії
1.Які напрями виховної роботи є пріоритетними у діяльності шкіл-комплексів, гімназій, ліцеїв та авторських шкіл?
2.Чим обумовлюється виховний потенціал навчальної діяльності гімназистів (ліцеїстів)?
3.У чому полягають особливості змісту й форм позакласної та позашкільної виховної роботи у навчальних закладах для реалізації обдарованості?
4.Чи поділяєте ви ідею щодо специфіки діяльності класного керівника (педагога-куратора) в умовах навчально-вихов-
—377 —
ного закладу нового типу? Обґрунтуйте свою позицію.
5.Якими факторами, на вашу думку, зумовлена актуальність проблеми організації колективної взаємодії в навчальних закладах для здібних та обдарованих дітей?
Тематика бакалаврських і магістерських наукових робіт
—Ідея виховання здібних і обдарованих дітей у розвитку української педагогічної думки.
Психолого-педагогічні основи організації виховуючої взаємодії під час навчальної діяльності гімназистів (ліцеїстів).
—Педагогічні умови та шляхи впровадження інноваційних виховних технологій у досвіді діяльності гімназій, ліцеїв, шкіл-комплексів, авторських шкіл.
—Теоретичні засади гуманізації виховної роботи у навчаль- но-виховних закладах для реалізації обдарованості.
—Сучасні виховні концепції у розробці наукових підходів організації діяльності навчальних закладів для здібних та обдарованих дітей.
Література
1.Бойко A.M. Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації: Навчально-методичний посібник. — К.: ІЗМН, 1996.
2.Бойко A.M., Шемет П.Г. Виховуємо громадянина і професіонала: теорія, досвід. — Полтава: Видавництво "Полтава", 2003.
3.Бойко A.M., Шемет П.Г. З вірою в майбутнє. Формування громадянина в навчально-виховних закладах нового типу: пошуки, проблеми, перспективи. — Полтава, 1996.
4.Гімназія на порозі XXI століття / За ред. В.І. Сафіуліна, В.Ф. Паламарчук. — К.: Знання, 1999.
5.Кириленко С. Система інноваційно-дослідної роботи у гімназії // Директор школи, ліцею, гімназії. — 2003. —
№1. —С. 16-34.
6.Концепція становлення мережі середніх закладів освіти для розвитку творчої обдарованості // Інформаційний збірник Міністерства освіти України. — 1996. — № 17-18. —
—378 —
Тема 8.5 |
|
|
|
|
|
Виховання |
у |
школярів свідомої |
|
|
дисципліни, обов'язку і відповідальності. |
|||
|
Особливості виховної роботи з учнями, |
|||
|
які потребують підвищеної педагогічної |
|||
|
уваги |
|
|
|
8.5.1. |
Порівняльна |
характеристика наукових підходів |
||
|
до виховання |
дисципліни: історико-педагогічний |
||
|
аспект. |
|
|
|
8.5.2. |
Виявлення |
і |
розвиток в учнів інтересів і |
|
|
нахилів — головна передумова виховання свідомої |
|||
|
дисципліни, |
обов'язку |
і відповідальності. |
|
8.5.3.Особистісно-індивідуальний підхід у навчальновиховній роботі із проблемними учнями.
8.5.4.Роль сім'ї у вихованні в дітей дисциплінованості, обов'язку і відповідальності.
8.5.1.Порівняльна характеристика наукових підходів до виховання дисципліни: історико-педагогічний аспект
Історико-педагогічні дослідження незаперечно свідчать про те, що у школах стародавнього світу виховання дисципліни було однією з найгостріших проблем. Головним засобом у вирішенні цієї проблеми вважалося застосування фізичних покарань. "Вухо хлопчика на спині його", — говориться в одному старовинному єгипетському рукописі. За свідченням відомого історика педагогіки М.І. Демкова, "У більшості народів давнини у вихованні панувала теорія слухняності. Теорія ця значної повноти досягла ще у китайців, у яких весь лад державного життя ґрунтувався на ній"1.
Слід зазначити, що в стародавньому світі зміст шкільного навчання визначався на основі державних інтересів і практично не враховував вікових особливостей і пізнавальних можливостей дітей. Навчання вимагало від учнів надмірно високого рівня довільної уваги, здатності запам'ятовувати велику кількість ієрогліфів, слів, текстів. Неуважність учнів, помилки у виконанні навчальних завдань учителі
1Демков М.И. Краткая история педагогики. — М., 1912. — С. 8.
—380 —
трактували як недобросовісність, небажання виконувати вимоги школи.
Будь-які відхилення поведінки і навчальної діяльності учнів від вимог шкільного режиму призводили до покарань різками. Зокрема, фізичні покарання були повсякденним явищем у добре відомій спартанській системі виховання. "Кожний дорослий, а тим більше літній спартанець, міг покарати палицею хлопчика, якщо бачив його поганий учинок або вважав, що він недостатньо ввічливий"1.
У рабовласницькому суспільстві застосування фізичних покарань дітей було загальноприйнятою традицією шкільного навчання і сімейного виховання. Цю традицію було відображено у "Книзі притчі Соломонових" (X ст. до нової ери), пізніше її було канонізовано у Біблії'2. Не дивно, що християнська церква протягом багатьох століть вважала, що дисциплінованість дітей забезпечується насамперед застосуванням різок.
Таке вульгарне й антипедагогічне тлумачення проблеми виховання дисципліни було характерним також для шкіл України і Росії принаймні до 60-70 рр. XIX ст. Про це переконливо свідчать у своїх творах Г.Ф. Квітка-Основ'яненко ("Пан Халявський"), Т.Г. Шевченко ("Наймичка"), В.Г. Короленко ("История моего современника"), О.І. Купрін ("Кадеты").
Під упливом подібних "методів виховання" глибоко травмувалася дитяча психіка, спотворювався процес розвитку дитини. У зв'язку з цим Л.М. Толстой зазначав: "Той дивний психологічний стан, який я називатиму шкільним станом душі, який ми всі, на нещастя, так добре знаємо, полягає в тім, що всі вищі здібності — уява, творчість, кмітливість поступаються місцем якимось іншим, напівтваринним здібностям — вимовляти звуки незалежно від уяви, рахувати числа підряд 1, 2, 3, 4, 5, сприймати слова не даючи уяві підставляти під них якісь образи; одним словом здатність придушувати в собі вищі здібності для розвитку лише тих, які співпадають із шкільним станом — страх, напруження пам'яті, уваги"3.
Повертаючись до далекого минулого, необхідно підкреслити, що інший — гуманістичний — підхід до виховання зароджувався вже у рабовласницькому суспільстві. Цей підхід формувався під уп-
1 Демков М.И. Краткая история педагогики. — М., 1912. —С. 15.
2Хофман Ф. Мудрость воспитания. Педагогия. Педагогика. — М.: Педагогика, 1979. — С. 28-30.
3Толстой Л.Н. Педагогические сочинения. — М.: Учпедгиз, 1953. — С. 72.
—381 —
бадьорість і розслаблює. Тоді людина усім невдоволена, гидує і становищем своїм, і місцем проживання"1.
Досвід багатьох педагогів минулих століть і сучасності дає безліч підтверджень того, наскільки плідною у вихованні є ідея "сродної праці", тобто діяльності, що відповідає інтересам і нахилам дитини. У XIX ст. ця ідея знайшла застосування у педагогічній діяльності Р. Оуена і Л.М. Толстого. Блискучі успіхи цих педагогів у розвитку пізнавальної активності дітей, виховання свідомої дисципліни зумовлені насамперед педагогічно доцільною організацією ігрової, пізнавальної, трудової, естетичної діяльності учнів. Завдяки цьому проблема виховання свідомої дисципліни вирішується надзвичайно легко.
Цілком очевидно, що виховання дисципліни школярів нерозривно пов'язане з організацією навчання. Педагогічна спадщина минулого переконливо свідчить, що навчальна діяльність добре дисциплінує учнів, якщо вона не допускає на урок "біса нудьги", а пробуджує у дітей інтерес до знань, розвиває їхню самостійність у пізнанні, розкриває задатки і здібності. Одним із перших педагогів, які саме в такому контексті розуміли організацію навчального процесу, був М.Ф. Квінтиліан. На думку цього видатного педагога, найважливіше завдання школи полягає в тому, щоб із перших днів навчання дитини збудити в неї бажання навчатися, прагнення до знань, інтелектуальної праці. Безпосереднім продовжувачем цієї ідеї став у XVII ст. чеський педагог Я.А. Коменський.
У зв'язку з розвитком пізнавальних інтересів великого значення набуває виховання в учнів любові до книги, прагнення до читання. Невипадково питання про розвиток інтересу дітей до читання протягом багатьох століть привертало до себе увагу філософів, письменників, педагогів, діячів мистецтва та ін.
Проблема виховання любові до книги знайшла яскраве відображення в історії педагогічної думки України. Цим виховним праг - ненням пронизаний поетичний твір Стефана Яворського "Митрополита Рязанского и Муромского слезное с книгами прощание"2. Великого значення прищепленню дітям любові до книги надавали
Ф. Прокопович, Г.С. Сковорода, Я.П. Козельський, Т.Г. Шевченко, О.В. Духнович та інші українські просвітники, педагоги і письменники.
1Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н.П. Калениченко. — М.: Педагогика, 1988.
2Там само. — С. 122.
—383 —
Аналіз сучасної шкільної практики підтверджує нерозривний зв'язок виховання дисциплінованості учнів із розвитком їхніх пізнавальних інтересів, із пробудженням любові до книги, з рівнем і якістю організації позакласної і позашкільної роботи. Водночас такий аналіз говорить про те, що педагогічні колективи багатьох шкіл украй недостатньо використовують надзвичайно ефективні і добре відомі засоби виховання дисциплінованості учнів, вивірені самою історією розвитку людства. Проте сьогоднішнім і майбутнім учителям необхідно ґрунтовно оволодівати педагогічною спадщиною минулого, творчо застосовувати її у вирішенні такої актуальної проблеми нашої сучасності як виховання дисциплінованої поведінки дітей, підлітків і молоді.
8.5.2. Виявлення і розвиток в учнів інтересів і нахилів — головна передумова виховання свідомої дисципліни, обов'язку і відповідальності
Виховання в учнів дисципліни, відповідальності та почуття обов'язку має спиратися на глибоке розуміння такої моральної норми як дисципліна.
Дисципліна шкільного колективу зумовлюється необхідністю підготовки учнів до самостійного життя, в якому потрібно дотримуватися норм трудової дисципліни, узгоджувати власну поведінку і діяльність з інтересами інших людей і всього суспільства. Дисципліна потрібна колективу для досягнення спільних цілей його членів. Надзвичайно важливо, щоб дисципліна була гуманістично спрямованою, захищала від насильства, приниження людської гідності.
Дисципліна, за характеристикою A.C. Макаренка, — це результат тривалого виховного процесу. Завдяки дисципліні в учнів формується важлива риса характеру — дисциплінованість. Психологічні механізми дисциплінованості, як і будь-якої моральної якості, відзначаються складністю. Г.І. Щукіна зазначає, що основою дисциплінованості "є і мислення, і переживання, але більш за все дисциплінованість пов'язана з вольовим розвитком особистості, з умінням стримувати свої бажання, підпорядковувати поведінку необхідності, долати труднощі на шляху до здійснення поставленої мети"1.
1 Щукина Г. И. Нравственное воспитание //Педагогика школы. — М.: Просвещение, 1977. — С. 102-103.
— 384 —
Як зазначалося вище, необхідною умовою виховання дисципліни є педагогічно доцільна організація суспільно значущої діяльності школярів і їхнього навчання, домашньої самостійної роботи, різноманітних позанавчальних занять у школі або в позашкільних закладах.
Навчання має бути організоване так, щоб кожний учень виявляв самостійність і активність у процесі оволодіння знаннями, вміннями, навичками. Це можливо лише тоді, коли при вивченні кожного предмета буде забезпечуватися розвиток пізнавальних інтересів учнів. Важливо, щоб пізнавальні інтереси розвивалися, хоч і різною мірою, але в кожного учня. На цьому категорично наполягав Я. А. Коменський: "яке б заняття не розпочинати, потрібно насамперед збудити в учнів серйозну любов до нього, довівши переваги цього предмета, його користь, приємність і що тільки можна"1.
У зв'язку з цим учителю необхідно вивчати інтереси і нахили кожного учня і в міру наявних можливостей ураховувати ці інтереси у процесі організації самостійної роботи учнів на уроках і вдома. Великого значення у цьому сенсі набуває організація позакласного читання учнів за інтересами, залучення дітей і підлітків до інших форм позакласної і позашкільної роботи.
Молодим учителям необхідно якнайповніше використовувати можливості навчального процесу для виховання дисциплінованості учнів. Як зазначав А. Дістервег, "...хто добре навчає, добре й дисциплінує".
Вихованню дисципліни на уроці сприяє організація пізнавальної діяльності, яка можлива за умови реалізації індивідуальнодиференційованого підходу до учнів у визначенні змісту завдань для самостійної роботи. Необхідно враховувати умови, в яких проходить урок: чи йде він після контрольної роботи, чи після уроку співів, фізкультури. Наприклад, коли урокові передувала контрольна робота, то краще відмовитися від викладу нових складних питань, навіть якщо вони були передбачені планом учителя.
Неякісні уроки одного вчителя можуть справити негативний уплив на результати зусиль інших учителів з дисциплінування учнів. Необхідно, щоб кожний учитель піклувався про умови праці вчителів інших предметів і підпорядковував свою педагогічну діяльність спільній меті виховання. Не можна, зокрема, затримувати учнів у
1Коменский Я.А. Великая дидактика // Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. —М.: Просвещение, 1971. — С. 147.
—385 —
класі після дзвоника. Вони не зможуть як слід відпочити і це зашкодить роботі вчителя, який проводить наступний урок.
Передовий педагогічний досвід свідчить про те, що позитивний уплив уроків на виховання в учнів бажання навчатися, на процес їхнього дисциплінування значно посилюється завдяки організації дидактичних ігор. Так, З.Г. Данилів, учителька фізики Топорівської середньої школи Буського району, що на Львівщині, надзвичайно успішно застосовує на уроках фізичні казки, творчі ігри, інсценування, оповідання, вірші, легенди, вікторини. За спостереженням цієї вчительки, „творча гра, казка є своєрідним поштовхом для учня, змушує мимоволі задуматися над механізмом того чи іншого фізичного процесу, розглянути його "зсередини", зримо побачити його"1.
Важливою умовою дисциплінування учнів є об'єктивне і справедливе оцінювання їхніх знань. Учителі, які забувають цю істину або не розуміють її, нерідко допускають упереджене ставлення до окремих учнів.
На жаль, таке ставлення до учнів, особливо до тих дітей, котрі не мають належних умов для виховання у сім'ї, досить часто зустрічається у шкільній практиці. Так, проведений в одній із шкіл м. Полтави аналіз учнівських щоденників показав, що є вчителі, котрі не визнають жодних педагогічних критеріїв оцінювання знань учнів.
Слід відмітити, що деякі вчителі наче повністю забувають, що без поваги до учня немає і не може бути успіху в його навчанні і вихованні. Психологічні дослідження свідчать, що грубість і нетактовність учителя у спілкуванні з підлітками ведуть до особистісного конфлікту, знижують результативність роботи з ними інших учителів2. При цьому, з іншого боку, не слід забувати, що дійсно гуманне ставлення до людини можливе за умови поєднання поваги і вимогливості до неї.
Важливим дисциплінуючим фактором є диференціація навчальної діяльності учнів на уроках. Використання диференційованих завдань допомагає вчителеві знайти оптимальний темп роботи для кожного учня. За таких умов у класі не існує учнів, котрі залишаються без роботи, нудьгують і можуть порушувати дисципліну. З іншого боку, необхідно приділяти особливу увагу учням, що мають
1Данилів З.Г. Запалити вогник зацікавленості // Рідна школа. — 1993. — № 6. —
С.45.
2Рыбакова М.М. Конфликт и взаимодействие в педагогическом процессе.— М.: Просвещение, 1991. — 128 с.
—386 —
значні прогалини у знаннях. Таким учням потрібна допомога у навчанні.
Необхідно враховувати індивідуальні можливості учнів також під час організації суспільно корисної праці. Зокрема, доручення учням слід давати з урахуванням їхніх інтересів, нахилів і навичок практичної діяльності. В молодшому шкільному віці такий підхід до розподілу доручень є обов'язковим. Але поступово слід поряд із дорученнями, які учні виконують у відповідності до власних нахилів, доручати інші громадські справи, виконання яких зумовлюється колективними інтересами, потребами суспільства тощо. Такі завдання потрібно давати спочатку невеликим групам (2-3 учні), а потім і окремим школярам. Але доручення за бажанням і нахилами учнів мають застосовуватись і в середніх, і в старших класах. Це сприяє і розвитку їхніх індивідуальних здібностей, і підвищенню соціальної активності, і врешті-решт вихованню дисциплінованості. І навпаки, навмисне позбавлення дітей можливості виконувати улюблені справи не сприяє зміцненню шкільної дисципліни.
У вихованні дисциплінованості учнів, як свідчать дослідження П.П. Блонського, С.Т. Шацького, А.С. Макаренка, М.О. Алемаскіна, Л.М. Зюбіна й інших авторів, виключно важлива роль належить
організації вільного часу школярів, позакласній і позашкільній роботі.
Для того, щоб оптимально організовувати вільний час школярів, залучати кожного учня до активної позанавчальної діяльності, необхідно систематично вивчати інтереси дітей і підлітків. З цією метою доцільно проводити анкетування учнів, опитування батьків. Ще більш ефективним в цьому відношенні є проведення таких конкурсів, як: „Наші захоплення", „Мої уподобання", „Наші хоббі".
Учителі та класні керівники можуть використати також надзвичайно цінний педагогічний досвід С.А. Гуревича, котрий із метою вивчення інтересів своїх учнів на уроках літератури пропонував їм написати творчі роботи "Мої захоплення". Частина учнів розкривала свої інтереси і захоплення саме через написання таких творів. Якщо в того чи іншого учня ще немає справжнього захоплення, це також з'ясовується в результаті виконання цього завдання. Щоб виявити недостатньо розвинуті інтереси, вчитель пропонував учням написати твори "Як я провів вихідний день" або "Як я провів літні канікули".
Багаторічний педагогічний досвід С.А. Гуревича свідчить
— 387 —
про те, що детальне вивчення інтересів учнів є необхідною умовою професійної творчості вчителя1.
Особливої гостроти питання діагностики інтересів учнів
набувають у виховній роботі класного керівника. Без такої процедури можуть виникнути великі ускладнення в процесі згуртування класного колективу. Не менші труднощі виникають при цьому у визначенні змісту, форм і методів позакласної виховної роботи.
Класний керівник може уникнути численних спроб і помилок, якщо розпочне свою роботу з учнями — саме з глибокого вивчення їхніх інтересів, а потім згідно з установленими інтересами об'єднає дітей у творчі групи. Утвердження в кожній такій групі єдності принципу індивідуальної неповторності особистості і принципу колективізму створює найсприятливіші умови для формування єдиного класного (а потому — і шкільного) колективу, що значно полегшує вирішення проблеми виховання у школярів дисциплінованості, почуття особистісного обов'язку і відповідальності.
8.5.3. Особистісно-індивідуальний підхід у навчальновиховній роботі із проблемними учнями
Як вище зазначалося, в педагогічній теорії і практиці існує значний арсенал педагогічних засобів, використання яких дозволяє успішно вирішувати проблему виховання свідомої дисципліни. На жаль, у практиці виховання багатьох сучасних шкіл ці засоби використовуються недостатньо. Найбільш типовою помилкою педагогічних колективів таких шкіл є ігнорування виховних можливостей позакласної роботи. Саме ця помилка найчастіше стає причиною появи не лише недисциплінованості учнів, але й багатьох інших негативних і небезпечних явищ: дитячої бездоглядності, алкоголізму, наркоманії, правопорушень неповнолітніх тощо.
У роботі з невстигаючими і недисциплінованими учнями, за даними досліджень K.M. Волкова, дуже часто застосовуються такі заходи, як виклик батьків до школи, обговорення проблем поведінки і навчання таких учнів у дитячих колективах. Практика свідчить, що такі заходи „не лише малоефективні, але нерідко бувають навіть шкідливі"2.
1Гуревич С.А. Организация чтения учащихся старших классов. — М.: Просвещение, 1984. — С. 52-53.
2Волков К.Н. Психологи о педагогических проблемах. — М.: Просвещение, 1981.
—С. 42.
—388 —
Виключно сприятливий уплив роботи з розвитку інтересів проблемних учнів на рівень їхньої дисциплінованості та успішності підтверджується чисельними прикладами з педагогічного досвіду.
Так, Віктор К., учень V класу не встигав у навчанні, мав погану поведінку і, здавалося, ніщо його не цікавило. Вчитель біології залучив хлопчика до роботи гуртка юних натуралістів, зацікавив різноманітними спостереженнями за розвитком личинок комах, зародків морських тварин. Через деякий час цей учень став найактивнішим членом гуртка і встигав з усіх предметів. Під упливом гурткових занять він вирішив стати агрономом.
Анатолій М. мав незадовільну успішність з фізики, математики та інших предметів, був недисциплінованим. Він зацікавився конструюванням і почав займатися у фізико-технічному гуртку. В подальшому учень став одним з найактивніших гуртківців, серйозно зацікавився радіотехнікою, став навчатися з фізики і математики на ,добре" і „відмінно".
Для розвитку інтересів недисциплінованих та інтелектуально пасивних учнів надзвичайно важливе значення має організація діяльності за вибором. Дослідження проблеми розвитку пізнавального інтересу свідчать, що "у вільному виборі, надаючи перевагу певній галузі знань, діяльності, колові читання, заняттям у години дозвілля, школяр розкриває і свої інтереси, і свої потенційні можливості, і всі накопичені ним у навчанні і трансформовані в бажаній роботі способи пізнавальної і практичної діяльності"1.
Для забезпечення вибору різних видів позанавчальної діяльності необхідно створювати у школах різноманітні гуртки: предметні, технічні, художні, спортивні. Відомо, що великої уваги надавав цій роботі В.О. Сухомлинський. У Павлиській середній школі щороку працювало близько 40-45 гуртків. Ураховуючи добровільний характер гурткової роботи, необхідно дбати про те, щоб учні могли вільно обирати напрям діяльності. Саме такий підхід до організації гурткових занять був характерним для педагогічної системи, створеної A.C. Макаренком. Так, у комуні ім. Ф.Е. Дзержинського кожному вихованцю надавалося право брати участь у гуртковій роботі тільки за власним вибором. У цьому зв'язку В.М. Терський — організатор клубної роботи в комуні — писав про гуртківців: "Були й такі, котрі
1Щукина Г.И. Активизация познавательной деятельности учащихся в учебном процессе. — М.: Просвещение, 1979. — С. 108.
—389 —
визначали своє "амплуа" лише після того, як побували в п'ятнадцяти гуртках по черзі. У цьому ми не бачили нічого поганого. На заняттях будь-якого гуртка часто бували "сторонні", яких випроваджували, тільки якщо вони заважали"1.
Підводячи підсумок аналізу педагогічних засобів виховання дисциплінованості учнів, необхідно підкреслити, що у вирішенні цієї проблеми провідна роль належить методам організації діяльності і поведінки учнів. Не можна виховувати дисциплінованість, сподіваючись, що можна досягти успіху лише на основі методів формування свідомості. Ці методи (роз'яснення, переконування, вимога, зауваження тощо) дають належний результат лише тоді, коли педагогічний колектив дбає, щоб у школі був зразковий порядок, оптимальна організація навчальної і позакласної роботи, щоб належне місце відводилося, зокрема, ігровій діяльності дітей і підлітків.
У вихованні свідомої дисципліни суттєва роль належить також методам стимулювання позитивної поведінки. Згідно із гуманістичною парадигмою сучасного виховання перевагу потрібно надавати різним видам заохочення. Покарання можуть бути доцільними лише у виключних випадках.
Значну гостроту в роботі молодих учителів має така проблема, як реалізація індивідуального підходу до учнів, для яких характерна стійка недисциплінованість. У залежності від причин, які обумовлюють недисциплінованість, таких учнів поділяють на кілька підгруп: а) учні, недисциплінована поведінка яких викликана афектом і конфліктами в основному через неможливість завоювати визнання в колективі; б) учні, для яких основною справою стала не школа, а якась стороння діяльність, у якій вони і прагнуть посісти певне місце, завоювати певну позицію; в) учні, які завойовують „авторитет" у школі своєю недисциплінованою поведінкою; г) учні, які не засвоїли правил поведінки; д) імпульсивні та рухливо неспокійні учні.
Кожна з цих підгруп недисциплінованих учнів вимагає інди- відуально-диференційованого підходу, про що свідчать спеціальні дослідження2. Разом із тим кожна з цих підгруп значно краще сприймає виховні впливи в умовах організації позанавчальної діяльності за інтересами.
1Терский В.Н., Кель О.С. Игра. Творчество. Жизнь. — М.: Просвещение, 1966.
—С. 76.
2Славина Л. С. Индивидуальный подход к неуспевающим и недисциплинированным ученикам. — М., 1958. — С. 57-90.
—390 —
8.5.4. Роль сім'ї у вихованні в дітей дисциплінованості, обов'язку і відповідальності
Недисциплінованість учнів є наслідком неправильного виховання їх у сім'ї або в школі. Для виховання свідомої дисципліни в кожного учня необхідно, як справедливо зазначав В.О. Сухомлинський, підвищувати загальний рівень педагогічної культури сімейношкільного виховання. "Пора і батькам, і вчителям глибоко усвідомити, що ні школа без сім'ї, ні сім'я без школи не можуть упоратися з найтоншими, найскладнішими завданнями становлення людини. А поки що виходить так, що сім'я і школа виховують дітей кожен за своїм розумінням"1.
Однією з найважливіших умов організації гуманістичного сімейно-шкільного виховання необхідно визнати єдність вимог до дітей з боку сім"і та школи. Якщо ці вимоги різні, батьки й учителі неминуче підривають авторитет один одному. Втрата авторитету дорослими викликає такі наслідки як недисциплінованість, неуспішність, педагогічна занедбаність школярів тощо.
За переконанням А.С. Макаренка, попередження і подолання таких недоліків сімейно-шкільного виховання може бути успішним лише тоді, коли школа виконуватиме керівну роль у вихованні окремого учня й у роботі з його родиною. Школа має бути цілісним колективом, який знає, що він вимагає від учнів, і ставить свої вимоги неухильно.
Найдоступніший спосіб зв'язку школи з сім'єю — безпосередньо через учнів. Цей спосіб відзначається оперативністю і суб'єктністю позиції дитини.
Найбільш сприятливі умови виховання складаються в сім'ях, де є батько і мати, де панує здорова морально-психологічна атмосфера. В таких сім'ях виростають діти дисципліновані, добре організовані, здатні самостійно займатися корисною діяльністю. Ці діти виявляють належну пізнавальну активність, успішно навчаються, беруть участь у громадському житті класу, школи, міста, регіону, держави.
На жаль, у наш час збільшується кількість сімей, які справляють антипедагогічний уплив на становлення особистості дитини. У таких сім'ях помилки батьків у вихованні дітей обумовлені відсутністю або недостатнім рівнем педагогічних знань. Тому актуальною стає необхідність поширення і популяризації серед батьків нау-
1Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка. — К., 1978. — С. 236.
—391 —
отрока батько радився з найближчими родичами, а потім разом з ними просив отця духовного прочитати молебень покровителю науки, святому
пророку Науму, |
покропити дитину святою водою |
і благословити |
її на грамоту. Благословляв і |
вчитель, який вручав буквар (Очерк истории народного образования в России до епохи реформ Александра II / Сост. С.А. Князьков, И.И. Сербов. — М., 1910. — С. 9).
—Перед першою сповіддю учневі вручалася іконка його покровителя, з нею він ходив і до школи. (Франко І.Я. Галицько-руські народні приповідки: Етнографічний збірник. — Т. XXIV. — Львів, 1908. — С. 437).
—Досить високо цінувалися як у родині, так і в школі звичаї побратимства та сестринства, які виникли на основі особистих симпатій дітей-підлітків.
Які традиції й звичаї сучасної школи вам відомі? Продумайте можливі шляхи їх удосконалення за обставин сучасної шкільної практики.
2.Випишіть декілька висловлювань, що розкривають сучасні наукові погляди на сутність терміну „свідома дисципліна", із сучасних підручників і посібників із педагогіки. Сформулюйте власне визначення цього поняття. Обґрунтуйте його.
3.Установіть традиційні й інноваційні засоби реалізації осо- бистісно-індивідуального підходу у виховній роботі із проблемними учнями.
4.Дослідіть проблему „Єдність вимог школи і родини як провідний фактор виховання свідомої дисципліни сучасного школяра". На основі результатів дослідження підготуйте виступ, статтю (за вибором).
5.Визначте основні засоби виявлення особистісноіндивідуальних інтересів, нахилів і здібностей дітей, якими оперує сучасна педагогічна практика.
Питання контролю, самоконтролю знань та дискусії
1.Чому, на вашу думку, в Стародавній Греції, поряд із гуманістичним розумінням проблеми виховання дисципліни, на практиці широко застосовувалися фізичні покарання дітей?
—394 —
Література
1.Баженов В.Г. Воспитание педагогически запущенных подростков. — К., 1986. — С. 75-97.
2.Бех І.Д. Довільна поведінка школяра як мета виховання // Рідна школа. — 1993. — № 9. — С. 29-32.
3.Бех І.Д. Особистісно-зорієнтоване виховання: Науковометодичний посібник. — К.: ІЗМН, 1998.
4. Бойко А. М. Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації: Навчально-методичний посібник. — К., 1996.
5.Виховання в школі /Упор. В. Варава, В. Зоц. — К.: Редакція загальнопедагогічних газет, 2003.
6.Воспитательная работа в школе: Пособие для директора
ипедагогов общеобразовательных учреждений. — М.: ШП, 2002.
7.Запобігання відхилень у поведінці школярів / За ред. Б.С. Кобзаря, Є.І. Петухова. — К.: Вища школа, 1992.
8.Кравцова Э.М. Формы и методы работы с подростками.
— К., 1986. — С. 21-40.
9.Куліш Н.М. Соціально-психологічні аспекта роботи з обдарованими дітьми: Навчально-методичний посібник.
— Полтава, 2004.
10.Лавриченко Н.М. Педагогічна соціалізація: європейські абриси. — К.: ВІРА ІНСАЙТ, 2000.
11.Макаренко А.С. Дисципліна, режим, покарання, заохочення // Твори: У 7 тт. — Т. 5. — К., 1954.
12.Матвеев В.Ф., Гройсман А.Л. Профилактика вредных привычек школьников. — М., 1987. — С. 20-28.
13.Невский И.А. Трудный успех. — М., 1981.
14.Оржеховська В.М. Профілактика правопорушень серед неповнолітніх: Навчально-методичний посібник. — К.: ВІАН, 1996.
15.Славина Л.С. Трудные дети / Под ред. В.Э. Чудновского. —М., Воронеж: Ин-т практической психологии, 1998.
16.Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка. — К. 1978.
—С. 131-149, 157-163, 235-238.
—396 —
Тема 9.1
Сучасні виховні системи і технології у досвіді національної системи виховання
9.1.1.Системний і технологічний підхід у сучасній науці про виховання.
9.1.2.Національна концепція виховання як сучасна педагогічна метасистема і метатехнологія.
9.1.3.Виховні системи і технології у педагогічній практиці.
9.1.1.Системний і технологічний підхід у сучасній науці про виховання
Проблеми системності і технологічності виховання є особливо актуальними в наш час у зв'язку зі зміною світоглядних пріоритетів, формуванням глобального універсального світобачення сучасної людини, з одного боку, і необхідністю чіткої структуризації й алгоритмізації педагогічного процесу в умовах поліваріативності виховної практики у сучасних навчально-виховних закладах.
Системний підхід є одним із основних у вихованні. Затвердженням одного із дослідників даної проблематики А. Кузнєцової1, його оформлення в науковій педагогіці відноситься до 60-х років XX століття. Це зумовлено глибокими системологічними традиціями у вітчизняній науці і культурі, зростаючим прагненням до їх реалізації у педагогічних дослідженнях, зверненням учених до фундаментальних педагогічних проблем. У 1970 р. на сторінках журналу "Советская педагогика" вперше з'явилися наукові публікації Ф. Корольова, В. Куракіна і Л. Новікової1 про застосування системного підходу в педагогічних дослідженнях і виховній роботі. Наступні роки розробки теорії виховних систем підтвердили актуальність її положень. У першій половині 90-х років XX століття інтерес до системного підходу дещо знизився. У наш час дана проблематика набула "другої хвилі" популярності (дослідження В. Виненка, М. Воропаєва, Б. Вульфова, О. Заславської, О. Казакової, І. Колєснікової,
'Кузнецова А.Г. Системный подход в отечественной педагогике конца 60-х — 80-х годов XX века. — Хабаровск: Изд-во ХГПУ, 2000. — 249 с.
—399 —
І.Котлярова, Г. Сєрікова, С. Смірнова, Ю. Сокольнікова, О. Суббето,
М.Таланчука та інших). Здебільшого це пов'язано із розробкою синергетичної методології наукових досліджень.
Дослідники відмічають, що теоретичні позиції сучасного наукового підходу до розуміння виховної системи "вимагають пояснення: змінилася соціальна ситуація, змінилася педагогіка, на старі стереотипи наклалися нові"1.
У науковій літературі існує декілька дефініцій терміну
"виховна система", як-то:
—Виховна система — цілісний соціальний організм, що виникає у процесі взаємодії основних компонентів виховання (цілі, суб'єкти, їх діяльність, спілкування, матеріальна база) і володіє такими інтегративними характеристиками, як образ життя колективу, його психологічний клімат (В. Караковський, Л. Новікова, Н. Сєліванова, О. Соколова).
—Виховна система — упорядкована цілісна сукупність компонентів, взаємодія й інтеграція яких обумовлює наявність у освітньої установи чи її структурного підрозділу здатності цілеспрямовано й ефективно сприяти розвитку особистості учнів (Є. Стєпанов).
—Виховна система — дзеркало специфічного способу організації виховного процесу на рівні конкретної установи (Є. Баришніков, І. Колєснікова).
—Виховна система — комплекс взаємопов'язаних компонентів: цілей, заради яких система створюється; спільної діяльності людей, що її реалізують; самих людей як суб'єктів цієї діяльності; освоєного ними середовища; відносин, що виникають між учасниками діяльності; управління, що забезпечує життєздатність і розвиток системи. Цей комплекс знаходиться у постійному розвитку в часі і просторі (В. Караковський, Л. Новікова, Н. Сєліванова, О. Соколова).
Поняття "система" розкривається у діалектичному тандемі цілого і частки. Це означає, що система тлумачиться як певна цілісність у єдності її частин й інтегративних зв'язків між ними. Сучасні автори, аналізуючи розробку системного підходу в дослідженнях минулих років, стверджують, що здебільшого розгляд системи зводився до сутності її елементів. Сучасний інноваційний синергетичний погляд дозволяє зробити наголос саме на узгодженості
1Воспитательные системы в социальном институте образования / Воропаев М.В.
//Образование: исследовано в мире [Электронный ресурс]. — М.: ОІМRU, 2003.
— 24.03. — С. 1. (http://www.oim.ru).
—400 —
взаємодії різних елементів системи, встановленні специфіки їх взаємозв'язку і взаємозалежності. Адже сам термін "синергетика", походячи від грецького "synergеіа" ("син" — "сумісно", "разом" і "ергос" — "дія"), перекладається як "енергія сумісної дії" і означає узгодженість, взаємодію. Зокрема, Б. Вульфов і В. Іванов стверджують, що особливість системного підходу полягає в тому, що він дозволяє "аналізувати не тільки доцільність функцій елементів, їх специфіку, але — і це головне — всю структуру взаємодії елементів, способи їх зв'язку, те нове, що цією взаємодією досягається за певних умов і без чого знижується ефективність руху до мети"1.
Сучасні дослідники називають основні риси виховної системи як синергетичного соціально-педагогічного явища:
1) виховна система — соціальна система: її ядро — люди, їх потреби, мотиви, інтереси, цінності, дії, відносини;
2)виховна система — педагогічна система: її функціонування підкорено досягненню ряду педагогічних завдань, результат вирішення яких — критерій ефективності системи;
3)виховна система — ціннісно-орієнтована система: береться до уваги її орієнтація на певні суспільні цінності, для сучасної виховної системи притаманний особистісно-гуманістичний характер;
4)виховна система — цілісна система: складається з компонентів, взаємозв'язок і взаємодія яких дозволяє системі функціонувати як єдиній цілісності і володіти системними інтегративними якостями;
5)виховна система — відкрита система: має множину зв'язків і відносин із оточуючим природним і соціальним середовищем, що забезпечують розвиток і функціонування системи;
6)виховна система — цілеспрямована система: має завжди конкретну мету;
7)виховна система — складна і вірогідна система: прогнози розвитку системи вірогідні, що пояснюється її складністю і поліструктурністю;
8)виховна система — система, що саморозвивається і самоскеровується: має прихований потенціал для розв'язання протиріч, суперечностей, конфліктів усередині себе.
Про ефективність роботи певних виховних систем у школі
1Вульфов Б.З., Иванов В.Д. Системы воспитания: общее и особенное // Вульфов Б.З., Иванов В.Д. Основы педагогики: Учебное пособие. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Изд-во УРАО, 1999. — С. 90.
—401 —
можна судити на основі відповідності їх критеріям оцінки виховних систем. Ці критерії можуть бути поділені на дві групи: "критерії факту" і "критерії якості". Перша група дозволяє встановити факт наявності виховної системи; друга дає уявлення про рівень розвитку виховної системи, про її ефективність1.
Критерії факту виховної системи:
1. Упорядкованість життєдіяльності школи: скоординованість усіх шкільних виховних заходів, їхня педагогічна доцільність; узгодженість планів і дій усіх колективів школи; чіткий ритм і розумна організація шкільного життя.
2.Наявність єдиного шкільного колективу, згуртованість школи "за вертикаллю", стійкість міжвікових зв'язків і спілкування. Шкільний колектив живе за виробленими ним самим правилами, традиціями.
3.Інтегрованість виховних упливів, концентрація педагогічних зусиль у масових організаційних формах (центри, клуби, колективні справи, тематичні програми).
4.Дискретність виховного процесу, чергування повсякденної роботи з періодами підвищеного колективного напруження, яскравими подіями, що фокусують головні риси системи.
Критерії якості виховної системи:
1. Ступінь наближеності виховної системи до поставлених цілей, реалізація педагогічної концепції, що лежить в основі виховної системи.
2.Загальний психологічний клімат школи, стиль стосунків у ній, самопочуття дитини, її соціальна захищенність, внутрішній комфорт. Це — дух школи, що забезпечується "педагогікою радості"; емоційною насиченістю життя колективу.
3.Рівень вихованості випускників школи як втілення кінцевого результату виховної системи.
4.Рівень вихованості особистості визначається інтегративними якостями. В цілому, кожна виховна система визначає
впершу чергу саме ті якості, формування яких вона і представляє у своєму цільовому компоненті.
Усі виховні системи у своєму розвиткові проходять певні етапи. Для кожного етапу характерні свої завдання, види діяльності, організаційні форми, системоутворюючі зв'язки.
Перший етап. Це — процес становлення системи. Він по-
1Критерії подано за кн.: Воспитательная система школы. Проблемы и поиски / Сост. Н.Л. Селиванова. — М.: Знание, 1989. — С. 73-75.
—402 —
гресом і походить від грецьких слів tehnos — мистецтво, ремесло і logos — поняття, вчення. В найбільш звичному розумінні термін "технологія " визначається як сукупність знань про способи і засоби обробки матеріалів. Тому здебільшого це поняття використовується у галузі матеріального виробництва. Але технологію також тлумачать і як вчення про навички, майстерність, мистецтво. Адже технологічний процес, незалежно від його об'єкта, завжди передбачає певну послідовність операцій із використанням необхідних засобів (матеріалів, інструментів) і умов.
Спільні пошуки вчених і практиків єдиного підходу, здатного синтезувати, інтегрувати розмаїте багатство форм, методів, прийомів, засобів, моделей педагогічного процесу, призвели до вивчення можливостей його проектування, подальшого конструювання і моделювання.
Термін "технологія" в педагогічному сенсі вперше знайшов визнання на сторінках періодичної преси високорозвинених країн світу (США, Франції, Англії, Японії тощо) на початку 60-х років XX сторіччя. До термінологічного банку вітчизняної педагогічної науки він увійшов за десятиріччя потому.
Бібліографічний аналіз свідчить, що на проблемно-тематич- ному полі сучасної педагогіки співіснують близько 300 дефінітивних одиниць даного поняття. Термін "технологія" в педагогічному контексті розглядається в різних екзистенційних площинах: як певна наука, як суто наукова галузь, як тенденція, як течія, напрямок, як конкретна педагогічна школа, як цілісний процес, як частина процесу, як елемент процесуальної системи тощо. Окреслимо декілька
концептуальних підходів щодо тлумачення поняття педагогічної технології.
—технологія як галузь наукових знань про способи організації діяльності (П. Мітчелл, С. Ведемейєр та ін.);
—технологія як системна сукупність та порядок функціонування всіх особистісних, інструментарних і методологічних засобів
зметою досягнення педагогічних цілей (А. Андерсон, М. Кларк, М. Кларін та інші);
—технологія як спосіб організації педагогічної діяльності (М. Жиллєт, П. Мітчелл, Т. Сакамато, В. Хаг та ін.);
—технологія як обміркована в усіх деталях модель педагогічної діяльності щодо проектування, організації і проведення педагогічного процесу з безумовним забезпеченням комфортних умов
—404 —
Відтак, можна співвіднести поняття "система" і "технологія" у ракурсі виховання. Система виховання — це методолого-тео- ретична концепція виховання з погляду цілісності його структурних елементів і зв'язків між ними. Технологія виховання — це теорети- ко-методичний алгоритм, механізм забезпечення життєздатності системи виховання.
9.1.2. Національна концепція виховання як сучасна педагогічна метасистема і метатехнологія
Одним із яскравих прикладів системи і технології у макромасштабі є національна концепція виховання як уособлення найяскравіших гуманістичних ідей минувшини і прогресивних надбань сьогодення, як поєднання традиційності й інноватики у теорії і практиці науки про виховання. Тому її можна визначити як метасистему —
систему, яка вбирає в себе гуманістичний потенціал різних сучасних виховних систем, і як метатехнологію — технологію, яка об'єднує різні особистісно-гуманістичні технології нашого часу.
Осмислення національної системи виховання відбувається впродовж віків, оформлюється у концепціях багатьох вітчизняних діячів української педагогіки і культури, закріплюється у відповідних державних документах, апробовується на практиці.
Так, видатний представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва. Григорій Савич Сковорода (1722-1794), спираючись на власну філософську концепцію і педагогічний досвід, ратував за утвердження демократичної педагогічної системи на Україні. Системотвірним чинником її існування він вважав любов до праці, людини праці, природи. Великий просвітник звертав особливу увагу на виключне значення у вихованні поваги і любові педагога до особистості дитини. Чуйність, гуманність та чесність можуть сформувати у юнацтва лише такі педагоги, яким ці якості глибоко притаманні1.
Фундамент національної системи виховання закладався у творчості великого українського поета і мислителя Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861). У його творах обстоювалися такі
1Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н.П. Калениченко. — М., 1988. — С. 141.
—406 —
виховні ідеї: 1) учитель-вихователь — творець духовного світу дитини; 2) учитель — зразок безмежної вірності виховній справі (повість "Княжна"); 3) залежність якості виховання дітей від виховного середовища (повісті "Наймичка", "Прогулка с удовольствием и не без морали", "Нещасний"); 4) соціально-моральні аспекти трудового виховання (повість "Капітанша"); 5) всебічний розвиток особистості учня.
Серед визначних виховних ідей національної системи виховання, сформульованих педагогом і просвітником Олександром Васильовичем Духновичем (1803-1865): 1) народність виховання; 2) виховання у дітей любові до вітчизни; 3) життєствердність принципу природовідповідності як "живий рецепт" того, як зберегти та удосконалити змолоду "сили людські, тілесні та духовні, від природи дані"; 4) розмаїття засобів розвитку високоморальної особистості; 5) поєднання навчання із сільськогосподарською працею; 6) роль учителя в становленні людської особистості. Всі ці ідеї О. Духнович розвивав на засадах народності, демократизму і гуманізму.
Українська школа має базуватися на українській національній системі виховання. На такий підхід у побудові національної педагогіки наголошував у свій час корифей педагогічної думки Костянтин Дмитрович Ушинський (1824-1871), узагальнивши досвід вивчення зарубіжних систем освіти. У праці "Про народність у громадському вихованні" він писав: "Загальної системи народного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії. У кожного народу своя особлива національна система виховання"1. Серед основних компонентів педагогічної системи К. Ушинського: 1) розробка методології і теорії виховного процесу; 2) концепція педагогічної антропології та її наукове обґрунтування; 3) моральне виховання як системотвірний компонент у розвитку особистості; 4) підготовка вчителя до виховної діяльності тощо.
Видатний представник педагогічної думки України, талановитий письменник, публіцист і громадський діяч Іван Якович Франка (1856-1916) в основу своєї педагогічної концепції поклав такі виховні ідеї: 1) ідеал виховання — всебічно розвинена особистість; 2) зміст і методи виховання у школах Галичини; 3) розвиток особистості вчителя як соціально-педагогічна проблема.
Талановита українська поетеса і громадський діяч Леся
1Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори: В 2 тт. — Т. 1. — К., 1983. — С. 102.
—407 —
Українка (1871-1913) розвивала такі педагогічні ідеї: 1) місія і статус учителя у народній школі; 2) праця і трудове виховання в житті людського суспільства; 3) вплив сімейного виховання на розвиток громадянських якостей особистості; 4) читання популярної літератури як один із шляхів пізнання людиною важливих соціально-полі- тичних проблем.
У творчій спадщині Михайла Петровича Драгоманова
(1841-1895) знаходимо цінні думки про становлення і розвиток української народної системи виховання. Рішуче засуджуючи тогочасне переслідування української мови, літератури, обрядів, звичаїв, культури, М. Драгоманов у педагогічній публіцистиці розробляв концепцію духовного розвитку української нації, національного компонента у шкільному вихованні; виступав на захист прав українського народу щодо розвитку рідної мови і літератури, навчання дітей мовою свого народу. Підтримуючи ідею народності виховання К. Ушинського, Михайло Петрович пропонував скласти такі читанки, в яких були б приклади українських пісень, казок, повістей, віршів, наполягав хоч би "починати в наших школах вчити по-нашому"1.
Віддаємо належну шану й унеску видатного українознавця
Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934) до розробки національної системи виховання. Палітра наукових інтересів ученого надзвичайно багата: історія Київської Русі, соціально-політичний розвиток і політичне становище України, етносоціальні проблеми української літератури, соціології, народознавства, фольклору. Численними працями М. Грушевський сприяв поширенню ідеї демократизації освіти, поєднанню загальноосвітніх і культурологічних знань. Праці професора М. Грушевського мали істотний уплив і на зміст освіти дорослих: до каталогів місцевих народних бібліотек у 1909 році були включені книги М.С. Грушевського з історії України.
Виховні ідеї видатних українських педагогів і діячів науки та культури знайшли втілення в українських навчально-виховних закладах XIX — початку XX століття: школах, гімназіях, ліцеях, учительських семінаріях, колегіях. Це стосується таких створених в Україні середніх навчальних закладів: першої чоловічої гімназії, відкритої у Києві у 1809 році, Рішел'євського ліцею в Одесі (1817 р.), Ніжинського ліцею (1820 р.). Досвід цих закладів є оригінальним і винятково цікавим. Тому при конструюванні і моделюванні демо-
1Климчик Л.А. Боротьба М.П. Драгоманова за українську народну освіту // Педагогіка і психологія. — 1994. — № 2. — С. 132.
—408 —
кратичної гуманістичної системи національного виховання слід уваж-
но й критично його вивчати, детально аналізуючи еволюцію всіх системних компонентів (завдань, мети, змісту, форм, методів виховання) в їх ретроспективному розвитку. Це уможливлює уникнення багатьох помилок у розробці технології виховання в сучасній школі.
Проблема розробки життєздатної концепції національного виховання особливо загострилася після здобуття Україною незалежності (1991 р.). Причин цьому вбачаємо принаймні дві.
Перша з них — це об'єктивна вимога життя щодо самозбереження нації: щоб народ (етнос, нація) не зник, кожне прийдешнє покоління має виховуватися в народному дусі. Саме тому у будьякій державі національному вихованню приділяється першочергова увага. Суттєвим є те, що "власне, справжнє виховання є глибоко національним за суттю, змістом і характером. Адже нація — це насамперед система (сукупність) різноманітних природних (біологічних, психологічних), історично зумовлених ознак тіла, душі й розуму, тобто психології, характеру, інтелекту певної культурно-історичної спільності людей. Закономірно, що різні якості людей у залежності від національної приналежності потрібно виховувати не однаковими чи уніфікованими способами, а різним змістом, засобами й методами, які виробилися в кожній нації протягом віків і які є складовою й
невід'ємною частиною її самобутньої матеріальної і духовної культури"1.
Друга причина полягає у тому, що система виховання, яку одержала в спадщину молода українська держава, перебувала у стані, що не задовольняє вимогам розбудови української державності, культурного і духовного відродження українського народу. Це виявилося передусім у невідповідності освіти індивідуальним запитам особистості, суспільним потребам і світовим досягненням людства; у знеціненні соціального престижу освіченості й інтелектуальної діяльності; у спотворенні цілей і функцій освіти; уніфікованості і бюрократизації
всіх ланок освітньої системи. Всі ці фактори зумовили необхідність вироблення в Україні цілісної програми для забезпечення інноваційного розвитку освітньої галузі.
Національна система виховання — "це історично зу-
мовлена і створена народом система поглядів, переконань, ідеалів, а також традицій, звичаїв, обрядів, практичних дій, спрямованих на виховання підростаючих поколінь у дусі
1 Ігнатенко П.Р., Руденко Ю.Д. Національна система виховання // Радянська школа. — 1991. — № 7. — С. 47.
— 409 —
культурно-історичної спадщини, духовності певної нації (етносу). Вона охоплює ідейне багатство народної педагогіки, народознавства, принципи організації навчально-виховної роботи, а також наукову педагогіку, яка не втратила під собою грунту духовності рідного народу (теоретичний аспект), постійну і систематичну діяльність родини, державних, громадських виховних закладів, установ і організацій (практичний аспект)"1.
В основу національного виховання, згідно із Програмою "Освіта" ("Україна XXI століття")2, покладені принципи гуманізму, демократизму, єдності сім'ї та школи, наступності та спадкоємності поколінь. Головна мета національного виховання на сучасному етапі у Програмі визначена таким чином: набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної приналежності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.
Як бачимо з мети національного виховання, з першочергових завдань не знімається всебічний і гармонійний розвиток людини, готової до розбудови й захисту молодої держави.
Найважливіші громадянські риси особистості, котрі необхідно формувати у підростаючого покоління: 1) національна самосвідомість; 2) духовність особистості; 3) загальнолюдська мораль;
4)художньо-естетична освіченість і вихованість особистості;
5)творчість, працелюбність особистості; 6) фізична культура; 7) правова культура особистості3; 8) екологічна культура, гармонійні відносини людини і природи.
Основні компоненти системи національного виховання і специфіка технології її практичного життєзабезпечення відображені
уКонцепції національного виховання4. В цьому документі національне
1Ігнатенко П Р., Руденко Ю.Д. Національна система виховання // Радянська школа. — 1991. — № 7. — С. 47.
2Державна національна програма "Освіта" (Україна XXI століття). — К.: Райдуга, 1994. —62 с.
3Пріоритетним напрямом формування громадянина є виховання у дітей і молоді поваги до Конституції, законів України, національної символіки, глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадською відповідальністю.
4Концепція національного виховання // Освіта. — 1994. — 26 жовтня. — С. 5,6,11,
12.(Рідна школа. — 1995. — № 6. — С. 18-25.)
—410 —
і реального втілення якої на практиці передбачає охоплення різних рівнів, а саме: гуманізацію внутрішнього світу людини на основі усвідомлення і визнання її особистісної самоцінності (мікрорівень); гуманізацію конкретного виховуючого антропоекологічного середовища — олюднення виховних стосунків, надання їм виховуючого характеру (мезорівень); гуманізацію людського суспільства в цілому, формування глобальної гуманістичної культури (макрорівень)1.
На практиці гуманізація виявляється у співвіднесенні результатів освіти з можливостями і природними задатками кожної дитини, переході від менторського монологу до діалогічного спілкування рівноправних учасників навчально-виховного процесу. Гуманізація повинна пронизувати весь зміст навчання й виховання. Це, в свою
чергу, передбачає гуманітаризацію освіти, тобто суттєву зміну її змісту, інтеграцію гуманітарних і точних наук. Необхідність мати глибокі знання не викликає заперечень. Але не лише вони визначають поведінку та суспільну цінність людини. Знання мають бути осяяні благородним світлом високої свідомості. Гуманітаризація освіти передбачає зростання питомої ваги навчальних дисциплін людинознавчого характеру, а також істотне посилення гуманістичної спрямованості природничо-математичної та професійної освіти. Демократизація виховного процесу виявляється у подоланні безособистісної одноманітності виховання. Це — варіативність змісту, форм, методів, прийомів і засобів виховання. Це — "олюднення" педагогічних відносин, зміна самої їхньої суті на основі взаєморозуміння, довір'я, співробітництва і співтворчості.
За роки самостійності України помітно активізувався всенародний рух упровадження концепції національної школи на практиці. Активніше відроджується і вступає у свої права українська школа на Україні — національна, європеїзована у розмаїтті різновидів, серед яких: класи поглибленого вивчення окремих предметів, недільне навчання, гімназії, ліцеї, коледжі, навчальновиховні комплекси, авторські школи, колегіуми тощо. Тут можна відстежити становлення нових сучасних виховних систем і технологій. Концепція виховання творчої особистості в них передбачає
1Докладніше див.: Робуль О.М. Професійно-педагогічна підготовка майбутніх учителів: синергетичний погляд на проблему // Єдність особистісного і соціального факторів у виховному процесі навчального закладу: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції ПДПУ ім. В.Г. Короленка. — Полтава, 2004. —
С.130-136.
—412 —
персоніфікацію (форму індивідуалізації, що характеризується
неповторно-індивідуальним способом освоєння суспільних відносин). У нових типах навчальних закладів, як правило, школярі перебувають
уатмосфері творчості, яка активно спонукає їх до самоствердження
унавчально-творчій та інших видах діяльності.
Так, серед ряду програм, що реалізуються у ліцеї при Донецькому університеті, а саме: "Кадри", "Наука", "Економіка", "Самоуправління", "Здоров'я", "Дозвілля" — є й програма "Відродження"1. Ця програма слугує прилученню ліцеїстів до української національної культури, вдосконаленню її у мові.
Унових типах шкіл педагоги звертають більше уваги на ділові
ітовариські стосунки. Так, у тому ж Донецькому ліцеї педагоги виробили такі принципи ставлення до учнів: говорити й думати про кожного лише з повагою; називати ліцеїста тільки на ім'я; бути у будьяких справах з ними на рівних; враховувати настрої вихованця; знати проблеми в його сім'ї; забезпечувати довірливість стосунків.
На відміну від традиційних шкіл в інноваційних навчальновиховних закладах значно більше уваги приділяється диференціації й індивідуалізації виховання. Кожен школяр може реалізувати себе у значній кількості гуртків, об'єднань, факультативів, які пропонує йому школа, виявити свої здібності, поглиблено працюючи в обраному напрямку наукової підготовки.
Усе це свідчить "про яскраво виражену тенденцію створення школи Українського Ренесансу, здатної стати важливим факто-
ром відродження української нації, етнізації особистості, виховання у молоді національної свідомості і гідності"2.
Так, у передових школах України накопичений цікавий досвід реалізації системи національного виховання особистості школяра. Водночас вивчається зарубіжний педагогічний досвід, досліджуючи прогресивні ідеї і переносячи їх на національний ґрунт. У світовій практиці сьогодні посилилися тенденції, які лежать у руслі розуміння того, що сфера виховання — ключова позиція розвитку особистості, її здібностей і обдарувань. У процесі виховання людина виробляє керівні принципи своєї діяльності і соціальної поведінки, орієнтуючись на кращі зразки загальнолюдської і національної культури.
1 Див.: Алфімов В.М. Ліцеї сьогодні і завтра // Рідна школа. — 1991. — № 11. — С. 82-87.
2 Стельмахович М.Г. Українська національна школа і народна педагогіка // Початкова школа
— 1992. — № 7-8. — С. 3.
— 413 —