2009 сочинений(укр)

кращих представникiв української оповiдної прози: М. Коцюбинського, В. Винниченка, В. Стефаника. Як i його попередникiв, письменника цiка вила насамперед людина у проявах людського, її внутрiшнiй та емоцiйно духовний свiт. Найкращий роман В. Підмогильного «Мiсто» написано за моделлю французького реалiстичного роману, передусiм «Милого дру га» Гi де Мопассана. Письменник у романi «Мiсто» вдало поєднує реалiстичну манеру письма з поглибленим психологiзмом, увагою до взаємодiї свiдомостi та пiдсвiдомостi в людськiй поведiнцi, духовного та бiологiчного начал. Самотнiсть та вiдчуженiсть головних персонажiв про зи В. Пiдмогильного в неприродному й абсурдному свiтi, породженi не свободою людини, яскраво свiдчать про превалювання у фiлософсько естетичнiй концепцiї письменника екзистенцiальних мотивiв.

ПРОБЛЕМА СЕНСУ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ В РОМАНІ В. ПІДМОГИЛЬНОГО «МІСТО»

Роман В. Підмогильного «Місто» з часу його виходу в світ й до сього дення сприймався неоднозначно. Ключем до прочитання твору є епіграфи. Перший, взятий із талмуду, стверджує: «Шість прикмет має людина: трьо ма вона подібна на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть

іп’є; як тварина вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою роз мовляє». Другий епіграф — з роману А. Франса «Таїс»: «Як можна бути вільним,... коли маєш тіло?»

В.Підмогильний — тонкий психолог, тому він намагається створити образ людини, в душі якої відбувається безперервна боротьба між добрим

ізлим началами, між духовним і тваринним, щоб простежити, хто ж буде переможцем. В. Підмогильний показує історію розвитку людини, що по трапила з одного життєвого середовища в інше (із провінції до столиці).

Автор прагнув зрозуміти, хто є людина і яке місце їй відведене у цьо му житті, для чого вона живе і як повинна жити. В. Підмогильний нама гався поставити людину перед самою собою, змушував її зазирнути у власну душу, адже лише через пізнання людини можна дати відповідь на одвічне питання: у чому сенс життя?

Кожен герой роману — неоднозначна, нестандартна особистість. Для одних персонажів світ постає позбавленим сенсу, своєрідним абсурдним середовищем (Зоська, Максим). Для Бориса Задорожного, інструктора клубної роботи, сенс життя — у матеріальному задоволенні своїх потреб. Інші персонажі все життя прагнуть усвідомити творчі можливості свого «Я», адже самореалізація — головна мета їхнього життя. Кожен герой по своєму реагує на складні життєві ситуації. Але страх перед майбутнім, відчуття непотрібності, самоти притаманні майже всім героям роману.

Найцікавішим у романі «Місто» є образ головного героя Степана Радченка. Читаючи твір, весь час задаєш собі питання: хто ця людина? «Завойовник» міста чи його «жертва»? З одного боку, ми захоплюємося

блискучим кар’єрним ростом Степана, але з іншого — нас обурює його жор стокість у ставленні до жінок. Щоправда, герой час від часу каїться перед самим собою за свої гріхи. Але чи можна йти до щастя по головах та трупах інших людей? І хоча роман закінчується тим, що Степан переможно ди виться на завойоване ним місто із вікна своєї фешенебельної квартири, але читач розуміє, що це ще не кінець. Місто «зтерло» героя, згубило в його душі одвічні людські чесноти. А хіба можуть лише матеріальні блага та ка р’єра зробити людину щасливою? Звичайно, ні. У серці головного героя немає місця коханню, співчуттю, милосердю, а тому він — глибоко нещасна людина. Так, він розкрив своє творче я, досяг матеріальних благ, але сенсу життя так і не зрозумів...

МИКОЛА КУЛІШ

Доповідь про драматурга

Микола Гурович Куліш народився 6 грудня 1892 року в селі Чаплинка на Херсонщині в бідній селянській родині. Початкову освіту М. Куліш здо був у школі того ж села в 1901 — 1905 роках. 1909 року він закінчив у містечку Олешки (тепер Цюрупинськ) училище та вступив до приват ної гімназії. 1913 року в м. Сочі склав екстерном іспит за 6 класів гімназії, а влітку 1914 року вступив до Одеського університету. Але розпочалася Перша світова війна, і майбутній драматург потрапив до школи прапор щиків. Влітку 1915 року М. Куліш одружився. У серпні того ж року він був направлений на фронт, де перебував до 1917 року. Наприкінці 1917 року М. Куліш повернувся до Олешок, де брав активну участь у куль турному, громадському й політичному житті району. У липні 1918 року він потрапив до в’язниці, звідки вийшов у листопаді. Від травня до черв ня 1919 року він був членом дніпровського політвиконкому і завідуючим управлінням народної освіти. У липні 1919 року М. Куліш вступив до КП(б)У, сформував і очолив Дніпровський селянський полк, у складі яко го брав участь у боях з денікінцями. Під час окупації України денікін ською армією він у підпіллі займався формуванням повстанських загонів. Після розгрому Денікіна М. Куліш повернувся в Олешки на посаду голо ви відділу народної освіти, 1922 року переїхав до Одеси, де також керу вав народною освітою.

1924 року М. Куліш написав свою першу п’єсу «97», темою якої став голод 1921–1923 років на селі. Прем’єра цієї п’єси відбулася в столично му Харківському театрі ім. І. Франка і стала подією в культурному житті України, зробивши загальновідомим ім’я драматурга. 1925 року М. Куліш переїхав до Харкова, де працював спочатку в народному комісаріаті освіти, а згодом — у редакції журналу «Червоний шлях».

Прибувши до Харкова, М. Куліш одразу активно включився у літера турне життя. З початком літературної дискусії у квітні 1925 року він стає на бік М. Хвильового. Коли наприкінці того ж року утворилася ВАПЛІТЕ, М. Куліша обирають членом президії, а згодом і президентом

цієї літературної організації. Він пише п’єси «Комуна в степах» (1925), «Зона» (1925), «Хулій Хурина» (1926), «Отак загинув Гуска» (1927) та ін.

У 1928–1929 рр. знаменитий режисер Лесь Курбас у театрі «Березіль» ставить п’єси М. Куліша «Мина Мазайло» та «Народний Малахій», що викликали палкі дискусії. Пізніше, після саморозпуску ВАПЛІТЕ, М. Куліш очолив українське товариство драматургів і композиторів, був членом ред колегії журналу «Літературний ярмарок» (1929), членом президії ПРО ЛІТФРОНТу. Коли під тиском Компартії 19 січня 1931 року ПРОЛІТ ФРОНТ припинив своє існування, хмари над головою драматурга починають густішати. Але восени 1931 режисер московського Камерного театру А. Таї ров поставив нову п’єсу М. Куліша «Патетична соната», яку не дозволяли ставити в Україні. Проте невдовзі п’єсу заборонили. Останнім твором М. Куліша, який 1933 року йшов на українській сцені, була трагедія «Маклена Грасса», але і її після кількох вистав також заборонили.

Після цього життя драматурга іде до свого трагічного кінця. 14 червня 1934 року його виключають з партії, не дають можливості писати й друкуватися. 7 грудня 1934 року М. Куліш був заарештований і засу джений на 10 років. Його заслали до Соловецького табору, де й розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох в Карелії на честь святкування 20 ї річниці Жовтневої революції.

П’єси М. Куліша позначені впливом естетики експресіонізму, що виявляється в «нервовій» емоційності та ірраціональності дії, викори станні символіки, гіперболи, гротеску, підкресленого контрастування барв і мотивів. З іншого боку, суттєвий вплив на творчість М. Куліша справив Мольєр, зокрема у використанні принципу драматичного кон трапункту (антитетичності дії, коли синхронні репліки суперечать одна одній за змістом, бо відбивають протилежні позиції або бажання пер сонажів).

У ЧОМУ СЕКРЕТ НЕТЛІННОГО УСПІХУ П’ЄСИ М. КУЛІША «МИНА МАЗАЙЛО»?

План

І.Використання і розвиток традицій старої української західно європейської драми у творчості М. Куліша.

ІІ.Художнє відтворення проблем українізації, запроваджуваної у 20 х роках, її прихильників та супротивників.

1.Гострота «філологічного конфлікту» п’єси, актуальність про блеми українізації в наш час.

2.Висока сценічність п’єси.

3.Яскраві колоритні образи.

4.Нещадна критика міщанства, вульгарності й обивательської глупоти.

5.Використання різноманітних засобів та прийомів комічного.

ІІІ.Загальнолюдські цінності в п’єсі М. Куліша «Мина Мазайло».

ще, вдягтися наймодніше чи поміняти зачіску на найсучаснішу і — гото во! Одразу з’явиться багато друзів, прийдуть авторитет і повага, успіхи в роботі чи навчанні. Але так не буває. Мені здається, що причини вдалої чи невдалої життєвої дороги криються не у зовнішних факторах, а у внутрішніх, у душі людини. Як кажуть, зустрічають по одежі, а про воджають по розуму. І часто буває так, що до людини не дуже вродливої чи з чудернацьким прізвищем, але порядної, доброї, більше, ніж до інших, тягнуться люди.

Головний герой п’єси М. Куліша Мина Мазайло теж думав, що при чина його життєвих невдач криється в українському, немодному прізвищі: «Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За ре петитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!»

Але ж і школу, і міське училище він закінчив, і посаду, очевидно, дістав непогану — службовця в апараті тресту «Донвугілля», і одружився, і квар тиру має, та ще, мабуть, і домробітницю. У його дітей, незважаючи на прізвище, багато друзів.

Отже, справа не в прізвищі, а в тій ідеї, яка оволоділа людиною. Вузький і обмежений у своєму міщанському світогляді, Мина до

кладає стільки зусиль, стільки переживає, щоб змінити прізвище. Після цього, як йому здається, він автоматично одержить підвищення, буде ко ристуватися більшим авторитетом, у нього з’явиться багато впливових друзів. Мазайло йде навіть на сімейну сварку, адже син Мокій категорич но не погоджується на зміну прізвища.

Ідею українізації Мина Мазайло сприймає вороже: «Серцем перед чуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, друго сортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». На питання тьоті Моті, хто такі українці, він говорить: «Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська тра гедія». При цьому зовсім забуває, що він сам з діда прадіда українець, і предки у нього — мужні та славні люди. Коли у маренні до Мазайла з’яв ляються його діди Запорожець, Чумак, Селянин, то він лякається своєї зради і кричить: «Ой о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене…» Цікава тут відбувається гра слів. Мина го ворить про граматичний корінь свого прізвища, а читач відчуває глибинну думку — ідеться про корінь роду, родове дерево.

Отже, деякі сучасники драматурга М. Куліша, побачивши себе в Мині Мазайлі чи Лині та Рині, мабуть, замислилися, якими смішними, вбоги ми та жалюгідними вони виглядають.

Комедія М. Куліша була настільки популярною, що її фразами заговори ли в народі, в усіх містах і містечках. А сам Мина Мазайло переступив сто рінки твору і пішов у самостійне життя, навіть виступав у харківській пресі зі скаргами на утиски. В одному з номерів «Літературного ярмарку» за 1929 рік було надруковано інтермедію «Лист Мини Мазайла до наркома освіти М. Скрипника», де цей герой писав: «Я спростовую клеветницький виступ проти мене письменника Куліша, що у формі своєї п’єси написав на мене доноса та ще й повідомив, що мене буцімто звільнено. Нічого подібного! У на ших установах ще є досить людей цілковито свідомих у справжній національній політиці… Я на службі свої обов’язки виконую і вживаю отую українську мову, коли треба писати до Наркомосу чи до якоїсь місцевої української установи. Але до мого приватного життя ніко му немає діла. Тому мене й залишили на роботі».

Які знайомі слова! І, здається, сказані вони не близько сімдесяти років тому, а зараз. Скільки ще таких «Мазайлів», які соромляться говорити рідною мовою, навіть насміхаються над нею, хоча там, де потрібно, вигід но, виголошують «правильні» промови і виступають нібито на захист державної мови.

Отак геній Миколи Гуровича Куліша перекинув місток між епохами. І доки будуть жити Мини, що роду не пам’ятають, буде ця п’єса актуаль ною. Тож, як говорив незабутній Остап Вишня, «читайте «Мину Мазай ла», товариші!»

ХУДОЖНЄ ВТІЛЕННЯ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНІЗАЦІЇ У КОМЕДІЇ М. КУЛІША «МИНА МАЗАЙЛО»

Українізація — короткочасний і малодосліджений період в історії нашої країни. Це була слабка спроба протиставити хоч щось повальній русифі кації, яка тривала в Україні кілька століть, починаючи з царських часів і до радянських. Віками утверджувана думка про другосортність української нації, мови привела до незворотних процесів. Ті з українців, які хотіли доби тися чогось у житті, особливо зробити кар’єру, усіма способами відхрещува лися від свого українства, відмежовувалися від своїх коренів. У цих людей ніхто не намагався виховати почуття патріотизму, ніхто не знайомив їх із правдивою, справжньою історією народу. Тому й виросли такі безбатченки, як Мина Мазайло з однойменної п’єси Куліша, Рина, Лина, тьотя Мотя.

Микола Гурович Куліш обрав для свого твору жанр комедії, бо що, як не сміх, може найдошкульніше вдарити по Мазайлах, які роду свого цу раються. Твір іскрометний, пересипаний такими мовними перлами, що запам’ятовуються надовго. Разом із тим не можна не відчути того болю й смутку автора, який прозирає між рядками, адже саме серед українців (колишніх, як вони вважають!) знаходяться найзапекліші вороги укра їнської мови, національної історії.

Головний герой комедії Мина Мазайло — чутливий і знервований, багатослівний. Він упертий і сентиментальний, довіряє лише власному

354 УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

серцю. Скільки ж зусиль він, як і мольєрівський міщанин шляхтич та Мар тин Боруля Карпенка Карого, докладає, щоб змінити своє прізвище на ро сійське і більш, на його погляд, благозвучне — Мазєнін! Мазайло зазнає великого страху, ледь не непритомніє, поки дізнається, як можна змінити прізвище. Іде на сварку і розрив із власним сином Мокієм, який любить «укрмову» і не хоче міняти своє прізвище. Наймає учительку «правільних проізношеній», бере участь у родинній дискусії, до якої підключилися вже й родичі та знайомі. Йому навіть слова «помер Мазєнін, Мина Маркович» здаються музикою і кращими, ніж, скажімо, «помер Мазайло». Анекдо тичність такої ситуації очевидна, і сам герой уже не помічає, наскільки він жалюгідний і смішний у своїх мріях.

Художній геній драматурга, на наш погляд, полягає у тому, що сюжет комедії гострий, напружений, а його герої непередбачувані у своїх вчин ках, типові і разом із тим неповторно самобутні. Хіба можна забути тьо тю Мотю, для якої «єтого нє может бить, потому што єтого нє может бить нікада» є доказом із залізною логікою, і котра вважає, що лучше «бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной».

У своїй комедії М. Г. Куліш зумів гостро висміяти і засудити націо нальну упередженість і зверхність — від «хатнього» українського націо налізму до великоросійського шовінізму.

Від часів Куліша дуже змінилося життя людей, їх побут. Але мини мазайли залишилися і чинять опір впровадженню української мови як державної. То їм би не завадило почитати «Мину Мазайла» і подивитися на себе збоку. Великий український поет Т. Г. Шевченко говорив: «Учі тесь, читайте, й чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Цього мудро го заповіту нам усім і слід дотримуватися.

ЛЮБОВ ДО РІДНОЇ МОВИ І БОРОТЬБА ЗА ЇЇ ЧИСТОТУ У П’ЄСІ М. КУЛІША «МИНА МАЗАЙЛО»

«Філологічний водевіль» — так було визначено одним із критиків жан рову своєрідність комедії «Мина Мазайло».

Як відзначала відома дослідниця творчості М. Куліша Н. Кузякіна, «Мина Мазайло» — справді філологічна п’єса, в ній багато власне мово знавчої уваги до слова, до емоційних барв та відтінків. Куліш був закоха ний у красу і виразність рідної мови, слово — ніби покладене на долоню — мінилось перед ним і сяяло веселкою. Чуйне вухо драматурга сприймало найтонші звукові нюанси слова, і, найбуденніше, воно звучало поезією слова або, навпаки, соковитим ляпасом. Слово було для Куліша зброєю

вповному і абсолютному розумінні, він дбав про його точність і милу вався його вагомою ощадністю.

Свою любов до рідного слова у «Мині Мазайлі» драматург вклав

вуста Мокієві, сину головного героя. І хоч цей юнак здається нам незграб ним, смішнуватим у своєму надмірному захопленні лише мовою, ми не можемо не відзначити багатства і ґрунтовності його філологічних

спостережень. Ось Мока говорить про титри кінокартин: «От, наприклад, написи в «Звенигорі» — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов нарочито псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…» За подібними поясненнями чується голос самого драматурга, схвильова

ного проблемами чистоти і розвитку української мови.

А як багато нюансів знаходить Мокій у значенні слова «бринить»! На зиває до тридцяти значень слова «говорити». При перекладі намагається якнайповніше і найточніше розкрити красу українського слова. «Зрачки» у нього — «чоловічки», «ночью при звьоздах не спиться» — «зорію», «кни га з золотим обрєзом» — «книга з золотими берегами». У нього на будь який випадок безліч прислів’їв, афористичних висловів, поетичних рядків.

Під його впливом і Уля починає прислухатися до слів української мови, знаходити їхній потаємний зміст, який полягає у тому, що мова відображає не лише якісь поняття, дії, ознаки, а й національний харак тер. Так, дівчина із захопленням говорить про своє «філологічне відкрит тя» Рині: «Або по вкраїнському — одружитися з нею… Це ж не те, що «жениться на ней», розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею… Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чолові ком, це краще, як «жениться на ней»,— ти чуєш?»

Мокій із любов’ю прислухався до кожного слова, ретельно вивчав мову: «Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будуван ня». Але він був проти того, щоб кожне слово іншомовного походження перероблялося на український лад. Через це й посперечався з дядьком Тарасом, прихильником усього тільки «свого». До речі, сам дядько, лаючи себе за невдале голосування, вжив аж чотирнадцять синонімів до слова «дурень».

Хоч у п’єсі немає цілком позитивних героїв, ми все ж помічаємо, на скільки відрізняється мова Мокія, Улі (пізніше), дядька Тараса від скалі ченої мови Мини Мазайла, його дочки та дружини, а особливо тьоті Моті.

Отже, багатство і соковитість української мови знайшли своє яскра ве відображення у п’єсі «Мина Мазайло», і це не могло не привернути уваги читачів до проблеми її збереження та розвитку.

Як тут не згадати слова великого генія України Т. Г. Шевченка:

Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!..

Тож, на нашу думку, слід дбати про чистоту і красу своєї рідної мови, намагатися говорити один одному лише добрі слова, і тоді світ навколо стане кращим.

ІВАН КОЧЕРГА Доповідь про драматурга

Іван Антонович Кочерга народився 6 жовтня 1881 року в містечку Носівка на Чернігівщині в сім'ї службовця залізничного транспорту. Учився в Чернігівській гімназії. Закінчив 1903 року юридичний факуль тет Київського університету. Творчу діяльність розпочав 1904 року як театральний критик. Перший художній твір — драматична казка «Пісня

вкелиху» (1910, рос. мовою), в якій зображено епізод з історії німець кого середньовічного міста. П’єса «Дівчина з мишкою» у 1914—1915 ро ках з успіхом йшла в театрах Петербурга, Москви, Києва, Житомира, була екранізована.

Першою п’єсою, написаною українською мовою, стала комедія «Фея гіркого мигдалю» (1926), дія якої пов’язана з минулим славного Ніжин ського ліцею. Історичній тематиці присвячені також п’єси І. Кочерги «Ал мазне жорно» (1927) та «Свіччине весілля» («Пісня про Свічку», 1930).

Популярність драматургові принесла п’єса «Майстри часу» (1933). Спершу І. Кочерга подав її на розгляд українського репеткому, але п’єсу було відхилено. Драматург переклав її російською мовою і під назвою «Часовщик и курица» надіслав на Всесоюзний конкурс до Москви, де вона і була відзначена третьою премією. Після цього і в Спілці радянсь ких письменників України наперебій заговорили про небуденний талант І. Кочерги та визнали за ним першорядне місце в українській радянській драматургії.

Пізніше І. Кочерга писав п’єси на сучасну тематику, але вони важко давалися драматургу й не мали великого успіху.

Зпочатком війни І. Кочерга живе в Уфі в евакуації, де редагує газету «Література і мистецтво» та працює в Інституті літератури ім. Т. Г. Шев ченка АН УРСР.

Справжнім творчим досягненням І. Кочерги стала драматична поема «Ярослав Мудрий». У ній універсальні, загальнолюдські проблеми осмислюються в контексті проблем, які постали перед нашим народом у період завершення Великої Вітчизняної війни й відродження країни. Вперше п’єса була поставлена 1946 року на сцені Харківського українсь кого драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. Останній визначний твір І. Кочерги — поема «Пророк» (1948, опублікована 1961) присвячена Т. Шевченку. І. Кочерга був також автором наукових статей із теорії дра матургії («Драматичний елемент у творчості Т. Г. Шевченка», «Тема пат ріотизму і боротьба за свободу Вітчизни в драматургії» та ін.).

Помер І. Кочерга 22 грудня 1952 року.

Як митець І. Кочерга сформувався під впливом символізму, тому

вкожній його п’єсі обігруються певні символи. Основним конструктив ним принципом п’єс І. Кочерги є взаємодія закладених в тексті певних символічних кодів із центральним символом твору (світло — «Свіччине весілля», закон — «Ярослав Мудрий»).

СЮЖЕТНО)КОМПОЗИЦІЙНІ ОСОБЛИВОСТІ П’ЄСИ І. КОЧЕРГИ «ЯРОСЛАВ МУДРИЙ»

П’єса І. А. Кочерги «Ярослав Мудрий» — вершина майстерності пись менника. Це справжній гімн не князеві, хоча б і названому Мудрим, не вождеві, а безсмертній творчій силі народу, полум’яному патріотизмові, любові до Батьківщини.

Образ Ярослава Мудрого привабив Івана Кочергу передусім як об раз суперечливий, у якому тісно поєдналися, з одного боку, лицарська відвага, державний розум, підтримка науки, знань, культури, щедрість,

аз іншого — честолюбство, лукавство, лякливість. В уяві драматурга по стала трагічна постать людини енергійної, запальної, активної, яка шука ла істину і помилялася, дбала про добробут вітчизни і забувала про де яких гідних її синів.

Ця постать і стала композиційним та сюжетним центром п’єси. Уже у першій частині І. Кочерга майстерно намічає ті лінії, за якими буде роз гортатися драматична дія. Він знайомить нас із ченцями — переписува чами книг Сильвестром, Микитою, Свічкогасом, родиною київського кня зя — дружиною Інгігердою, доньками Єлизаветою та Анною, майбутнім зятем Гаральдом. Читач довідується, що Ярослав має не лише однодумців,

ай ворогів. Так, чернець — «списатель книг» Микита — розмірковує:

Та хочу все ж тепер я сам пізнати, Чим він людей отак причарував, Владика Русі, Мудрий Ярослав...

Це питання для нього досить важливе, бо він, син новгородського бо ярина, не може забути, що Ярослав стратив за непокору його батька. Ду шевна рана хлопця тим пекучіша, що він добре знає, як Коснятин, інші новгородці не раз виручали київського князя в скрутну хвилину. Але жа доба помсти і гнів на кривдника змінюються у серці Микити глибоким розумінням державотворчої, високопатріотичної діяльності Ярослава, хай і не позбавленої помилок:

...пізнав так близько розум дивний Мудрішого з усіх земних царів, Пізнав того, хто не лише в добрі, А навіть в злі і в хибах все ж нехибний, Немов насправді вишнього рука Його веде до правди в помилках!

Що б не робив і як би не блукав,— Завжди мети доходить Ярослав!

Ця сюжетна колізія перегукується за своєю напругою і внутрішнім драматизмом зі стосунками великого князя і Журейка. Журейко — будівничий, зводить храми, живе за правилом:

Раніш ніж храми будувать святі, Годиться правду ствердити в житті.

Його душа така ж висока, як і творіння рук. Чимало сторінок п’єси при свячено змалюванню родинного життя великого князя. Він — люблячий батько, ніжний і лагідний у ставленні до дочок. Але, дбаючи про інтереси держави, одружує їх з іноземцями, хоч сам гірко переживає розлуку

здітьми. Складні стосунки Ярослава з дружиною Інгігердою, шведською принцесою. Ця вольова і владолюбна жінка не завжди підтримує наміри свого чоловіка, особливо коли йдеться про варягів. Вона вступає у змову

зродичами, щоб знищити Ярослава. І тільки щаслива випадковість рятує князя. Зрада найближчої людини боляче ранить його серце так само, як і смерть Єлизавети, перед якою він відчуває свою провину.

Отже, майстерне переплетіння різних сюжетних ліній служить розк риттю образу головного героя. Зображення його діяльності як політика, князя, захисника рідної землі доповнюється змалюванням Ярослава як людини з властивими їй вадами, помилками, ваганнями. Герой — воїн і бу дівничий — керується правилом: «Раніш закон, а потім благодать». Та складне, багатогранне життя змушує цю людину йти на компроміси із самим собою, своєю совістю і переконаннями, але при тому завжди пам’ятати про інтереси держави.

Отже, кістяк твору, його композиційне ядро становить образ Ярослава. Він поступово, хронологічно розкривається перед нами від дії до дії. П’єса має класичну побудову — п’ять частин (дій), кожна з яких окреслюється якоюсь поетичною назвою. Перша — «Сокіл». У ній майстерно викорис тано художню деталь: саме птах привів Гаральда до Єлизавети, хоча нор везький принц переслідував на полюванні її сестру. Цим епізодом вво диться в дію «варязька» сюжетна лінія.

Друга частина — «Закон і благодать» — характеризує державні пріори тети Ярослава Мудрого, його прагнення до миру і спокою в країні, до забез печення цілісності і недоторканості її кордонів, до розбудови міст, храмів, до поширення книг. Утретій частині автор звертається до образу незвичайно го снігу, що випав раптово навесні. Тому ця частина має назву «Квітневий сніг». Вона сповнена різними несподіванками, іноді трагічними, як, наприк лад, смерть Милуші. Сюжетним ядром четвертої частини є стосунки Яро слава Мудрого і Журейка, який рятує князя від варязької змови. І, нарешті, остання частина — «Гуслі і меч» — підкреслює в характері героя дві найваж ливіші основи: оборонця рідної землі і мирного будівничого.

Такою гармонійною є побудова п’єси, яка виявляється і в детальному, яскравому зображенні не тільки головних, а й другорядних дійових осіб: і в доборі закоханих пар, де чоловік втілює мужність, рішучість, а дівчина — лагідна, ніжна, тендітна (Гаральд — Єлизавета, Журейко — Милуша); і в чер гуванні сцен драматичних із жартівливими (уже згаданий епізод полюван ня на сокола, життєва історія Свічкогаса чи блюзнірство купця Парфенія).

Романтична поема І. Кочерги «Ярослав Мудрий» — гімн рідному на родові. Але водночас поема — апологія князівської жорстокості, в чому позначився тиск на драматурга його деспотичної доби.