2009 сочинений(укр)

Запорожцем і Забродою, в якому було б передано всю напругу їхньої взає мної ненависті, автор дає одну єдину фразу: «...вони подали один одно му руки, розстрілявши тут же один одного очима».

Здавалося б, у такому серйозному, трагедійному творі не до жартів. Але письменник вірний правді життя і показує ще одну рису українського національного характеру — вміння посміятися над собою та над іншими навіть у найскладніший час. Це, на мій погляд, іде від наших славних предків — мужніх козаків запорожців, що сміялися ворогові в лице, навіть сидячи на палі.

Найбільше у повісті жартує і діє з гумором Мина Товченик. Він умуд рився підслуховувати ворогів у самому штабі, сидячи на печі. Але не втри мав язика і вирішив висловити вголос свою думку про Гітлера. На пи тання окупантів, які його схопили, де Запорожець, він відповідає: «Де кущ, там і Запорожець, де ліс, там і тисяча...» Мина кмітливо втікає від поліцаїв знову на піч, а коли його ще раз піймали, то, щоб відтягти свою страту, починає з натхненням співати фашистський гімн так, що окупан ти вимушені були завмерти струнко в офіційному вітанні. На щастя Тов ченика саме в цей момент нагодилися партизани, і той, «знявши петлю, почав по хазяйськи складати вірьовку».

Отже, О. П. Довженко у кіноповісті «Україна в огні» показав себе визначним майстром пера, людиною з гарячим серцем, якій болять рани народні і яка вірить у безсмертя свого рідного народу.

ОБРАЗ АВТОРА У «ЩОДЕННИКУ» О. ДОВЖЕНКА

Існує така думка, що найбільші муки — це муки совісті. То ж, робля чи підсумок свого життя, Олександр Петрович Довженко записує в що деннику: «Мені сорок вісім років. Моєму серцю — шістдесят. Воно зно силося від частого гніву, і обурення, і туги. Недосконалість видимого порядку речей навколо підточила і зв’ялила його». І додає: «Мабуть, я дратую людей, як приспане сумління». У цьому — весь Довженко. Прав дивий, суворий і безкомпромісний у питаннях справедливого ставлення до народу і вразливий, беззахисний в особистому житті, яке, власне, й не було особистим, а все віддане людям, праці на добро. На більше ніж чо тириста сторінок друкованого тексту — лише кілька рядків про свою лю бов до дружини і друга Юлії Солнцевої, про свою хворобу і матеріальні нестатки. То ж його твір можна назвати не «Щоденником» О. Довженка, а щоденником українського народу, вірним сином якого письменник був навіть у своєму «московському засланні».

Зі скупих записів перед нами постає перш за все людина — громад ський діяч, із глибоким державним мисленням, мудрими і далекогляд ними планами перебудови недосконалого світу.

Довженка турбує і стан справ у колгоспному селі, коли людину фак тично «відлучили» від землі, не дали змоги відчути себе господарем на ній. Письменник пропонує наділити селян великими (до гектара)

земельними ділянками, щоб вони могли на них трудитися й мати моральне та матеріальне задоволення, виховувати в дітей любов до праці на землі.

Особливо турбує митця стан виховання молоді. Він пише, що необхідно відразу після війни переглянути усю систему шкільного і дошкільного ви ховання. Потрібно, щоб діти знали справжню історію свого народу, щоб у них виховувався патріотизм та людська гідність. Те ж стосується й безправного в суспільстві учителя, без якого неможливо виховати «гарну молодь».

Олександр Петрович, спостерігаючи, як фотокореспонденти і журналі сти намагаються якнайбільше зафіксувати жахливі картини війни, думає про те, що людська душа — це чаша для горя. І коли ця чаша повна, скільки не лий — уже більше не поміститься. Отже, мабуть, не це вже потрібно народу від літератури, а необхідне виховання на чомусь доброму, на прекрасному.

Глибоко іронічні й саркастичні нотатки письменника про чиновників, бюрократів, які дістали високі посади, не маючи для цього ні хисту, ні знань, самі нещасливі і роблять навколо сотні, а то й тисячі нещасливих людей.

Вражає сміливість висловлювань письменника, його критичний та да лекоглядний розум. Адже за кожен рядок, коли б він потрапив свого часу до відповідних органів, можна було б поплатитися не лише волею, а й життям. Митець відчуває, що може зробити більше, ніж знімати хороші фільми й писати книги, але до державної діяльності його «не пущено».

Не обов’язково читати біографію письменника, щоб уявити його собі. Варто почитати «Щоденник», і перед нами постане геніальна, мудра, розваж лива у своїх помислах і справах людина, справжній патріот і вірний син ук раїнського народу з масштабним, різнобічним, далекоглядним і навіть про вісницьким мисленням. Разом із тим це людина вразлива, ніжна, беззахисна перед чиновницьким бюрократизмом, байдужістю і тупістю. І глибоко нещас на. Бо не може бути така людина, як Довженко, щасливою, коли нещасний її народ. Хоч своє призначення митець бачив у житті «для добра і любові».

«ЩОДЕННИК» О. ДОВЖЕНКА — ВРАЖАЮЧИЙ ДОКУМЕНТ ТРАГІЧНОЇ ДОБИ

Що таке «Щоденник» О. П. Довженка? Це збірка окремих розрізнених записів письменника більше ніж за десятиліття. З точки зору логіки це, ма буть, важко назвати художнім, літературним твором. І все ж це твір, причому мистецький,високохудожній,бопронизанийнаскрізноюгуманістичноюідеєю, освітлений любов’ю автора до життя, до людини. Разом із тим проникнутий гострим осудом жорстокої тоталітарної системи, яка нівечила народ фізично і морально, приводила його до жахливого рабського становища.

Можна не читати багатьох книг про війну, щоб уявити собі той тра гічний і героїчний час. Варто переглянути «Щоденник» О. П. Довжен ка — і знайдеш відповіді на всі болючі питання: чому на першому етапі довелося так багато відступати, чи виправдані оті безмірні жертви наро ду, за які провини мільйони людей, що пережили окупацію, знову потра пили в табори, але вже сталінські.

Окремими епізодами, замальовками Довженко подає величну картину безприкладного героїзму народу в боротьбі з німецько фашистськими за гарбниками. Це розповіді про хлопчика Тараса, що помстився за вбитого батька партизана, про дідів перевізників, новітніх сусаніних, про жінок, яки ми прикривалися німці при наступі, а ті кричали: «Стріляйте по нас, не жалійте! Рятуйте себе і Україну — скривавлену Матір!», про мужніх мат росів, які співали, йдучи роздягненими по лютому морозу в Києві на стра ту, і безліч інших.

Не можна спокійно читати Довженкові примітки про те, що за час війни на фоні збіднілої виснаженої нужденної народної маси з’явилося багато задоволених життям людей. Ось «сотня наркомів. Всі молодого

ісереднього віку. Короткошиї, товсті і однаково одягнені. Багато їдять і ча сто...» Після перемоги над ворогом ці наркоми не їздили по селах, що пе режили окупацію, не втішали вдів і сиріт, не допомагали пораненим. Вони вудили рибу в Дінці, їли смачні страви, розповідали анекдоти і годинами розмовляли по державному апарату зі своїми дружинами і коханками.

При цьому вони не забували лише одного: дотримуватися «пиль ності». Білгородський комендант вирішив перевірити документи на пе реправі, де скупчилася величезна кількість машин і людей. Це надовго затримало їх проходження через міст, налетіли ворожі літаки і все роз бомбили. Загинуло більше тисячі людей і вся техніка. З болем описує Довженко загибель Шостої армії. Коли з німецького «мішка» якимсь ди вом вирвався один із командирів і попросив термінової допомоги (а ще можна було врятувати тисячі бійців!), його арештували, почали допиту вати. Тим часом рештки армії загинули. Чи не злочинна ця «пильність»

ідурість?

Письменник звертався до командування з проектом, як використати той мільйон оточенців, що скупчився у прифронтовій смузі, на користь діючій армії. Адже вони ще не зрадники, не злочинці, могли б служити добрим поповненням у війську, в партизанських загонах. Але до його дум ки не прислухалися...

Довженко завжди обурювало, що при всіх негараздах офіційні по відомлення бадьорі й оптимістичні: «Наші трибуни робили якісь невідомі майстри з особливого дерева і, мабуть, закляли, заворожили їх. Бо з них ніхто не міг сказати правди, навіть найбільші сміливці». Звичайно, це ще один наслідок тиску тоталітарної системи, яка нещадно переслідувала і нищила усіх «інакомислячих».

Митець вболівав і про «заблудні душі» дезертирів, бо їх так багато у нас було, вважаючи, що це горе їхнє, а не вина: «Не судить їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час. Хто судитиме? Брати слідчі з трибуналів, що розпивають горілку у їдальні, з непривітним поглядом очей».

Недаремно письменник ніби обмовлюється про те, що хотів подати заяву для вступу до Комуністичної партії, але «не бачив там чистих рук».

Навіть у літературі — суцільний обман. Довженко пише, що убитих — мільйон, а герой один — Люба Земська. І далі іронічно болісно додає: «О Україно, як же ти збідніла героями!».

Якими б печальними, похмурими і вражаючими не були нотатки пись менника, оптимізм, віра у свій народ все ж переважають у нього. Довженко описує, як за кілометр від фронту бійці і командири орють і сіють.

Повоєнні Довженкові записи сповнені планів, проектів реформу вання в галузі освіти, культури, виховання молодого покоління, архі тектури, літератури. Як і тими думками, що все це залишається, на жаль, не почутим, не зреалізованими. І зараз, через кілька десятиліть, дихає на нас із «Щоденника» могутній, самобутній талант геніально го Довженка.

УЛАС САМЧУК

Доповідь про письменника

Улас Олексійович Самчук (справжнє прізвище — Данильчук) наро дився 20 лютого 1905 року в селі Дермань на Рівненщині. Батьки — Олексій (1869–1936) та Анастасія (1877–1933) — були заможними селя нами. Із п’ятьох дітей вижив лише він.

У. Самчук закінчив спочатку сільську школу в селі Тилявці, потім Дерманську двокласну школу при семінарії та Крем’янецьку гімназію ім. Стешенка. 7 березня 1927 року він був мобілізований до польської армії, служив у Західній Польщі, звідки 23 серпня 1927 року дезерти рував до Німеччини. У. Самчук опинився у місті Бойтен, три місяці працював бендюжником, учителював у родині директора місцевої гімназії, пізніше переїхав до міста Бреслау (нині — Вроцлав), де почав відвідувати лекції в місцевому університеті. 1929 року У. Самчук залишив Німеччину і переїхав до столиці Чехословаччини Праги, де завершив своє навчання в українському вільному університеті (1929–1931).

З 1929 року У. Самчук плідно співпрацює зі львівським «Літератур но науковим вісником», часописами «Самостійна думка» (Чернівці), «Розбудова нації» (Берлін) та іншими. У цей час письменник розпочи нає працю над епопеєю «Волинь». Перша книга під назвою «Куди тече та річка» з’явилася 1934 року, два наступні томи: «Війна і революція» та «Батько і син» були написані упродовж 1935–1937 років. Паралельно з працею над «Волинню» У. Самчук написав ще два романи, присвячені українському селу: «Кулак» (1932) і «Марія» (1934).

Восени 1938 — весною 1939 року У. Самчук як кореспондент брав без посередню участь у проголошенні Закарпатської України під проводом Августина Волошина. Після поразки цієї відчайдушної спроби само стійного державного будівництва письменник потрапив до угорської тюрми, звідки йому майже чудом вдалося вислизнути. Наслідком цих вражень став роман «Гори говорять».

Зпочатком агресії фашистської Німеччини проти Радянського Союзу

У.Самчук, не полишаючи надії на розбудову Української Самостійної Дер жави, нелеґально перетнув кордон у липні 1941 року і прийшов до Львова. Пізніше він став головним редактором рівненської газети «Волинь». За пуб лікацію 23 березня 1942 року статті «Так було і так буде» У. Самчука заарештували. Внаслідок втручання колишніх приятелів (ще з часів пере бування його в Німеччині) письменника через місяць звільнили. Після ви ходу з тюрми він продовжує друкуватися в різних, переважно українських, виданнях.

З1943 року У. Самчук перебирається на захід: Львів, Польща, Німеч чина. Після закінчення війни письменник опинився в таборах «Ді Пі», де був обраний головою Мистецького українського руху (МУР) — організації українських митців еміґрантів, до якого серед інших входили Василь Бар ка, Іван Багряний, Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов. Там же вийшов друком автобіографічний роман «Юність Василя Шеремети» (1947) та перша частина нового роману епопеї «Ost» під назвою «Морозів хутір» (1948). (Другий том епопеї — «Темнота», виданий в Америці 1957 року, а третій — «Втеча від себе» — 1982 року в Канаді).

23 вересня 1947 року У. Самчук виїхав до Канади, де в Торонто провів останні сорок років життя. У цей час він став одним із засновників Об’єднання українських письменників «Слово» 1954 року. З під пера пись менника вийшли романи: «Чого не гоїть вогонь» (1959) про боротьбу УПА на Волині, «На твердій землі» (1967), «Слідами піонерів» (1980) про жит тя українських переселенців у Канаді та США. У. Самчук пише також спо гади, присвячені передусім рокам Другої світової війни: «П’ять по дванад цятій», «На білому коні», «На коні вороному», «Планета Ді Пі» тощо.

Помер Улас Самчук 9 липня 1987 р. в Торонто, похований на цвин тарі церкви св. Володимира канадського містечка Київ.

Твори У. Самчука написані в кращих традиціях європейської реалістич ної прози, для яких характерні масштабність і багатоаспектність охоплення дійсності, глибоке розкриття психології персонажів. Письменнику вдається поєднати публіцистичність оповіді з поетизацією селянського життя.

РОЗКРИТТЯ ДУХОВНОЇ КРАСИ СЕЛЯНКИ)ТРУДІВНИЦІ У РОМАНІ У. САМЧУКА «МАРІЯ»

Центральним образом роману хроніки є жінка на ім’я Марія. Звичайна селянка, якій випала така ж доля, як мільйонам жінок матерів, жінок труді вниць, що пережили нелегкі часи. Це образ звичайної жінки, що чесно пра цювала, кохала, робила помилки у житті і спокутувала їх стократ своєю до лею. В її образі підкреслені визначальні риси українського менталітету: суттєвість, важливість мистецьких переживань і водночас здатність до дії, волевиявлення, усвідомлення чину. Вона неосвічена, про таких говорили, що вони, мовляв, темні, але її єство містить стільки складних філософських глибин. Досить пригадати, коли вона молодою співала: «Коли співаєш,

голос в’ється і обнімається з зорями». Так само щирі і палкі її сльози: «Марія плаче, коли на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору». Рано залишившись сиротою, вона змушена була працювати ще дитиною, та пра ця не лякала її. Дівчина розуміла, що тільки працею можна заробити не лише кусень хліба насущного, але й повагу людей. Вона селянка, це її чин, і вона не зраджує його, повсякденно це підтверджуючи й ніколи не замутнюючи. Маріїна праця — це її самовияв, її творчість, її боротьба за право зватися лю диною, мати гідність, власність, а значить, і повагу односельців. Чемна, ви хована на кращих традиціях народної моралі, вона не могла не подобатися. Тому й обрав її Корній, тому кохав її Гнат. Здавалося, усе складалося щасли во у дівочому життя Марії: вона кохає Корнія і відчуває себе коханою, її по важають люди за веселу вдачу, за працелюбність. Оце б і простелитися долі вишитим чистим рушником, та не так склалося. Корнія забрали до війська аж на сім років. Як вона чекала бодай вісточки від нього, щоб знати: вона кохана. Але Корній не обізвався жодним словом. А вона ж так хотіла уваги, прихистку, тепла! Тому й не витримала: віддала рушники нелюбому Гнатові.

Іхоч Гнат, що кохав її понад життя, вважав, що його любові на двох виста чить, та не судилося їм щастя: настали будні, виявилося, що їх так важко терпіти без любові. Діти, які було відродили Марію, запалили сімейне вог нище, повмирали. Може, була це кара Божа за зраду кохання? Хто зна! Та жінка не бажає миритися зі своїм нещастям, як пташка з клітки, рветься на волю. Та не вернеш дівоцтво, ба й пов’язана вона шлюбом із Гнатом, якого не жаліє зовсім. За це осуджують її у селі. Та вона й сама зрозуміла потім, як зле вчинила. Може, тому й не виказала Гната, що потім підпалив її з Корнієм хату. Вона вважала це справедливою карою, а самого Гната вважала святим.

Іне тому, що той одяг ченця надів, а тому, що, страждаючи, ніколи не відмо вився ні від страждань, ні від любові. Душа цієї жінки завжди була відкрита для добра і любові, вона здатна прощати і любити людей, і це головне у її характері, так само як працелюбність і терпіння.

Завдяки Маріїній волі до життя, до гідності поступово почав повер татися до землі Корній. Із ним вона збудувала міцну, тривалу, по селянсь кому заможну сім’ю, у якій народилися діти. Може, вона прожила б щас ливе трудове життя, коли б не революція, коли б не син Максим, котрий пішов до більшовиків, коли б не голодомор. Образ Марії — це тип жінки трудівниці, не ідеалізований, узятий із самого життя. Але це й узагальне ний, возвеличений образ жінки матері, що викликає біблійні асоціації. Не випадково цю аналогію проводить в останній частині сам автор: «Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Матір, що родила світові Бога жи вого… І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп’я того Сина. Пригадай її велику мужність, попроси у Неї сили пережити твоє горе і видержати так само, як це видержала Вона, найбільша зо всіх матерів…» Ці слова звернені не просто до Марії жінки. Глибина і мо нолітність образу Марії, його національна органічність дозволяють ствер джувати, що Марія — це символ багатостраждальної України.

ТЕМА КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ ТА ГОЛОДОМОРУ У РОМАНІ)ХРОНІЦІ У. САМЧУКА «МАРІЯ»

Роман«Марія» —першийв українськійлітературітвірпроголодоморі на сильницьку колективізацію — закінчується страшно і трагічно. Старий, знеси лений голодом Корній жорстоко розправляється з сином запроданцем і йде у невідомість, щоб померти. Дочка і онука гинуть із голоду, а самотня Марія, простившись із Гнатом, перебуває в агонії перед смертю, страшною смертю з голоду. Але не загибель пророкує автор, він хоче викликати опір такому роз витку подій, адже роман написаний у 1933 році. Письменник прагне виклика ти бажання змінити долю працелюбного народу, кинутого у безодню голодної смерті на благословенній родючій землі України.

Правда про ті часи висловлена щирим співчуттям до людей, життя яких було поламане брутально і жорстоко. Життя звичайних людей, усталене, розмірене розумними традиціями і працею, було протиставлене недоречності, чужорідності тих новацій, які несла з собою влада більшо виків: «Жнива щороку мали свою пору, освячену святими, овіяну пісня ми… Цього року спізнилися. Поля злучені в один ряд. Люди зсипані у ве лику череду». Наступила пора руйнації. Яка ж сила несла її? Хто і що умертвили голодною смертю цвіт хліборобської родини України? Автор дає виразний портрет тієї сили: «на возах лежать і сидять люди. Розхри стані сорочки, загорілі волохаті груди, немиті лиця, чорні брудні руки…» Вжиті тут епітети символізують дике варварство, що наступає, бо на чолі його люди з брудними руками. Вони співають, і слова тієї пісні поясню ють справжню мету «носіїв» влади: «Ех, Україна, да хлєбородная». Вже те, що роблять «рєбята» на Маріїній землі, символізує суть дій усієї вла ди більшовиків на Україні: «…рвали, розкидали і топтали кіньми (поко си)». Те саме робили і з долями людськими. Перш за все намагалися зни щити селянина трудівника, хлібороба, доброго хазяїна. Тих, хто своєю невтомною працею здобув добробут для своєї сім’ї, назвали куркулями і ворогами трудового народу. Але ж любов до землі, до праці була стриж нем їхньої моралі — моралі трудівника хлібороба. Хибне гасло більшо виків про розподіл порівну чужого добра було надто спокусливими для тих, хто через лінощі або пияцтво не заробив ані поваги від людей, ані добробуту. Про те, що то були за люди, свідчить образ Максима Пере путьки — людини, яка не знає ні жалю, ні сорому, ні страху. Як і Максим, ці люди здебільшого не знали землі, не любили її і не вміли працювати, але бажали керувати тими, хто добре на цьому знався, і диктувати їм свої умови. І от «зерно дали у глевку землю і приволочили. Скиба злилася, і, як пригріло сонце, повіяв сухий східний вітер, затверділа і стала репа тись. Ярина ледве вибилася з землі і пожовкла». Довелося шукати зерно для пересіву. А звинуватили сільських трудівників, які зроду такого не робили у своїй роботі на полі. Але новій владі ніколи було усе з’ясову вати, як ніколи з голоду. Одразу стало зрозуміло, що влада не тільки не вміє працювати на людину праці, а ще й робить усе, аби принизити її,

примусити схилитися перед силою. Такий був справжній план. Від Украї ни вимагали «хлєба». Україна дала вам «хлєба». Україна корчиться з голо ду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі «хлєб». Отак давалася українцям колективізація.

Про все це Улас Самчук написав ще у 1933 році, але його книга була заборонена і вийшла в Україні лише у 1991 році. Офіційна радянська історія взагалі заперечувала факт голодомору — цього істо ричного страждання і мук української нації, відомих усьому світові. Ця книга стала першим монументом пам’яті тим мільйонам украї нок і українців, котрих налигачем голодомору примушували йти до колгоспів, до соціалізму. Вона стала першим художнім документом, що в мистецьких образах зафіксував цей небачений злочин проти цілого народу.

ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ТИСЯЧОЛІТНІХ СІМЕЙНИХ ТРАДИЦІЙ У РОМАНІ УЛАСА САМЧУКА «МАРІЯ»

Роман Уласа Самчука «Марія» — книга про людське життя, про долю. Це твір глибоко гуманістичний, твір, що розглядає найважливіші моральні проблеми. Серед них одна з найголовніших — роль сімейних традицій у житті людини, у житті нації.

На історії будь якого народу згубно відбивається втрата родовід них людей. Влада більшовиків була особливо зацікавлена в докорін ному винищенні родин. Діти «відповідали» за батьків, змушені при вселюдно зрікатися їх, як це зробив Максим Перепутька із братом Лавріном і з рідними батьком та матір’ю. Влада боялася, що генетична програма роду відновиться, а відтак історична пам’ять теж воскрес не у якомусь поколінні. Чим густіше перехрещення родів, тим міцніше нація, тим стійкіша її мораль, глибша свідомість. Але новій владі потрібні були такі люди, щоб спустошені поневолені душі їх легко було заповнити своєю мораллю, своєю ідеологією. Виховувалося по коління, що мусило усе «забути». Сьогодні ми поставлені перед про блемою відновлення тієї пам’яті, що зберегла віковічні традиції цілого народу. Роман Уласа Самчука є живою згадкою про ті віками сфор мовані традиції, що увібрали найважливіші моральні засади, які до помагали вижити нації. Перш за все це традиції сімейного чину. Най важливішим правилом в українській родині була повага до батьків, що були центром родини, її основою, її законом. Дітей любили, а то му намагалися з дитинства прищеплювати їм любов до праці. Змал ку кожен знав: поважають за працелюбність і шанобливе ставлення до людей, людина повинна працею добувати свій хліб, любити зем лю, поважати батьків. Так жили завжди. Осередком народної моралі була саме родина. Вступаючи до шлюбу, молоді мусили знати: сім’я — це не тільки свята, але й будні, щоденна праця. У Марії з Гнатом так і не вийшло нічого, бо не було любові — основи сім’ї. Кохання

ФЕОДОСIЙ ОСЬМАЧКА Доповідь про письменника

Феодосiй Степанович Осьмачка народився 16 травня 1895 р. в с. Куцiвцi тодішнього Черкаського повiту Київської губернiї в родинi селянина. Після закiнчення мiсцевої школи працював писарем, 1915 р. ек стерном склав iспит при Київський 1 й гiмназiї на звання земського вчите ля. 1916 р. Т. Осьмачка був мобiлiзований до армiї, але захворiв i невдовзi пiсля Лютневої революцiї був звiльнений, повернувся додому, де вчителю вав, брав активну участь у дiяльностi мiсцевої «Просвiти» та певний час служив у куренi «Чорних запорожцiв» армiї УНР.

Восени 1921 р. Т. Осьмачка вступив до Київського iнституту народної освiти. Через рiк вiн одружився зi студенткою медiнституту Лесею Трохимен ко, але сiмейне життя у нього не склалося через складний характер поета та матерiальну скруту. Т. Осьмачцi довелося залишити навчання i влаштуватися вчителем у Києвi. Як поет Т. Осьмачка належав до лiтературної групи «Лан ка» (з 1926 р. — МАРС (Майстерня Революцiйного Слова), до якої з помiж iнших входили В. Пiдмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко Давидович i Г. Косинка, з яким у Т. Осьмачки склалися особливо дружнi стосунки.

На початку 1930 х рр. поет виїхав працювати на Кубань. Потiм пра цював у селi бiля тодiшнього прикордоння, прагнучи виїхати з СРСР. Пiзнiше Т. Осьмачка зробив небачений у Радянському Союзi крок — вiн 1932 р. прибув до Харкова, де подав офiцiйну заяву на дозвіл виїхати за кордон, що пояснював своєю незгодою iз нацiональною полiтикою ра дянської влади та неможливiстю вiльно творити. 5 лютого 1933 р. поета заарештували, але, зважаючи на нервову хворобу, вiдпустили. У квiтнi цього ж року в Києвi вiн подав ще одну заяву до нiмецького консульства з проханням допомогти виїхати до Німеччини. Його знову заарештува ли i запроторили до психіатричної лiкарнi, але згодом випустили. Вiн ще кiлька разiв потрапляв до психіатричної лiкарнi протягом 1930 х рр., жив деякий час у Ленiнградi, де знову зробив невдалу спробу сісти на паро плав, що йшов до Фiнляндiї. Ймовiрно, що вiд арешту та знищення Т. Осьмачку рятував паспорт, виданий ленiнградською психіатричною лiкарнею, який дозволяв йому час вiд часу бувати на волi.

Початок вiйни та окупацiю нiмцями Києва поет застав у Кирилiвськiй психіатричнiй лiкарнi. Проживши зиму 1941—1942 рр. у рiднi на Черка щині, вiн у квiтнi 1942 р. переїхав до Львова. Пiд кiнець 1944 р. Т. Ось мачка був змушений емiгрувати на Захiд. Спочатку були табори для перемiщених осіб («Дi Пi») в повоєннiй Нiмеччинi, де вiн брав доволi активну участь у дiяльностi МУРу (Мистецького Українського Руху).

Перебування по в’язницях та психіатричних лiкарнях далося взнаки, бо Т. Осьмачцi скрiзь увижалися агенти КДБ, вiн був хворий на манiю переслiдування, тому раптово мiняв мiсце проживання, цураючись зна йомств i людських контактiв. 1948 р. Т. Осьмачка переїхав до США, пiзнiше