54.Урср на міжнародній арені у післявоєнний період. Врегулювання західних кордонів . Операція «Вісла».

Після завершення воєнних дій з огляду на вагомий внесок українського народу в перемогу значно підвищився міжнародний авторитет України. Україна серед 51 країни світу була однією із засновників Організації Об'єднаних Націй (ООН). Урочиста церемонія його підписання відбулась 26 червня 1945 р. на конференції в Сан-Франциско. Разом з іншими делегаціями Статут підписала й делегація України як країни — засновниці нової міжнародної організації, що мала на меті забезпечити мир і безпеку народів в усьому світі. Статут ООН набрав чинності 24 жовтня 1945 р. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1945 р. Україну було обрано членом економічної та соціальної ради. З 1947 р. Україна — член Економічної комісії ООН для Європи. У 1948-1949 рр. УРСР була непостійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки. У 1946 р. Україна брала участь у роботі Паризької Мирної конференції і підписала мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Складним був період затяжної "холодної війни", період боротьби між капіталізмом і соціалізмом за вплив на країни Центральної та Південно-Східної Європи, що виявилось у створенні так званого соціалістичного табору. Україна поставляла країнам, які належали до Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), чавун, вугілля, продукцію машинобудування, важливі види сировини тощо. Отримувала вона звідти промислове обладнання та інші товари.

Значну роль у розвитку зарубіжних зв'язків відігравали Українське Товариство культурних зв'язків із закордоном, українська комісія Всеслов'янського комітету СРСР та Український радіокомітет.

Розширювалися зв'язки діячів науки і культури України з діячами науки і культури Англії, США, Польщі, Чехословаччини, Югославії та інших країн.

У 1954 р. Україна стала членом ЮНЕСКО.

Проте за авторитарної влади в СРСР зовнішньополітична діяльність в ці роки певною мірою була обмежена.

Остаточно обриси повоєнних кордонів УРСР сформувались у процесі україно-польського, україно-чехословацького, україно-румунського територіальних розмежувань та юридичному закріпленні західноукраїнських земель, що увійшли до складу УРСР протягом 1939-1945 р.

Першим кроком на шляху україно-польського територіального розмежування стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення від 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа частина споконвічних українських (частина Підляшшя, Холмщина, Посяння, Лемківщина) земель, де проживало майже 800 тис. українців, передавалася Польщі.

Домовленість між СРСР і Польщею було досягнуто 16 серпня 1945 p., коли було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала кордон по "лінії Керзона" з відхиленнями на схід (тобто на користь Польщі) на 5-8 км.

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 p., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками.

Об'єднання українських земель, вихід на міжнародну арену зумовили зміну державної символіки республіки. У листопаді 1949 р.

Завершення формування сучасної території України відбулося у 1954 р. У цей рік відбулась помпезна кампанія відзначення 300-річчя Переяславської угоди. Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР". Як зазначалось, акт є "свідченням дружби російського народу".

Операція «Вісла» — етнічна чистка, здійснена у 1947 році (початок - 29 березня) під керівництвом Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини. Полягала у примусовій депортації (виселенні) з використанням збройних сил вказаних країн українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині.

Приводом до початку Операції Вісла стала загибель 28.03.1947 в районі с. Яблонкі (на шосе між Балигородом і Тісною) у бою з відділом УПА (ком.-майор С.Хрін) заступника міністра оборони (ІІ віце-міністр національної оборони) Польщі генерала К.Свєрчевського. Три етапи

Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей.

До кінця 1947 у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено близько 14 тис. осіб польської національності.